Володимир прокинувся рано — Ксеня іще спала. Дов­
го блукав навколо терикона, йому знову вчувалося щось
вороже в чадних подихах цієї кам’яної істоти, що видира­
ється на поверхню разом з вугіллям. Чи знало Сонце, для
чого воно нагромаджує в земних надрах свою тисячоліт­
ню енергію? Чи було йому відомо, що згодом прийде лю­
дина, добуде його обвуглені протуберанці із кам’яних гли­
бин, задзвенять молотки у кузнях, загупають парові моло­
ти — і то буде народження залізних крил? Як це прекра­
сно, що вони зрештою народились!..
Зайшовши в хату, Володимир помітив, що Григір по­
чав повертати сюди власний порядок — з’явилася заповіт-
ня скриня, в якій…
Нехай, це вже Володимира не обходить. Дістав із ко­
мірчини «Матір», виставив її перед вікном, почав розгляда­
ти. Чи вона сподобалась Ксені? Може, Ксеня любила цей
твір саме тому, що він був початком їхнього кохання?
На скрині звабливо червоніли маки, синіли степові
блавати. У відчинену кватирку тягнуло сірчаним чадом.
Володимир відчув себе стомленим — погано спав. Мо­
же, поспати трохи? Але в хаті холодно, Григір іще не по­
чинав топити.
Погляд знову упав на скриню, під серцем ворухнувся
старий знайомий — холодний, слизький вужак, що вмів
згортатися у непорушний клубочок, робився майже непо­
мітним, але, бач, не хотів кидати обжитого гнізда.
А десь через годину Володимир продирався поміж ду­
бів, завалених чорним груддям, намагаючись упіймати То­
го, що в териконі живе. Спустився до джерела, хотів напи­
тися води, але не утримався, звалився біля криниці. Чере­
вики загородили струмок, холодна вода обмивала їх, під
каблуками ворушився білий пісок.
Тут його й застала Юлька, яка прибігла, щоб поклика­
ти Володимира на сніданок.
243 Коли б він міг поглянути збоку, як це тоненьке, тендіт­
не дівчатко тягне його на гору, як воно ховається, щоб ні­
хто із людей їх не помітив, — коли б він знав, що Юлька
вже не раз хвалилася своїм подругам, що є в неї родич —
художник, котрий незабаром стане знаменитістю, — о, ко­
ли б усе те стало відомо Володимирові, він, певне, утік би
з Орлової балки світ за очі! Не дай, Боже, тобі, Володими­
ре, побачити себе таким, яким ти зараз був.
А Юлька плакала від власного безсилля, хотіла вже
кинути, та знов хапала його за руки, підіймала над зем­
лею голову і волокла непорушне тіло до подвір’я, тільки
черевики орали землю — мокрі черевики, із яких сочилася
вода. Застудиться ж він, неминуче застудиться — адже ж
уранці на калюжах уже з’являвся льодок.
Таки ж заштовхала в хату, поклала в ліжко. Потім
розшнурувала черевики, стягнула мокрі шкарпетки. Кину­
ла на босі ноги стару ковдру, постояла біля «Матері» — і
знов заплакала. Можливо, то були сльози гіркого розчару­
вання: як же це так — талант і потворність разом?..
А коли Юлька привела сюди Ксеню, обоє вони вжах­
нулися: босий, скуйовджений Володимир замазував білою
фарбою «Матір». Ледве тримаючись на ногах, мазав і ма­
зав широким пензлем своє полотно, наче фарбував паркан.
Страшний зойк вирвався із Ксенених грудей. Стусону­
ла його межи плечі так, що він поточився і знов упав на
ліжко. Щось буркнув і провалився в сон. Виплакалась біля
нього, потім наказала Юльці:
— Скажи Іванові, нехай за Віктором їде.
