Микола Руденко. ОРЛОВА БАЛКА. Роман

15

Марія Гаврилівна звеліла настелити в хаті полину з че­
брецем — так їй легше дихалося. Хлопці нанесли цього зіл­
ля стільки, що й підлоги не видно, а дихалось їй все ж та­
ки вельми тяжко. Ксеня від неї не відходила, взяла відпус­
тку за свій рахунок, дні і ночі просиджувала біля хворої.
Часом її підміняла Галина Іванівна, котра мала якусь медич­
ну освіту — принаймні лікар з нею розмовляв, як з коле­
гою. В лікарню Марія Гаврилівна їхати відмовилась — як­
що вже помирати, то вдома.
Інколи серед ночі кликала:
— Григоре, Григоре!
Голос був тихий, страдницький. Григір наближався до
ліжка, безпорадно схилявся до хворої:
— Чого тобі, Марусино?
— Курей нагодував?
— Нагодував.
— А порося?
— Та хай воно сказиться!..
Ксеня кидала на Григора докірливий погляд — і він по­
спішав виправитись:
— Ну, як же? Звісно, нагодував.
Цілий день до двору заглядали сусіди — і старі, й мо­
лоді. До хворої Ксеня їх не пускала, але потім переказува­
ла, хто приходив побажати їй здоров’я. Обличчя Марії Гав­
рилівни яснішало, навіть дихалось легше.
— Це ж яка Надія? Та, котру Нестеренко держить?
Або;
— Марті передай: отам у кінці городу нехай картоплі
на насіння вириє. Вона просила в мене.
До пізньої ночі чоловіки на кухні просиджували — Гри-
189 гір, Іван, Володимир. Тяжко було на Григора дивитися:
мов би то вже до нього смерть навідалась, йому у віконце
постукала. Єдиний гріх був на душі в старого — отой тери­
кон, що завалював чорним камінням Орлову балку. За ньо­
го він і каявся:
— Чому ж було на солончаки не направити? Та ні ж,
будочка там дерев’яна стояла, жалко ламати. Ну, на цей бік
і почали сипати. Хіба ж думалося, що отаке страховисько з
нього виросте? А він же, прости Господи, вже і з двору ме­
не випхнув. Як зустріну батька на тому світі, перелічить він
мені ребра, всипле по саму зав’язку.
А Володимир вдивлявся в обличчя цих людей — і йо­
му було дивно, що місяців зо три тому вони для ньоно бу­
ли чужі, незнайомі.
Якось приїхав Віктор на новенькій «Волзі» — чорна,
мов у великого начальства, ще й ніклем облямована. Про-
їхались по трасі Газопроводу — вже засипати його почали,
незабаром люди бальони повикидають. Поспівчував Віктор
братам — може, з области лікаря привезти? Олександрові
Григоровичу не відмовлять.
Глянули хлопці на Віктора: де це він грошей на таку
машину роздобув? Віктор ніби зрозумів те мовчазне запи­
тання, відкликав Володимира вбік:
— Велике замовлення одержав. Може, допоможеш
трохи?
— Яке замовлення?
— Від автоінспекції. Халтура, звичайно. Але добре
платять.
— Ні, — з прихованою образою в голосі відповів Во­
лодимир.
— Тобі ж гроші потрібні.
— Я заробляю.
Тепер Ксеня не могла навідуватись у майстерню, коли
Володимир там працював, і йому здавалося, що без неї все
не так у нього виходить. Звісно, прозорого дощовика на
дівчинці вже не було — Володимир його відразу ж замазав,
190 але картина чомусь його не радувала. Може він просто
стомився?
У вересні Марії Гаврилівні значно полегшало. Винува­
то посміхалася, мов би не виправдала сподівань людських
— то ж, видно, люди прощатись до неї приходили. Та й
сама вона вирішила що це вже її на той світ відкликають
— попрощалася в думках і з Григором, і з хлопцями, і з
сусідами. А воно, бач, не судилося.
