Марія Гаврилівна звеліла настелити в хаті полину з че
брецем — так їй легше дихалося. Хлопці нанесли цього зіл
ля стільки, що й підлоги не видно, а дихалось їй все ж та
ки вельми тяжко. Ксеня від неї не відходила, взяла відпус
тку за свій рахунок, дні і ночі просиджувала біля хворої.
Часом її підміняла Галина Іванівна, котра мала якусь медич
ну освіту — принаймні лікар з нею розмовляв, як з коле
гою. В лікарню Марія Гаврилівна їхати відмовилась — як
що вже помирати, то вдома.
Інколи серед ночі кликала:
— Григоре, Григоре!
Голос був тихий, страдницький. Григір наближався до
ліжка, безпорадно схилявся до хворої:
— Чого тобі, Марусино?
— Курей нагодував?
— Нагодував.
— А порося?
— Та хай воно сказиться!..
Ксеня кидала на Григора докірливий погляд — і він по
спішав виправитись:
— Ну, як же? Звісно, нагодував.
Цілий день до двору заглядали сусіди — і старі, й мо
лоді. До хворої Ксеня їх не пускала, але потім переказува
ла, хто приходив побажати їй здоров’я. Обличчя Марії Гав
рилівни яснішало, навіть дихалось легше.
— Це ж яка Надія? Та, котру Нестеренко держить?
Або;
— Марті передай: отам у кінці городу нехай картоплі
на насіння вириє. Вона просила в мене.
До пізньої ночі чоловіки на кухні просиджували — Гри-
189 гір, Іван, Володимир. Тяжко було на Григора дивитися:
мов би то вже до нього смерть навідалась, йому у віконце
постукала. Єдиний гріх був на душі в старого — отой тери
кон, що завалював чорним камінням Орлову балку. За ньо
го він і каявся:
— Чому ж було на солончаки не направити? Та ні ж,
будочка там дерев’яна стояла, жалко ламати. Ну, на цей бік
і почали сипати. Хіба ж думалося, що отаке страховисько з
нього виросте? А він же, прости Господи, вже і з двору ме
не випхнув. Як зустріну батька на тому світі, перелічить він
мені ребра, всипле по саму зав’язку.
А Володимир вдивлявся в обличчя цих людей — і йо
му було дивно, що місяців зо три тому вони для ньоно бу
ли чужі, незнайомі.
Якось приїхав Віктор на новенькій «Волзі» — чорна,
мов у великого начальства, ще й ніклем облямована. Про-
їхались по трасі Газопроводу — вже засипати його почали,
незабаром люди бальони повикидають. Поспівчував Віктор
братам — може, з области лікаря привезти? Олександрові
Григоровичу не відмовлять.
Глянули хлопці на Віктора: де це він грошей на таку
машину роздобув? Віктор ніби зрозумів те мовчазне запи
тання, відкликав Володимира вбік:
— Велике замовлення одержав. Може, допоможеш
трохи?
— Яке замовлення?
— Від автоінспекції. Халтура, звичайно. Але добре
платять.
— Ні, — з прихованою образою в голосі відповів Во
лодимир.
— Тобі ж гроші потрібні.
— Я заробляю.
Тепер Ксеня не могла навідуватись у майстерню, коли
Володимир там працював, і йому здавалося, що без неї все
не так у нього виходить. Звісно, прозорого дощовика на
дівчинці вже не було — Володимир його відразу ж замазав,
190 але картина чомусь його не радувала. Може він просто
стомився?
У вересні Марії Гаврилівні значно полегшало. Винува
то посміхалася, мов би не виправдала сподівань людських
— то ж, видно, люди прощатись до неї приходили. Та й
сама вона вирішила що це вже її на той світ відкликають
— попрощалася в думках і з Григором, і з хлопцями, і з
сусідами. А воно, бач, не судилося.
