Володимир почав знайомитися з роботою, за яку Вік­
тор видав йому аванс. Це були плякати, котрі кликали до
обережности з вогнем. Сам Віктор жив у роз’їздах, повер­
тався лише надвечір або й не повертався зовсім. Коротко
пояснив, якими фарбами користується друкарня — за ме­
жі її можливостей виходити не слід. Натякнув, що пляка­
ти покищо вийдуть за двома підписами. Далі він познайо­
мить Володимира з видавцями, попросить для нього само­
стійну роботу. Інколи там видаються книжки-малюнки для
дошкільнят, котрі розходяться величезними тиражами. Ро­
бота приємна і надзвичайно вигідна. Головне — зареко­
мендувати себе, а далі піде, як по маслу.
Володимир був здивований сумою авансу — тисяча
карбованців! Таких грошей він ніколи не мав. Віктор по­
передив, що собі він нічого не лишає — просто допомагає
другові власним іменем, та й годі.
Все важче й важче було Володимирові визначити своє
ставлення до Віктора. З одного боку спрощені уявлення
про мистецтво, спритне комбінаторство. З другого боку
відданість та безкорисливіть у дружбі.
Володимир добре розумів, що виборовши власне сві­
тобачення, він не має права нав’язувати його іншим лю-
224 дям. Досить того, що його погляди поділяє Ксеня — з нею
він не самотній. Та хіба ж є у нього право засуджувати
Віктора за те, що той бачить світ у його грубій речовинно­
сті, а що стоїть за тілами — за людським, за земним, за
небесним — він не знає, не питає, не цікавиться? О-о, як­
що людей засуджувати тільки за це, то скільки ж їх буде
засуджено! Ні, Володимир ставиться цілком терпимо до
поглядів Віктора. Що ж до його комбінаторства, то тут
іще треба розібратись. А, може, він зовсім не комбінатор?
Просто швидко працює. Володимир теж не вміє місяцями
виношувати свої задуми — вони приходять зненацька, вла­
дно кличуть до полотна. І якщо задум не буде реалізова­
ний негайно, він неодмінно гине. Може, це молодість, га­
рячковість, хапливість — може, й так. Та покищо Володи­
мир інакше працювати не вміє.
Повернувшись додому, він розповів Ксені свою угоду
з Віктором. Вийняв пачку кредиток (ціла тисяча!), поклав
на столі. Звісно, для неї це теж були великі гроші — заро­
бітна плата бібліотекаря за цілий рік. А Володимир гадав,
що справиться з отим замовленням принаймні за місяць.
До того ж це тільки аванс.
Та Ксеня чомусь не зраділа — занепокоєно подиви­
лась на Володимира. Він пробував угадати, що саме зіпсу­
вало їй настрій, але Ксеня, побачивши його заклопота­
ність, заговорила сама:
— Я боюсь, Володю.
— Чого ти боїшся?
— Грошей боюсь. Потім захочеться більше. Це зав­
жди так буває.
— Жити ж нам треба.
— Я не звикла до великих грошей, — сумно посміхну­
лася Ксеня. — Мені досить того, що є.
Володимир розповів про Стелу, про соняшний танок
на мосту та про її хвору матір, заради якої Стела виріши­
ла стати натурщицею.
Щось таємниче промайнуло на обличчі Ксені — сумні­
ви, ревнощі, тривога? — але відразу ж те відступило, нато­
мість з’явилася скорбота.
225 — Як же ти міг? Треба було умовити дівчину. У неї ж
таке лихо!
— В мене тоді не було грошей, — виправдувався Воло­
димир. — Віктор видав пізніше.
— Де ж вона живе?
— Напевне, в гуртожитку.
— Прізвище знаєш?
— Ні, не запитав.
— Гаразд, знайдемо.
Відразу ж виїхали в місто, розшукали торговельний
технікум, а там уже роздобули адресу гуртожитку.
— Стела? Це та, що малює? — перепитала чергова.
— Так, малює, — потвердив Володимир.
— У тридцятій кімнаті.
Ліжка дбайливо прибрані, подушки вкриті тюлем, на
стінах малюнки, зроблені олівцем. Стела сиділа за столом
читаючи якусь книгу. Розгубилася, аж пополотніла. Трохи
заспокоїлась лише тоді, коли Ксеня простягнула їй руку й
лагідно мовила:
— Ось ви, яка! У вас так затишно. Це ви малювали?
— Я.
— Можна оглянути?
— Будь ласка.
Ма їюнки видались Володимирові трохи наївними. їм
бракувало професійної досконалости, але Стела володіла
тим, чого не було у Віктора: яскраво проступало власне
бачення світу. Володимир стримано похвалив малюнки й
покинув кімнату, а Ксеня лишилася.
Довго вони про щось гомоніли, а коли вийшли в кори­
дор. Володимир зрозумів, що Ксеня досягла успіху. Дівчи­
на за кожним словом дякувала.
