Микола Медун сидить на ослоні, вигріваючи скаліче­
ну ногу, яка давно вже відмовилась йому служити. Так
давно, що й сусідські немовлята встигли повиростати, ба,
навіть уже поодружувались.
Глиняні кручі збігають терасами до лиману, що зовні
мало чим різниться від морської затоки. Протилежний бе­
рег ледь-ледь сіріє на видноколі. Автотуристи, яких тепер
розвелося більше, ніж лящів у Дністровському лимані, не
відразу розуміють, що це не море — воно, море, почина­
ється за піщаною косою, на якій стоїть Кароліна-Бугаз.
Коса тягнеться кілометрів двадцять, по ній прокладена
шосейна дорога, обіч якої набудовано безліч фанерних бу­
диночків, що ховаються у виноградних нетрях. Благодат­
ний світ! Але трохи розгублено почуває себе мандрівник у
цьому дачному містечку, котре має одну безконечну вули­
цю. Ти можеш зняти невеличку кімнату, та перед тим на­
лежить вирішити: яка вода тобі до вподоби: дністровська
чи морська? Лиман з’єднується з морем вузенькою прото­
кою, через яку перекинуто залізний міст. Протока не шир­
ша від самого Дністра, отож цілком зрозуміло, що морсь­
ка вода майже зовсім не потрапляє до лиману. Два світи,
два різні географічні середовища так близько присунулись
одне до одного, що тільки тут, на бугазькому базарчику,
зустрічаються в одному кошику морські креветки й річко­
ві раки, ставрида й лящ, рідкісна скумбрія й не менш рідкі­
сний судак, — дорогоцінні мешканці двох якісно відмін­
них стихій, істоти, що поставлені людиною на грань вими­
рання.
Село, в якому відразу ж після війни оселився Микола
Остапович, майже впритул присунулося до отієї коси. Во­
но теж має лише одну довжелезну вулицю, що витягнулася
понад лиманом. Власне, це була не вулиця, а добре наїж-
джена дорога, міцно утамбована колесами глина, яка на-
160 віть під час дощів не розмокала — десь через дві-три годи­
ни, трохи провітрившись, вона знов перетворювалась на
дзвінку дорогу, через те її не поспішали вимощувати ка­
мінням.
Хати розкидані по терасах, утворених оповзнями. З ді-
да-прадіда тут оселилися українці, що тікали від панщини.
Коли почали будувати Одесу, царський уряд видав указ,
який вважав утікачів вільними — досить було їм опинити­
ся по той бік Холодної балки. Ті ж самі поміщики, від
яких втікали селяни, потерпали від пшеничного лиха — го­
ри пшениці залежувались на токах, не вистачало сховищ,
треба було якось вивозити ці скарби на світовий ринок.
Кожен поміщик це розумів (читали ж Адама Смита!), та
якщо йому вдавалося спіймати втікача, замордовував його
до смерти. І тільки по той бік Холодної балки втікач пере­
ставав бути кріпаком — він одразу опинявся під землею,
де люди пиляли те, чого кріпакові ніколи не доводилося
пиляти — рожеве каміння. Потім воно потемніє, стане сі­
рим, як Граніт, та покищо, видобуте на поверхню, камін­
ня за своїм кольором нагадувало людське тіло.
Тепер існують машини, які випилюють ракушняк, але
ще й досі для Одеси та її околиць він лишається основним
будівельним матеріялом.
Миколаївка також побудована із ракушняка. Хати
вузькі, але довгі, з низенькими дахами. Таких хат не зу­
стрінеш на півночі України. Пояснюється це тим, що тут,
на півдні, не було дерева , із якого можна витесати високі
кроквини. Через те й хати виходили вузенькі — для широ­
кої потрібні соснові крокви, про які тут не могли й мріяти.
І ось дивна властивість вікових традицій: навіть зараз, ко­
ли на Одещину завозиться будівельний матеріял з півночі,
сільська архітектура предків здебільшого лишається непо­
рушна.
Там, на вершині глиняних круч, починаються широкі
чорноземні ниви, на яких вирощується пшениця, кукуру­
дза та прославлені кавуни, — живі зелені глеки, які напов­
нює вологою саме сонце. На білих бетонних стовпцях, об­
161 плутаних дротиною, шелестить виноград — старший чи
молодший кавуновий колега, котрий також призначений
природою для того, щоб у безводних степах задовольня­
ти людську спрагу тією вологою, яка твориться десь у ви­
соких зорях.
Глибоко внизу, куди не кожен шофер наважиться з’їха­
ти по в’юнкій дорозі, розмістився причал риболовецького
колгоспу — вельми приваблива установа, яку полюбля­
ють відвідувати люди, в котрих є таке-сяке право керува­
ти, ревізувати, фотографувати для газет чи, може, просто
читати лекції про міжнародне становище. Здебільшого во­
ни виїжджають із Миколаївки ображені та розгнівані: не
дуже тут на юшку розживешся. Тільки недобрими погляда­
ми рибаки їх обпікають.
Так виглядає село, де живе людина, про яку часто зга­
дує Орлова балка. До Одеси звідси не близько, але й не
далеко. Микола Остапович на своїй трьохколісній торох­
тійці, що дісталася йому разом з милицями, залюбки до­
лає цей мальовничий шлях. Щоправда, їздить він не в Оде­
су, а лише на її околиці, де після тривалого клопоту (ой, це
було нелегко!) вирішено відкрити музей партизанської сла­
ви. Покищо тільки вирішено. Ніхто, власне, не проти му­
зею — вся складність лише в тому, що партизани діяли в
катакомбах, які, по суті, є цілою підземною державою. І
всю цю державу можна вважати суцільним музеєм. Тут
існували підпільні райкоми, кілька партизанських загонів,
ховалося від окупантів населення, дзеленчали дзвоники в
підземних школах. Зробити катакомби музеєм так само
неможливо, як, скажімо, білоруські ліси. Можна обрати
певний куточок, заводити туди людей під наглядом досвід­
чених екскурсоводів, котрі добре знають маршрут. Досить
відбитись людині від екскурсії, потрапити в якийсь із тем­
них лябіринтів — і вона може загубитися там набезвік.
Партизани дружньо вимагали, щоб катакомби стали
музеєм. Та коли таке рішення було прийняте, представни­
ки кожного загону почали наполягати, щоб музей було за­
сновано саме там, де діяв їхній загін. І лише тоді, коли му-
162 зейним районом були оголошені катакомби в Нерубайсь-
кому, суперечки вщухли: всі погодилися, що загін Молод-
цова-Бадзєва має найбільше право на увічнення.
Микола Остапович не належав до цього загону — йо­
го загін діяв поруч. Потрапив він у катакомби саме тому,
що був шахтарем. Після 73-денної оборони Одеси, перед
тим, як війська мали перекинути в Севастополь, по ротах
оголосили: «Шахтарів до комісара!» Так серед одеських
партизанів з’явилося чимало людей, для яких катакомби
не здавалися чимось страшним — навпаки, тут бул9 знач­
но затишніше, ніж у донецьких шахтах. Вологість помірна,
стіни не треба кріпити, широкі штреки добре вентилювали­
ся, а подекуди зустрічалися такі залі, в яких могла вільно
розміститися ціла рота. І навіть більше: відразу ж відшу­
кали довжелезну залю, котру оголосили партизанським ти­
ром. Мішень, підсвічена ліхтарем, стояла так далеко від
стрільця, як на полкових стрільбах перед війною. А на лі­
нію вогню можна було вивести цілий взвод.
З тих далеких часів спливло багато води, — її, напев­
не, вистачило б не для одного лиману, — а донецький
шахтар Микола Медун так і не повертався в Орлову бал­
ку. Полонили його серце шахти, де маркшейдерські знаки
показують дорогу не до вугілля — людина, яка вміє їх чи­
тати, відшукає те, що й від вугілля, і навіть від золота
цінніше: живі сліди історії, великі прояви людського духу.
