Вдома на них чекала радість — Віктор приїхав забира­
ти на виставку «Матір». З ним приїхала також Олеся. Во­
на була зодягнена в білу шубку, на голові — білий капе­
люшок. Поцілувавши, Ксеня назвала її снігуронькою. Оле­
ся вже не була такою сором’язною, як раніше. Зникли ри­
си дитячости, але вона все ще лишалася юною. Визріла ду­
хом, помудрішала — так про неї подумала Ксеня.
— Сам Решетников приїхав, — пояснив Віктор, злива­
ючи воду з радіятора «Волги». — Я йому розповідав про
твою картину.
— Хто це? — запитав Володимир.
— Хіба не знаєш? Столичний художник. У нього пов­
новаження від Міністерства культури. Готується республі­
канська виставка самодіяльних мистців. У нас є шанс, Во­
лодю. Особливо в тебе.
Ксеня була щаслива — нарешті її мрії збувалися! Від­
разу ж зникли підозріння щодо Віктора, лише Олесин сму­
ток її насторожував.
255 Вимившись під ґазовою колонкою та переодягнув­
шись, господарі повернулися до гостей. До пізнього вечо­
ра дискутували про мистецтво. На столі не було навіть су­
хого вина — Вікторові не можна, бо за кермом, а Володи­
мир…
— Все! — рубонув він долонею повітря. — Я свою ци­
стерну вже вицідив.
— Чи не занадто? — посміхнувся Віктор. — Ну, та не
біда. Перерва теж потрібна… То як, «Матір» сам повезеш?
— А, може, ти? — трохи розгублено перепитав Воло­
димир. — Покажи Решетникову. Якщо він захоче мене ба­
чити — я потім над’їду.
— Гаразд. Я тебе розумію.
Чоловіки вирушили за картиною, а Ксеня з Олесею за­
лишилися, щоб погомоніти про свої жіночі справи. Повер­
нувшись, Володимир помітив, що очі в Олесі заплакані. Це
занепокоїло Віктора, він відразу ж попросив гарячої води й
вийшов заливати радіятор.
Олеся спинилася перед картиною.
— Церква, — тихо мовила вона. — В дитинстві я лю­
била там гратися… Отут шепнеш… Тут шепнеш, а там чу­
ти. По стінах передається. Вони якось дивно побудовані. А
небо яке гарне! Рідко таке буває…
Більше вона нічого не сказала — повернувся Віктор, за­
брав картину й послав Олесю за Юлькою. Треба відвезти
дівчину, бо на чому ж вона доїде?..
Коли машина рушила, Ксеня сумно сказала:
— Кепсько в них.
— Та чому ? — засмучено підвів брови Володимир. —
Вони ж ніби помирилися.
— Не знаю. Я теж умовляла Олесю: ну, були натурщи­
ці, так він же художник… А вона тільки рукою махнула —
не те, не те! Щось інше її пригнічує.
— Знов Борис Корнійович?
В тоні Володимира вчувалося невдоволення — мовляв,
вигадуєте всілякі нісенітниці.
— Мабуть, Віктор до неї недобре ставиться. Але ж він
256 дотримав слова! Якби ти знав, Володю…
Ксеня глянула на Володимира — й відразу ж знишкла.
Ні, з ним не можна вголос помріяти — він живе чимось
іншим, своїм. Та це й зрозуміло: закінчене полотно його
вже не хвилює.
А Володимир і справді ніби забув, що десь вирішуєть­
ся доля його картини. Топив грубу в Григоровій хаті, го­
динами дивився як оживає, розростається, жахтить білим
вогнем чорна сила Сонця.
Ні, Володимира хвилювала не доля власного «Я»— йо­
му треба було знати, що життя — саме життя! — виникло
заради якоїсь необхідности. Ось що для нього було важли­
во!
Це вірно: людину створив труд. Та чи є на земній кулі
інший труд, окрім вічного долання Гравітації? Всі маши­
ни, скільки їх є — всі без винятку! — призначені для на­
шої боротьби з силами тяжіння. Отож можна сказати: лю­
дину зформувала боротьба проти сил тяжіння.
Це механічний бік справи, та хіба ж звідси не випли­
ває мораль! Щоб долати тяжіння, потрібна енергія. Її на
земній кулі не так уже й багато. Трудова людина не вима­
гає для себе надміру життєвих благ. Зате для Гордія із по­
вісти Б. Грінченка всього замало — він змушує цілі села
слугувати його егоїстичним інстинктам. Він прагне отри­
мати якомога більше насолод, бо на тому світі їх уже не
буде.
Моє поле, моя хата, моя душа…
Ксеня заставала Володимира за такими роздумами —
і це її неабияк бентежило. -Вона боялася нової депресії. Та
коли Володимир почав їй виповідати свої враження від по­
вісти «На розпутті», Ксеня відразу ж заспокоїлась.
Через кілька днів після Вікторового приїзду вони отри­
мали листівку:
«Дорогі мої!
Я трохи прихворів, тому не ображайтеся, що доручаю
пошті повідомити про головне: Решетникову «Мати» дуже
сподобалась. Постарайся, Володю, з ним зустрітися — він
257 поспішає до Києва. Ти його знайдеш у готелі, кімната №
17. Вип’ємо, га?..
Віктор»
Відразу зібралися й виїхали в місто. Все було завалене
снігом, снігонавантажувачі згрібали його залізними лапа­
ми, висипали на машини, а ті кудись поспіхом вивозили.
Решетникова в номері не застали. Хотіли було навіда­
тись до Віктора, але Ксеня завагалась:
— Він, мабуть, на дачі. Поїдемо до нього після розмо­
ви з Решетниковим.
Блукали по вулицях, знічев’я зазирали до магазинів.
Зненацька Ксеня взяла Володимира за лікоть і, лукаво
примружившись, запитала:
— Як ти збираєшся рекомендувати мене Решитникову?
Володимир спершу не зрозумів запитання, а коли ося­
гнув його зміст — висловлений і потаємний — несподіва­
но почервонів.
— Пробач, Ксеню. Я давно мусів поговорити про це з
тобою.