Гаврилівна почала дибати потроху, Ксеня Петрівна
знов на роботу вийшла — лише інколи забігала, щоб по
хазяйству допомогти. Володимир хвалився, що він уже
сам зварювати вміє, вони тепер з Іваном за нову роботу
взялися — шахтарську лазню ремонтують.
Ксеня умовила Володимира виставити «Берег Вічно-
сти» в клюбі. Щоправда, ця назва відпала — обоє зрозумі
ли: в ній було щось претензійне, пишномовне. Напевне, во
на годилася лише під час роботи — несла в собі характе
ристику задуму, давала освітлення, але зараз нічого лю
дям не казала. Це рішення прийшло в перший же день, ко
ли шахтарі обступили Матір, а Ксеня дослухалася до їх
ніх розмов, намагаючись збагнути, чи візьмуть її до серця.
Як Матір її прийняли, через те на другий день і з’явилася
під картиною нова табличка — «Мати». Володимир був
розчарований, йому здавалося, що він занадто спростив
тему, його задум загубився в дрібних, несуттєвих деталях,
і все, що палахкотіло в грудях — епохальність, глобаль
ність, космічність — лишилося невисловленим. Щоправда,
Віктор все ж таки дещо зрозумів, хоч і ставився до цього
критично, але шахтарі шукали земного, реального — для
них це була колгоспниця, котра поверталася у звільнене
від німців село.
Лише директор школи Пилип Корнійович трохи підба
дьорив Володимира:
— Це не просто мати. Це — історія.
А десь через тиждень люди вже проходили повз карти
ну так, наче її не існувало. Володимир карався, зовсім за
непав духом, лише Ксеня його потроху підтримувала:
191 — Чого ж ти хочеш — щоб люди ні про що більше не
думали? Вони ж не тільки малярством живуть.
Та Володимира це не втішало. Йому здавалося, що
шахтарі надто швидко збайдужіли до його «Матері», а він
же стільки туди вклав думок, почуттів, надій!
— Міщанство, Ксеню! Звичайнісіньке міщанство, —
вирував Володимир. — Нічого, окрім міщанства.
— Де? В оцих людях? — обурювалась Ксеня.
— В моїй роботі. Люди, як люди. їх розбудити треба.
— Які дурниці!
— Ні, не дурниці. Це — серединне мистецтво. Ні те,
ні се. Кому воно адресоване? Якщо шахтарям, то зовсім
інакше малювати треба. Інтелігенції? Але ж інтелігенція тя
гнеться до філософського живопису.
— Хіба в тебе не філософія?
— Ні, Ксеню. Субстанція — поняття онтологічне. Он
тологія змушена абстрагуватися від конкретних проявів
буття. Ось, Ксеню, звідки абстракціонізм!.. Ну, а в мене…
Не філософія, а потуги на філософствування. Кожен міща
нин вважає себе філософом. Оглянься довкола. Є справжня
інтелігенція, а є напівінтеліґенти. Вони вже не робітники й
не селяни, але… Ну, ось Віктор Небера! Типовий напівінте-
ліґент. Трапляються більш витончені, але духовна сут
ність та ж сама.
— Алеж Віктор не прийняв, — спробувала заперечити
Ксеня.
— Віктор може прийняти. Він просто зауважив, що ви-
ставком не прийме.
— Який же вихід?
— Не треба винаходити велосипедів — вони вже ви
найдені. Допитлива людина сьогодні пробивається до ро
зуміння субстанції. Хіба ж не так, Ксеню?
— Ну, так…
— Абстракціонізм — ось де вихід! Він показує, що
сутність не в речах — вона вище, вище. А речі… На Землі
вони такі, на Юпітері — інші… Це слід залишити фотогра
фам.
192 Ксеня знала: все, що він зараз говорить, — це лише
піна, стихійне шумовиння. Завтра це безслідно зникне.