Юлька вибігла, а незабаром прийшов Сашко. Він ска­
зав, що Іван уже виїхав на мотоциклі, та чи знайде Вікто­
ра? Може, Володимир виспиться й сам порятує «Матір».
Доки фарба не висохла, її легко зняти розчинником —
нижній шар уже добре вхопився, розчинник його не по­
шкодить.
Тим часом Володимир і справді розплющив очі, без­
тямним поглядом обвів хату. Помітивши Сашка, звівся на
ліктях. Художник виглядав так, мовби його воскресили із
244 мертвих, але ще не відомо, чи дозволять йому жити на бі­
лому світі. Пам’ять пов’язала події, що відбувалися до йо­
го заглядання у Григорову скриню й пізніше, коли він за-
шмаровував фарбою «Матір» — прогулянка до криниці ли­
шилася поза свідомістю.
— Навіщо ти це зробив? — з гіркотою в голосі запи­
тав Сашко.
— Правильно зробив, — затято мимрив Володимир.
— Клюбна мазанина, примітив.
Ксеня знов захлипала — і це вразило Володимира, він
іще ні разу не бачив, щоб вона плакала.
— Я тобі не суддя, моя думка нічого не важить… —
Сашко затнувся, добираючи слова. — Але ж поглянь на
Ксеню. Я їй вірю, вона розуміється на малярстві.
Володимир підвівся з ліжка, намацав черевики. Дуже
здивувався, що вони мокрі. Ксеня помітила в запічку чобо­
ти.
— Взуй оце, бо застудишся.
Володимир запідозрив, що він десь блукав у горілча­
ній безпросвітності, в ньому знов прокинулося почуття
огиди до самого себе. Його завжди жахало провалля в па­
м’яті — де він був, що робив? Особливо це було страшно
зараз, бо Ксеня та Сашко, напевне, знали те, чого не знав
він.
Безсилий, безпорадний стояв Володимир перед своїми
суддями. Заговорив з каяттям:
— Жахливо… Але скажіть, Олександре Григоровичу,
ви добре знаєте, для чого це все?
— Що все? — не зрозумів Сашко.
— Ну, життя… Шахти, дерева, люди. Безчесно жити на
землі, коли цього не знаєш. Інколи мені здається, що я це
знайшов, зрозумів. А потім знов приходить питання: для
чого? Якщо лише заради того, щоб хтось ворушив на зем­
лі каміння, то можна ж наплодити роборів. Вони це кра­
ще робитимуть. А люди… Для чого вони?
В його обличчі справді було щось страдницьке — Саш­
ко це помітив іще вчора. Поволі він починав розуміти,
245 звідки походить оцей психічний струс. Так звані дитячі за­
питання, котрі в деяких людей не зникають до старости.
Можна на них відповідати іронічно — здебільшого так і
відповідають — а можна взагалі забути, що вони колись
тебе хвилювали. щиру, безкомпромісну душу ні ота
іронія, ні досадливе відмахування задовольнити не здатні.
Ксеня вже виплакалась, вона добре знала, що Володи­
мира слід раніше заспокоїти, а тоді можна буде умовити,
щоб він порятував замазане полотно.
— Ти ж сам мені пояснював: життя — антипод граві­
тації, — зауважила вона, благально дивлячись у його зім’я­
те обличчя.
— Це тільки механіка. Невже ми існуємо лише заради
неї? Я ж кажу: тоді досить роботів. Коли ми оглядали за­
вод, я повторював: Сонце тут виковує для себе залізні кри­
ла… Це — велично! Освоєння третього виміру, поширення
життя на інші плянети… Але в цих поясненнях кількість не
переростає в якість. Більше плянет, більше людей… З по­
гляду космічної енергетики це зрозуміло. Та невже існує
лише сама енергетика?
Володимир дивувався напрямові власного думання.