— Давно? — стримано посміхнулась вона. — Минуло
півроку, як ми познайомились. Стаж не вельми значний.
Немає за що вибачатися. А взагалі…
— Що взагалі?
— Я хочу, щоб ти почував себе цілком вільним. І все
ж… Як ти мене відрекомендуєш?
— Другом. На більше не маю права. Заробітки не до­
зволяють.
Останню фразу він вимовив з ніяковою посмішкою і
ніби навіть жартома, але вона зрозуміла, що то не був
жарт.
– Ось ти про що! — ображено мовила Ксеня. — Хіба
ми бідуємо? А якби навіть бідували…
Тепер він заговорив цілком серйозно:
— Борг я так і не відробив. Віктор сам закінчив. Гро­
шей він не вимагає, але це ж борг, Ксеню.
Ксеня пильно заглянула йому в обличчя. Було в тому
погляді щось більше, ніж докір — вона сказала йому, що
258 знає правду. Сказала без слів — самим лише поглядом,
але він її зрозумів.
— Про Нелю подумала? — запитав для певности.
— Так, Володю. Ти чесніший, ніж можна уявити з тво­
їх пояснень. Гроші, заробітки… Хіба в цьому справа?
— В цьому теж. Не можу ж я жити на твоєму утри­
манні.
— А якби навіть на утриманні… Невже я не бачу, що
ти справжній ху дож лик? Ти любиш Нелю. І через те…
Просто совість тобі не дозволяє.
Він дивився на сніжинку, що танула на її віях — здава­
лося, то були сльози. А, може, й справді сльози?
— Я нічого не ховаю, — сказав Володимир. — Нелю я
справді любив. Але те вже минулося.
— Ні, Володю. Ти намагаєшся умовити себе, що мину­
лося. Ну, що ж… Це природно. Я б тебе не могла шанува­
ти, якби ти ховав правду… А до Решетникова підеш сам.
Гаразд?..
Він запротестував:
— Ну, що ти! Разом підемо. Якби не ти… Не було б у
мене нічого без тебе.
— Не ображайся, Володю. Так краще. Може, він захо­
че зробити критичні зауваження. А при мені… Підеш сам,
я зачекаю.
Ксеня пошкодувала, що завела мову про їхні стосунки.
Лаяла себе — так недоречно! Треба було відкласти. Ад­
же ж відкладала вона досі. Та й що тут можна з’ясувати?
Ну, любить Нелю, то хіба ж він винен?..
Коли проходили повз лікарню, помітила дівчину, що
вибігла з під’їзду, який Ксені був добре відомий: вона й са­
ма інколи приїздила сюди здавати кров. Володимир того,
звісно, не знав. Дівчина привернула їхню увагу коротень­
ким плащиком, що в таку погоду навряд чи міг якось її
зігріти. Та ось вона оглянулась — напевне, відчула на собі
пильний погляд, — і вони впізнали Стелу. Дівчина зупини­
лася, потім рушила їм назустріч.
— Ви? — в радісному подиві вигукнула вона. — Дра-
стуйте. А я вже бачила вашу картину.
259 — Де? — замість привітання накинулась на неї Ксеня.
— Де ви її бачили?
— В будинку народної творчости. Всі біля неї стоять.
Так вона всім подобається! І мені теж. Дуже подобається.
Стела була трохи бліда — мабуть, чимало здала кро­
ви. Та й холодно їй.
— Ви застудитесь, — не утрималася Ксеня.
— Ні, — зніяковіла дівчина. — На мені светрик те­
плий.
— Біжіть, біжіть. І відразу лягайте. Сьогодні вам не
можна виходити.
— Звідки ви знаєте?
— Знаю, — торкнулась Ксеня її руки.
Стела звернулась до Володимира:
— А «Причинна» ще не готова?
— Ні, Стело. Захопився іншою темою.
Стела вжахнулася:
— Невже кинули?
— Не кинув. Я незабаром вас покличу.
Стела почала тремтіти від холоду. Ксеня суворим го­
лосом наказала їй якомога швидше бігти в гуртожиток.
Стела посміхнулась — і за хвилину її постать зникла за
рогом.
— Гарна дівчина, — зауважила Ксеня. — Нелегко їй
живеться.
Володимир промовчав. Він інколи думав про неї — са­
ме про те, як нелегко їй живеться. А, може, не тільки про
це?..
Володимир чомусь не поспішав — наче відтягував хви­
лину, коли побачить своє полотно на виставці.
А проте він думав зараз не про картину. Ксеня впер­
ше заговорила про шлюб. Так, то була мова про їхній
шлюб, хоч слово це й не було згадане. Вагання, які висло­
вив їй напочатку, не применшились — і тому Володимир не
наважувався про це заговорити сам. Ксеня казала правду:
Нелю він забути не міг.
Може, Неля вже й заміж вийшла? А як не вийшла, то
260 що ц е міняє? Неля його не любить, у неї лишилася тіль­
ки відраза, котру вона не зможе подолати до кінця життя.
Сам він зруйнував власне щастя.
А, може, й не сам? Може, Неля в цьому також винна?
Між ними точилася боротьба за першість. Володимир ба­
чив, що Неля насилує власний талант — їй треба розпису­
вати ткання, а не човни малювати! — а Нелі здавалося,
що він її принижує отим нагадуванням. І потім оце: його
філософські шукання Неля сприймала як психічну хворобу.