Який там абстракціонізм? За природою свого таланту Во
лодимир дуже далекий від цього. У неї було єдине завдан
ня — якось його заспокоїти. Лише тепер вона почала розу
міти, з якою складною натурою звело її життя. Його ду
ховні занепади були схожі на гірські лявіни: десь випадає
дрібненький камінець — і тоді починає наростати нестрим
ний вал, що загрожує катастрофою. Своєчасно віднайти
отой камінець, на якому все тримається, зупинити лявіну
— ось у чому бачила Ксеня порятунок для Володимира і
для себе.
— Хочеш випити? — з милою посмішкою запитала во
на.
Він з подивом глянув на неї і теж мимоволі посміхнув
ся.
— З якої нагоди?
— Ну, хоча б за Газ на кухні. Гадаєш, цього мало?
— Газ ми закропили, — все ще дивуючись з її дипло
матії, сказав Володимир.
— Мене ж там не було.
Вона виставила на стіл сухого вина. Так, сухе вино ко
лись його заспокоювало. Та чи заспокоїть зараз. Може,
тільки роздражнить, розбудить під серцем холодного ву
жа, що всмоктується у твої нутрощі, вимагає іще, іще…
Але була вже пізня ніч. Допивши вино, Володимир по
журився трохи, що більше немає, та й поволі втихомирив
ся.
На суботу були призначені збори. Ксеня попросила Во
лодимира написати оголошення. Раніше всі клюбні оголо
шення вона писала сама. І ось диво: як він не старався, а
літери хиталися, мов п’яні.
— Ти що, не вмієш? — засміялася Ксеня.
— Таки ж не вмію, — признався Володимир. — Це не
моє.
Надвечір люди потягнулися до клюбу, мовби там го
тувалася вистава. Всі вони були зодягнені по-святковому
193 — в квітчастих полушалках, й нових костюмах, в білих
сорочках з краватками.
Ось вийшов із двору Іван. Він теж зодягнений так,
мовби зібрався на побачення.
— Ти йдеш на збори? — запитав Іван.
— А що там цікавого?
— Людей побачити, себе показати. Та буфет, мабуть,
приїде.
Вони пішли поруч. Ксеня в бібліотеці, самому вдома
нудно. А потай подумалося: чи помічатимуть «Матір»?..
Збори ще не починалися, молодь товпилася навколо
клюбу та у вестибюлі. Старші вже розсілися в залі — ма
буть, побоювалися, що їм не вистачить місць, а підтопта
ні ноги берегти треба.
Картина зацікавила жінок — тих, які її ще не бачили.
Володимира це трохи підбадьорило: все ж таки не мина
ють, спиняються. Йому дуже кортіло почути, про що во
ни перешіптуються біля «Матері», але підслуховувати не
годилося.
Та найбільше ось що вразило Володимира: з ним усі
шанобливо віталися! Всі без винятку — і старі,й молоді, і
навіть старшоклясники. Було в тому вітанні щось тепле,
щире і, як здавалося Володимирові, не заслужене. Коли б
Володимир трохи більше знав життя, він би не дивувався
отим привітанням: здавна трудова людина віддає шану
тим, хто дбає про її духові потреби. Раніше то були попи,
сьогодні — вчителі, художники, поети. Духовна спрага тру
дівника — вічна, невтолима спрага! — шукає чистих дже
рел, тому кожне найменше джерельце помічається і вшано
вується.
Це покищо не визнання таланту — не перебільшуй,
Володимире! — а тільки шана, яку віддавалося фахові.
Володимир цього не розумів — він просто був глибо
ко зворушений. Пригадалося, чому Ксеня не могла поки
нути шахту: вона тут своя, її люди шанують. І оце почут
тя — те, що ти потрібний людям! — тепер здавалося Во-
194 лодимирові найважливішим у житті. Адже ж у нього ніко
ли такого не було, ніколи!..
Шахтарі аванс йому видали. То ж таки справді аванс
— їхні привітання. Нічого він покищо не тямить у шах
тарській справі — лише потроху починає розуміти, що це
була сім’я, котра жила чимось надміру великим. Таким ве
ликим, що те за кілька місяців не осягнути.