— Нічого, Стело, не турбуйтеся, — взяла її за лікоть
Ксеня.— їдьте до мами, тоді вже до нас. А не вистачить —
телеграфуйте, вишлемо ще.
Стела дивилася на Ксеню закохано, майже побожно, а
Володимир подумав: «Може, Ксеня схитрувала? Просто
226 жіноча тактика — причарувати Стелу, тоді й за чоловіка
не страшно».
Його розвеселила ця думка. Було приємно, що Ксеня
за нього побоювалась. Та, мабуть, це не лише тактика —
Ксеня вміла співчувати людям. Вона таки друг, справжній
друг!..
Приїхавши додому, вони виявили: майже половина
грошей була витрачена. Зате Володимир мав пальто, дві
пари черевиків, костюм, сорочки тощо. Ксеня набрала со­
бі на плаття, та й то лише завдяки тому, що Володимир
дуже наполягав. Вона запевняла, що їй нічого не треба, у
неї все є.
Увечері, лежачи поруч Ксені, Володимир повернувся
думками до розмови з Віктором про гріх, наш земний
гріх.
Останні два роки в Одесі — це було духовне заціпенін­
ня, безсиле борсання у слизькому, ядучому мороці. Йому
важко було витримати самотність — здавалося, що ти ви­
сиш над безоднею, нікому не потрібний, всіма забутий.
Лише Куций про нього не забував…
Ксеня слухала його сповідь з мовчазним острахом. Во­
на була готова гасити пожежу — знала, що незабаром по­
чнеться чергова депресія. Але те, що він розповідав, вихо­
дило за межі її досвіду.
— Це вже позаду, — глухо відгукнулась вона. — Ти це
пережив, то навіщо ж себе мучити?
— Ні, Ксеню. Я ніби сьогодні прокинувся. Тільки за­
раз це прийшло… А що робити?
— Жити, Володю.
— Щоб жити, треба себе поважати.
— Ти ж, мабуть, не знав, куди він збуває цей товар.
— Куций казав, що друзям роздаровує. Та хіба важко бу­
ло зрозуміти, що це брехня?
Але найбільше Ксеню занепокоїло те, що одеські кар­
тинки опинились у Віктора.
— Яка легковажність! — обурювалась вона. — Для
чого це знати Вікторові? — Ти ж сама мене запевняла, що він — порядна люди­
на, — заперечив Володимир.
— Бо не п’є. Я цього найбільше боялася. А порядний
чи непорядний — звідки я знаю?..
Довго Володимир не міг заснути. Та коли він наступ­
ного дня приїхав до Віктора на дачу, той на його запитан­
ня відповів дуже просто: дістав із книжкової шафи пода­
рунки.
— Будь ласка, ось вони. Пізнаєш?..
Віктор посміхався з цією щирою простодушністю, яка
здатна обеззброїти й більш досвідчену людину, ніж Воло­
димир.
Вийшли на подвір’я. Віктор похвалив зовнішній ви­
гляд Володимира — пристойно, цілком пристойно! — по­
тім заговорив про свої пляни.
— Нам пора! — Дістав із кишені республіканську га­
зету, подав Володимирові. — Ось поглянь. Це мусить тебе
зацікавити.
На першій сторінці Володимир помітив портрет Саш­
ка, намальований Віктором. Сашко був зображений біля
пульту мартенівської печі, виглядав він урочисто, навіть
велично — таким Володимир ніколи його не бачив.
— В обкомі дуже хвалили, — зауважив Віктор і неспо­
дівано запитав: — Із Ксенею в тебе серйозно?
Володимир не чекав на таке запитання. Та, мабуть, і
собі він уже його не ставив. Зжилися, вона стала для ньо­
го найближчою людиною. Розуміє його так, як ніхто й ні­
коли не розумів. Добре з нею, затишно, спокійно.
— Що ти маєш на увазі?
— Нехай кидає бібліотеку, нам господиня потрібна.
Переїздіть сюди, хіба тут погано? Почнемо працювати на
повну потужність.
— А Олеся?
Віктор спохмурнів, але відразу ж набрав бадьорого ви­
гляду.
— Олеся оголосила бойкот нашому маєткові. Може, й
вона біля Ксені трохи порозумнішає. Вона хоче мені дик-
228 тувати — оце малюй, оце забороняю.
Володимир посміхнувся:
— Ну, скажімо, це не тільки малювання.
Віктор засміявся:
— Але ж вона цього не знає.
— Значить, знає. Жінку не обдуриш. А Ксеня… Ні, во­
на бібліотеку не кине.
— Шкода. Хатня робітниця — не господиня.
І тут Володимир наважився запитати:
— Ти не помилився з авансом?
— Як? — здивовано глипнув на нього Віктор. — Ма­
ло?