Мабуть, на тому етапі це справді скидалося на хворобу —
він був зафіксований на болючій думці: для чого я, для чо­
го світ, для чого люди? Нелі це одвічне запитання здавало­
ся ознакою відхилення від норми. Тоді, що ж таке норма
— жити лише для того, щоб механічно виконувати свої
обов’язки? Але ж горобці так само виконують обов’язки,
котрі покладає на них природа. І мухи, й черв’яки, і на­
віть амеби…
Та, мабуть, нерозумно доскіпуватися, хто з них біль­
ше винен. Коли б вони починали шлюбне життя сьогодні,
у Володимира вистачило б тверезости спрямувати їхній ко­
раблик у надійну гавань. Сьогодні Володимир уже знай­
шов себе, а тоді… Тоді треба було ним керувати. Ним! Де
вже було Нелі зрозуміти цю істину? Зате її легко зрозумі­
ла Ксеня. У Ксені ширша освіта, багатша душа. Чи, може,
просто більше природного розуму…
Але ж Неля без нього загине! Вона витратить власне
життя на те, що стоїть поза межами її здібностей — і це
загибель, неминуча загибель. То як же тут бути? Невже він
не повинен за неї боротися? Вони ж виростали разом — си­
роти, діти катакомбів…
Окрім цих думок, була одна чоловіча інтимність, про
яку Володимир не дозволяв собі думати — вважав це при­
низливим. Вся його філософія повставала проти темних
інстинктів — так він називав ці потаємні почуття — але
час від часу невідь-звідки вони закрадалися в його душу й
породжували в ній щось терпке, болюче. Ні, це покищо не
вікова різниця — Ксеня була молода, вродлива. Вона вмі-
261 ла добре одягатися — здебільшого сама для себе шила.
Можливо, пізніше оті шість років, на які вона старша від
Володимира, дадуться взнаки, але зараз жодної різниці він
не помічав. Було тут дещо інше — її надмірна фізична си­
ла. Ну, звісно, сам диявол нашіптував Володимирові, що
жінка мусить бути слабішою від чоловіка. Володимир був
нижчий від Ксені, навіть зовні легко визначити, що ця кря­
жиста жінка здатна скрутити його в баранячий ріг.
Тоді, коли він малював Стелу, йому доводилося неаби­
як боротися з собою, щоб не потягнутись до цієї дівчини.
Ну просто заради того, щоб підхопити її на руки, мов ди­
тину, поносити по майстерні й обережно поставити на під­
логу. Нічого більше — тільки відчути, що він чоловік, у
нього є м’язи, є сила — природа нічим його не скривдила.
Просто він не народився велетнем. Та не всім же й велетня­
ми бути.
Він своєчасно вгамував у собі це настирливе бажання,
та воно мимоволі з’являлося знову — і саме через те Воло­
димир припинив роботу над «Причинною». Боявся за себе,
просто боявся. Крім того, йому здалося, що Стела також
відчувала щось подібне.
Володимир спіймав Ксенину руку й тихо сказав:
— Якщо справді закуплять…
— То що? — рвучко підвела вона голову.
— Одружимось.
Сумна посмішка зробила її обличчя непроникним, від­
чуженим. Враження було таке, наче Ксеня в ньому гірко
розчарувалася.
— Це ти сам вирішив?
— А хто ж?
— Існую ще я, Володю. Але не треба зараз про це. Ти
мене хибно зрозумів. Я зовсім інше мала на увазі.
У роздягальні Будинку народної творчости майже всі
місця зайняті. Дехто вже виходив — то була здебільшого
молодь. Студенти, молоді шахтарі, металюрґи. Вони обмі­
нювалися враженнями, і Володимир на власні вуха почув:
згадували його «Матір».
262 — Там підписано: ґазоварник Таран.
— Шахта Ілліча? Я там був. Це біля Орлової балки.
Треба було бачити, як загорілись очі у Ксені! їй аж від­
дих перехопило від хвилювання. Володимира це також не
могло залишити байдужим: значить, Стела казала правду.
Великий вестибюль був заповнений людьми. Ходили
групками та поодинці, затримувались біля якоїсь картини,
стиха обговорюючи її. Цікавого було чимало — Володи­
мир навіть не уявляв, що самодіяльні художники працю­
ють на такому високому рівні. Особливо його схвилювала
картина маркшейдера Криворучка. Володимир побачив на
ній те, що не спостерігаь сам: чорні білозубі чорти ще не
стали людьми — їм належало пройти «чистилище». Але
скільки доброго гумору, скільки любови до життя в цих
світлих душах! Ніби нічого й не відбувалося — просто
один із них, широко жестикулюючи, розповідав щось сміш­
не, а всі інші реготали. Не раз Володимир бачив подібні
сцени, але там, на шахті, вони залишали його байдужим.
Тут, на картині, шахтарський перекур, приперчений грубу­
ватим гумором, здавався чимось духовно щедрим, добрим.
Це теж Світло, хоч воно зовні й чорне. Євген Криворучко
влучно схопив цю думку. В його картині було дещо рєпін-
ське — може, настрій, а, може, й відверте наслідування.
Але Володимир думав ось про що: значить не до кінця ви­
черпані художні засоби передвижників. Напевне, тоді, коли
ми правдиво малюємо людину, питання форми відступа­
ють на другий плян. Це ж так само, як мова в літературно­
му творі: вона мусить бути чисто вимитим склом, через яке
відкривається великий світ. А якщо те скло вкрити химер­
ними візерунками — хай навіть талановитими! — ефект
присутности відразу ж зникає, за мовним декором не пізна­
ємо самого життя. І тоді ми скажемо: талант є, але він над­
то настирливо змушує нас його помічати. Йому заважає
поза.
Ксені нетерпеливилось — вона тягнула Володимира ту­
ди, де товпилося найбільше відвідувачів. Це була його «Ма­
ти»!
263 Картину виставили дуже вигідно для неї — вона висіла
в центрі добре освітленої стіни. Світло падало так, що не­
бо космічної ночі, якому Володимир віддав так багато зу­
силь, ніби й справді було залите дивним, нетутешнім сяй­
вом. Володимир і сам був зачарований власним творінням
— тут воно виглядало величніше, ніж у шахтному клюбі.
Ксеня помітила вдоволену посмішку на його обличчі і це
остаточно зробило її щасливою.
— Ну як? — вихопилось у неї. — Подобається?
— Непогано, — напівжартом відповів Володимир. —
Хтось постарався.
— Ти про що?
— Про те, як вона висить.
Ксеня неголосно засміялася.
— Ех, ти!..
Деякий час вони дослухалися до розмов, що точилися
навколо «Матері». Одні розуміли задум майже повністю,
інші вбачали в ньому лише ілюстрацію до минулої війни.
Ось підійшли хлопець і дівчина — напевне, студенти. У
хлопця дівоча зачіска, модний светр, на пальці велика об­
ручка. Можна догадатися, що під одягом ховався золотий
хрестик.