Гаврилівна почала дибати потроху, Ксеня Петрівна
знов на роботу вийшла — лише інколи забігала, щоб по
хазяйству допомогти. Володимир хвалився, що він уже
сам зварювати вміє, вони тепер з Іваном за нову роботу
взялися — шахтарську лазню ремонтують.
Ксеня умовила Володимира виставити «Берег Вічно-
сти» в клюбі. Щоправда, ця назва відпала — обоє зрозумі­
ли: в ній було щось претензійне, пишномовне. Напевне, во­
на годилася лише під час роботи — несла в собі характе­
ристику задуму, давала освітлення, але зараз нічого лю­
дям не казала. Це рішення прийшло в перший же день, ко­
ли шахтарі обступили Матір, а Ксеня дослухалася до їх­
ніх розмов, намагаючись збагнути, чи візьмуть її до серця.
Як Матір її прийняли, через те на другий день і з’явилася
під картиною нова табличка — «Мати». Володимир був
розчарований, йому здавалося, що він занадто спростив
тему, його задум загубився в дрібних, несуттєвих деталях,
і все, що палахкотіло в грудях — епохальність, глобаль­
ність, космічність — лишилося невисловленим. Щоправда,
Віктор все ж таки дещо зрозумів, хоч і ставився до цього
критично, але шахтарі шукали земного, реального — для
них це була колгоспниця, котра поверталася у звільнене
від німців село.
Лише директор школи Пилип Корнійович трохи підба­
дьорив Володимира:
— Це не просто мати. Це — історія.
А десь через тиждень люди вже проходили повз карти­
ну так, наче її не існувало. Володимир карався, зовсім за­
непав духом, лише Ксеня його потроху підтримувала:
191 — Чого ж ти хочеш — щоб люди ні про що більше не
думали? Вони ж не тільки малярством живуть.
Та Володимира це не втішало. Йому здавалося, що
шахтарі надто швидко збайдужіли до його «Матері», а він
же стільки туди вклав думок, почуттів, надій!
— Міщанство, Ксеню! Звичайнісіньке міщанство, —
вирував Володимир. — Нічого, окрім міщанства.
— Де? В оцих людях? — обурювалась Ксеня.
— В моїй роботі. Люди, як люди. їх розбудити треба.
— Які дурниці!
— Ні, не дурниці. Це — серединне мистецтво. Ні те,
ні се. Кому воно адресоване? Якщо шахтарям, то зовсім
інакше малювати треба. Інтелігенції? Але ж інтелігенція тя­
гнеться до філософського живопису.
— Хіба в тебе не філософія?
— Ні, Ксеню. Субстанція — поняття онтологічне. Он­
тологія змушена абстрагуватися від конкретних проявів
буття. Ось, Ксеню, звідки абстракціонізм!.. Ну, а в мене…
Не філософія, а потуги на філософствування. Кожен міща­
нин вважає себе філософом. Оглянься довкола. Є справжня
інтелігенція, а є напівінтеліґенти. Вони вже не робітники й
не селяни, але… Ну, ось Віктор Небера! Типовий напівінте-
ліґент. Трапляються більш витончені, але духовна сут­
ність та ж сама.
— Алеж Віктор не прийняв, — спробувала заперечити
Ксеня.
— Віктор може прийняти. Він просто зауважив, що ви-
ставком не прийме.
— Який же вихід?
— Не треба винаходити велосипедів — вони вже ви­
найдені. Допитлива людина сьогодні пробивається до ро­
зуміння субстанції. Хіба ж не так, Ксеню?
— Ну, так…
— Абстракціонізм — ось де вихід! Він показує, що
сутність не в речах — вона вище, вище. А речі… На Землі
вони такі, на Юпітері — інші… Це слід залишити фотогра­
фам.
192 Ксеня знала: все, що він зараз говорить, — це лише
піна, стихійне шумовиння. Завтра це безслідно зникне.