— Багато. Не віриться, щоб пожежники так щедро
платили.
Вони дивилися один на одного так, ніби намагалися
зрозуміти щось потаємне, глибоко сховане. Нарешті Вік­
тор сказав:
— Якщо тобі не подобається ця робота, кидай. Сам
закінчу.
— Я вже гроші витратив.
— Це немає значення. В нас попереду більше, ніж по­
заду. Встигнемо поквитатись.
Наступний ранок Володимир віддав етюдам — писав
дерева в осінній позолоті та червоне жовтневе сонце. І сон­
це, й дерева повинні зростися з постаттю причинної, що
танцює на залізничному мосту. Дівчина не усвідомлює, що
вс ча робить, але соняшна сила, захована в ній, продовжує
творити красу навіть тоді, коли вже зникла людська особи­
стість — лишилася пам’ять клітин та м’язів.
І страшно стає від того, що дівоча краса пішла по бі­
лому світу як оболонка людського «Я», а самого «Я» вже
немає.
Це якось треба відобразити в постаті причинної, в її
посмішці, у виразі обличчя. Вона вже нічим не відрізня­
ється від дерев — вона їхня рівноправна сестра. Вона пре­
красна, надиво прекрасна. Але це вже не особа. І в цьому
велика трагедія.
229 Віктор знову кудись поїхав, Володимир обідав сам.
Горпина Макарівна була з ним лагідна, в її обличчі світи­
лася доброта. Чимось вона схожа на Марію Гаврилівну,
хоч, напевно, років на десять молодша. Такі люди не бу­
вають самотні навіть тоді, коли смерть відбирає в них
найрідніших людей — вони знаходять, кому віддати те­
пло свого серця.
Все це тепер готове було вихлюпнутися на Володими­
ра.
— Чого ж ви без чарки? — запитала Горпина Макарів­
на.
Що їй сказати? Якби вона знала, що одна чарка тягне
за собою другу, то, мабуть, не підставляла б йому цей ко­
ньяк.
— Заберіть його, — болісно скривився Володимир.
Вона мовчки віднесла коньяк і, повернувшись, сіла в
кутку на кухонному стільці.
— Мабуть, не вподобав мене хазяїн, — зідхнула Гор­
пина Макарівна. — По очах бачу. А чого ж це молода ха­
зяйка не навідується?.. Таке діється, аж моторошно. Живу,
як на двірці. Ні, тут не такий порядок був. Я в них як своя
жила. Дітки мене любили. Що не скажу — слухаються.
Володимирові хотілося якось заспокоїти цю самовід­
дану жінку, котра не знала, на кого їй спрямувати свою
потребу любити.
— Зачекайте, все владнається.
Де гам! скрушно похитала вона головою. — Щоб
на ніч дівок привозити…
— Це — натурщиці. Ми їх малюємо.
— Вдень малювати треба. І щоб хазяйка вдома була.
Вона ж така молоденька, така гарна. Навіщо ж її кривди­
ти? Ні, це не життя. А на гроші Віктор Васильович не ску­
пий. Видно, заробляє добре. Та піду я звідси. їйбо, піду. А
ви їжте, їжте. Може, грибків покласти?
По обіді Володимир взявся виконувати замовлення по­
жежників. Він взагалі вирішив робити це по обіді — ранок
кликав до золотих верб, до червоного сонця. Як він не бив­
230 ся, але всі «протипожежні» ескізи виходили блідими, неви­
разними. Це було насильство над самим собою. Володи­
мир відчував: нічого путнього він створити нездатний. То
як же бути з авансом? Якби ж він міг його повернути! Гні­
тила залежність од Віктора. Знов і знов пробував знайти
якесь рішення, але не знаходив, і через те відчував себе
майже приреченим.
Кинув ескізи, вийшов на верхню терасу, задивився в
далечінь. Там, за сірими схилами, за курними скелями,
клубочилися димові хмари — великі видихи металюрґій-
ного. Незнайомий, незрозумілий для Володимира світ —
світ вогню й металу. І є там людина, котра назвала себе
старшим братом. Не часто вони розмовляли, хоч Сашко й
шукав спілкування з новим членом родини Медунів. Запро­
шував Володимира до себе, але той мовби чогось побо­
ювався. Зараз Володимир зрозумів: Сашко був для нього
носієм тієї сили, якої він, покищо не осягнув ні розумом, ні
серцем. В шахті теж не побував — образився на начальни­
ка, кинув автоген, пішов шукати вільного хліба. Отже тут,
на Донбасі, все покищо лишалося для нього чужим — гли­
бинне, докорінне проходило повз нього.
