Халупка, яку вимостив собі Микола Остапович, сіріла
в кінці попівського городу, серед виноградних кущів. Вона
змайстрована не так уже й кепсько — там були дерев’яна
підлога, вікно, побілена стеля. Двері добре припасовані, в
кутку стояла груба. Холодна зима на Одещині видавалася
рідко — лише позаторік море так замерзло, що рибалки
ходили по кризі майже за небосхил. Але здебільшого сніг
одразу ж танув. Зате катакомби не знали ні зими, ні літа
— під землею завжди однакова температура: від плюс до
плюс десять градусів. В катакомбах у Медуна теж був до­
бре обжитий куточок — на колишній партизанській базі.
Вони з Пилипом Калістратовичем все ще спілкували­
ся за старим звичаєм: в обумовлений час піп ставив у ві­
дро горщика з обідом, обережно розмотував тонкий, дов­
железний трос, а Медун звичним рухом ловив попівське
відро — і тоді на партизанському столику, де ще й досі збе­
279 реглися дорогі імена, з’являлися такі страви, які хібащо
снилися катакомбістам. Так називали себе підземні парти­
зани.
Власне, в цьому давньому звичаї була велика перевага:
якщо по дворику від колодязя до хати треба було зробити
не більше двадцяти кроків, то по підземних переходах до­
водилось продиратися не менше годину. Медун інколи не
виходив з-під землі по пів, а то й по три доби — життя під
петлею ще змалку здавалося йому цілком природним, як і
кожному справжньому шахтареві. А тут проти донецьких
шахт справжнісінький санаторій!..
Ось перед ним стоїть партизанська піраміда з автома­
тами й гвинтівками. Всі вони перечищені, змазані, всюди
висять бірочки з прізвищами. І не буде, мабуть, великого
зла, коли ми підслухаємо Медунове бурмотіння, що інко­
ли перетворюється на якісь чудернацькі команди. Він дав­
но вже звик сам з собою балакати — десь у голові роять­
ся думки, перед очима виникають обличчя, то чому ж язик
лишати безробітним? Нехай він теж встигає за думкою. А
проте це навіть не думка, — це щось схоже на безладні
уривки із кінофільму, якого ніхто не бачить, окрім самого
Медуна. Микола Остапович діє в ньому іще молодий, на
обох ногах. І люди ті ж самі стоять перед ним, хоч і дав­
но вже немає їх на світі.
— Вечірнюю повєрку становись! По порядку номеров
рощитайсь! (Торкаючись рушниць та автоматів). Перший,
другий, третій… Голоштан! Підбери ж ивота… Який
живіт? А чортзна який. Мабуть, іще довоєнний… Четвертий,
п’ятий… Куди дивишся, Чернишов? Ти не в тещі на імени­
нах, а в строю. Що ти хотів? Вопрос?.. Запам’ятай, Черни­
шов: у старшини увольнітельну випросити можна, у роді-
ни — нікагда! Сам уже двадцять чотири роки в отпуску не
був. Отбой!.. Днювальний, сідай. Поговоримо. Солдат
спить, а служба йде… Дмитре, дай закурить. (Сідає, заку­
рює). Ти правильно зробив — себе і їх однією Гранатою.
Помирати — так з музикою. А там — живуть. Народжу­
ються, старіють. Житіє!.. Мотря мене дезертиром хотіла
280 зробити. Яка Мотря?.. Нормальна Мотря… Ну, давайте,
хлопці перекусимо, чим Бог послав. Що, добрий борщик,
Микито? Який там у біса довоєнний?.. Правда, може, й до­
воєнний. У наших людей завжди борщ довоєнний — одна
війна кінчається, друга криваву пику показує… їжте, хлоп­
ці, їжте. Колись люди на гробки носили, тепер сюди но­
сять. А я й не бороню — так у народі заведено. Бог там,
чорт — не знаю. Наше діло — службу нести…
Ці монологи були справді безкінечні — така вже звич­
ка у людини виробилась. Інколи Медун ловив себе на то­
му, що він починає вголос розмовляти навіть там, де це
зовсім недоречно — скажімо, на сільському базарчику.
Стрибаючи на милицях поміж базарних столів, він бурмо­
тів щось подібне, ні до кого не звертаючись.
Давно вже нікого не дивує оця звичка Медунова, хоч,
напевне, для якогось педантичного психіятра він був, зви­
чайно, людиною ущербною. Інколи Медун і сам розумів,
що він виглядає дивакувато — люди завжди посміхалися
йому вслід: мовляв, не від світу цього! Але то були добрі
посмішки — Медуна всі любили. Завдяки йому затишніше
людям жилося у своїх двориках. Бо нерідко катакомби
вдиралися просто в хати або льохи: підійми ляду — і ти
вже опинився там, де панує страхітлива темрява, в якій ві­
ками ховалися не лише борці за народну волю, а й контра­
бандисти чи просто розбійники. І доки в отій темряві стри­
бає на своїх милицях невтомний Медун, доти в катаком­
бах живе той дух, який їх не зрадить — дух Світла, а не
Мороку, Через нього й самі катакомби робилися чимось
таким, про що можна думати з добрими почуттями, без
страху. Матері менше боялися за дітей, чоловіки — за сво­
їх молодих дружин. Хоч і ходили чутки про недобрі діла
— у великому місті всього трапляється — але їхніх моло­
диць та дівчат покищо Бог милував…
Медунові все ще не давав спокою жіночий крик у під­
земеллі, та він поволі переконав себе, що то була тільки
слухова галюцинація. Щоправда, міліцію він повідомив,
але до Федора покищо не їздив. Хтозна, який він тепер?