— Що він хоче сказати? — запитав хлопець. — Схва­
лює чи засуджує?
— Не ясно, — відповіла дівчина.
До розмови встряв чоловік середнього віку у рогових
окулярах.
— Ви про церкву?.. Ні те, ні друге. Вона є атрибут на­
шого минулого.
Та ось обізвався бородань в елегантному костюмі, в бі­
лій сорочці з краваткою.
— Тут сказано більше, товариші. Тут ідеться про сенс
людського існування.
— Чи не забагато? — іронічно запитав чоловік у рого­
вих окулярах.
— У нас є простіші завдання.
— У мистецтві, — заперечив бородань, — жодної мети
264 взагалі не існує. Та й у житті також. Ми пізнаємо не зара­
ди того, щоб їсти, а їмо заради того, щоб пізнавати. Тва­
ринний досвід зводиться до суто практичних потреб. А лю­
ди… Сказано: не хлібом єдиним… Коли людина стоїть бі­
ля верстата, їй не обов’язково щохвилини про це думати. А
художник… Він виконує духовні обов’язки. Його п’ятирічка
саме в тому й полягає, щоб розкрити духовий сенс усіх на­
ших п’ятирічок. І цим звеличити Людину… Я міг би назва­
ти автора сонцепоклонником. Звісно, не буквально. Він сон­
цепоклонник не того періоду, коли люди вигадували безліч
богів. Він живе в епоху Тімірязева, Вернадського, Чижевсь-
кого. Автор сприймає земну людину як уособлення духов­
них сил Всесвіту. Подивіться на цю жінку! Вона ж ніби ви­
ліплена із отого світіння, що розливається над землею. І
так це є справді… Товариші! Добре вже те, що картина
змушує нас думати й сперечатися. В цьому й сила худож­
ницького хисту.
— Хто це? — запитав юнак з довгим волоссям.
— Решетников, — глухувато буркнув чоловік у рого­
вих окулярах. — Хіба можна так захвалювати? Автор —
молодий автогенник. Може, з нього й були б люди. Та ко­
ли відразу ж оголосити його майже генієм…
— Майже геніїв не буває, — заперечив юнак.
Володимир, приголомшений почутим, глянув на Ксе­
ню. В її очах стояли сльози. Решетников зрозумів, усе зро­
зумів! Отже немарно Володимир пережив стільки терзань
та болючих духовних струсів. Хіба є на земній кулі люди,
котрі б не розуміли, що життя походить від Сонця? Але
врости в це душею, побачити себе й інших продовженням
Великого Світила. — О-о, це не просто, вельми не просто!..
Йому хотілося підійти до Решетникова, потиснути руку
й сердешно подякувати. Але за що ж тут дякувати? Решет­
ников бачить світ так само, як бачить і Володимир. Позна­
йомитись, звичайно, треба — Решетников сам його запро­
шував.
І тут Володимира обпік сором. Він навіть не звернув
уваги на полотна свого товариша. Вони ж, мабуть, вистав­
лені.
265 Та скільки не шукали Вікторових картин, знайти їх не
могли. В чому ж справа?
— Поговори з Решетниковим, — сказала Ксеня, коли
вони трохи заспокоїлись. — Може, йому справді треба їха­
ти.
Володимир наздогнав Решетникова біля дверей ди­
ректорського кабінету.
— Дозвольте познайомитись. Володимир Таран.
— Ви? — потискуючи йому руку, посміхнувся боро­
дань. — Значить ви чули, що я казав про ваше полотно.
— Так.
— Тим краще. Тет-а-тет я не вмію висловлюватись
про такі речі. Чомусь мені потрібна авдиторія. Я деякий
час читав лекції в інституті… Та коли б я знав, що ви слу-
хаете… Ну, не біда! Заходьте.
Решетников, завівши Володимира в кабінет, запросив
його сісти. Лише зараз Володимир помітив, що Решетни­
ков був немолодою людиною. Там, у вестибюлі, він зда­
вався йому значно молодшим. Коли дивитися звіддалік,
енергійні рухи, молодеча хода, військова виправка робили
його схожим на тридцятилітнього інтелектуала, котрий
для статечности відпустив бороду. Насправді ж йому було,
мабуть, близько п’ятидесяти.
— Ви працюєте автогенником? — запитав Решетников.
— Уже звільнився.
— У художньому вчилися?
— З п’ятого вигнали.
— Он воно що! За що ж вас виключили?
— За горілку.
Решетников засміявся.
— Ясно. Закушувати не вмієте. Ну, а зараз як? Може,
освоїлись трохи.
— Пробую, — в тон йому відповів Володимир.
— То, може, закінчите інститут. Я міг би вам допомо­
гти.
— А чи треба?
— Все ж таки диплом. Художника він хлібом не годує,
266 але для анкети щось важить. А втім, як знаєте.
Володимир уже почував себе трохи вільніше. Він на­
віть наважився запитати:
— Хіба Віктор Небера нічого не пропонував?
Решетников нахмурився.
— Ви з ним дружите?
— Так.
— Ось що передайте Небері. Самої техніки мало —
мистецтво мусить володіти душею. Почуття, думки, філо­
софія. Яке ж це мистецтво без філософії?.. Малювати він
уміє. Але так уміють малювати навіть компютери. їм фі­
лософія не потрібна. Саме цим вони й відрізняються від
людей.
— А портрет сталевара Медуна?
— Небера приклав вирізку з газети. Ну, що ж… От,
скажімо, Криворучко. Звернули увагу?.. Йому бракує тех­
ніки, зате він глибоко розуміє людей. А Небера… Надто
він прямолінійно уявляє соціяльне замовлення. Людина в
труді — це не біологічний автомат, а Людина!.. Даруйте, я
захопився. Все ж таки він ваш друг… — Решетников поклав
руку на портфель. — Я ось що хотів вам запропонувати.
Міністерство доручило мені рекомендувати кращі роботи
на розгляд закупівельної комісії. Тут у мене є бланки угод.
Заповніть, будь ласка, але не гадайте, що питання вже ви­
рішене. Потрібні деякі дані… Щоб потім вас не шукати.
Тільки знайте: в столиці теж не всі однаково думають.