Який там абстракціонізм? За природою свого таланту Во­
лодимир дуже далекий від цього. У неї було єдине завдан­
ня — якось його заспокоїти. Лише тепер вона почала розу­
міти, з якою складною натурою звело її життя. Його ду­
ховні занепади були схожі на гірські лявіни: десь випадає
дрібненький камінець — і тоді починає наростати нестрим­
ний вал, що загрожує катастрофою. Своєчасно віднайти
отой камінець, на якому все тримається, зупинити лявіну
— ось у чому бачила Ксеня порятунок для Володимира і
для себе.
— Хочеш випити? — з милою посмішкою запитала во­
на.
Він з подивом глянув на неї і теж мимоволі посміхнув­
ся.
— З якої нагоди?
— Ну, хоча б за Газ на кухні. Гадаєш, цього мало?
— Газ ми закропили, — все ще дивуючись з її дипло­
матії, сказав Володимир.
— Мене ж там не було.
Вона виставила на стіл сухого вина. Так, сухе вино ко­
лись його заспокоювало. Та чи заспокоїть зараз. Може,
тільки роздражнить, розбудить під серцем холодного ву­
жа, що всмоктується у твої нутрощі, вимагає іще, іще…
Але була вже пізня ніч. Допивши вино, Володимир по­
журився трохи, що більше немає, та й поволі втихомирив­
ся.
На суботу були призначені збори. Ксеня попросила Во­
лодимира написати оголошення. Раніше всі клюбні оголо­
шення вона писала сама. І ось диво: як він не старався, а
літери хиталися, мов п’яні.
— Ти що, не вмієш? — засміялася Ксеня.
— Таки ж не вмію, — признався Володимир. — Це не
моє.
Надвечір люди потягнулися до клюбу, мовби там го­
тувалася вистава. Всі вони були зодягнені по-святковому
193 — в квітчастих полушалках, й нових костюмах, в білих
сорочках з краватками.
Ось вийшов із двору Іван. Він теж зодягнений так,
мовби зібрався на побачення.
— Ти йдеш на збори? — запитав Іван.
— А що там цікавого?
— Людей побачити, себе показати. Та буфет, мабуть,
приїде.
Вони пішли поруч. Ксеня в бібліотеці, самому вдома
нудно. А потай подумалося: чи помічатимуть «Матір»?..
Збори ще не починалися, молодь товпилася навколо
клюбу та у вестибюлі. Старші вже розсілися в залі — ма­
буть, побоювалися, що їм не вистачить місць, а підтопта­
ні ноги берегти треба.
Картина зацікавила жінок — тих, які її ще не бачили.
Володимира це трохи підбадьорило: все ж таки не мина­
ють, спиняються. Йому дуже кортіло почути, про що во­
ни перешіптуються біля «Матері», але підслуховувати не
годилося.
Та найбільше ось що вразило Володимира: з ним усі
шанобливо віталися! Всі без винятку — і старі,й молоді, і
навіть старшоклясники. Було в тому вітанні щось тепле,
щире і, як здавалося Володимирові, не заслужене. Коли б
Володимир трохи більше знав життя, він би не дивувався
отим привітанням: здавна трудова людина віддає шану
тим, хто дбає про її духові потреби. Раніше то були попи,
сьогодні — вчителі, художники, поети. Духовна спрага тру­
дівника — вічна, невтолима спрага! — шукає чистих дже­
рел, тому кожне найменше джерельце помічається і вшано­
вується.
Це покищо не визнання таланту — не перебільшуй,
Володимире! — а тільки шана, яку віддавалося фахові.
Володимир цього не розумів — він просто був глибо­
ко зворушений. Пригадалося, чому Ксеня не могла поки­
нути шахту: вона тут своя, її люди шанують. І оце почут­
тя — те, що ти потрібний людям! — тепер здавалося Во-
194 лодимирові найважливішим у житті. Адже ж у нього ніко­
ли такого не було, ніколи!..