І ось тепер Володимир подумав: гаразд, колись ти ви­
робив для себе космогонічну схему — життя є антипод
гравітації. В загальних рисах це, мабуть, правильно. Пер­
шою проти сил тяжіння повстала рослина. Вона потягну­
лася до Сонця, навчилася вбирати в себе його проміння й
передавати землі. Але рослина не одержала свободи — її
одержали істоти, котрі харчуються рослинами.
Якби не було птахів, земна біосфера володіла б лише
двома просторовими вимірами — довжина й ширина. Тре­
тій вимір вимагає крил, а їх людині не дала природа.
Та ось у небо злетіло залізо. Літати навчили його люд­
ські руки. Третій вимір простору — космічна висота! —
скорився земній біосфері.
Тепер подумай, Володимире: чи стала б реальністю
Космічна ера, коли б не оті димові хмари, які викликають
у твоїй душі заклопотаність та відразу? Є жертви — на­
231 віть великі жертви! — але ж це бій, космічний бій, котрий
почався зовсім недавно — його розпочинав Григір, а він
ще живий і здоровий. То чому ж душа твоя лишається хо­
лодною, коли ти дивишся на оті хмари, де Сашко варить
сталь? Ти ж крила Сонця, залізні крила Сонця!..
І знов ти мусиш визнати перевагу Віктора: він створив
плякат, але ж цей плякат оспівує шлях істини, а ти поки­
що блукаєш по околицях.
Володимир нашвидку зодягнувся, перейшов шкільний
парк і попрямував до автобусної зупинки, де нещодавно
прощався зі Стелею. Народжувався новий струс у його ду­
ші — він знову почував себе на роздоріжжі.
Сашко з родиною жив на околиці міста. Колись це бу­
ла сільська вулиця, тепер тут ходив тролейбус, та подеку­
ди ще можна було помітити звичайні селянські дворища.
Щоправда, хат під стріхами вже не лишилося, але ось у
загорожі з «дикого» каміння стирчить вмурований коток,
яким колись гарманили жито. Так тут завжди було: завод­
ське починалося за шлаковою горою, а довкола неї жили
обкурені залізною пилюкою селяни, вони орали ниви, ви­
молочували небагате збіжжя, бо донецька земля ніколи не
родила щедро. Отож, бач, іще й досі подекуди можна на­
дибати кам’яні гарманки.
Дома Володимир застав лише Юльку. Вона, повер­
нувшись із школи, вчила лекції. Над її столиком висів пор­
трет батька, вирізаний з республіканської газети.
Юлька чи то зрозуміла, чи здивувалася його приходо­
ві — заметушилася, не знаючи, де повісити капелюха, ку­
ди посадовити гостя.
Володимир пояснив: йому конче треба сходити на за­
вод. Виявилося, що Сашко мав через дві години змінити­
ся. Володимир вирішив ждати його біля прохідної. Попро­
щався з Юлькою й відразу ж поїхав до металюрґійного.
Біля прохідної Володимир побачив Сашкового друга,
котрий возив їх своєю «Волгою» в Бугаївку. Сталевар на­
звався Денисом Івановичем. Він охоче погодився бути гі­
дом — до зміни лишалося чимало часу.
232 Блукали по заводу, Денис Іванович коротко поясню­
вав, що й до чого. Володимир не чув тих пояснень — чма­
нів від гуркоту заліза, від вирування вогню, в його душі
визрівала одна з тих криз, котрі кидали його у зневіру, по­
роджували відчуття власної непотрібности.
Денис Іванович намагався розтлумачити, в якій по­
слідовності відбувається той процес, котрий завершується
в прокатному. Художник, мобілізувавши волю, вслухався
в його пояснення, але думками був далеко. І лише тоді, ко­
ли наблизились до шахтового двору, він мовби отямився.
Що ж прикувало його увагу?
На плятформах стояли навантажені брухтом мульди
— важкі металеві корита, в яких подається шихта в розжа­
рені пащі мартенів. В одній із мульд Володимир помітив
ковадло. То було звичайне ковадло, — напевне, із якоїсь
сільської кузні, — але воно чомусь дуже схвилювало Воло­
димира. Може, він пригадав, як вони, дитбудівці, їздили в
колгосп вибирати помідори? Це було віконце в життя — і
сільське життя запам’яталося йому саме отаким ковадлом.
Так чи інак, а ковадло, що тепер лежало в мульді, схвилю­
вало його не менше, ніж зруйнована бугаївська церква.
Там, побіля церквиці, проходив кордон людської віри —
старе померло, нове формувалося. Тут же Володимир по­
бачив межу у розвиткові виробничих сил. І відбувалося те
ж саме: старе вмирало, нове гриміло своїм могуттям.
Оспівані в народних піснях не менше, ніж дзвони цер­
ковні, скільки тисячоліть ви дзвеніли по селах, незабутні
ковадла! Якими загадковими та могутні’ми ви здавалися!