Решетников, шукаючи бланки, почав викладати із
портфеля газетні вирізки, бльокноти, якісь рукописи. Та
ось увагу Володимира прикувала дощечка невеликого роз­
міру — така, на яких він колись розмножував Христа. Пе­
ред тим, як вона опинилася на столі, Володимир примітив:
на зворотній стороні щось намальовано. Його охопило не­
приємне почуття, схоже на страх. То був страх перед прав­
дою, котра палила його вражену совість. Все ще сподіваю­
чись, що знайома дощечка — всі вони були однакової фор­
ми — не несе на собі слідів його пензля, Володимир сте­
жив за пальцями Решетникова. В грудях раптом заболіло,
267 холодне тремтіння заволоділо колінами — він змушений
був піднятися, і, нервово обсмикуючи піджак, стояв біля
столу. Боячись, щоб Решетников не помітив, що з ним ді­
ється, зробив кілька кроків по кабінету. Затерплі ноги тро­
хи віджили, але почали тремтіти руки. Він сховав їх у ки­
шенях.
Тим часом Решетников перевернув дощечку і Володи­
мир побачив Христа розіп’ятого на високовольтній вежі.
— Звідки це у вас? — мимоволі вихопилось у Володи­
мира. Голос був чужий, та й сам Володимир здавався собі
чужим, бо його повертали в ненависне минуле, де він, сьо­
годнішній, уже б не зміг існувати.
Решетников подав йому дощечку і, продовжуючи шу­
кати бланки, пояснив:
— В райкомі подарували. Ось яке мистецтво ходить по
руках. З якогось інституту їм передали. Повезу в міністер­
ство. Там повинні це знати.
Нарешті бланки були знайдені, Решетников один із
них поклав перед Володимиром, але той навіть цього не
помітив — підійшовши до вікна, він пробував визначити,
звідки потрапила на Донбас продукція одеського алького-
ліка, що заробляв собі на горілку розмноженням новіт­
ньої Голгофи.
Та ось він побачив: це ж копія! Вона майже нічим не
відрізняється від оригіналу — майже нічим! — але автор
завжди впізнає власний пензель. Ні, це була не його робо­
та — чиясь вправна рука продовжувала множити його
одеські гріхи. Де ж це робилося — тут чи в Одесі?..
— Ну як, цікаво? — запитав Решетников.
— Що ж тут цікавого? — промурмотів Володимир, від­
чуваючи, що йому горить усе тіло.
— Ну, не кажіть. Це зроблено талановито. Але для
чого?.. Коли я дивлюся на вашу «Матір», мені зрозуміло,
якими настроями вона породжена. Не всі люди думають
про це, що мозок наш світиться. А він же справді світить­
ся! І, може, для нашого гена він виглядає Сонцем…
А Христос… Я не проти мітів. Але чому, чому?.. Ось що
268 для мене лишається загадкою. Виходить, ми не маємо яко­
гось сильнішого образу. Подумайте, скільки віків!..
— Прометей не молодший, — зауважив Володимир.
— Так. Але ж Христос усе ще сприймається буквально.
Це не просто поетичний образ — це форма світогляду. Як­
би ж то люди бачили в ньому лише поезію!
— Може, так і бачать.
— Ні! Бачать реальну особу. І водночас Бога… Ну, га­
разд. Над цією проблемою нам іще доведеться ламати го­
лову. До речі, ваша картина саме тим мене й привабила…
Єдність, нерозривна єдність усього сущого з Космосом. Я
гадаю, релігії народжувались саме із цього відчуття…
Говорив він з павзами, котрі здавалися надміру вели­
кими. Напевне, секунди та хвилини так розтягувались у
свідомості Володимира, як це буває лише на ешафоті, ко­
ли перед духовним оком людини пропливає все її життя.
Володимир відсунув бланк, навіть не переглянувши
його.
— Нехай так…
— Що так? — здивувався Решетников.
— Не треба угоди. Якщо сподобається… Ви напишете,
а я приїду.
В бороді Решетникова щось ворушилося — то, мабуть,
пересмикувалися щоки.
— Будь ласка.
Вони попрощалися. Володимир, вийшовши у вести­
бюль, відразу ж побачив Ксеню. На її обличчі проступала
нервозна блідість, вона чомусь тримала перед собою роз­
криту сумочку. Може, хотіла трохи припудритись, та не
встигла.
— Ну, що?..
Глянувши на Володимира, ще більше зблідла. Вираз
його обличчя не обіцяв нічого доброго.
— Не знаю.
— Хіба він нічого не сказав?
Володимир мовчки взяв її за лікоть і повів до роздя­
гальні. Відразу ж вони поїхали додому. Треба було все ц е
269 обміркувати тверезо. Дорогою він її розповів про те, що
ховалося в портфелі Решетникова.
— Невже Віктор? — кинула Ксеня такий здогад, який
також переслідував Володимира, але він боявся навіть про
це думати. Недоліки Віктора були йому відомі — це недо­
ліки людини, котра своє біологічне існування ставить ви­
ще від будь-яких духовних категорій. Але поза цим у Вік­
торові є доброта, готовість допомогти товаришеві. Стихій­
ні, неусвідомлені чинники, які дозволяли з ним дружити.
Невже ж він усе це розгубив? Якщо Христа справді копію­
вав Віктор, то це була зрада, тяжка зрада.
І тут Володимир згадав про таємничого Бориса Кор-
нійовича, який своєю появою вселив тривогу в душі Олесі.
Що з нею діється? Чому вона так насторожено ставиться
до дачного будинку? Якщо в цьому винна тільки Ната, то
відсутність Олесі на дачі лише допомагала б цій легковаж­
ній особі почувати себе господинею. Ні, Олеся надто мо­
лода для такого поділу: дача — для чоловікових розваг,
квартира — для шлюбного життя. Мабуть, Віктор зумів її
переконати, що Ната виконувала лише обов’язки натурщи­
ці, не більше. На цьому вони й помирилися. Але що ж то­
ді її так мучить?
В душі Володимира почав шкребтися недобрий здо­
гад.