Іще вчора він, здавалося, був задоволений тим, що можна
визначити полюс, до якого належало земне життя: анти-
ґравітаційні процеси Космосу. На мертвих плянетах лише
вулкани повстають проти космічних сил тяжіння, але ви-
веггнугі із глибинних надр мінерали лежать непорушно —
ніхто з них не будує палаців, не запускає в небо кораблів.
Та сьогодні він зненацька усвідомив: визначення полю­
су це ще не розгадка великої таємниці життя. Тут є
щось більше за космічну механіку, але… Але не більше за
«Божественну комедію» Данте! Звідси й походило відчут­
тя власного безсилля. Данте міг, здолав. А що може здо­
лати Володимир Таран? Ні на що серйозне він не здатний.
Нікчемне борсання в космічній павутині, котра дозволяє
•зрозуміти свої механічні властивості, але ніколи не підпу­
стить до внутрішніх, духовних таємниць. І боляче, дуже
боляче знати, що люди здебільшого живуть лише задля
246 того, щоб виконувати свої механічні обов’язки. Бо хіба ж
варіння сталі — не механічний процес?..
Так сьогодні Володимир побачив те, що вчора його
захоплювало в образі Сашка. Тепер Сашко втратив для
нього ореол вершителя людської долі — він перетворився
лише на виконавця фізіологічних потреб суспільства.
Сашко мовчки поглядав на художника, а Ксеня, якій
нещодавно здавалося, що Володимир назавжди виплутав­
ся із гнітючих думок, була майже в розпачі.
Та ось Сашко поклав руку на Володимирове плече і
спокійно мовив:
— Гадаєш, мене це обминуло? Ні, Володю. Дідам на­
шим легше було, це факт. Все вони знаходили в Біблії. А
ми… Нам у людині все це треба шукати. Ось ти про меха­
ніку згадував. Тут я дещо тямлю, без механіки сьогодні не
проживеш. Але підводити людину під техніку… У неї ж є
душа!.. Це велика таємниця, братухо! Механіка тут нічого
не скаже.
— Що ж скаже? — похмуро запитав Володимир.
— Твої картини скажуть. А ти… Як у тебе рука підня­
лась?..
— Ох, Олександре… Прийшов я на завод — і все вмер­
ло. До цього ніби щось тямив. А тут… Кому це під силу?
Заздрю Вікторові — йому сміливости не бракує. Що поба­
чив, те й змальовує. А я не можу.
Сашко замислився. На його обличчі з’явився вираз
глибокої зосереджености. Так, тут справді було про що по­
думати.
Наче п’яний кіномеханік переплутав коробки з плівкою
— на екрані з’явилися кадри, які ми вже бачили. Справді ж
бо, Володимир зараз виглядав так само, яким він був рік
або два роки тому. Епізод повторився не лише в пиятиці, а
навіть в отих питаннях, на які немає однозначної відпові­
ді. Адже ж сьогодні те, одеське, відступило. Не так розу­
мом, як духом своїм Володимир уже бачив мету, — він
знав, заради чого живе на світі, хоч, може, й не наважував­
ся сказати собі: знаю!
247 Сашко також бачив те, що діялося з Володимиром, —
не так розумом, як досвідом власної душі. У братухи зви­
чайнісінький рецидив. Надмірна чутливість психіки, болю­
ча безкомпромісність. Сашко хоч і казав, що не розумієть­
ся на мистецтві, але де в чому він розумівся добре: фари­
сейство бюрократичної пропаганди його мучило так само,
як і Володимира. Ще звідти, з беріївських таборів, Олек-
сандер виніс глибоку відразу до цього фарисейства. Отож
він легко міг уявити проти чого бунтувався Таран. Але
там, на заводі, Володимирові здалося: він же, соцреалізм,
ґрунтується на життєвій правді. Хіба ж не ми побудували
величні заводи? Хіба люди не люблять своєї праці? Хіба
наші п’ятирічки не підняли країну до Космічних висот? Все
це є, все правда. Та ось у чому біда: із людських душ вига­
няється більша правда — вимагається те, без чого земна
людина взагалі перестає бути людиною.