Шахтарі аванс йому видали. То ж таки справді аванс
— їхні привітання. Нічого він покищо не тямить у шах­
тарській справі — лише потроху починає розуміти, що це
була сім’я, котра жила чимось надміру великим. Таким ве­
ликим, що те за кілька місяців не осягнути.
Вранці Володимир був веселий, навіть щось наспіву­
вав. Треба сказати, що в такі хвилини він був надиво ніж­
ний. І якби не траплялося цих світлих хвилин у їхньому
житті, Ксені було б важко назвати себе щасливою. Але Во­
лодимир у виявах ніжности був таким же нестримним, як і
в приступах недоброго настрою. Поголився, як завжди, і
почав збиратися на роботу.
— Куди це ти? — зупинила його Ксеня. Сьогодні ж
неділя.
Володимир, зрадівши цьому несподіваному відкрит­
тю, знов шугнув під ковдру. Недавні прикрощі були забу­
ті, у вікно заглядало помірковане вересневе сонце, воно ле­
жало на грудях у Ксені, а він припадав до них, мов дити­
на. Та, мабуть, він і справді був для неї лише хлопчиком
— рвучким, нестримним хлопчиком, котрий уміє катувати
своїми надто мінливими настроями, зате уміє потім дати
стільки щастя, що варто терпіти всі його примхи.
— Тобі ще не набридло зі мною? — лукаво запитала
Ксеня.
— Коли набридне, скажу, — в тон їй відповів Володи­
мир.
— А мені здається, що ти й не зможеш ні з ким ін­
шим жити, — повільно мовила вона. — Тебе зрозуміти
треба, а це не легко.
— Хіба я такий складний? — сміявся він. — Маю пра­
во задирати носа.
— Якщо й Неля була така ж сама…
Ксеня пошкодувала, що в неї це вихопилось — Воло­
димир відразу ж спохмурнів. Незабаром це минулося, але
він уже підвівся з ліжка, почав одягатися.
— Давай кудись поїдемо.
195 Ксеня погодилась, Володимир пішов до Івана по мото-
цикл. Невдовзі вони мчали степом до заводського водо­
сховища, яке дуже подобалося Вікторові — він завжди
розповідав про нього з захопленням.
Не пишна природа в Донбасі, проте й тут трапляють­
ся такі закутки, які здатні зачарувати людину. Ну, хоча б
оце рукотворне озеро серед полинових крутосхилів. Скіль­
ки ж воно дає радости металюрґам і шахтарам! Розки­
нулось широко, заповнило собою величезну балку, хлюпа­
ється білими хвилями об підніжжя скель, котрі від старо­
сти почали братися кам’яними коржами. На протилежно­
му березі — заводський пляж, за ним починається трохи
дивне селище, де люди не живуть, зате живуть ластівки та
блукає поміж іграшкових будиночків літній сторож. Госпо­
дарі приїздять сюди лише у вихідні, пораються в садках,
влаштовують виставки плодів, сидять на березі з вудочка­
ми.
Якщо взяти човна й з годину веслувати попід берегом,
твоїм очам відкривається зелене село з великим парком, ко­
трий лишився іще від пана, був майже вирубаний німцями,
й потім знову розрісся, зашумів над річкою. Тепер немає
річки — хвилюється озеро, до нього поміж дерев біжать ка­
м’яні сходи від панського палацу, де вже давним-давно мі­
ститься сільська школа.
Проторохтівши через греблю, Володимир та Ксеня зда­
ли мотоцикла сторожеві, а в нього випросили човна. Ксеня
сіла на весла і неквапом рушила до села, котре вона добре
знала. їй кортіло показати Володимирові, що на цій землі
є не лише терикони, але й прегарні закутки природи.
— От у кого добряча посада — у сторожа! — жарту­
вав Володимир. — Мабуть, і Сальвадор Далі не відмовив­
ся б. До речі, тут такий пейзаж, які він полюбляє. Вода і
скелі. В його картинах щось є. Філософія в ребусах.
— А це почесно?.. Мені здається, що ребус і філософія
— явища несумісні.