Споконвіку ковалів вважали чаклунами, бо метал — то ве­
лика таємниця. Церква і кузня — ось ті духовні вогнища,
до яких віками тягнулося людське серце. Вони обов’язко­
во споруджувалися по сільських висотах, щоб звідусюди
було видно і далеко чути. У неділю дзвонила церква, а в
трудові будні заливалася своїми передзвонами сільська ку­
зня.
— Чого ви спинилися? — трохи здивовано запитав Де­
нис Іванович.
— Та он, бачите…
233 — Що там? .. Звичайний брухт.
— Ковадло…
— А-а… Справді. Тут всякого трапляється.
Далі Володимир сприймав усе побачене через оту при­
зму, яку зненацька відшукав у мульді.
Коли оглядали прокатний, він помітив посеред цеху
великий плякат: дівчина показувала на рольганг, застеріга­
ючи від небезпеки. Звісно, це робота Небери. Виготовлено
нашвидкоруч, а проте як добре, що цей не вельми вправ­
ний плякат тут висить! То було не лише корисно, але й
красиво — чудова декоративна пляма. З’явилася гордість
за фах.
Володимир іще раз позаздрив Вікторові. Зрештою, хі­
ба кожен художник мусить працювати на вічність? До ре­
чі, саме той, хто носиться з такими претензіями, здебіль­
шого працює на пацюків. На людей працює лише той, хто
не обтяжений честолюбством.
— Ну, то що ж? Підемо до нашого куреня, — глянувши
на годинника, сказав добровільний гід.
Лише тепер Володимир зміркував, чому Денис Івано­
вич не повів його одразу ж у мартенівський. У Сашка на­
пружені хвилини, йому не слід заважати — видає швидкі­
сну плавку. Про це Володимир не раз чув — і від Юльки, і
від Марії Гаврилівни. Вони про Сашкову роботу розпові­
дали так, мовби на ній весь металюрґійний тримався. А,
може, так і є?..
До мартенівського увійшли вслід за составом, що під­
возив мульди з брухтом. Володимир спробував розшукати
снос філософське ковадло, але то була марна справа. Од­
ра і\ запрацювала завалочна машина, що, встромляючи
металевий хобот у непомітні пази, підхоплювала важкі
мульди й підносила їх до полум’яного отвору так легко,
мов розважлива бабуся підносить чайну ложку до дитячо­
го рота. Володимир на мить зупинився, спостерігаючи як
машина вивергає залізний непотреб у вулканічні надра
печі.
Він дуже боявся, що хтось йому зараз крикне: «Не за­
234 важай! Нам не до туристів». Та на нього, звичайно, ніхто
не звертав уваги.
Сашка він не впізнав — це був зовсім не той Сашко,
якого всі звикли бачити вдома. Там він здавався простаку­
ватим, буденним, а тут Сашко виглядав володарем косміч­
них сил, загнаних у шамотні нутрощі мартенів — його ру­
ками Сонце кувало для себе залізні крила. Кувало зовсім
не так, як це було раніше, коли по селах лунали металеві
передзвони молотків.
Ось воно, горнило титанів, — кожна плавка виливає у
величезні ковші близько п’ятисот тонн сталі! А триває
плавка лише сім , а то й шість годин. Саме за те й боров­
ся Сашко, щоб оцих годин було якомога менше…
Олександер Григорович був зодягнений в грубу вовня­
ну куртку — вовна лише тліє, але не загоряється. Це тут
найголовніше. До дрібних опіків кадрові сталевари став­
ляться зневажливо — Володимирові часто доводилось ба­
чити їх на Сашковому тілі.
На дашку кашкета припасовані сині окуляри — там, де
чуття й мозок сталевара вловлюють найтонші нюанси по­
лум’яного творення, бурхає, нуртує таке шалене вогнище,
на яке неозброєним оком не глянеш.
Сашко спершу здивувався, помітивши Володимира,
але одразу ж усе зрозумів і приязно посміхнувся:
— За півгодини звільнюся. Покажу тобі наші володін­
ня.
— Та ми вже дещо бачили, — скромно зауважив Денис
Іванович.
А Володимир подумав: «Дещо!.. Такого на ціле життя
вистачить. Але як до цього підступитися? З якого боку»?
До Сашка підходили сталевари та підручні, він кидав
їм нібито незначні слова. Але всі їх сприймали так, мовби
головне було не в словах, а в чомусь іншому — може, в
тому, ким саме вони мовлені.
Володимир помітив: люди ставляться до Сашка так,
мов до капітана, котрий стоїть на містку, ведучи свій кора­
бель поміж айсбергів. Ніхто не бачить, що там під водою — бачить лише капітан. І нікому не зрозуміло, як він це ба­
чить. Серце Володимира сповнювалося гордістю за стар­
шого брата, він навіть повторив Сашкове слівце: «брату­
ха». І хоч воно ще не здобуло повної безумовности, але
Володимирові було радісно, що він має право називати
Сашка цим навмисне грубуватим словом.