Вранці Володимир був веселий, навіть щось наспіву
вав. Треба сказати, що в такі хвилини він був надиво ніж
ний. І якби не траплялося цих світлих хвилин у їхньому
житті, Ксені було б важко назвати себе щасливою. Але Во
лодимир у виявах ніжности був таким же нестримним, як і
в приступах недоброго настрою. Поголився, як завжди, і
почав збиратися на роботу.
— Куди це ти? — зупинила його Ксеня. Сьогодні ж
неділя.
Володимир, зрадівши цьому несподіваному відкрит
тю, знов шугнув під ковдру. Недавні прикрощі були забу
ті, у вікно заглядало помірковане вересневе сонце, воно ле
жало на грудях у Ксені, а він припадав до них, мов дити
на. Та, мабуть, він і справді був для неї лише хлопчиком
— рвучким, нестримним хлопчиком, котрий уміє катувати
своїми надто мінливими настроями, зате уміє потім дати
стільки щастя, що варто терпіти всі його примхи.
— Тобі ще не набридло зі мною? — лукаво запитала
Ксеня.
— Коли набридне, скажу, — в тон їй відповів Володи
мир.
— А мені здається, що ти й не зможеш ні з ким ін
шим жити, — повільно мовила вона. — Тебе зрозуміти
треба, а це не легко.
— Хіба я такий складний? — сміявся він. — Маю пра
во задирати носа.
— Якщо й Неля була така ж сама…
Ксеня пошкодувала, що в неї це вихопилось — Воло
димир відразу ж спохмурнів. Незабаром це минулося, але
він уже підвівся з ліжка, почав одягатися.
— Давай кудись поїдемо.
195 Ксеня погодилась, Володимир пішов до Івана по мото-
цикл. Невдовзі вони мчали степом до заводського водо
сховища, яке дуже подобалося Вікторові — він завжди
розповідав про нього з захопленням.
Не пишна природа в Донбасі, проте й тут трапляють
ся такі закутки, які здатні зачарувати людину. Ну, хоча б
оце рукотворне озеро серед полинових крутосхилів. Скіль
ки ж воно дає радости металюрґам і шахтарам! Розки
нулось широко, заповнило собою величезну балку, хлюпа
ється білими хвилями об підніжжя скель, котрі від старо
сти почали братися кам’яними коржами. На протилежно
му березі — заводський пляж, за ним починається трохи
дивне селище, де люди не живуть, зате живуть ластівки та
блукає поміж іграшкових будиночків літній сторож. Госпо
дарі приїздять сюди лише у вихідні, пораються в садках,
влаштовують виставки плодів, сидять на березі з вудочка
ми.
Якщо взяти човна й з годину веслувати попід берегом,
твоїм очам відкривається зелене село з великим парком, ко
трий лишився іще від пана, був майже вирубаний німцями,
й потім знову розрісся, зашумів над річкою. Тепер немає
річки — хвилюється озеро, до нього поміж дерев біжать ка
м’яні сходи від панського палацу, де вже давним-давно мі
ститься сільська школа.
Проторохтівши через греблю, Володимир та Ксеня зда
ли мотоцикла сторожеві, а в нього випросили човна. Ксеня
сіла на весла і неквапом рушила до села, котре вона добре
знала. їй кортіло показати Володимирові, що на цій землі
є не лише терикони, але й прегарні закутки природи.
— От у кого добряча посада — у сторожа! — жарту
вав Володимир. — Мабуть, і Сальвадор Далі не відмовив
ся б. До речі, тут такий пейзаж, які він полюбляє. Вода і
скелі. В його картинах щось є. Філософія в ребусах.
— А це почесно?.. Мені здається, що ребус і філософія
— явища несумісні.