Довго вони обговорювали, як їм належить діяти. Десь
уже під ранок Ксеня сказала:
— Давай з’їздимо в Бугаївку. Може, Оксана Самійлів-
на щось знає.
— Олеся мовчить, то хіба ж мати скаже?
— Вона ж бачить, що з донькою діється. З ким же їй
порадитися, як не з нами?
Ще не встигло розвиднитись, як вони вирушили на
станцію. Поїзд, що зупинявся недалеко від Бугаївки, про­
ходив тут о дев’ятій ранку. Вони вийшли із вагона й опи­
нилися в лютій хуртовині. Земля й небо здавалися веле­
тенськими жорнами, що перемелювали своє зимове мливо,
а двоє людей у степу були схожі на іиурашів, котрі потрапи-
270 ли сюди випадково — їх також не помилують страхітливі
камені, що крутяться й крутяться посеред білої холоднечі.
Дороги не знали — вгадували тільки напрямок. Било
снігом в обличчя, звалювало з ніг. Невідомо, як би завер­
шилась ця подорож, коли б за їх спинами не загуркотіло
металеве чудисько. Воно насувалося на них, продираючи
білу пелену завірюхи, — велике, темне, кудлате. То був
трактор, що тягнув за собою цілу скирту сіна.
— Агов! — крикнув тракторист, висунувшись із халабу­
ди. — Куди це ви?
— В Бугаївку.
— Лізьте сюди!
Виття вітру та гуркотіння трактора ледь-ледь дозволя­
ли чути слова.
В тісноті, серед випарів мастила й металевого скрего­
ту, доїхали вони до Бугаївки. Хату Оксани Самійлівни лед­
ве впізнали — вона була обкладена очеретяними снопами,
тільки віконця, замуровані морозом, визирали на подвір’я,
вщерть завалене снігом. Оксана Самійлівна зустріла їх з
подивом і тривогою.
— Боже милий! По такій негоді, та ще в черевичках.
Роздягайтеся. Що ж це вас привело?
Підставила стільці до печі, посадила гостей біля тепла,
а сама мерщій заходилася готувати частування. Коли го­
сті трохи відігрілися, знов запитала:
— Чи, бува, не сталося лиха?
Ксеня її заспокоїла — мовляв, усе гаразд, просто про­
відати вирішили. В очах Оксани Самійлівни промайнула
підозра, але вона вдала, що повірила Ксені. Виставивши
на стіл сковорідку з пряженею, квашені огірки та немину­
чу пляшку з прозорою рідиною, запросила:
— Ну, давайте погріємось.
Ксеня змусила Володимира відступитися від своєї
клятви — він-таки випив зо дві чарки. Як і завжди потя­
гнуло випити іще, але Володимир пересилив себе, від тре­
тьої відмовився.
— Олесю давно бачили? — з гіркотою в голосі почала
271 господиня ту розмову, заради якої вони долали степову
хурделицю. Мабуть, Ксеня не помилилася: Оксані Са-
мійлівні справді хотілося поговорити про доньку.
Ксеня відказала:
— Та, може, з тиждень.
— Вона вам нічого не розповідала?
— Негарно в них.
— Так, — скрушно хитнула головою Оксана Самійлів-
на. — Але поспішати не слід. Може, він схаменеться.
Запанувала тиша. Знадвору билася об скло снігова сти­
хія, у печі приємно потріскували дрова. Якщо сягнути дум­
кою в минуле тисячоліття, то може видатись, що на землі
з того часу майже нічого не змінилося — і наші далекі
предки жили в таких самих хатах, сиділи біля отаких пе­
чей, а сліпа віхола гуляла над цілим світом. Хіба що не бу­
ло в хаті транзистора, якого донька подарувала матері.
Він стояв на етажерці серед шкільних підручників, по яких
нещодавно вчилася Олеся.
— Віктор умовляв, щоб я на його дачу пересилялась,
— продовжувала Оксана Самійлівна. — Воно б, може, й
добре було, я той будинок бачила, але… Брехнею світ
пройдеш, та назад не вернешся.
Більше вона нічого не сказала, хоч Ксеня й намагала­
ся заохотити її до розмови. Лише надвечір, коли вщухла
хурделиця й гості почали збиратися на станцію, Оксана
Самійлівна викликала Володимира в сіни. Трохи відхили­
ла двері на подвір’я, звідти дихнуло сніговою свіжістю.
— Олеся мені все розказала. Ви теж не без гріха. Зупи­
ніть його, бо й вам не минути лиха.
— Про що ви, Оксано Самійлівно?
— Ніби не знаєте. Ксеня, може, й не знає, а ви…
В сутінках він глянув їй в обличчя. Осуду не помітив
— мабуть, їй було відомо, що його причетність до цієї
справи мимовільна, по його одеському минулому. Отже
Віктор нічого не приховав від Олесі.
— Хто такий Борис Корнійович? — запитав Володи­
мир.
272 — Ваш одеський знайомий.
«Невже справді Куций? — подумав Володимир. — То­
ді все ясно».
Був він не Борисом Корнійовичем. Та, мабуть, Куций
уже й сам забув, яке його справжнє ім’я.
Те, що Володимир зараз переживав, уже не було стра­
хом — він справді боявся лише брехні, ніщо інше його не
могло злякати. Пригадався той день, коли Віктор з Іва­
ном забирали його з Одеси. Віктор зник тоді на кілька го­
дин, вони всюди його розшукували, а коли він повернувся
до машини, Володимирові здалося, що за ворітьми майнула
постать Кирпи. Може, його одеські шефи встигли про щось
домовитися з Віктором? Чи, може, випитали, куди це він зби­
рається везти їхнього художника? Імені тоді у Володимира
не було — контрабандисти називали його просто Художни­
ком. Лише Кирпа інколи називав по імені
Ну що ж, треба негайно їхати до Віктора. Справа про­
яснилася: копіювання Голгофи — це його робота.
По дорозі на станцію Володимир переповів Ксені ко­
ротку, але вичерпну розмову з Оксаною Самійлівною. Ксе­
ня була вже підготовлена до гіркої правди — вона її не
здивувала, тільки дуже засмутила.
— Що ж ти збираєшся робити?