— Погуляй, братухо, погуляй, — кинув Сашко, якому
підручний щойно подав металеву ложку з довжелезним
держаком. Цю традиційну зброю сталеварів Володимир
бачив не раз у документальних кінофільмах. Справді ж бо:
дуже ефектно виглядав на екрані той момент, коли стале­
вар бере пробу сталі. Та ще барвистий фейерверк, що спа­
лахує над ковшом, коли в нього вливається готовий ме­
тал…
Все це Володимир бачив тепер не на екрані, а в живій
дійсності. Так, це прекрасно! Могутньо, велично, вражаюче.
А проте на десятках художніх виставок — не лише в кіно­
фільмах — мистці чомусь намагалися привернути увагу
глядачів саме до цього фейерверку… Коли ж сотні, тисячі
разів повторюється те ж саме, то навіть величне втрачає
власну велич — перетворюється на банальний штамп.
Зненацька прийшла думка: ні в якому разі ти не пови­
нен робити того, що робить Небера! Полотно дається ху­
дожникові для осмислення дійсности, а не для бездумного
фотографування.
Це ж ганьба, коли ми найістотніше в людині, найсвя-
тіше перетворюємо на об’єкт дешевих спекуляцій. То вже
не мистецтво — то брак, злочин. Зроби раз — один раз! —
але чесно, по-справжньому. А не здатний зробити — утри­
майся. Це чесніше…
Але як, як це зробити? По суті, Володимир іще навіть
не наблизився до виробничої теми.
І тут знов повернувся до нього той самий настрій, з
яким він починав оглядати завод. Все ясно, коли ти дума­
єш про людський труд. Але нічогісінько не ясно, коли ти
берешся за пензель, щоб його відтворити на полотні. Ви­
никають десятки запитань, котрі так починають тебе кату­
236 вати, мовби саме ти винен у тім, що світ, людина, її жит­
тєве призначення надміру важко піддаються нашому розу­
мінню.
Коли вони з Сашком вийшли з прохідної, вже взялося
вечоріти.
Якби Сашко знав, в якому настрої перебував Володи­
мир, він би ні про що в нього не розпитував. Та, напевне,
петлі й зиґзаґи художникових настроїв, духовні злети й па­
діння, які відвідують навіть зрілих майстрів, були не зна­
йомі Сашкові. Самокатування, котре почалося у Володи­
мира іще до заводу, тепер посилилось, набрало тяжких
форм. Він, відмовившись від вечері, заспішив додому — не
до Віктора, а на шахту, до Ксені. їхати було нічим, Воло­
димир вирушив пішки. Вісімнадцять кілометрів — шлях
невеселий, йому навіть корисно провітритись.
Кілометрів зо три вони йшли разом з Сашком. Воло­
димир мовчав, його переповнювали складні, суперечливі
почуття.
Сутінки виповзали з колишніх ярів та балок, що були
вщерть забудовані, засипані бульдозерами, перетворені на
шахтарські дворики та садки. Весняні води, котрі полю­
бляють котитися старими шляхами, тепер шукали нових,
потрапляли в пастки і до середини літа застоювалися у ви­
балках та ярах, створюючи рудуваті ставки , які відразу ж
обживалися дітворою. Найбільші з них не пересихали до
осені, бралися кригою — і тоді тут шикувалися леґіони
снігових бабусь, що своїми вугільними очима стежили за
баталіями юних гокеїстів.
Завод облизував небо кривавими язиками полум’я,
хмари палахкотіли, ніби й там виплавлялося щось нове —
може, новий час, нова доля для цієї землі. Та хіба ж мож­
на оту могутність сприймати лише по-земному? Ні, це вже
не тільки Земля — це Космос прийшов до людей, поселив­
ся під хмарами, б’ється могутніми крилами об донецькі
скелі, викрешує із них такий вогонь, якого не знав Проме­
тей.
Десь близько був той образ, котрий породжував су­
237 м’яття у Володимировій душі — Прометей, Прометей! Та
Володимир відразу ж його відкинув — надто часто згаду­
валося ім’я цього бога — страдника у віршах і газетних
заголовках. А це ж була релігія! Релігійне загубилося, ли­
шилося тільки поетичне. Може, колись так само станеться
і з Христом?..
Сашко почав помічати, що з Володимиром діється
щось незбагненне. Замість захоплення, на яке розрахову­
вав Сашко, художник переживав щось схоже на розчару­
вання.
— Не сподобалось? — сторожко запитав сталевар.
— Страшно, — відказав Володимир.
— Не розумію.
— Братися за це страшно. Це більше від того, що
здатне вміститися на полотні.