— Так, — погодився Володимир. — А Донбасу, Ксе
ню, я ще не побачив. Тут є крайності, котрих я покищо не
196 засвоїв. Мені треба в шахту злазити.
— Ну, це легко влаштувати. Григора Остаповича по
проси, він тобі покаже.
Сонце вже втратило свою липневу силу, але було ще ла
гідне, мов сумирна, доброзичлива людина. Тут і там по
гойдувалися човники, в яких сиділи рибалки. Настрій у Во
лодимира був чудовий. Духовна безвихідь, яка нещодавно
кликала його до абстракціонізму, сьогодні відступила. Во
лодимир навіть заговорив про те, що в живописі мусить
бути звичайна лірика, котра не вимагає розкриття субстан
ції — вона вчить любити людину й землю, і цього з неї
цілком досить.
— Ксеню, поглянь на отого рибалку! Ну, й тип. Клю
не чи не клюне — для нього питання життя або смерти.
Якось він ще зберігся в нашій шкірі — печерний дикун.
Ксеня розуміла, що тут можна й не відповідати — Во
лодимир просто роздумує вголос. Та ось вони обігнули
скелю — і їм відкрився чудовий краєвид, який Ксеня хоті
ла показати Володимирові. Ну, звісно ж, Володимир аж
застрибав від захоплення — ледве не перекинув човна.
«Я потрібна йому, потрібна, — роздумувала Ксеня. —
Який він вразливий! Звичайно, вони не могли жити з Не
лею. Справжній мистець мусить бути вражливим. Але він
повинен мати спокійного, врівноваженого друга».
Не вперше Ксеня думала про його характер — і ці роз
думи породжували певність, що їхня дружба заснована на
необхідності, котру рано чи пізно він зрозуміє. Звісно, їй
хотілося справжнього шлюбу.
— Знаєш, це зовсім не випадково, — почула вона го
лос Володимира.
— Про що ти, Володю?..
— Про соціялізм. Це в характері наших людей — сти
хійне тяжіння до громадського. Але ж не так, не так…
— Чому не так?
— Тому, що все в нас… Як тобі сказати?.. Все в нас на
добре начальство розраховане. Так не можна, Ксеню.
Якісь гарантії потрібні. Соціялізм треба лишити, обов’яз-
197 ково! Але необхідно спорудити дамби проти людського
егоїзму. Не внизу, а там — нагорі. Той егоїзм, що внизу…
Від нього невелике лихо. Та якщо він видирається на самі
сіньку гору… Цьому лихові треба покласти край. Раз і на
завжди. Бо де ж Гарантія, що людей знову не поженуть до
таборів!..
Ксеня сумно посміхалася. Отакий він і є: те, що відбу
лося в його душі, йому здається доконаним фактом. Зов
нішня реальність його турбувала менше, ніж внутрішня.
— Як же ти збираєшся досягти гарантій?
— Треба, щоб люди це зрозуміли. Всі люди.
Інстинктивно вона відчула в його словах небезпеку — і
спритно перевела розмову на іншу тему. Не дай, Боже, йо
му на цьому зафіксуватися! Неминуче згорить, і попелу не
залишиться. Хоч це був також егоїзм — хатній, жіночий,
— але Ксені здавалося, що вона рятує у Володимирові ху
дожника.
* * *
Шкільні сходи збігали до самої води, кілька могутніх
дубів були обнесені парканчиками, дупла запльомбовані це
ментом, біля кожного з велетнів височіла квадратна таб
личка — дубам від 300 до 500 років! Там, під териконом,
також є отакі велетні, але їх парканчиками не врятуєш. Ці
каво, що вони думають про нашу цивілізацію? Напевне пе
ремовляються між собою: ох, люди добрі, дивіться собі
під ноги. Ви руками своїми вже й зорі обмацуєте, але не за
бувайте, що у вас також є коріння.