Як інвалід війни Микола Остапович мав невелику пен­
сію. Такі гроші хтось і за гроші не вважає, та йому й того
вистачить. Отож Микола і поклав собі за мету створити
музей раніше, ніж він буде узаконений. Адже ж музей — це
не стіни, а ті історичні цінності, заради яких нащадки спо­
руджують розкішні палаци. Збираються поставити палац і
в Нерубайському. Принаймні ширяться такі балачки. Лю­
ди спершу оглядатимуть музейні залі з експонатами, а то­
ді вже проходитимуть по катакомбах. Але підземна воло­
га та невблаганний час так поводяться з отими експоната­
ми, що якби не Микола Медун і його юні друзі — піоне­
ри із близьких сіл — то на майбутніх стендах солдатську
163 каску не можна було б відрізнити від кухонного черпака, а
станковий кулемет — від штабної друкарської машинки.
Все це треба було вишукувати в найвіддаленіших закут­
ках, куди ніхто не знає дороги. Потім знайдене ретельно
вичищалося, змазувалося солідолом і складалося в колиш­
ньому партизанському тирі.
Спершу районний воєнком хотів якось узаконити ді­
яльність Медуна — людина працює, робить корисну спра­
ву. Та ще яку справу! З военкомом усі погоджувались: так,
справа добра. Та як же ви збираєтесь узаконити свого Ме­
дуна? Ну хто він по-вашому — директор катакомбів? Це ж
однаково, що директор Чорного моря! Така посада існує
хібащо в старогрецькій мітології.
Кажуть, цей дотеп належав самому Поилипкові. Хазяїн
довго реготався: він любив, коли люди відзначали його
дотепність. А щоб якийсь із його дотепів не загубився,
Прилипко спершу сам починав реготати, потім той регіт
підхоплювали інші. Медун пробував продертися до Хазя­
їна, щоб поговорити з ним по-партизанському, але далі се­
кретарки його не пустили. Якось навіть поставив свою ко­
ляску поперек дороги, щоб Прилипкову машину зупинити,
та міліція на руках віднесла його разом з коляскою до
найближчого двору. Це також був дотеп — підлеглі вчили­
ся у Хазяїна. Опинився він зі своєю торохтійкою на яко­
мусь бетонному підвищенні, наче на постаменті. Довкола
нього реготалися червонопикі бовдури, а він ледве не за­
плакав від образи. Хіба ж він зарплати домагався? Не в
тім суть. Просто це святе діло якось узаконити треба. А
без Прилипка ніхто й пальцем не ворухне.
Народ його по-свому охрестив — Духом Катакомбів.
Так почали називати Медуна по селах. А через те, що він
іще за часів окупації здружився з місцевим попом, без яко­
го партизанам було б вельми скрутно, поширилися чутки,
нібито й сам він належить до якихось духоборців; Медун
лише посміхався з отих балачок, а проте любив побалака­
ти на духовні теми.
Що ж до Григора, котрий називав молодшого брата
164 сектантом, то тут усе пояснюється просто: не п’є — отже
сектант! До того ж існувала Мотря, про яку далі буде мо­
ва. Саме вона й нашептала Григорові про ті поголоси.
Чи стане ж нормальна людина жити під землею? Ну,
була війна — то інший тютюн. А цей чверть століття з-під
землі не вилазить! На поповому городі, біля того клятого
підземелля, халупку собі вимостив. Обсушиться, відіспить­
ся трохи — та й знов під землю. І як він там стрибає на
своїх милицях? А до Мотрі як загляне раз на місяць, то й
мусить жінка дякувати за таку ласку. Правда, пенсію від­
дає, копійка в копійку, алеж хазяйство ока чоловічого ви­
магає. То чого ж дивуватися, що до неї інколи Прокіп на­
відується? Воно вже й немолоді літа, ревнувати гріх, та все
ж таки непорядок. А хто ж Медунові винен? Прокіп уже й
загорожу вимостив, і хлівця поставив, і виноградник що­
року порає. Є в Біблії пісня про кохання царя Соломона
до прекрасної Суламіт, яка в цьому зворушливому кохан­
ні зберегла свій дівочий виноградник. Бог її не засудив за
це, то як же судити Мотрю?
Лише тепер ми, напевне, зрозуміємо, чому Микола
Остапович не справував свою коляску до власного двору, а
виїхав на ній туди, де так добре пригріває весняне сонце,
освітлюючи низенькі черепичні покрівлі та виноградники,
що шелестять густим листям, підсиленим бордоською су­
мішкою.
Микола Остапович навмисне зупинився на кручі. Наві­
що людям чинити прикрощі? Прокіп — славний чолов’яга,
відважний рибалка. Дружина померла, донька заміж вий­
шла і кудись виїхала, нікому й сорочку випрати. Він, Ме-
дун, звик до самотнього життя — з солдатськими душами
під землею розмовляє, стоять вони перед ним, як живі. А
тут, на поверхні, народжуються, любляться, старіють —
триває життя, триває!..
Хочеться Медунові, щоб хтось з односельців Мотрі пе­
редав: мовляв, чоловік приїхав. Який він там чоловік, —
тільки одному Богові відомо, а все ж таки муж законний.
Звідси добре видно, як Прокіп у винограднику пораєть­
165 ся. Медун і сам для цього прибув, та, мабуть, уже спізнив­
ся. Ось і Мотря з хати вибігла — молодиться стара перед
Прокопом! Ну що ж, нехай. Людям уже набридло про це
теревенити, звикли. А все ж як зобачить хтось Медуна,
одразу ж поспішають Мотрі шепнути, щоб мужчини чо­
гось лихого не накоїли. Діло темне, наперед не вгадаєш.
Краще далі від лиха триматися.
Сидить Медун у своїй колясці, нога вище коліна заго­
лена, у глибоких синіх рубцях гнійні свищі навіть здалеку
видно. Спалахнула в нього гангрена, партизанський хірург
ногу хотів відтяти, а Катя, медсестра шіснадцятилітня, так
розплакалась, так його благати почала, що лікар відважив­
ся на експеримент: посмугував ногу, наче ремінців збирав­
ся нарізати, потім гнійники порошковим стрептоцидом по­
засипав. І от, бач, виходила Катюша — і життя, і ногу йо­
му зберегла. Воно й не те, щоб нога, навіть не півноги, а
якби й цієї не було, то не стрибати б йому в катакомбах.
Вся слава свята погнила б, на труху перетліла б.
А проте не перебільшуй, Миколо! Тікають вони, ма­
ленькі бісенята, від матерів, навіть учителі лаються — не
дай, Боже, заблудиться якесь! — у такі страшні лябіринти
добираються, що Медунові лишається тільки за ними сте­
жити. Спершу і на нього люди нападалися, гадаючи, що
він їх туди приманює, та де вже там! Батьківська слава їх
веде. Не одного із них порятував Медун — бо справді за­
блудиться, то міну десь роздобуде й неодмінно хоче загля­
нути, що там усередині. А траплялося й таке, що пізно бу­
ло рятувати — лише криваві шмаття заставав Микола
Остапович. Вберегти їх від катакомбів так само важко, як
від моря. І тільки тоді, коли справа набула педагогічного
спрямування, нещасних випадків одразу ж поменшало.
А Прокіп з Мотрею все ще пораються біля хати. І, як
на зло, жодної живої душі на дорозі. Навіть крикнути ніко­
му: агей, здоров будь, слов’янине! Крикнеш — чутка одра­
зу ж полетить, мов по телеграфу. А зараз так треба, щоб
вона полетіла!..