Володимир пригадав слова Ксені про долю українсь­
кої мови. Таки ж правду вона казала: робітнича кляса Дон­
басу здебільшого розмовляла українською мовою. Зате рід­
ко можна її почути від людини, котра вважає себе інтелі­
гентною. В цьому було щось нісенітне, принизливе. Заго­
ворив про це із Сашком. Той навіть зупинився від подиву
— мабуть, не сподівався на таку розмову.
— Добре, братухо, що ти про це думаєш. Я в молодо­
сті не надавав цьому значення — доки мені в душу не плю­
нули Потім знов почав забувати. А воно б не годилося.
Цс ж однаково, що до рідної матері збайдужіти. Життя
> оретоко мстить за байдужість нашу.
На Володимирове запитання, де й коли Сашкові дове­
лося пережити приниження, сталевар розповів таке. Німці
підігрівали національне самолюбство українців. Дехто
клюнув на цю наживку, але більшість полонених добре ба­
чила, чого домагаються фашисти. Та коли прийшли союз­
ники, Сашко переконався: американці, англійці, французи
взагалі не вважають українців нацією. Радянський Союз
був для них Росією, усіх радянських солдатів вони нази­
вали росіянами. Це походило від традиції, що зформува-
лася іще за царату. 1 тут уперше Сашко запитав себе, чо-
238 му ж поляки для західнього світу — нація, а нас, україн­
ців, буцімто взагалі немає? Ворог нас помічав, друзі чо­
мусь не бажали помічати. А нас же понад сорок мільйонів!
Це ж таки не голка в сіні — це справді велика нація! Як же
воно сталося, що світ не відрізняє нас від росіян? Що ми
брати — це вірно. Нехай навіть російський народ — стар­
ший брат, проти цього Сашко не заперечував. Але ж у мо­
лодшого є своя хата, своя земля. Та світ цього чомусь не
бачив — ні землі, ні хати. Ніби все це належало старшому
братові, а молодший ще не став хазяїном. А він же й не
молодший — ось у чому справа! Може, ровесник, коли не
старший — але ж ніяк не молодший…
Із німецьких концтаборів полонених перевезли за ко­
лючий дріт вітчизняного походження. То було, можна ска­
зати, решето з дуже дрібними чарунками. Декого відпусти­
ли додому, інших судив трибунал. На думку Сашка, так
воно й мусіло бути — адже ж не всі полонені відмовляли­
ся служити ворогові. За себе він був цілком спокійний —
розберуться й випустять.
Тим часом у розмовах з товаришами по табору Саш­
ко не ховаючись пояснював, що українці — це, звичайно,
не росіяни. У нас є власна мова, власна історія, власна
земля. Західна буржуазія цього не тямить — так то ж бур­
жуазія! Саме заради того ми й революцію вчинили, щоб
кожен народ був повновладним господарем на власній
землі: росіяни — на своїй, українці — на своїй. Адже ж
країна наша так і називається: Союз. Не Росія, як кажуть
на Заході, а Союз Республік. Росією вона була до револю­
ції. Отже ми з росіянами — союзники…
— Це ж як? Може, так само, як Англія й Франція? —
глумливо хтось його запитав.
— Вони — союзники на час війни, а ми — і в дні ми­
ру, — пояснив Сашко, щиро вірячи, що в його словах не­
має нічого злочинного, — у нас є право вийти із Союзу.
Так у Конституції сказано.
Потім слідчий не раз його розпікав:
— Значить, союзники? Ха-ха-ха! А ти помітив, якою мовою американські негри розмовляють? Ото ж, союзнич-
ку, доведеться тобі пройти курс російської. Вища освіта —
двадцять п’ять, середня — десять.
Сашкові випала десятирічка. Він її закінчив майже пов­
ністю.
— Тепер, бач, знов оту науку почав забувати — закін­
чив Сашко з гіркою посмішкою. — Якби нам шовіністи не
нагадували, ми б, може, й справді забули, хто наші діди й
прадіди. Українцеві треба добре допекти, щоб у нього ко­
зацька кров заграла. Ми — товстошкірі, національне само­
любство давно заснуло. Та чи й було воно взагалі? Довір­
ливі, мов діти.
Про майбутнє української мови Сашко висловився так:
— Наша мова не помре, братухо! Всі народи сьогодні
до великого екзамену підходять. Якщо досі не вмерла, то
екзамена витримає.
— Про який екзамен кажеш? — запитав Володимир.
— Ось про який. Я не вірю, що кордони існуватимуть
вічно. Земля зробилася такою маленькою… Щось має ста­
тися. Таке, що покладе край людському ворогуванню. Ну,
а тоді… Коли відімруть кордони… Тоді люди схаменуть­
ся: якщо ми кожну травинку, кожну комаху хочемо збере­
гти для нащадків, то як же слово людське не зберегти? Хі­
ба мова народу важить менше, ніж якийсь вид метеликів?..