— Відмий картину — по-батьківському порадив Сашко.
— Прекрасна робота. Це ж варварство — отак нищити. Во­
на мені дуже сподобалась. Я тобі цього не казав лише тому,
що… Ну, який я для тебе суддя?..
Ксеня подала баньку з розчином, Сашко попрощався й
вийшов. Потім повернувся, заглянув у двері:
— Коли закінчите — приходьте, пообідаємо разом.
Іван приїхав без Віктора, але Ксеня його заспокоїла:
Володимир справиться сам. Це навіть добре, що не було
зараз Віктора — Ксеня вже не така певна, як раніше, що
він здатний позитивно впливати на Володимира.
— Я роблю це для тебе, Ксеню, — обернувся до неї
Володимир. — Раз воно тобі подобається — нехай… Але
це ще не мистецтво.
Ксеня дивилася, як стікає в бляшане корито розчинена
фарба, а картина оживає — ось небо спалахнуло фіолето­
вим світлом, заворушився на вітрі клен, заблимало церков­
не вікно, а мати думає свою важку думу про день сьогод­
нішній і прийдешній, про світ буремний та невлаштов^ний.
Рано ти повірила у своє щастя, Ксеню. Щось кидає Во­
лодимира, щось заважає йому жити. Пошуки істини, на-
248 магання заглянути за лаштунки світу, про який так мало
знаємо, чи, може, те одеське, про що він тобі розповідав?..
Тривога в її серці розросталася, породжувала лихі пе­
редчуття. Ґрунт, на якому вони стояли, здавався хистким і
непевним.
Обідали у Медунів. Сашко підморгнув батькові:
— На дядька Миколу схожий.
Це він про Володимира, про його прискіпливе став­
лення до природи — хто ти, природо, що ти в собі несеш
такого, чого ми не знаємо й не розуміємо?
Із розповідей про дядька Миколу можна було збагну­
ти, що його так само мучили оці. питання, а, може, й досі
мучать.
— Різні є люди, — підсумував Григір. — Одні тілесні,
другі — духовні. Та й серед духовних не всі однакові: одні
від темного духу, другі — од світлого.
А Юлька забилася в куток і звідти стежила за Володи­
миром. Був він для неї загадкою — вродливий, таланови­
тий, і раптом отаке лихо! Юлька ненавиділа п’яних, дуже
їх боялася. Батька вона ніколи не бачила п’яним — хіба
що для апетиту вип’є. І все ж Володимир їй подобався. Як­
що забути, який він був у балці, то можна відшукати в
ньому схожість з їхнім фізкультурником, у якого Юлька
потай закохана.
Дні потягнулися до зими, до снігу. Він уже пробував
застелити землю, але залишив по собі лише глинисте ба­
гно на дорогах. Мотоцикл не годився, Володимир приїз­
див од Віктора на попутних. Все ще морочився з осоруж­
ним замовленням. Віктор умовляв його забути про пожеж­
ників, працювати над «Причинною», але ж борг якось тре­
ба відробити.
Ксеня все важче переживала розлуку, їй ввижалися
якісь страшні події, котрі покладуть край їхньому щастю.
Вся її філософічність не могла відвернути лихих передчут­
тів. Час від часу запитувала, чи не з’являвся Борис Корні-
йович. Цим вона насторожила також Володимира — він
якось запитав у Віктора:
249 — Хто такий Борис Корнійович?
Коли б Володимир був уважніший, він би неодмінно
помітив, як здригнувся Віктор від цього запитання. Але
то була одна мить — Віктор одразу ж опанував себе і, як
здавалося, цілком спокійно відповів:
— Художник. Колись ми разом працювали. Ну що ж,
посварилися. На жаль, це інколи трапляється.