Та ось видирається на глиняну гору старенький, об­
166 шарпаний автобус, який возить людей із Миколаївки в Ка-
роліну-Бугаз. Там тепер будівництво велике — споруджу­
ють їдальні й пансіонати. Кажуть, лише у Варні такі роз­
кішні пляжі, як у нашій Кароліні, а Кароліна ще й досі ли­
ше «дикунами» забудована. Мало хто про неї й знає.
Автобус повзе, мов жук перед зимовою сплячкою, йо­
му треба обов’язково подолати цю гору, щоб потім пусти­
тися в село. Хто ж там їде? Може, Катерина? Вона пра­
цює старшою сестрою в лікарні — та сама Катюша, яка
ногу не дала відпиляти. Скільки ж їй тепер? А якже ж, десь
під сорок. Вона в катакомби з матір’ю потрапила, навіть
козу з дому прихопили. Сміялися з них люди, а вони для
поранених трохи-таки націджували свіженького молока.
Самі миколаївські, Катриного батька ще до війни море
проковтнуло. Матуся теж на ладан дихає. Ой, Катре, Ка-
тре, не помітила тоді зідхань Медунових, на іншого задив­
лялася. Та що про те згадувати! Чверть століття — то ве­
лика сила, і гілля й корінці обрубує. Того лише обрубати
не може, що кров’ю скріпилося — це вже справді святе.
Автобус зупинився, дверцята відчинилися й до Медуна
вистрибнув чоловік у формі цивільного моряка та ще й не
маленького чину. Еге-е, це ж сам миколаївський адмірал,
командир фльоти! Ви, люди добрі, не жартуйте — справді
командир фльоти, бо є у Мирона аж п’ять колгоспних сей­
нерів. Море не любить жартувати, отже й тут усе цілком
серйозно — і капітани, й моряки, й їхній адмірал, хоч усі
вони члени Миколаївського колгоспу.
Мирон років на п’ять молодший від Медуна, та вже,
мабуть, і йому під п’ятдесят підперає. Знають вони одне
одного з дитинства, обидва добре пригадують Орлову бал­
ку, хоч Мирон і виростав на сусідній шахті. Перед війною
потрапив до військово-морського училища, війну починав
мічманом у морській піхоті, а в катакомбах опинився так
само, як і Медун: «Шахтарів до комісара!» Правду
сказати, Мирон не встиг вивчити шахту далі терикона, та не в
тім суть: шахтарська психологія не так під землею, як удома
формується — від батька до сина переходить. Отож і Ми-
167 рон тоді зголосився шахтарем. Ніхто й ніколи не помітив
у катакомбах, що шахтар цей уперше потрапив під землю.
А потім румунський катер захопив та дітлахів бідолашних
до Очакова вивіз — туди вже наші підступили…
Мирон виглядав значно молодшим від свого віку —
зібраний, підтягнутий, легкий на ході. Чорне волосся ли­
ше починало сивіти, правильні риси обличчя зберігали мо­
лодецьку вроду. Він немало поорав морів та океанів, у да­
лекі плавання перестав ходити лише через Маринку, яка
росла без матеш. А проте риболовецька фльота уже стала
йому рідною, морська душа вгамувалася на чорноморсь­
ких просторах.
Друзі обмінялися жартівливими стусанами.
— В тебе що, транспорт закашлав? — весело запитав
Мирон. — Чого це ти вирішив тут соняшні ванни приймати?
Та раптом згадавши про те, що всім було добре відо­
ме, він вскочив до автобуса, одразу ж повернувся (видно
щось там комусь шепнув) і бадьоро проголосив:
— Ну гаразд, ми в повному параді з’явимося. Судаки
до Мотрі прибудуть раніше від нас. Ти, мабуть, на бичках
перебиваєшся?
— В Хаджибеївському ливані судака не спіймаєш.
— А ти з Нерубайського?
— Та не зовсім. Ми ж тільки сусіди.
— Знаю, знаю… Як там твій батюшка поживає?
— На пенсію вийшов, порося підгодовує.
— То золота людина. Якби не він, був би нам каюк.
Вони обидва посідали в інвалідну коляску й тихенько
покотили по дорозі, що в’юнилася серед виноградників,
обгороджених невисокими мурами з темного ракушняка.
Таку вже властивість має це каміння — сажу й куряву в се­
бе втягає, через те й темніє з роками.
— Ну, а Мотря як? — після тривалої павзи запитав
Мирон. — Перестала лаятись? Вона, між іншим, і лаялась
недаремно. Ти-таки справді про домівку забув.
— Кожному своє, Мироне.
— Це правда, — погодився Мирон. — Кожному своє.
168 Моя теж самотности не витримала. Як пішов у далеке пла­
вання… Самотність для них гірша від смерти. Це, мабуть,
і є смерть. Жива могила… Добре, хоч Маринку мені зали­
шила. Таке щастя кинутим чоловікам випадає рідко.
— Ти не самотній, Мироне. Тебе Катерина любить.
— Звідки ти взяв? — одразу ж спохмурнів Мирон. — Її
мати мене любить, це факт. А Катерина… Ну як же…
фронтова дружба.
— Вона й тоді тебе любила, в катакомбах.
— Тоді? — здивовано чи трохи розгублено посміхнув­
ся Мирон. — Тоді вона під етапом пішки ходила.
— Між операціями, — уточнив Медун. — І так ходи­
ла, що не одного із нас виходила… Проґавив ти своє ща­
стя, Мироне! Ото хоч зараз дурнем не будь.
Коли під’їжджали до двору, Медунова сусідка, Альбі-
на, яка там чатувала біля воріт, почала заговорювати їм
зуби — мабуть, Мотря ще не готова гостей приймати. Ми­
рон це одразу ж збагнув, бо саме її чоловікові, до якого
він вертався в автобус, було наказано і Мотрю попереди­
ти, й судаків привезти. Вони, звісно, у Григорія вдома во­
дяться — кому й зась, а рибалка має право на їжу взяти.
Альбіна, хизуючись новеньким полушалком, почала ту
довгу розмову, за допомогою якої можна й півдня мужи­
ків біля двору протримати.
— Мироне Кузьмовичу, де ж це ваша «Волга»? Чи, мо­
же, ви з Миколою Остаповичем вирішили машинами по­
мінятися?
— Ні, Альбіно, я такої не заслужив. «Волга» що?..
Тільки товар державний. А такий виїзд у магазинах не
продається. Це ж як золота маніжка на грудях. У мене бу­
ла червона. То ще не велика шана.
— Ов-ва! — сказала Альбіна. — Хіба ж це виїзд? От у
моєї матусі був виїзд! Сам губернатор їй заздрив. їде, бу­
вало, по Дерибасівській четвіркою вороних, вся збруя на
них подзвонює. А тут губернатор назустріч. Кашкета за­
ломлює, матусі моїй вклоняється: честь імею-с, Лександро
Альбертівно-с. А сам так і зирить на вороних, так і зи­ рить. Матуся моя схилить голівку, теж привітається: по-
корніше благодарім-с. А сама добре бачить, куди губерна­
торські очі втупились. Матусині коники йому життя не да­
ють. От була женщина, так женщина!..
— Угу, — засміявся Мирон. — Якби не коні, то й сам
губернатор Альбертівну б помітив. А так, бач, на коней
задивився. Краще б вона пішки ходила.
— Ах ви, жартівник! На коней ліве око дивилося, пра­
ве — на Албертівну. Хіба ж він холостий був? В його екіпа­
жі губернаторша сиділа. Тож він для блізиру на коней зир­
кав… Ви б краще, Мироне Кузьмовичу, вашому грекові
шию намилили. Давно вже мотор на лебідці замінити по­
ра, а йому й не свербить.
Грек Ротас — інженер по лову, друга людина після
голови колгоспу. Проте Альбіна вважає, що командир
фльоти — всьому голова, навіть від голови колгоспу стар­
ший. Ті всі ходять у своєму, домашньому, а на Миронові
погони золотом горять, прославлений краб на кашкеті сяє.