А нас, братухо, сама земля захистить: вона в нас така, що
голоблю посади — виросте. З такою землею народ не про­
паде. Знаєш, яке найбільше лихо я бачу попереду?..
— Яке?
— Голод. Ото він і буде екзаменом для всіх народів.
Десь років через двадцять… Важко про це думати, але по­
ходить він з косою по нашій плянеті. Мільйони в могилу
ляжуть. Особливо ті, хто землю свою не вберіг.
— У тридцять третьому українці вмирали, а союзни­
ки…
— Не знаю, як це буде. Наперед сказати важко. Але
буде!.. Не думаю, щоб удруге таке вдалося. Сама земля
проти цього повстане. Народ і земля — це фактично те ж
240 саме. Доки земля жива — народ живий. А як земля
помирає — тоді й народові смерть прийшла. Нам це, бра­
тухо, не загрожує. — Несподівано Сашко перевів розмову
на інше. — Ну, як у тебе з Ксенею? Повний порядок?..
— Порядок, — неохоче буркнув Володимир, якому
здалося, що це запитання зараз недоречне. Він з тривогою
думав про те, що почув від Сашка.
Далі Сашко не розпитував. Пообіцяв, що завтра вран­
ці приїде — бо вихідний — потиснули один одному руки, і
Володимир пірнув у жовті, розріджені далекими ліхтаря­
ми сутінки. Він крокував нічним степом, вишукуючи погля­
дом ледь помітні вогники Орлової балки.
Коли Володимир постукав у шибку, Ксеня вибігла на
ґанок у самій сорочці, хоч було вже зимно. Припала до
нього, щось болісне вчувалося в цій рвучкості, але вона ні­
чим не виказала своєї тривоги. Довго зазирала йому у ві­
чі, якось винувато посміхалася — і він зрештою прочитав
те, про що вона хотіла запитати, але так і не зважилась.
— Чого ти? — з жартівливою грубуватістю обізвався
Володимир, перебираючи пальцями її волосся. — Та не бу­
ло їх, не було.
Йшлося, звісно, про натурщиць. Лише тепер Володи­
мир помітив у її очах сльози, які також сміялися.
— Правда?
— Ех, ти, — докоряв Володимир. — Я ж тебе за вели­
кого філософа маю, а ти бач про що думала. Знай, Ксеню:
я тобі ніколи не збрешу. Щоб там не скоїлось — не збре­
шу.
Вона допомогла йому роздягнутися, подала вечерю.
Разом розпили пляшку раслінґу — це те, що Ксеня ніколи
не боронила.
— Олеся приїздила, — мовила Ксеня, і Володимир
зрозумів, чому вона сьогодні з такою тривогою його зу­
стріла. — Нічого не розказує, тільки плаче. Щось там є
іще, не тільки натурщиці.
По Ксенених очах він бачив: оте «щось» дуже її непо­
коїло, вона дошукувалась у виразі його обличчя якоїсь та-
241 ємниці, але, мабуть, переконалася, що Володимир нічого
від неї не ховав.
Її занепокоєність передалась Володимирові.
— Що ж там є?
Олеся розповідала про якогось Бориса Корнійовича.
Вона якось чула — як він розмовляв з Віктором… Ну, про­
сто так, наче Віктор — хлопчик, котрий нашкодив… Кри­
чав, погрожував. Олеся дуже його боїться. Ти його не ба­
чив?
— Ні, не доводилось.
— Дивно. Які в нього права на Віктора?
Ксеня бачила, як на його обличчі промайнуло щось
смутне, болюче. Але то була тільки одна мить. Володи­
мир протер долонями очі — як роблять після тяжкого сну,
щоб іще раз упевнитись: сон скінчився, жива реальність ні­
чим його не нагадує — то й годі про нього думати.
— Може, Віктор замовлення не виконав. Скажімо, то
був начальник художнього комбінату.
— Гаразд, ти запрошуєш начальника додому, приго- •
щаєш його вечерею, а він повечерявши… Це ж нісенітниця,
Володю. Тут щось інше.
Проте Володимир охоплений своїми настроями, які
були далекі від цих думок, не давав серйозного значення
згадці про якогось Бориса Корнійовича. Мабуть, тому, що
не міг їх пов’язати — Бориса Корнійовича та Віктора Не-
беру. Донбас видавався йому зовсім іншим світом. Звідки
тут узятися Куцому?..
Володимирові кортіло поділитися з Ксенею своїми
сумні нами стосовно того напрямку, котрий іще вчора зда­
вайся єдино можливим, а сьогодні він вважав його без-
шшшим. Та Володимир добре знав, як подобалась їй «Ма­
ти». а саме це полотно тепер відштовхувало його своєю,
як він гадав, фальшивою багатозначністю.
Залізні крила Сонця — ось що виконують сьогодні та­
кі земляни, як Олександер Медун. Ікар навчає літати залі­
зо.