Таке пояснення заспокоїло Володимира, але Ксеня чо­
мусь не повірила, що Борис Корнійович — художник. Во­
на вимагала, щоб Володимир перевіз «Причинну» додому
— сама топитиме Григорову хату, аби він був тут, якомо­
га далі од Віктора. Та потім згадувала про замовлення,
про їхній борг Вікторові — і змушена була скоритися.
Олеся жила на міській кватирі. З Віктором вони поми­
рилися, Ната більше не з’являлася, але Олеся вперто ігно­
рувала будинок, яким пишався її чоловік.
Тим часом у голові Володимира зштовхнулися склад­
ні, суперечливі думки. Це було роздвоєння поміж філосо­
фом і художником. Земля — космічний корабель людства.
Чи знають люди, скільки лишилося пального в його дви­
гунах? Чи думають вони про це?..
А попід отим борсанням у протиріччях жевріло про­
сте, художницьке: дай волю почуттям, вони самі прове­
дуть туди, куди треба.
Потім знову помічав: десь у його душі ворушиться те,
ще сковувало його, не дозволяло бути щирим. Ніби воно й
пере ките, але час від часу нагадувало про себе — і тоді
Володимир відчував, що злочин не можна просто забути,
йою слід спокутувати. І якщо він цього не зробить, то ні­
коли не бути йому художником. Тема гріха все більше йо-
(о хвилювала, він час від часу втягував у свої роздуми й
Ксеню. Вона ж про це заговорила так:
— Щоб казати про гріх, треба вірити в безсмертя ду­
ші. Пригадуєш повість Бориса Грінченка «На розпутті»?
Гордій втратив віру в Бога — і це стало його трагедією.
Смерть рівняє всіх — праведних і грішних. За могилою
продовження немає, то які ж можуть бути гріхи? Все до-
250 зволено, все можна — обдурювати, насилувати, вбивати.
Кінчається тим, що Гордій вбиває себе.
Володимир не пригадував собі цієї повісти, а, може, й
зовсім не читав, — він попросив Ксеню принести її з біблі­
отеки. Та йому не треба особистого безсмертя, щоб відчу­
вати гріх перед життям — треба просто знати, на чиєму ти
боці: на боці сил творення чи руйнування.
Вдарив перший мороз. Сніг ледь-ледь покрив землю,
але ставки були сковані кригою, школярі дзвеніли на них
ковзанами та гриміли гокейними ключками.
Якось у неділю приїхала Юлька. Вбігла в хату розпа­
шіла, в синьому спортивному костюмі. В руках вона три­
мала черевики з ковзанами. Крикнула з порога:
— Ксене Петрівно! Ходімте на ставок.
Ксеня з радістю погодилась, але глянувши на Володи­
мира, завагалася — в нього не було ні костюма, ні ковза­
нів. Юлька, все зрозумівши, метнулася до Медунів і неза­
баром повернулася з усім необхідним.
Володимир, зодягнувшись в Іванів спортивник ко­
стюм, виглядав таким молодим, що Ксеня мимоволі поду­
мала: «Йому б із Юлькою ходити на ковзанку, а не зі
мною». Сині тіні під очима, з якими він прибув на шахту,
поволі зникли, обличчя набрало здорового вигляду. Хоч
він нещодавно повторив те, що з ним нерідко траплялося в
Одесі, та пиятика вже не була для нього нормою побуту,
отож молодість взяла своє. Сьогодні б уже ніхто не впі­
знав у ньому запопадливого алькоголіка.
Утрьох рушили через селище — Юлька попереду, а
Ксеня й Володимир за нею. Взимку шахта не була такою
курною, як улітку. Сніг довкола неї відразу ж чорнів, це
неминуче, але повітря було майже прозоре — і саме тому
сірчаний димок з терикона чути значно далі, ніж в іншу
пору року.
Спустилися в Орлову балку, пішли понад струмком,
що дзюркотів поміж вищерблених крижаних лез. Дуби,
звісно, не скинули свого листя — вони це роблять весною.