Сьогодні Мирон у колгоспі, а завтра, дивись, повів кора­
бель у Канаду чи Америку. Де вже голові колгоспу до Ми­
рона! Ото тільки камсу та лящиків лічити, щоб плянові
проценти зростали. В тій камсі не більше романтики, ніж у
жаби пір’я.
— А що, не тягне? — запитав Мирон.
— Вчора Карпів баркас почали витягувати, а в моторі
щось як заящить! Та як блисне!.. Ой, матусенько моя…Зна­
ла б ти, в яку дірку твоя Альбіна потрапила… Я гадала, із
того клятого мотора кульова блискавка вилетить. Це, ка­
жуть, буває. Страх як боюсь отих блискавок.
Альбіна працювала лебідницею на причалі. Було їй
теж близько п’ятидесяти, а проте й досі на її обличчі мож­
на помітити сліди колишньої вроди. Щось у ній справді є
породисте, від аристократів. А характер у баби такий, що
всі портові заводіяки перед нею в струнку тягнуться. Про
рибалок і казати годі — справжнім господарем причалу
була Альбіна, а не їхній старшина. Ох, і вміла ж вона роз­
пікати всіляких уповноважених та ревізорів, котрих, мов
170 котів, приманювали до причалу запахи свіжої риби!..
Мабуть, хвилин сорок теревенила Альбіна, розповіда­
ючи про подвиги своєї матусі, яка була в її розповідях то
оперною актрисою, то знатною купчихою, то дружиною
французького посла. Ким тільки не була знаменита Аль-
бертівна! Про батька Альбіна ніколи не згадувала — тут,
видно, її фантазія давала осічку.
Нарешті з хати вийшла Мотря — чепурна, здорового
вигляду немолода жінка. Стримано привіталася з Мико­
лою Остаповичем, шанобливо вклонилася Миронові й за­
просила чоловіків до хати. На столі вже парувала зварена
картопля, рум’янився засмажений судак — одного на сі­
м’ю вистачить! — і стояло те, без чого у Миколаївці суда­
ків не споживають.
Спершу всі почувалися так, мовби в хаті лежав небіж­
чик, але невдовзі Мотря перейняла розмову на себе, торох­
тіла не згірше від Альбіни — і вже якось отой недобрий
настрій відступив. Мирон подумав: а вони ж таки обоє не­
погані люди — І Микола, й Мотря. Інші б давно вже по
судах тягалися, хату б ділили, заколотили б сварку на все
село. Та й Прокіп, напевне, на чуже не поспішав.
— Вас, Мироне Кузьмовичу, миколаївським адміра­
лом величають, — кинула між іншим Мотря.
— Та чув, чув… Якби раніше, то за таке звання… Мико­
лаївський адмірал!.. Грізно звучить.
Мотря ще трохи посиділа за столом, випила з Миро­
ном. Микола не пив — його захистила Мотря:
— Стимуліт у нього, не можна. Свищі не заживають.
Так Мотря називала остеомієліт, який іще досі мучить
колишніх солдатів — хронічна хвороба поранених кісток.
Пославшись на поважну причину, Мотря вийшла. Ми­
рон наважився запитати:
— Як же воно у вас буде?
— Так і буде, — глухо відповів Микола. — Хату ж ра­
зом будували. А взагалі… Чого ж мені від неї?.. Коли я до­
ма, вона за господаря мене має. Все моє береже — ордени,
медалі. Ну й одежина яка. Все свіженьке, напрасоване. Ра-
171 ніше лаялась, тепер мовчить. А мені й спокійніше.
— Не вірю, Миколо.
— Та не можу я інакше, не можу! — ледве стримуючи
роздратування, вигукнув Микола. — Якби я був нормаль­
ною людиною, вона б Прокопа в двір не пустила. Тільки
скажи мені, друже: що таке нормальна людина? Деталь мо­
жна до мікрона виміряти. А які мірки для нашої нормаль­
ности існують? Я, Мироне, багато про це думав. Прига­
дуєш, як ти над шуфром завис?.. Дурні ми були, ой дурні!
Якби матері наші те бачили, вони б від страху повмирали.
Внизу чорна безодня, десь там вода булькотить, а ти ви­
сиш на кінчиках пальців, — ось-ось зірвешся. По рейці че­
рез шурф на руках переходили пригадуєш?..
— Я ледве туди не булькнув. Ти мене витягнув.
— Ну, я ж був старший. А теж клепки в голові не ви­
стачало — малюка на таке підбив… Ось воно, наше вихо­
вання! Хіба ж це нормально? Та як воно потім нам при­
служилося!.. А якби росли мазунчиками, тяжко б нам бу­
ло, Мироне. Коли ти катером на Очаків проривався — це
теж ненормально. Треба було ждати, доки наші в Одесу
прийдуть. Все ж таки діти, не якийсь вантаж. Та хіба ж ми
знали, коли це буде?.. А тут від голоду пухнуть, без сонця
вмирають. Ми вже власні черевики варити почали… А ди­
тині без сонця… їхні ж кісточки сонця просять!.. Рученя­
та були такі, мов картопляні пагінці, що проросли в тем­
ряві. Де тут уже до нормального?..
— П’ятірко не довіз. Двоє померли, трьох «месер» ско­
сив. Півтори сотні їх було. Де вони зараз?..
— Оце недавно двох малюків у таких лябіринтах від­
шукав, — продовжував Медун, — що туди, мабуть, і пар­
тизани не доходили. Оголосили тривогу в школі: пропали
хлопчики… Ну, й пропали б, звичайно! Обнялися, біднень­
кі, вже й не ворушаться. Три доби я їх розшукував. Чого
їм треба в тих катакомбах? А воно теж, мабуть, приго­
диться. Все повторюється, Мироне. То вже так і знай: нор­
мальними ніколи не будуть… До речі…
Медун зробив велику павзу, віддихався. Мирон очіку-
172 вально дивився на друга, який, видно, хотів повідомити
щось важливе, але завагався. Нарешті, озирнувшись дов­
круж, наче боявся, що їх може хтось почути, Микола ска­
зав:
— Я там на таке натрапив… Не знаю, що й думати.
— Що саме? — насторожився Мирон.
— Та воно нібито й нічого. Розумієш, штрек замуро­
ваний. Ми також це робили, коли німці почали нас газами
підкурювати.
— Ну, замурований… То що з того?
— На цементі замурований. І кладка свіжа… Розумієш?
_ Гм-м… Нічого дивного не бачу. На жаль, бомбо­
сховищами нехтувати рано. Всяке може трапитись.
— Е-ет, які там у біса бомбосховища! Ці катакомби з мі­
ськими не з’єднуються. До Одеси кілометрів тридцять. Тут
щось не те. І потім… Мені здалося, що я жіночий голос
чув. Я розумію, так інколи здається. Слухові галюцинації.
Але в мене цього давно вже не траплялося. Та й чого це
раптом? Харчуюсь непогано — не так, як тоді… Мовби
жінка кричала за стіною. Що б це могло бути? Може, за­
блудилась?.. Відшукав таки хід, що він мене обов’язково
мусить туди привести. І що ж ти гадаєш? Теж замурова­
ний!… Третього ходу я вже не знайшов. Цілий тиждень
товкся головою об стіни, а не знайшов. А він же, мабуть,
десь є. Ні, думаю, Миколо, не тільки ти цю географію зна­
єш. Є ще люди, які знають не гірше від тебе… Невже я ще
не вивчив катакомбів?.. Ось що мене мучить! Та ще голос…
Якщо він справді був.
— У тебе є карта?
— Моя карта в голові, Мироне.
— А міг би на карті показати це місце?
— Та як же?.. Звичайно.