— Так, — погодився Володимир. — А Донбасу, Ксе­
ню, я ще не побачив. Тут є крайності, котрих я покищо не
196 засвоїв. Мені треба в шахту злазити.
— Ну, це легко влаштувати. Григора Остаповича по­
проси, він тобі покаже.
Сонце вже втратило свою липневу силу, але було ще ла­
гідне, мов сумирна, доброзичлива людина. Тут і там по­
гойдувалися човники, в яких сиділи рибалки. Настрій у Во­
лодимира був чудовий. Духовна безвихідь, яка нещодавно
кликала його до абстракціонізму, сьогодні відступила. Во­
лодимир навіть заговорив про те, що в живописі мусить
бути звичайна лірика, котра не вимагає розкриття субстан­
ції — вона вчить любити людину й землю, і цього з неї
цілком досить.
— Ксеню, поглянь на отого рибалку! Ну, й тип. Клю­
не чи не клюне — для нього питання життя або смерти.
Якось він ще зберігся в нашій шкірі — печерний дикун.
Ксеня розуміла, що тут можна й не відповідати — Во­
лодимир просто роздумує вголос. Та ось вони обігнули
скелю — і їм відкрився чудовий краєвид, який Ксеня хоті­
ла показати Володимирові. Ну, звісно ж, Володимир аж
застрибав від захоплення — ледве не перекинув човна.
«Я потрібна йому, потрібна, — роздумувала Ксеня. —
Який він вразливий! Звичайно, вони не могли жити з Не­
лею. Справжній мистець мусить бути вражливим. Але він
повинен мати спокійного, врівноваженого друга».
Не вперше Ксеня думала про його характер — і ці роз­
думи породжували певність, що їхня дружба заснована на
необхідності, котру рано чи пізно він зрозуміє. Звісно, їй
хотілося справжнього шлюбу.
— Знаєш, це зовсім не випадково, — почула вона го­
лос Володимира.
— Про що ти, Володю?..
— Про соціялізм. Це в характері наших людей — сти­
хійне тяжіння до громадського. Але ж не так, не так…
— Чому не так?
— Тому, що все в нас… Як тобі сказати?.. Все в нас на
добре начальство розраховане. Так не можна, Ксеню.
Якісь гарантії потрібні. Соціялізм треба лишити, обов’яз-
197 ково! Але необхідно спорудити дамби проти людського
егоїзму. Не внизу, а там — нагорі. Той егоїзм, що внизу…
Від нього невелике лихо. Та якщо він видирається на самі­
сіньку гору… Цьому лихові треба покласти край. Раз і на
завжди. Бо де ж Гарантія, що людей знову не поженуть до
таборів!..
Ксеня сумно посміхалася. Отакий він і є: те, що відбу­
лося в його душі, йому здається доконаним фактом. Зов­
нішня реальність його турбувала менше, ніж внутрішня.
— Як же ти збираєшся досягти гарантій?
— Треба, щоб люди це зрозуміли. Всі люди.
Інстинктивно вона відчула в його словах небезпеку — і
спритно перевела розмову на іншу тему. Не дай, Боже, йо­
му на цьому зафіксуватися! Неминуче згорить, і попелу не
залишиться. Хоч це був також егоїзм — хатній, жіночий,
— але Ксені здавалося, що вона рятує у Володимирові ху­
дожника.
* * *
Шкільні сходи збігали до самої води, кілька могутніх
дубів були обнесені парканчиками, дупла запльомбовані це­
ментом, біля кожного з велетнів височіла квадратна таб­
личка — дубам від 300 до 500 років! Там, під териконом,
також є отакі велетні, але їх парканчиками не врятуєш. Ці­
каво, що вони думають про нашу цивілізацію? Напевне пе­
ремовляються між собою: ох, люди добрі, дивіться собі
під ноги. Ви руками своїми вже й зорі обмацуєте, але не за­
бувайте, що у вас також є коріння.