Листя в них жорстке, наче вирізьблене із червоної міді. Се­
251 ред безпорадної, похмурої голизни акацій, тополь та гу­
стих терновиків червономідяні дуби навіть узимку володі­
ють гетьманською зверхністю. Ген там, на пагорбі, стоїть
могутній вожак, — стоїть самотньо, ховаючи під снігом
свої дупла, як старий отаман ховає бойові рани. Втрьох не
обійняти цього велетня — треба, мабуть, іще стільки, і ли-
ще тоді, з’єднавши руки, можна обхопити броньовану по­
стать степового богатиря.
Юлька видерлася на пагорб, Ксеня й Володимир сто­
яли внизу. Скинувши пальто, Юлька лишилася в самому
костюмчику, що обтягував її тоненьку, гнучку постать. Бу­
ло щось казкове в тому, що вбраний у жерстяне листя ве­
летень, котрому не менше, ніж п’ятсот років, покликав і
прикував до себе біляву дев’ятиклясницю — ніжну людсь­
ку дитину, втілення юности, земної краси. Обоє вони пре­
красні — Юлька і цей могутній свідок далекої минувшини,
прекрасні саме тим, чим ніжність, дівочість доповнює зем­
ну могутність, а вона, глибоко вкорінена, обпалена грозо­
вими бурями, широкораменна могутність втрачає себе са­
му, коли поруч дихає отака чарівна істота, як Юлька.
Ксеня й Володимир, стоячи на дні балки, милувались
зимовим дубом і Юлькою, що була вихоплена на засніже­
ний пагорб його віковим магнетизмом.
— Я все зрозумів, — несподівано сказав Володимир.
— Що саме? — запитала Ксеня.
— Я вже знаю, чому в мене не складалася композиція
«Каяття». Григір і терикон — цього мало. Потрібна Юль­
ка.
Ксені не варто довго пояснювати — вона відразу ж по­
годилась. Так, біля Григора обов’язково мусить бути Юль­
ка! Чорні щелепи терикона перемелюють степових велет­
нів, мовби намагаються поповнити те, що відбирають люди.
Обвуглені, запресовані в надрах дерева — це сама темря­
ва, абсолютно чорне дно. Люди із чорного тіла добува­
ють Світло — і темрява вмирає, але, вмираючи, хапаєть­
ся за живі дерева, тягне їх у могилу, щоб знову заволоді­
ти скарбами, котрих вона позбулася. Та Григір знає, що
252 Юльці потрібні живі дуби — без них на цій землі нічим
буде дихати.
Ось що змушує Григора вивергати великі брили із вла­
сного садка, вивільняти від них криницю, день крізь день
вимуровуючи на крейдянистому дні Орлової балки високу
фортецю, яка мусить зупинити наступ терикона.
Проходячи повз криницю, вони бачили: триметрова
стіна, що виросла впродовж струмка, справді зупинила те­
рикон — він уже не кидає своє груддя далі, на протилеж­
ний берег. Воно затримується під стіною, замуровує дуби,
але протилежний берег вільний і чистий, там жодне дере­
во не ушкоджене.
Юлька повинна володіти помислами Григора — ось у
чому справа! Вона прийде з відрами по воду — босонога,
в ситцевому платячку, у вінку із польових квітів. Просто
перед глядачем обкладена білим камінням криниця, із якої
витікає світлий струмок, а біля криниці стоїть Юлька. По­
руч висока чорна стіна, вимурована Григором із шматків
породи; і обчовгані брилами вікові дуби; і сам Григір, що,
напружуючи старечі м’язи, намагається підняти брилу, ко­
тра щойно скотилася на крейдянисте дно балки. Йому
важко, надміру важко, та не лише від тієї ваги, яку він до­
лає: є інший тягар на його душі — запізніле каяття. А не­
ба майже немає: замуровані дуби підіймаються вгору, там
видно лише вершину терикона і, може, колеса копра, що
звідси здаються іграшковими…
Довго Володимир не міг об’єднати нагромаджені дета­
лі в єдиний сюжет, а тепер’вони складалися просто й ви­
разно. Треба тільки не поспішати, позбутися квапливости
— адже ж тут належало висловити найістотніше!..