— Я ще не знаю, — відповів Володимир, дивлячись
собі під ноги. — Треба побалакати з Віктором.
— З розмахом працює. Не те, що ти — за пляшку го­
рілки. У них, видно, справжня індустрія.
Ксеня намагалася говорити спокійно, навіть з відтін­
ком іронії, але Володимир бачив, що це їй важко дається.
Він жив одним: за будь-яку ціну припинити виготовлення
картинок, котрі лежали палючим тавром на його худож­
ницькій совісті. Іще не знав, як це зробити, — хіба ж вони
прислухаються? — але розумів, що з тим тягарем на душі
ні жити, ні працювати не зможе.
Повернувшись додому, відразу ж поклалися спати. Во­
лодимир негайно заснув. Напевне, нерви його видужали. З
рік тому глибокі нервові струси породжували безсоння, а
тепер, бач, сон упав на Володимира з материнською ла­
273 скою, навіть нічого недоброго не приснилось. Можливо, то­
му, що Ксенині пальці ніжно перебирали його волосся.
Прокинувшись серед ночі, Володимир побачив Ксеню
— вона сиділа, зіпершись плечем на килим, прибитий до
стіни. Оголені руки лежали на ковдрі, місячне сяйво, що
заповнювало кімнату, з дивною чіткістю окреслювало її
профіль. Ксеня непорушно дивилася в куток кімнати, куди
також сягало світло місяця. І, здавалося, саме про це вона
й думала — про місячне світло.
Та ось вона ворухнулася, її очі якось неприродно збли­
снули. Не відразу він збагнув, що то були сльози.
Спіймав її руку, поклав собі на груди. Ксеня винувато
посміхнулася — мовляв, не засуджуй, що плачу. Витерши
сльози, шепнула:
— Спи, Володю, спи.
— А ти?
— Я теж.
Опустила голову на подушку — гадала, що він засне.
Та він уже не міг заснути. Лише тепер йому по-справжньо­
му відкривалося, яке це лихо — людська самотність. Ніби
ніщо в світі не змінилося — той самий вік, та ж сама пля-
нета, — але страшно навіть згадати, що він пережив після
розлучення з Нелею. А тепер ось біля нього б’ється жіно­
че серце, і в тому серці відведено йому не якийсь куточок
— Володимир знає, що Ксеня живе повністю його життям.
Йому стало соромно за оту свою примху: мовляв, не по-
ж: почому вона сильна. їй би слід чоловіком бути. Примха,
зви чайно, — але ж будь-який чоловік щиро визнає її врод­
ливою.
Раптова згадка про Нелю здавила йому груди, але це
тепер було ніби в минулому — не біль, а лише спомин бо­
лю Та спомин знову відгукнувся спражнім болем — якщо
його не відігнати, він здатний із минулого повернутися в
день сьогоднішній, і тоді… Тоді Володимир почне вишуку­
вати недоліки у Ксені. Які ж ми інколи буваємо потворні!
Треба навчитися себе контролювати, бо так можна втрати­
ти елементарну порядність.
274 Цікаво, яка жінка стане Матір’ю Людства — типу Сте­
ли чи типу Ксені? На його полотні виступає жінка типу
Ксені, а Стела породила зовсім інший мотив — мотив со-
няшної краси, що пробуджує в душі високе й водночас тра­
гічне. Обезкрилений ангел, котрий розбився об грішну зем­
лю, де люди ще й досі мордують людей.
— Чого ти не спиш? — підвела голову Ксеня.
Голос її прозвучав з прихованою надією — їй, мабуть,
хотілося, щоб він не спав. Ксені потрібне живе слово се­
ред цієї тривожної ночі, котра підживлювала в ній недобрі
передчуття.
— Вже виспався.
Володимир приготувався слухати — звісно, Ксеня хо­
че з ним погомоніти, бо чого ж вона цілу ніч не спала?
Людина, яка пережила самотність, стає чуйною. Так, він
зараз не той, яким був з Нелею. Тоді Володимир хотів,
щоб Неля навчилася його слухати, а тепер він здатний слу­
хати сам. Самотність лише тоді зникає, коли є кому тебе
вислухати. Простий закон двох істот, котрі сходяться для
того, щоб уникнути самотности. Та як часто вони при цьо­
му лише поглиблюють її! І все через те, що не вміють од­
не одного вислухати.
Ксеня мовчала — мабуть, те, про що вона зараз дума­
ла, висловити нелегко. Володимир лагідно запитав:
— Про що ти думаєш, Ксеню? Кажи мені все — до­
бре й погане. Тебе щось мучить.
Вона ледь чутно мовила:
— Так.
— Що ж саме?
— Ну, ця історія. Боюсь за тебе. Тут потрібна розсуд­
ливість, навіть трішки хитрости. А це зовсім не в твоєму
характері. Через те й боюсь.
— Яка хитрість?
— Ось яка. Ти їм дуже потрібний, але вони тебе бояться.
Якби ти погодився працювати з ними…
— Ксеню!..
— Не поспішай. Якби ти погодився, вони б тебе озоло­
275 тили. Це зараз ходовий товар. їм потрібні нові сюжети, це
ясно. Віктор здатний копіювати, але чогось оригінального
вони від нього не діждуться. А ти…
— Від мене теж не діждуться. То була якась коротка
хвиля. Зараз я вийшов із цього кола.
— Як ти збираєшся розмовляти з Віктором?
— А як з ним розмовляти?
Коли Ксеня знову зіперлася плечем на шорсткий ки­
лим, Володимир бачив лише її шию та обличчя — у місяч­
ному сяйві вони здавалися висіченими з мармуру.
— Будь обережний, Володю. Ну, скажімо, ти запроте­
стуєш… Вони злякаються…
— Чого ж ти хочеш — щоб я погодився?
Вона вигукнула крізь сльози:
— Та вони ж тебе просто вб’ють!..
— Таке скажеш! Може, я справді зупиню Віктора.
— Не зупиниш… Його не можна зупинити… Він надто
далеко зайшов… За свій будинок він навіть… навіть Оле­
сю готовий задушити.