Тепер вагався Мирон. Він озирав небагате вмеблюван­
ня Медунової хати, традиційні рушники на стінах, сімейні
фотографії. Григора він пам’ятає добре — його по всіх дов­
колишніх шахтах знали. Характерний мужик. Зустріне, бу­
вало, когось із пацанів, ухопить за вухо й питає:
— Кавуни крадеш?
173 — Дядечку, пустіть! — репетує малий шибеник.
— Крадеш чи не крадеш?
Ні, ні!.. Пустіть, дядечку.
— Ну й дурень. Давай друге вухо.
— Краду, краду!..
— Молодець! Ось тобі двадцять копійок на цукерки.
Але як постарів Григір Остапович! Здавалося, ніколи
його сила не переведеться. Та й Сашко постарів, хоч, вид­
но, ще при силі.
А поверх оцих думок, що пливли мимоволі, підводною
течією, жевріла, наче тьмяний бакен у тумані, та думка, яка
завжди нам неприємна, але вона мусить існувати, як існу­
ють бакени. Вони теж обмежують свободу мореходців, а
проте без них не проживеш — сядеш на мілину або розі­
б’єшся об підводну скелю.
— Я багато плавав, Миколо, дещо знаю. Митний до­
гляд існує недаремно. А катакомби… Там не тільки добрі
сили притулок знаходили. Словом, у мене є друг, полков­
ник міліції… Я тебе з ним познайомлю.
— Не люблю я їх, Мироне.
Напевне, Медун пригадав собі образу — коли навколо
нього реготалися ті, хто звільняв дорогу для Прилипка.
— Цей полковник, Миколо, тебе по катакомбах знає.
Федю-прикордонника пригадуєш?.. Він зі мною в Очаків
напросився. Потім ми вже його не бачили. Війну в Берліні
кінчав.
— Федір? — зрадів Медун. — Живий? Чого ж я про
нього не чув?
— Де ж тобі чути? Ти ж під землею живеш. Одеса —
кордон, Миколо! Рибалки щодня його переходять, з турка­
ми тютюнцем обмінюються. Тут усяке може трапитись.
— Ти вже й на рибалок готовий тінь кинути.
— Ой, Миколо! Невже форма кашкета — це для тебе
головне?.. Люди бувають різні… Серед рибалок, серед мілі­
ціонерів, серед філософів. І не фахом це визначається, а
сумлінням. А воно, дружище, разом з кашкетами не вида­
174 ється. Дипломів на нього також покищо не затвердили. То,
кажуть, від Бога.
Більше до цієї теми не поверталися — сиділи мовчазні,
зосереджені.
З вікна добре видно хату й подвір’я Катерини. Вино­
градинка там немає — нікому біля нього поратися. Катери­
на їде на роботу вдосвіта, повертається пізно увечері, а ма­
ти хіба що інколи здужає на сонечко вийти та курям поси­
пати.
Коли Мирон попрощався й неквапом рушив до прав­
ління колгоспу (він довго ще озирався на Катеринин дво­
рик), до хати увійшла Мотря.
— Я води нагріла. Митися будеш?.. Чи, може, тебе по­
падя купає?
— Вона вже стара, щоб мене купати, — огризнувся
Микола.
— Чи ти ба!.. Молодої захотів. Ти й старій не даси
ладу.
— Мовчи, Мотре. Я люблю, коли ти мовчиш. Ти тоді
на людину схожа.
— Ну, ось що, чоловіче… Я баняк з водою внесу, а ти
роздягайся та лізь в ночви. Чисту білизну візьми, а свою в
запічок викинь. Бо ти ще мені звірів напустиш, які на лю­
дях верхи їздять.
Мотря внесла в сінці баняк з окропом і двоє відер хо­
лодної води, а сама вийшла. Микола лаштувався для ку­
пання — налив води в дерев’яні ночви, підставив стільця,
на якому поклав мило і мийку, а відтак почав роздягати­
ся. Навіть роздягнутися для нього справа непроста — ліва
нога майже зовсім не згиналася, вона була схожа на від­
мерлу дубову гілку. Мотря знала, що без неї він помитися
не зможе — стояла за дверима. Миколі навіть здавалося,
що він чує, як вона дихає. Та йому дуже не хотілося, щоб
вона сюди заходила — все ще стрибав на одній нозі біля
ночв, намагаючись якось там примудритись.
Але Мотря не витримала — широко відчинила сінеш­
ні двері, мовчки підхопила його під пахви. Посадила на
175 стільці, спробувала рукою воду. Додала ще гарячої, потім
обережно, мов дитину, опустила його в ночви. Сам він си­
діти не міг, вона підтримувала його за спину. Тим часом
друга її рука перетворила його голову на клубок білої пі­
ни.
— Лихо ти моє, а не чоловік, — промовляла вона,
орудуючи мийкою. — Хай би в тебе обох ніг не було, на
коліщатах би їздив, як Василь Шапошний. Так той же до­
ма живе, біля жінки та біля матері. А тебе де лиха година
носить?.. Як порахувати, скільки я з тобою за двадцять літ
прожила, то й року не набереться. Ото тільки й того, що
гроші не вмієш пропивати. Як же ти там харчуєшся?
— Діти приносять, — безпорадно відпльовуючись (в
рот набилося піни), відповів Медун.
— Які діти? — вжахнулась Мотря.
— Школярі.
— Чи ти, бува, не сказився на старості? Краще б уже
під монастирем милостиню просив.
Микола на це не сказав нічого. Все життя він збира­
ється так поговорити з нею, щоб його зрозуміла. Та тіль­
ки приходить ця хвилина, як усі слова, котрі він приготу­
вав, вертаються в його власну душу, а на язиці лишається
щось обрубкувате, невиразне.
— Мотре! Я — один на тисячу мертвих…
Слова прозвучали якось неприродно. Він одразу ж
осікся. Цю фразу треба було продовжувати так, щоб кож­
не подальше слово звучало, як молитва, але молитви лю­
ди звикли слухати в храмах — вдома вони бояться урочи­
стих слів. Та й смішно, мабуть, виголошувати молитву,
коли тобі в рота набивається мильна піна, а жінка, про яку
ти навіть не знаєш, чия вона насправді — твоя чи сусідо­
ва? — вишкрібає тіло шкарубкою мийкою.
— Всі такі, Миколо. То тільки молодші цього не зна­
ють. А ми всі такі.
Може, вона й правду каже: всі такі! Звісно, кожен, ко­
го палила війна, має право це казати: я — один живий на
тисячу мертвих. І Мотря така ж сама, і навіть Альбіна.
176 Головне, докорінне знов лишилося невисловленим.
Даремно він сказав їй про те, що школярі йому їсти
носять. Спершу Медун їх лаяв, відсилав до батьків з оти­
ми горщиками. Та потім прийшла вчителька, Ольга Яки-
мівна. Сама прийшла з горщиком, зав’язаним у білу хусти­
ну — точнісінько так, як носили різдвяну вечерю. Або, мо­
же, їжу косарям.
Вчителька сказала:
— Миколо Остаповичу! Це треба для нас, для самих
учнів. Ми обговорювали це питання на батьківських збо­
рах. Люди вже навіть не уявляють, що вас у катакомбах
може не бути. Дух Катакомбів!.. Чули ж, мабуть?.. Всі до­
бре знають, що ви там робите — і дорослі й діти. Та й
скільки б ми дітей не долічились, коли б не ви!.. Отож не
ображайтесь, Миколо Остаповичу. Тут є щось… Як вам
сказати?.. Одним словом — святе!.. І не тільки для дітей —
для батьків теж. Вони про вас думають — і самі стають
кращими. Кожен той день, коли треба вам обід нести — це
свято для всієї сім’ї. Дехто навіть пити кинув. От якби ви
від попа перейшли… Може, в школі поселитесь?