Тим часом Юльку переповнювали почуття, про які
можна розмовляти лише з близьким другом. Такого дру­
га в неї покищо не було, а Ксені та Володимира вона сти-
далася. Широкий світ, вибілений снігом, лунка прозорість
повітря, таємничий поклик ватажка орловських дубів, пер­
ші прояви дівочого дозрівання — все це в її душі вирува­
ло, хлюпалося, кудись кликало. їй хотілось сміятись і пла­
кати водночас. Кінчилося дикунським вигуком:
253 — Аге-е-й!..
Вона зірвалася й побігла вниз, постать її зникла за ду­
бами. А коли Ксеня та Володимир дійшли до кінця балки,
вони побачили Юльку, що крутилася дзиґою на пописано­
му ковзанами ставку.
— Сюди-и-и! — відчайдушно кричала дівчина. — Мер-
щій-і-й!..
Колись Володимир любив ковзани, а тепер відчував,
що він не здатний наздогнати ні Юльку, ні Ксеню. Швид­
ко спітнів, дихалось важко, власне тіло мовби заважало —
думкою він був значно далі, ніж дозволяли м’язи. Протя­
гом останніх років йому не доводилось випробовувати се­
бе у спортивних вправах — хіба що тоді, коли купалися із
Ксенею в Дінці. Вода заважала помітити, скільки поту ви­
ганяє його тіло, а зараз це було нестерпно. Він зупинився,
накинув на плечі пальто. Ксеня вправно під’їхала на ковза­
нах.
— Тобі погано, Володю?
Він промовчав, лише в очах майнуло щось холодне,
лихе. То була злість на самого себе — Ксеня добре це зро­
зуміла, тому й не образилась.
— То, може, підемо додому? — запитала вона.
— Катайся, я зачекаю.
— Але ж ти мокрий, застудишся.
— Не застужусь.
– Ой, Володю! — зідхнула Ксеня.
Він знову нахмурився. Що тут можна було сказати? На
двадцять п’ятому році Володимир почував себе старим ді­
дом. Ось що робить горілка!..
Відкинув пальто, розігнався — і вперед, вперед! Ні, пи­
ти більше не можна. І щодня на ковзанку, неодмінно. Він
же нічого не встиг зробити — зовсім нічого. Якщо навіть
йому тільки здається, що він зрозумів природу в субстан­
ції — хай навіть здається! — то й тоді в нього з’явилася
мета. А мета породжує пристрасть.
Він ганяв себе по припорошеному снігом ставку, ков­
зани дзвеніли, скреготіли або легко похрумували — апе­
254 титно, мов дитина, що гризе цукерку. То добре, що Іванів
костюм доведеться викручувати — то добре! Отак треба
щодня, щодня. Поволі з’являлася насолода — радість ру­
ху, радість від того, що тіло нарешті йому скорилося. І
впокоювалось його самолюбство, бо соромно відчувати
себе слабкішим від Ксені. Вона ж таки жінка, та ще й стар­
ша…
Ксеня зупинилася — вона вже була стомлена. Зупини­
лася навіть Юлька. Вони стояли осторонь і лукаво посмі­
халися. А Володимир все ще гасав по ставку, відчуваючи в
душі велику полегкість. Значить, горілка його виснажила
не до кінця — він ще здатний вижити її із власного тіла,
разом із липким потом.
Лише тоді, коли верталися додому, Володимир відчув,
що дуже болять ноги. Але настрій у нього був чудовий —
сміявся, жартував, навіть пробував бігти наввипередки з
Юлькою.