В кінці парку Ксеня помітила чорну «Волгу», біля неї
сиділа на траві якась дівчина. Та підпливши ближче, вони
впізнали Олесю. Це було так несподівано і для них і для
Олесі, що всі розгубилися. Олеся зіскочила на ноги, ступи
ла крок до води, потім зупинилася, переживаючи якісь ва
гання. Вона крадькома озиралася — напевне, шукала очи
ма Віктора. Широкий червоний поясок стягував її тонень
кий стан, косу вона давно вже відрізала, золоте волосся
було гарно прибрано. На жінку вона не схожа — все ще
198 нагадувала десятиклясницю, але це вже була міська дівчи
на, зодягнена за останньою модою.
Ксеню трохи здивувала її розгубленість — враження
було таке, ніби Олеся не рада цій зустрічі. Нарешті вона
опанувала себе, підійшла до самої води, а Ксеня підгребла
ближче, човен вискочив носом на берег.
— Ой, драстуйте! — вигукнула Олеся. — Я вас ледве
впізнала. Зараз Віктора покличу.
— Стривайте, — зупинила її Ксеня. — Чого це він вас
покинув?
— Та ні… Тут у нього справи.
Було помітно — Олеся щось приховує, але природна
щирість не дозволяла їй критися від людей, які їй подоба
лись.
— Він в отій хаті, — показала вона рукою на паркан,
за яким білів шиферний дах двоповерхового котеджа. Йо
го господарям можна було позаздрити: кращого місця для
садиби не знайти в цілій області. Та й сам котедж виглядав
солідно: з великої тераси другого поверху відкривалася па
норама скелястих берегів, старовинний парк, закучерявле
не садками село.
Як і кожній жінці, Ксені не бракувало цікавости.
— А хто тут живе?
— Це дача. Ну, ми з Віктором…
— До родичів приїхали?
— Торгуємо її… Віктор торгує. Ніби вже домовились,
але…
— То ви її купуєте? — не стримала подиву Ксеня.
— Задаток уже взяли, але виїдуть лише через місяць. А
Віктор хоче, щоб швидше. Йому тут працювати зручно. У
нього зараз роботи багато.
Володимир не без іронії запитав:
— Замовлення автоінспекції?
Олеся, опустивши очі, щось креслила носком черевич
ка на мокрій землі.
— Не знаю. Зараз його покличу.
Олеся рипнула хвіртою і зникла за парканом. Ксеня і Володимир мовчки дивилися одне на одного. Вони були
вкрай приголомшені. Та ось вийшов Віктор, ґалянтно по
цілував руку Ксені — такого за ним не водилося раніше! — у
радісних обіймах потряс Володимира і відразу ж загово
рив:
— Ну, й Олеся! Вона вже всі таємниці видала. Пер
ший поверх ваш, Володимире. Три кімнати, веранда. Ми з
Олесею займемо другий поверх. Згода?
Ксеня з Володимиром знов перезирнулись — що це
має означати? Віктор тримався так, ніби отримав мільйон
ну спадщину.
— Невже не подобається? — перепитав він. — Ходім-
те, покажу будинок. Тут у них тільки хатня робітниця ли
шилася. Господаря в міністерство забрали, він будівель
ним трестом керував.
Віктор владним кроком пішов попереду, а Ксеня та
Володимир сторожко рушили за ним. Будинок справді ви
явився міністерським. Складений з білої селікатної цегли,
він мав унизу відкриту терасу й широку засклену веранду.
Жодної кустарщини — все зроблено надійно, за останнім
словом будівельної техніки. Кімнати великі, світлі, підло
га з дубового паркету. На сходах, що вели на другий по
верх, впадали в око червоні пластмасові бильця. Кухня та
ванна кімната викладені чеськими кахлями, два модерні
Газові казани забезпечували будинок теплом.
— Деякі меблі я залишу, — пояснив Віктор, — а реш
ту доведеться спалити. Вони теж не хочуть їх вивозити.