Ксеня вимовляла це крізь глибоке схлипування, що стря­
сало всю її постать. Володимир відчував: вона ось-ось зір­
веться на гістерику — треба було якось її вспокоїти.
Він запевний Ксеню, що буде обережний при зустрічі з
Віктором, а що робити далі — підкажуть обставини. Сам
Віктор, звісно, не страшний, зате Борис Корнійович… Во­
лодимир певен, що це був Куций. Ні Вухатий, ні Кирпа на
мистецтві не розумілися — вони виконували чорну роботу.
— Ти раніше вивідай, що там у них, — наполягала
Ксеня. — А тоді вже обміркуємо. Може, нам треба звідси
виїхати.
— Куди?
— Хоч на край світу. Художником ти залишишся всю­
ди. Та й для мене робота знайдеться.
Володимир згадав про Олесю: як вона переживає свої
гіркі відкриття? Мати порадила їй не поспішати з розлу­
ченням — може, Віктор схаменеться. Ну, гаразд: ось він,
Володимир, схаменувся, а що робити далі? Цього він не
276 знав. Може, й Віктор не знає. Цілком можливо, що разом
їм легше буде відшукати рішення. Принаймні треба спро­
бувати.
Ксеня запитала:
— А як ти ставишся до самого малюнку? Христос,
розіп’ятий на високовольтній вежі… Знаєш, це сильно! В
цьому ти, мабуть, не помилився.
Володимир нервово заперечив:
— Ні, Ксеню. Це наклеп на сучасну цивілізацію. Ефек­
тивний трюк, який до смаку лише снобам. Трюк, а не фі­
лософія. Мені соромно, що це вийшло з-під мого пензля.
— Ти погодився з Решетниковим?
— Не зовсім. Решетников зосередив увагу на особі
Христа: хто Він — людина чи Бог? Мене це питання не
хвилює.
— Дивно. Воно всіх хвилює.
— Бачиш, Ксеню… Як це пояснити? Справа ось у чо­
му. Гностики, які створювали євангелії… Вони мали вели­
ких попередників — Пітагора, Платона, Арістотеля. А ще
раніше — єгипетських та вавилонських сонцепоклонників.
Взявши їхню філософію, гностики створили могутній
образ Месії-рятівника людства. Я гадаю, що це не одна
людина. Це — всі ми. Діти Світла. Цілком можливо, що
реальна особа також існувала — геніяльний проповідник.
Прототип Христа. Але тут варто прислухатись до Сково­
роди. Він каже, що біблійні образи — це алегорії, в яких
слід вбачати закони природи. На мою думку, це вірно. Що
ж до особи Христа і Його чудес… Це вже поезія, а не філо­
софія.
— Які закони? — піднялась на ліктях Ксеня.
— Мовою науки — фотосинтеза. Від Сонця летить про­
мінь, який потім стає людиною… Та подумай, Ксеню: хі­
ба ж тут одним словом скажеш — фотосинтеза? Ми звикли:
є науковий термін — то й досить, він усе пояснює. На­
справді ж наукові терміни — лише ярлики, котрі нічого не
кажуть про глибинну сутність. Зрештою, фотосинтеза — це
тільки робота. А де ж той суб’єкт, котрий її виконує? Тво­
277 рення не може відбуватися без Суб’єкта Творення. Словом,
Христос — це Дух Сонця. Всі земні народи бачили Сонце
живим, одухотвореним. Чи може мертвий батько породити
живого сина? Це ж нісенітниця!
— Я згодна, Володю. І все ж таки я про реальну осо­
бу… Для людей це ближче, ніж абстрактні роздумування…
Вона була?
— Могла бути. Дух Сонця втілюється в людях.
— Хіба ж сучасна цивілізація не розпинає Христа? По­
глянь, що наробила промисловість! Річки пересихають, лі­
си вирубуються.
— Всі цивілізації Його розпинали. Сонце створює ро­
дючі ґрунти, а люди їх виснажують, перетворюють на пу­
стелі… Але зверни увагу: сьогодні промислові країни году­
ють тих, хто відстав… Хто родючість ґрунтів протягом
століть перетворював лише на нові людські організми. А
технічний процес навіть не починався… Розумієш, про що
я кажу? Тут, Ксеню, невидимо для людського ока діє за­
кон збереження й перетворення енергії. Промисловість
спершу також виснажує. Потім починає діяти в зворотному
порядку. Діє на збагачення.
— Звідки це в тебе, Володю?
— Не знаю. Чому мені треба було це зрозуміти. В Оде­
сі я не лише пиячив та ікони підновлював. Вивчав філосо­
фію, політекономію. Особливо фізіократів. І нашого Подо-
линського… Ну, тепер бачиш: промисловість не лише за­
бруднює природне середовище… Я вірю, що людство зго­
дом упорається з цим лихом. З отим забрудненням…
Нафта, вугілля — це також соняшна енергія. Через
кілька десятиліть люди перейдуть на інші види енергії.
Братимуть просто із космосу. Без енергії прогрес немож­
ливий. Більше того: людство загине.
— Звичайно, — погодилась Ксеня. — Сьогодні це на­
віть секретарі обкомів розуміють.
— А я що зробив? Христа розпинає той, хто виробляє
енергію. Ось у чому підлість. Мене засліпив дешевий
278 ефект, а його підхопили. Що вони втягнули мене в контра­
банду — це ще півбіди
— Не кажи так! За Христа не посадять, а за контра­
банду…
— Злочин супроти істини — це більше лихо, ніж про­
стий кримінал. Це гріх, великий гріх! Я пустив по світу на­
клеп на людство, на Христа, на Сонце.
— Не ти — Віктор.
— Я теж розмножував. Але моє, мабуть, загубилося.
Принаймні так я себе заспокоював. А Віктор… Він намага­
ється перетворити мій моральний злочин на бізнес. Тепер
ти розумієш, що сталося? Скажімо, десь у лябораторії
створили шкідливу бацилу. А вона раптом вислизнула й
помандрувала по світу. Ось що вийшло, Ксеню. Який же я
дурень! Навіщо було дарувати? Я ж тоді вже бачив свою
помилку.
Тепер Ксеня розуміла, що його катувало. Про сон у
цю ніч не могло бути й мови.