— Ні, Ольго Якимівно, — трохи ображено відповів Ме­
дун. — Він для мене не піп, а Пилип Калістратович. Йому
ще Калінін орден вручав.
— Ну, то ваша справа., Але обіди приймайте. Це не
милостиня, а… духовне.
Не лише Ольга Якимівна натякала йому, що треба ки­
нути халупку на поповому городі — приїздив навіть секре­
тар райкому комсомолу. Він казав, що це заважає антире­
лігійній пропаганді: всі думають, що Медун у якогось сво­
го Бога вірує.
— Вірую, — дещо в’їдливо, а проте все ж таки сер­
йозно відповів Медун.
Це спантеличило секретаря — він уже подумав, що й
справді Медун до секти належить? Скажімо, адвентисти
сьомого дня ходять до хворих, допомагають сліпим та не­
мічним — словом, творять добро. Але разом з тим, зви­
чайно, поширюють свою релігію.
177 Розмова, яка відбулась далі, запроторила комсомоль­
ського ватажка в такий глухий кут, що він тільки очі ви­
тріщив від подиву й замішання.
— Яка ж ваша віра? — запитав секретар.
— Перші християни теж із катакомбів починали, —
частуючи гостя громадською трапезою, повагом почав
Медун. — А крові скільки було!.. Нова віра завжди кров’ю
приходить. Великою кров’ю. Щоб рід людський знав: не
заради пустощів сонце світить. І хліб дає не заради пусто­
щів.
— Як же її назвати?
— Що назвати?
— Віру вашу?
— А така віра, що народ наш — богоносець великий.
Через ге він так страждав. Йому світ належить врятувати.
І врятує!.. Розіп’яв його Господь на хресті поміж Заходом
і Сходом, як Сина свого улюбленого. То в праву руку йо­
му цвяхи забивають, то в ліву. Іноді здається, що він уже
мертвий. Та в один день розколюється небо велетенськи­
ми блискавицями — і воскресає Він із мертвих, і підійма­
ється в небо на могутніх крилах…
Слухав те секретар комсомольський і не знав, як до
цього ставитись.
— Ну, богоносець — це від Достоєвського… Але чому
богоносець?.. Жертву за інші народи Він прийняв, це прав­
да…
— То була не остання жертва, дорогий товаришу. На
ваші плечі теж лиха знайдеться. Не хотілося б звичайно,
та шо вдієш?
— Згоден. Але чому богоносець?..
— Вам що потрібне — суть чи тільки назва?
— І суть, і назва… Та раніше суть, звичайно.
— Тоді давайте міркувати так. Ідея — це що ж воно
таке?.. Споконвіку люди її Богом називали.
— І сьогодні називають, — погодився секретар. —
Інакше не було б ніякого ідеалізму.
— А що нас веде?
178 — Партія веде.
— А саму партію?.. Веде нас ідея чи не веде? За що ж
ми помирали, коли не за ідею?..
— Ми несемо ідею, — трохи подумавши, відповів се­
кретар.
— Ага, отже несемо… А, може, й веде?
— І несемо, і веде.
Медун посміхнувся.
Ну, раз ідея — Бог, то що ж воно виходить?..
Секретар деякий час мовчав. Потім відповів те,
що було йому добре відомо іще з шкільної лавки.
— Ідея, яка оволоділа масами, перетворюється на ма-
теріяльну силу. А взагалі… Навіщо це вам? Ви нібито про­
повідуєте патріотизм, але для цього є інші форми.
Тоді Медун заговорив поважно, без іронії:
— Ось що, молодий чоловіче… Під час війни в нас тут
ніякої форми не існувало: в чому б ти не прийшов — чи в
рясі, чи в шинелі, — нам це байдуже. Аби тільки був па­
тріотизм!.. Так воно для мене й лишилося.
— Зараз же не війна.
— Ідеєносець, богоносець — продовжував Медун. —
Отож я й сказав Пилипові Калістратовичу… Сказав так:
раз народ наш богоносець, кому ж він молитись повинен?
Якщо він уміє помирати за ідею — то це ж і є його молит­
ва! Так молився тільки Христос. Отже на нього молитися
треба. На народ наш святий. Не за нього, а тільки на ньо­
го!..Оце і є моя віра, дорогий товаришу. А за те, що не по
формі, ви вже не сердьтесь, будь ласка. Форма у кожного
своя.
— Виходить, ви невіруючий, — намагався дати йому
ідейне визначення секретар.
— Як це так?.. Ні, цього зовсім не виходить. Навпаки,
віруючий!..
Остаточно заморочений секретар попросив:
— Гаразд, хай буде так. Тільки ви дітям цього не про­
повідуйте.
На тому й домовились.
179 Вже вимитий, лежачи в ліжку, Медун пригадав той епі­
зод із їхнього життя в катакомбах, який поклав початок
його дружбі з Пилипом Калістратовичем.
Вперше їх почали підкурювати через кілька місяців пі­
сля окупації Одеси. Ніхто не постраждав — їхній сусіда ка­
пітан Молодцов послав своїх хлопців, щоб попередити:
німці вирішили заповнити катакомби отруйними Газами.
Добре вивчивши рух повітряних потоків, Медун та його
друзі-шахтарі спрямували ті гази таким робом, що всі во­
ни виходили на поверхню над водами Хаджибеївського
лиману. Де вже шахтарів у такому ділі перехитрити! Про­
те їхній загін опинився в іншій пастці — в пастці самого
підземелля. Без виходу на поверхню вони жити не могли. І
не лише тому, що це прирікало їх на бездіяльність. Пере­
дусім не вистачало кисню. Почали задихатися діти, яких
тут опинилося чимало — людей не можна було силоміць
виштовхати з катакомбів. Основний хід виявився не лише
замурованим, а й бльокованим — біля нього вдень і вночі
стояла румунська варта. Треба було знайти такий хід, яко­
го б не знали окупанти. На сьомий день пошуків Медуно-
ві здалося, що попереду в темряві блиснув вогник. Мико­
ла Остапович добре знав, що нікого з партизанів там не
було. Хто ж світив?..
Крок за кроком вони обстежували шкарубку стіну, де,
як їм здавалося, мав стояти той, хто блимав ліхтариком. І
ось нарешті вдалося відшукати невеличкий отвір. Він був
не більший від піддувала, можна тільки руку просунути.
Звідти пахло знайомим, домашнім — квашеною капустою
та огірками. Як давно вже вони не їли чогось подібного!
Жити доводилось на вареному борошні, без будь-яких
приправ. Це єдине, що підтримувало їхні сили.
Роздовбати отвір у ракушняку не так уже й важко, але
хто ж там за стіною — друг чи ворог? Доводилося ризику­
вати, вибору в них не було.
Незабаром Микола опинився серед діжок з солінням
на купі картоплі та іншої городини. Хтось дуже кмітливий
використав катакомби замість душника — і льох вентилю­
180 ється, і темгіеретура завжди однакова. Над головою неве­
лика квадратна ляда, до якої приставлена драбина. Це вка­
зувало на те, що льох побудовано під кухнею або під ве­
рандою.
Піднявся по драбині, легенько підважив ляду. У вічі
вдарило таке яскраве світло, від якого давно вже відвикли
очі — соняшне світло, що вільно падало на підлогу веран­
ди. Двері на кухню були відчинені, там з’явилася якась чу­
дернацька постать з довгим волоссям. Невже піп? Та
справді ж піп. Оце так дивина!..
Підклавши під ляду щепку — так, щоб лишалася неве­
личка щілина, — довго прислухався Микола до того, що
діялося в поповій хаті. Батюшка, видно, розмовляв з попа­
дею — інших голосів Микола не чув.
Чомусь він гадав, що попи й удома розмоляють не
так, як інші люди — з обов’язковими посланнями на Хри­
ста та Його апостолів. Принаймні так вони виглядали в
книжках. Проте розмова була звичайна — як у кожній сіль­
ській хаті:
— Кружки треба частіше змивати, — буркотів батюш­
ка. — Соління снядіє.