В кінці парку Ксеня помітила чорну «Волгу», біля неї
сиділа на траві якась дівчина. Та підпливши ближче, вони
впізнали Олесю. Це було так несподівано і для них і для
Олесі, що всі розгубилися. Олеся зіскочила на ноги, ступи­
ла крок до води, потім зупинилася, переживаючи якісь ва­
гання. Вона крадькома озиралася — напевне, шукала очи­
ма Віктора. Широкий червоний поясок стягував її тонень­
кий стан, косу вона давно вже відрізала, золоте волосся
було гарно прибрано. На жінку вона не схожа — все ще
198 нагадувала десятиклясницю, але це вже була міська дівчи­
на, зодягнена за останньою модою.
Ксеню трохи здивувала її розгубленість — враження
було таке, ніби Олеся не рада цій зустрічі. Нарешті вона
опанувала себе, підійшла до самої води, а Ксеня підгребла
ближче, човен вискочив носом на берег.
— Ой, драстуйте! — вигукнула Олеся. — Я вас ледве
впізнала. Зараз Віктора покличу.
— Стривайте, — зупинила її Ксеня. — Чого це він вас
покинув?
— Та ні… Тут у нього справи.
Було помітно — Олеся щось приховує, але природна
щирість не дозволяла їй критися від людей, які їй подоба­
лись.
— Він в отій хаті, — показала вона рукою на паркан,
за яким білів шиферний дах двоповерхового котеджа. Йо­
го господарям можна було позаздрити: кращого місця для
садиби не знайти в цілій області. Та й сам котедж виглядав
солідно: з великої тераси другого поверху відкривалася па­
норама скелястих берегів, старовинний парк, закучерявле­
не садками село.
Як і кожній жінці, Ксені не бракувало цікавости.
— А хто тут живе?
— Це дача. Ну, ми з Віктором…
— До родичів приїхали?
— Торгуємо її… Віктор торгує. Ніби вже домовились,
але…
— То ви її купуєте? — не стримала подиву Ксеня.
— Задаток уже взяли, але виїдуть лише через місяць. А
Віктор хоче, щоб швидше. Йому тут працювати зручно. У
нього зараз роботи багато.
Володимир не без іронії запитав:
— Замовлення автоінспекції?
Олеся, опустивши очі, щось креслила носком черевич­
ка на мокрій землі.
— Не знаю. Зараз його покличу.
Олеся рипнула хвіртою і зникла за парканом. Ксеня і Володимир мовчки дивилися одне на одного. Вони були
вкрай приголомшені. Та ось вийшов Віктор, ґалянтно по­
цілував руку Ксені — такого за ним не водилося раніше! — у
радісних обіймах потряс Володимира і відразу ж загово­
рив:
— Ну, й Олеся! Вона вже всі таємниці видала. Пер­
ший поверх ваш, Володимире. Три кімнати, веранда. Ми з
Олесею займемо другий поверх. Згода?
Ксеня з Володимиром знов перезирнулись — що це
має означати? Віктор тримався так, ніби отримав мільйон­
ну спадщину.
— Невже не подобається? — перепитав він. — Ходім-
те, покажу будинок. Тут у них тільки хатня робітниця ли­
шилася. Господаря в міністерство забрали, він будівель­
ним трестом керував.
Віктор владним кроком пішов попереду, а Ксеня та
Володимир сторожко рушили за ним. Будинок справді ви­
явився міністерським. Складений з білої селікатної цегли,
він мав унизу відкриту терасу й широку засклену веранду.
Жодної кустарщини — все зроблено надійно, за останнім
словом будівельної техніки. Кімнати великі, світлі, підло­
га з дубового паркету. На сходах, що вели на другий по­
верх, впадали в око червоні пластмасові бильця. Кухня та
ванна кімната викладені чеськими кахлями, два модерні
Газові казани забезпечували будинок теплом.
— Деякі меблі я залишу, — пояснив Віктор, — а реш­
ту доведеться спалити. Вони теж не хочуть їх вивозити.