Майстерню для вас, Володимире, можна обладнати в за
критій веранді. Вона взимку опалюється. Моя майстерня
на другому поверсі. — Віктор відчинив вікно й покликав:
— Горпино Макарівно!
Із окремого будиночка, що стояв серед плакучих верб,
вийшла немолода жінка.
— Її ми теж залишимо, а там видно буде. — Коли ро
бітниця зайшла в будинок, Віктор у неї запитав: Ну як, ви
рішили?
200 — Та куди ж я подінусь на старості? — сумно прока
зала Горпина Макарівна.
— Чудово. Приготуйте каву, будь ласка.
Жінка вийшла, а Володимир, який уже далі не міг
стримуватись, накинувся на Віктора:
— Що це ви за фарс влаштували? У мене таке вражен
ня, ніби хтось із нас божевільний.
Олеся, зачувши ці слова, чомусь затулила обличчя до
лонями й вибігла з кімнати, Ксеня заклопотана поспішила
за нею.
Віктор дещо зверхньо позирав на Володимира, на йо
го вустах з’явилася поблажлива посмішка.
— Ну, продовжуй.
— Я сказав усе, — похмуро відповів Володимир. —
Звідки ви набрали стільки грошей?
— Запитання не дуже чемне, але поясню — спокійно
відповів Віктор. — Є обласне товариство художників, я
там член правління. У нас дуже великі замовлення, аби
встигав виконувати. Ото ж ти кидай дурня клеїти. Для ду
ші — одне, для грошей — друге. Ну, чого ти вовком на
мене дивишся? Я тебе не збираюся завантажувати — як
що два дні на тиждень попрацюєш на нашу справу, то й
досить. А там і тебе в товариство приймемо. Це ще не
Спілка художників, але шановна організація. Потім і до
Спілки дорогу знайдемо.
Володимир з жахом дивився на Віктора: та це ж Той,
що в териконі живе — він самий. Йому навіть захотілося
себе обмацати: чи він часом не спить? Мабуть, сон також
належить до якоїсь реальности — він реальний хоча б в
тому, що існує, плете свою темну мережку і таке іноді ви-
борсує із небуття, що за допомогою здорового глузду не
втямиш.
Дорікати, бунтувати, лаятися? Володимир зрозумів, що
все це було б так само марно, як змушувати ніч бути бі
лим днем.
Горпина Макарівна покликала на терасу. Жінки вже
сиділи за столиком, Олеся силувано посміхалася — ма
201 буть, Ксені вдалося трохи її заспокоїти, але у великих си
ніх очах згустився прихований смуток.
Віктор налив у каву коньяку, відсьорбнув трохи, потім
звернувся до Ксені:
— Ти, Ксеню, давно мене знаєш, отож скажи: чи вва
жав мене хто-небудь халтурником? Міста будують їх
оформляти треба, роботи багато. То який же тут гріх, ко
ли мені замовляють більше, ніж іншим? Довелося кинути
завод — не справлявся. Там залишився мій учень — треба
ж висувати молоді кадри. Ну, словом, Володько, башта із
слонової кістки не для нас. У вільний час я також потроху
фантазую, але це не головне. Он, бач, моя благовірна ніяк
не звикне, що до мене натурщиці ходять. — Віктор спій
мав Олесину руку, довірливо зазирнув їй у вічі. — Культу
ри нам трохи бракує. Ну, та не біда, перемелеться. Поя
сни їй, Ксеню, що до мистецтва ревнувати гріх.
Володимир слухав ці теревені, а думав своє. Чого це
ти взявся судити Віктора, за що? Хіба ти не заробляв ко
лись портовою контрабандою? Може, скажеш, не знав?