— Хіба ж я не просила драбину полагодити? Ти хо­
чеш, щоб я без ніг лишилася.
— Драбина як драбина. Все там гаразд.
— Добре мені гаразд! Забув, як я гепнулась?
— А ти не поспішай. Та й відро з водою не тягни. Я
тобі подам.
— Чого це ти ляду не причинив?
— Тобі видалось.
— Роззуй очі, то побачиш.
— А й справді.
Коли піп підняв ляду, щоб краще її причинити, Мико­
ла прошепотів:
— Батюшко! Христом-Богом прошу: ні слова… Лізьте
сюди, вас християнські душі кличуть.
Як він перелякався! Його аж затіпало, бідолашного.
Але й слова не проронив. Мабуть, піп догадався, хто його
181 кличе, бо не міг же він не знати, що його хата на катаком­
бах стоїть. А кому вони тепер належали, те було відомо
цілому світові.
Трохи отямившись, сказав попаді:
— Драбину таки треба лагодити. Я трохи помай­
струю.
Спустився вниз, зачинив за собою ляду, запалив свіч­
ку, що стояла на полиці і, оглядаючи Миколу з ніг до го­
лови, строго запитав:
— Чого вам треба?
— Повітря. Ми задихаємось.
Помітивши, що його душник роздовбано, він, звичай­
но, все зрозумів. Там, на поверхні, добре відомо, що нім­
ці вирішили потруїти партизанів газами. Але важко було
уявити, що хтось із них врятувався.
— Багато вас лишилося?
— Всі живі. Але ми замуровані. Кінчається кисень. Уже
й ліхтарі гаснуть. А там діти…
— Як же ви його звідси візьмете? Це ж під хатою.
— Де можна взяти?
— Бог у повітрі нікому не відмовляє… З колодязя бе­
ріть. Він дуже глибокий. Над самою водою є дірка. Ото її
й шукайте. Це вже десь у нижніх катакомбах. Коли били
колодязь, кайло туди провалилося. Я ляду на колодязі
триматиму відкритою, щоб вам легше було шукати. Він
хоч і глибокий, але світла трохи доходить. Тут теж мож­
на до нього пробитися, та це буде дуже помітно. А тепер
ідіть… Ідіть, бо в мене румуни стоять. Ось-ось повернуть­
ся.
Нелегко було знайти той колодязь. Мабуть, іще днів
зо-два минуло, доки по заплутаних лябіринтах спустили­
ся туди, де, на думку Медуна, мало бути дно попівського
колодязя. І тоді вперше почули звуки — бряжчало відро,
що билося об каміння. Тут, у катакомбах, де панує неймо­
вірна тиша, кожен звук сприймається так загострено, що
брязкіт отой вони почули значно раніше, ніж побачили
ледь-ледь помітний отвір, звідки пробивалося притемнене
182 глибиною денне світло. І якби Пилип Калістратович не по­
бив кілька цинкових відер, невідомо, чи помітили б парти­
зани майже несприйнятне для ока розрідження темряви.
Мабуть дуже дивувались румунські офіцери, навіщо це
панотець захопився поливати свій виноградник — ніби й
дощик недавно випав. Проте інколи доводиться вичерпува­
ти воду зі старого колодязя, бо джерела хиріють. А він,
християнський пастир, не може собі дозволити, щоб пани
офіцери пили застійну воду. Вона й так тут не дуже добра
— море близько…
Яка ж це була радість для партизанів! Отвір був не­
великий, його трохи роздовбали — так, що можна було
відро в катакомби втягнути, але не більше. До води було
метрів зо три. Присутність колодязя осушувала цей заку­
ток катакомбів, протяг тут шугав такий, що, здавалося,
кинь папірець — і він опиниться в поповому городі. А там,
над головою, колодязьна горловина звужувалась до того,
що кружальце неба виглядало блакитною цяткою.
Мирон, який був поруч, хотів уже вхопити попове ві­
дро, щоб посигналити нагору: досить вам, отче, відра псу­
вати! Але Микола спинив його руку — хтозна, що діється
нагорі. Може, попові хтось допомагає поливати виноград­
ник — скажімо, якийсь румун. Окупантам до попа не було
причин ставитися вороже.
Обстеживши новий район, який вони вирішили зроби­
ти своєю базою, з приємністю виявили, що тут було сухі­
ше й дихалося вільно, легко — майже так само, як на по­
верхні. А затишних закапелків, широких «кімнат» і «кори­
дорів», не менше ніж на старій базі. І головне — чиста, сві­
жа вода! Можна було обладнати лазню — під молочний
бідон підставляли примус, біля самого дна до бідона при­
паяний краник з дірчастою голівкою. Все це виставлялося
на кам’яному постаменті, мов якийсь сюрреалістичний па­
м’ятник — і вже душ готовий!
Невідомо звідки взялося справжнє дзеркало. Звісно,
воно одразу ж потрапило в розпорядження підземних мо­
лодиць, які навіть тут не забували чепуритися. А проте во­
183 ни інколи дозволяли й чоловікам поголити свої печерні бо­
роди.
Тим часом Медун пішов на друге побачення з попом.
Колодязь давав їм воду й повітря — це багато, дуже бага­
то! — алеж вони спустилися в катакомби не лише задля
того, щоб пересидіти окупацію.
Коли ляда вдруге виявилася нещільно причиненою, піп
це помітив раніше від попаді. Мабуть, він-таки пильно сте­
жив за лядою, бо розумів, що партизани не задовольнять­
ся самим тільки киснем.
Тепер він покликав Миколу в хату, познайомив з попа­
дею, яка виглядала звичайною сільською жінкою. Та й сам
батюшка не відзначався витонченими манерами — нале­
жав до тих прошарків духовенства, які звикли жити серед
простого люду.
Якось йому вдалося випхати з хати румунів — здаєть­
ся, їх запросив до себе церковний староста, котрий часту­
вав гостей не священним писанням, а добрячим перваком.
Таке частування їм сподобалося більше, попова хата звіль­
нилася.
Був пізній вечір, вікна завішені, ляда відчинена — ту­
ди можна шугнути будь-якої хвилини. Душник, який тепер
став добре помітним віконцем, що вело у підземне цар­
ство, одразу ж закладався ретельно припасованим камінням.
Якби навіть його відшукали, то й що з того? Чи годиться зви­
нувачувати православного священика за те, що він, сам того
не відаючи, побудував льох у самісіньких катакомбах? Лізти
ж туди, в пекельне підземелля, ніхто не наважувався — ні
румуни, ні німці. Отже в хаті можна було почувати себе
цілком безпечно.
Пилип Калістратович відразу ж прийняв партизанську
пропозицію — бути їхнім інформатором. Відро мусить ма­
ти подвійне дно, куди можна покласти записку. Якщо таке
відро навіть потрапить комусь в руки — без записки, зви­
чайно! — то й тоді легко виправдатись: велика глибина, ві­
дра часто б’ються, дно доводиться робити міцнішим. А
184 щілинка в нижньому дні… То про це ж і мова! Б’ються во­
ни немилосердно…
Умовились про сиґнали: партизани ловлять лише те
відро, яке над самісінькою водою тричі сколихнулося —
вгору і вниз. Записка швидко виймається, відро наповню­
ється водою — і знов полетіло воно в далеке піднебесся,
що сяє блакитною цяткою. Коли б навіть на поповому по­
двір’ї товпилася ціла рота німців, то й тоді б ніхто нічого
не помітив.