Майстерню для вас, Володимире, можна обладнати в за­
критій веранді. Вона взимку опалюється. Моя майстерня
на другому поверсі. — Віктор відчинив вікно й покликав:
— Горпино Макарівно!
Із окремого будиночка, що стояв серед плакучих верб,
вийшла немолода жінка.
— Її ми теж залишимо, а там видно буде. — Коли ро­
бітниця зайшла в будинок, Віктор у неї запитав: Ну як, ви­
рішили?
200 — Та куди ж я подінусь на старості? — сумно прока­
зала Горпина Макарівна.
— Чудово. Приготуйте каву, будь ласка.
Жінка вийшла, а Володимир, який уже далі не міг
стримуватись, накинувся на Віктора:
— Що це ви за фарс влаштували? У мене таке вражен­
ня, ніби хтось із нас божевільний.
Олеся, зачувши ці слова, чомусь затулила обличчя до­
лонями й вибігла з кімнати, Ксеня заклопотана поспішила
за нею.
Віктор дещо зверхньо позирав на Володимира, на йо­
го вустах з’явилася поблажлива посмішка.
— Ну, продовжуй.
— Я сказав усе, — похмуро відповів Володимир. —
Звідки ви набрали стільки грошей?
— Запитання не дуже чемне, але поясню — спокійно
відповів Віктор. — Є обласне товариство художників, я
там член правління. У нас дуже великі замовлення, аби
встигав виконувати. Ото ж ти кидай дурня клеїти. Для ду­
ші — одне, для грошей — друге. Ну, чого ти вовком на
мене дивишся? Я тебе не збираюся завантажувати — як­
що два дні на тиждень попрацюєш на нашу справу, то й
досить. А там і тебе в товариство приймемо. Це ще не
Спілка художників, але шановна організація. Потім і до
Спілки дорогу знайдемо.
Володимир з жахом дивився на Віктора: та це ж Той,
що в териконі живе — він самий. Йому навіть захотілося
себе обмацати: чи він часом не спить? Мабуть, сон також
належить до якоїсь реальности — він реальний хоча б в
тому, що існує, плете свою темну мережку і таке іноді ви-
борсує із небуття, що за допомогою здорового глузду не
втямиш.
Дорікати, бунтувати, лаятися? Володимир зрозумів, що
все це було б так само марно, як змушувати ніч бути бі­
лим днем.
Горпина Макарівна покликала на терасу. Жінки вже
сиділи за столиком, Олеся силувано посміхалася — ма­
201 буть, Ксені вдалося трохи її заспокоїти, але у великих си­
ніх очах згустився прихований смуток.
Віктор налив у каву коньяку, відсьорбнув трохи, потім
звернувся до Ксені:
— Ти, Ксеню, давно мене знаєш, отож скажи: чи вва­
жав мене хто-небудь халтурником? Міста будують їх
оформляти треба, роботи багато. То який же тут гріх, ко­
ли мені замовляють більше, ніж іншим? Довелося кинути
завод — не справлявся. Там залишився мій учень — треба
ж висувати молоді кадри. Ну, словом, Володько, башта із
слонової кістки не для нас. У вільний час я також потроху
фантазую, але це не головне. Он, бач, моя благовірна ніяк
не звикне, що до мене натурщиці ходять. — Віктор спій­
мав Олесину руку, довірливо зазирнув їй у вічі. — Культу­
ри нам трохи бракує. Ну, та не біда, перемелеться. Поя­
сни їй, Ксеню, що до мистецтва ревнувати гріх.
Володимир слухав ці теревені, а думав своє. Чого це
ти взявся судити Віктора, за що? Хіба ти не заробляв ко­
лись портовою контрабандою? Може, скажеш, не знав?