Брешеш! Ти просто очі заливав горілкою. І якщо тебе не
схопили, то це твоє щастя. Ото ж справді не клей дурня,
не вдавай із себе жерця чистого мистецтва — яка там чи
стота, коли ти Голгофу перетворив на бізнес! А Віктор но
вобудови оформляє, щоб кожна стіна співала — чого ж ти
ще від нього хочеш? Будинок оцей… Ну, то вже від його
здібностей залежить. Інший за місяць того не зробить, що
Віктор виконує за робочий день. Тобі ж Іван казав про це,
чого ж ти не віриш братові? Зрештою, робітники до цього
ставляться дуже просто: кожному по нормі платять.
Всі, видно, якось умовляли себе — і Володимир, і Ксе
ня, й Олеся. Треба було примиритись з тим Віктором, яко
го вони ще не знали. Може, самовпевненість та гордови
тість потай жили в ньому, алеж яскраво не виявлялися —
був він, як кажуть, своїм хлопцем. Та ніби й зараз не тіль
ки про себе дбав: цілий поверх віддає Володимирові, робо
тою згоден поділитися. І заробітками, звичайно. По суті,
202 не було причин звинувачувати Віктора, якщо не виготов
ляти провину з оцього будинку.
Віктор почав розпитувати про «Берег Вічности».
— Це вже просто «Мати», — зауважила Ксеня.
— Правильно! — підхопив Віктор, звертаючись до Во
лодимира. — Я хотів порадити, щоб ти змінив назву, але
не наважився. Ми спробуємо її виставити.
— Де? — знехотя запитав Володимир. Мабуть, він не
вірив у таку можливість.
— В обласному будинку народної творчости. Там ти
пройдеш першим номером. Газозварник шахти ім. Ілліча
— звучить?.. З таким пашпортом до самої Москви дійде,
не зупинять. її Величність Робітнича Кляса… Може , на
віть, «Огонек» надрукує. На весь світ прогримиш Володь
ко.
— Ти ж казав, що не приймуть, — скептично посміха
ючись, мовив Володимир.
— Через будинок творчости пройде! Там трохи інак
ше ставляться. Від справжніх художників нових тем вима
гають, а ти сам для них нова тема.
Володимирове самолюбство трохи шкрябнула згадка
про справжніх художників, та довелось примиритися: хіба
ж він не бездипломний, хіба ж не працює газозварником?
Чого ж ображатися? Але ж голова в цього Віктора! І що
йому скажеш? Знов усе чесно, комар носа не підточить.
Ксеня аж засвітилася від щастя, на її обличчі було на
писано: ага, я ж тобі казала, що про нього не слід погано
думати.
Коли вже вийшли на берег і Володимир зштовхнув на
воду човна, Віктор перепитав:
— То як, домовились?
Ксеня кинула на Володимира такий благальний по
гляд, що йому тоскно стало на серці: Боже, як їй хочеться
успіху! Вона, мабуть, і справді вже уявила: приходить у
бібліотеку «Огонек», а на повну сторінку — «Мати»! Прав
ду кажуть: немає пророка на землі власній. Не розуміли
ви, хто серед вас живе. Тільки Пилип Корнійович оцінив
203 правильно, вчіться, хлопці, розуміти мистецтво не з чу
жих слів — самі оцінюйте, вростайте в нього душею. Бо
то ж ви господарі — Її Величність!..
Володимир відповів:
— Подумаю.
Для початку та відповідь задовольнила Ксеню. Може,
почасти і вгадав Володимир, що їй хотілося успіху — хо
тілося, звичайно! — але передусім вона дбала про те, щоб
він хоч трохи відчув певність у своїх силах.
Мати на Володимировому полотні була саме така,
якою він її бачив. А це ж нелегко! — подолати спротив ма-
теріялу, змусити пензель та фарби бути покірними твоїй уя
ві, висловити саме те, що хочеш. Ксеня добре знала, чого
він хотів, і бачила те, що з’явилося.
Ото ж вона вірила: якщо картина потрапить до столич
них мистецтвознавців — та ще від імені донецького робіт
ника — то хіба ж її не помітять? Не можуть не помітити
— це було б злочином!..
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.