Для живого зв’язку вживається льох. Ні, він не може
бути тим ходом, через який партизани вирушають на ди­
версії. Тут Пилип Калістратович уже все придумав. Є хід у
катакомби під самісінькою церквою. Через кладовище до
церкви, а там підважується плита…
Тим часом п’яні румуни похвалялися церковному ста­
рості, що в Одесу прибуває із Букарешта велике началь­
ство…
Ешелон зустріли своєчасно. Спершу проскочила дрези­
на — пропустили. Потім пробіг паротяг із двома товарни­
ми вагонами. Теж пропустили. І лише через хвилин двад­
цять з’явився ешелон з румунськими штабними офіцерами.
Мирон смикнув дротину, що тягнулася від міни до кущів,
де залягли партизани. Те, що сталося далі, нагадувало кі­
нець світу. Наступного дня румуни під уламками вагонів
відшукали триста трупів. Серед них було чимало полков­
ників і навіть кілька генералів…
Це був лише початок. І якби Пилип Калістратович ні­
чого більше не зробив, то й цього досить, щоб його шану­
вати. Звісно, на диверсії він не ходив, автомата в руках ні­
коли не тримав. Не знав він ні підпільних практик, ні па­
ролів, ні завдань, які приходили з центру. Він був лише на­
дійним другом тих людей, серед яких народився і виріс.
Напевне, в нього були на них свої образи — вони зрікали­
ся Бога, релігії, церкви. І все ж це був його власний народ,
який тепер зазнавав нелюдських страждань.
Інколи Микола та Мирон засиджувалися з ним при за­
вішених вікнах до пізньої ночі. Попадя йшла спати, на по­
185 куті тмяно горіла лямпадка, освітлюючи лики святих. За
вікнами подзвонював цепом рудий пес, оберігаючи їх від
лихих несподіванок. А в хаті непримиренні ідейні супро­
тивники намагалися переконати один одного в протилеж­
них істинах — Бог є, Бога немає! Найзавзятіше сперечав­
ся Мирон. Часом він забував, що треба говорити пошепки
— тоді Микола смикав його за рукав.
— Вже за хмарами побували, а Бога не бачили, — га­
рячкував Мирон. — Тоді де ж Він ховається? Чому не по­
казується людям?
Строге, аскетичне обличчя Пилипа Калістратовича зав­
жди лишалося спокійним. Йому тоді, напевне, було стіль­
ки років, скільки зараз Миронові.
— Бог не ховається, Він всюди сущий. Він поза нами і
в самих нас. Сказано ж бо: «Споконвіку було Слово, і Сло­
во було у Бога, і Слово було Бог. Усе через Нього ста­
лось, і без Нього ніщо не сталось, що сталось».
— Тоді хто ж оце нищить людей? Виходить, сам Го­
сподь.
— Окрім Бога є сатана, — відповідав Пилип Калістра-
тович. — Людина покликана служити Богові. Але гординя
кидає нас в обійми сатанинські. Тоді на землю приходить
велике зло.
— Якщо Бог всемогутній, чому Він не скрутить роги
сатані?
— А Він це й робить. Нашими руками. І ви це робите,
діти Божі. Називайте себе як-завгодно, аби діла ваші були
праведні.
Коли Пилипа Калістратовича починали стомлювати
оті суперечки, він казав просто:
— Церква — прадавня Книга, піп — її охоронець. За­
раз люди сперечаються з цією Книгою. Це однаково, що
сперечатися зі своїми предками. Якби попи її не донесли,
то з ким би ви тепер сперечалися?.. Православна церква
тим і свята, що дух предків зберігає.
— Живий музей? — не без в’їдливости питав Мирон.
— А хоча б і так, що ж тут поганого?..
186 — Це можна, — погоджувався Мирон. — Музеї нам
потрібні. Але людей жалко. Тих, які себе музейними експо­
натами роблять.
— Вони вірують. Чого ж їх жаліти?
— Вірують у рай небесний, а його на землі треба тво­
рити.
— Ніде в церковнім писанні не сказано, що Богові до
землі байдуже. А про те, що церкви колись не буде — те
сказано в писаннях Іоаннових… І стане земля Градом Свя­
тим. Ворота його не будуть замикатися вдень, а ночі там
не буде. І принесуть у нього славу і честь народів. І не
ввійде в нього ніщо нечисте, і ніхто, відданий мерзотності
та брехні, а тільки ті, котрі записані в книзі життя… І далі
каже Іоанн: храмів же в ньому я не бачив…
— Де це сказано? — підхопився Мирон. — Невже та­
ке є?
_у видіннях Іоанна Богослова. В Апокаліпсисі… Отож,
видно, до того йдеться. І ніч уже прогнали, і храми не в
пошані… Кінець світу!.. Алеж тут не про світ взагалі, а
тільки про старий світ мовиться. Цього дехто із храните-
лів слова Божого не розуміє. Або не хоче розуміти. Про
таких Іоанн сказав: хто відніме від слова мого або від се­
бе додасть, того… Ну, по-нашому кажучи, чорти в пеклі
товктимуть.
— Чого ж про це ніде в церквах не кажуть? Це ж зов­
сім не той кінець світу!..
— Бо віднімають…
Змовкали підземні гості — думали, думали… Ні, не про
Бога думали — Він справді для них залишався тільки сло­
вом, яке вони писали з маленької літери. Думали про да­
леких попередників своїх, котрі помирали на арені Колі-
зея. І поставало перед їхніми очима давнє-прадавнє, з рим­
ськими катакомбами, з жорстокостями Нероновими, ко­
трий підпалив Рим, щоб звинуватити в цьому християн, а
відтак винищити їх; і те, що робилося нещодавно — під­
пал райхстаґа заради винищення комуністів; і оці катаком­
би, в яких тисячі людей жили таким самим життям, як
187 перші християни. І вела їх та ж сама мрія: прийде, прийде
нарешті Місто Правди, Град Святий, куди не закрадеться
мерзенність та брехня, а житимуть лише великі праведни­
ки!..
Ось чому не міг Микола Остапович зректися своєї пар­
тизанської дружби. Та й не лише через те — передусім то­
му, що вона партизанська!..
А про моду на святині також доводилось думати. О, мо­
да, мода!.. Нещодавно стався такий епізод. Молодий хі­
рург з Кароліни Валентин Данішевський (Медун його знає
тому, що саме з ним працює Катерина) приїхав до попа,
щоб виторгувати старовинну ікону. В хаті Пилипа Калі-
стратовича він тримався так, наче це був антикварний ма­
газин. Щоправда, Данішевський був бездоганно коректний,
— він людина вихована. Але в магазині він тримався б з
такою самою коректністю. Пилипа Калістратовича обури­
ла купецька діловитість, з якою він розмовляв про ікони:
— Я чув, ніби у вас є справжній Федуско.
— Ні, Федуски в мене немає. Є Юрій-Змієборець, який
приписується Федускові.
— Ну, то все одно. Можна оглянути?
— Навіщо вам?
— Я колекціоную ікони. Можливо, ви продасте.
— Не продаються.
— Дозвольте вам залишити адресу. Якщо вирішите
продати — заходьте. Або телефонуйте. Ось мій телефон.
Мене не буде — передайте хатній робітниці. Все ж таки,
де він у вас?
І тут Пилип Калістратович не витримав — ледве стри­
муючись, щоб не заплакати, він проказав крізь сльози:
— Молодий чоловіче! Я б вам подарував цю ікону. Для
доброго діла мені не шкода. Сказано ж бо: вода, що я дам
йому, буде в ньому джерелом води, що тече у жизнь вічну…
А ваше джерело… Чи зможуть люди з нього напитися?
— Пробачте, — з гідністю вклонився Валентин Івано­
вич. — Телефон я вам залишив.
З цими словами він і вийшов. А Пилип Калістратович
188 ще довго не міг заспокоїтись:
— Це гірше, ніж руйнування храмів. Тут просто нічого
руйнувати. А це страшніше, незмірно страшніше… О, свя­
тий сущий!.. Краще б він душі грішників колекціонував.