Брешеш! Ти просто очі заливав горілкою. І якщо тебе не
схопили, то це твоє щастя. Ото ж справді не клей дурня,
не вдавай із себе жерця чистого мистецтва — яка там чи­
стота, коли ти Голгофу перетворив на бізнес! А Віктор но­
вобудови оформляє, щоб кожна стіна співала — чого ж ти
ще від нього хочеш? Будинок оцей… Ну, то вже від його
здібностей залежить. Інший за місяць того не зробить, що
Віктор виконує за робочий день. Тобі ж Іван казав про це,
чого ж ти не віриш братові? Зрештою, робітники до цього
ставляться дуже просто: кожному по нормі платять.
Всі, видно, якось умовляли себе — і Володимир, і Ксе­
ня, й Олеся. Треба було примиритись з тим Віктором, яко­
го вони ще не знали. Може, самовпевненість та гордови­
тість потай жили в ньому, алеж яскраво не виявлялися —
був він, як кажуть, своїм хлопцем. Та ніби й зараз не тіль­
ки про себе дбав: цілий поверх віддає Володимирові, робо­
тою згоден поділитися. І заробітками, звичайно. По суті,
202 не було причин звинувачувати Віктора, якщо не виготов­
ляти провину з оцього будинку.
Віктор почав розпитувати про «Берег Вічности».
— Це вже просто «Мати», — зауважила Ксеня.
— Правильно! — підхопив Віктор, звертаючись до Во­
лодимира. — Я хотів порадити, щоб ти змінив назву, але
не наважився. Ми спробуємо її виставити.
— Де? — знехотя запитав Володимир. Мабуть, він не
вірив у таку можливість.
— В обласному будинку народної творчости. Там ти
пройдеш першим номером. Газозварник шахти ім. Ілліча
— звучить?.. З таким пашпортом до самої Москви дійде,
не зупинять. її Величність Робітнича Кляса… Може , на­
віть, «Огонек» надрукує. На весь світ прогримиш Володь­
ко.
— Ти ж казав, що не приймуть, — скептично посміха­
ючись, мовив Володимир.
— Через будинок творчости пройде! Там трохи інак­
ше ставляться. Від справжніх художників нових тем вима­
гають, а ти сам для них нова тема.
Володимирове самолюбство трохи шкрябнула згадка
про справжніх художників, та довелось примиритися: хіба
ж він не бездипломний, хіба ж не працює газозварником?
Чого ж ображатися? Але ж голова в цього Віктора! І що
йому скажеш? Знов усе чесно, комар носа не підточить.
Ксеня аж засвітилася від щастя, на її обличчі було на­
писано: ага, я ж тобі казала, що про нього не слід погано
думати.
Коли вже вийшли на берег і Володимир зштовхнув на
воду човна, Віктор перепитав:
— То як, домовились?
Ксеня кинула на Володимира такий благальний по­
гляд, що йому тоскно стало на серці: Боже, як їй хочеться
успіху! Вона, мабуть, і справді вже уявила: приходить у
бібліотеку «Огонек», а на повну сторінку — «Мати»! Прав­
ду кажуть: немає пророка на землі власній. Не розуміли
ви, хто серед вас живе. Тільки Пилип Корнійович оцінив
203 правильно, вчіться, хлопці, розуміти мистецтво не з чу­
жих слів — самі оцінюйте, вростайте в нього душею. Бо
то ж ви господарі — Її Величність!..
Володимир відповів:
— Подумаю.
Для початку та відповідь задовольнила Ксеню. Може,
почасти і вгадав Володимир, що їй хотілося успіху — хо­
тілося, звичайно! — але передусім вона дбала про те, щоб
він хоч трохи відчув певність у своїх силах.
Мати на Володимировому полотні була саме така,
якою він її бачив. А це ж нелегко! — подолати спротив ма-
теріялу, змусити пензель та фарби бути покірними твоїй уя­
ві, висловити саме те, що хочеш. Ксеня добре знала, чого
він хотів, і бачила те, що з’явилося.
Ото ж вона вірила: якщо картина потрапить до столич­
них мистецтвознавців — та ще від імені донецького робіт­
ника — то хіба ж її не помітять? Не можуть не помітити
— це було б злочином!..

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.