281 Може, й не доступивши — полковник! Тоді в них найстар­
шим був капітан Молодцов. З полковниками Медунові
ручкатися не доводилось…
Сьогодні неділя, але Медун вирішив не виходити на
поверхню — ліжко тут добре, повітря свіже, чому ж не від­
почити? Вчора натомився — все шукав хід у замуровані
лябіринти, але не знайшов. Це його дуже дратувало. Потім
заснув так, що ледве обіду не проспав. Негайно ухопив ми­
лиці й по добре утрамбованій долівці — ще з тих часів
утрамбована! — рушив до колодязя. Стрілки годинника,
які світилися в темряві, показували дві години, отже Пи­
лип Калістратович зараз йому на «ліфті» обід спустить.
Механізація!..
Та коли брязнуло заповітне відро, він одразу ж зрозу­
мів, що воно порожнє — з горщиком бряжчить зовсім
інакше. Зануривши в нього руку, намацав записку: «Доро­
гий Миколо Остаповичу! У неділю навіть Господь відпо­
чивав — вилазьте судака їсти».
Звідки ж той судак? Ставрида, скумбрія — що завго­
дно, але не судак, бо судаки тільки в Дністровському ли­
мані водяться. Хіба, може, панотець встиг уже на Привозі
побувати. Або Мирон заїхав…
Скинувши з себе ватянку — дорога нагріє! — Микола
почав долати крутизну катакомбів: треба було із нижньо­
го поверху перейти у верхній. Вибрав найкоротший шлях
— через льох, бо до церкви таки далеченько. Там, біля
церкви, також є добрий хід у підземелля. Здебільшого тим
ходом і користується Медун.
Піп, напевне, догадався, що він старою дорогою по­
вернеться — вже й ляда була піднята. З кухні пахло смаже­
ною рибою, Одарка Митрофанівна вичитувала свого ба­
тюшку:
— Вік прожив, а риби смажити не навчився. Не жалій
борошна, не жалій… Дай сюди! Геть звідси, бо всю рибу
попсуєш.
Чи прожив би Микола в катакомбах так довго, коли б
не піп з попадею? Тут було стільки вигод, яких йому ні­
282 хто не забезпечить. І колодязь, і оцей льох. А головне,
звичайно, люди — Пилип Калістратович і Одарка Митро-
фанівна. Для них він не був диваком — піп вважав себе до
старовинної Книги приставленим. Микола приставлений
до партизанської піраміди. Обидва вони були музейними
істотами, хоч ті музеї сприймалися по-різному. Проте во­
ни давно вже почували себе колегами — попові також де­
що належало від партизанської слави, а Медун любив гор­
тати Біблію, хоч і витлумачував її на свій лад. Так, скажі­
мо, іконостас у вигляді рушничної піраміди (Медун інак­
ше її не називав) спочатку сердив Пилипа Калістратовича
— доки він не звик до Медунової мови. А потім уже й те,
що стояло за цим жартом, — серйозне, не жартівне! — по­
чало сприйматися як жива істина: не сотвори собі кумиру
із речей пустих, нікудишніх. Але над пірамідою витали ду­
ші солдатські, то це ж таки справжня святість!.. Тепер у
декотрих модників є такі іконостаси, що й церква поза­
здрить. А чи багато там святости? Справді ж бо: можна у
храмі гріхів набратися, а можна й серед гною стати пра­
ведником…
Коли Медун виліз із льоху (Калістратович йому допо­
магав), обід був майже готовий. Обідали на кухні. Стояла
навіть шїяшечка вина — крови Господньої. Так його й спо­
живали — мов до крови прикладалися. Обидва були непи­
тущі — хмелило їх не вино, а розумне слово. Любили по­
балакати на духовні теми, хоч і лишилися назавжди ідей­
ними супротивниками. Адже ж Микола Остапович при
всій дивакуватості його мови не був релігійною людиною.
Фактично його погляди на природу нічим не різнилися від
поглядів Сашка. Вони разом росли, разом ходили до шко­
ли. Старий Остап Медун, таврійський хлібороб, який Саш­
кові доводився дідом, а Миколі батьком, вважався набож­
ною людиною, але то була поміркована народна набож­
ність, яка своїм корінням сягає в дохристиянський період
нашої історії, коли люди фактично обожнювали природу.
Якби вмерло на нашій землі те старовинне коріння, то чи
міг би на ній так легко вкоренитися атеїзм? Він виростає з
283 нашого минулого так само, як виростають пісня і мова.
Отож для Пилипа Калістратовича Світло лишилося
Духом — тобто Богом, а для Миколи Остаповича це була
природа, матерія.
Пилип Калістратович читав по пам’яті євангеліє від
Іоанна:
«І Слово тілом стало і вселилося між нас, — і бачи­
ли ми славу Його, славу як Єдинородного від От­
ця, — повне благодати й істини».
Микола Остапович спокійно, розважливо заперечував:
— Цього, Пилипе Калістратовичу, я ніколи не розумів:
Слово тілом стало… — Микола не поспішав: є насолода в
самій суперечці, то навіщо ж поспішати? Це однаково, що
ковтати судака, не розжовуючи. — Щоб стати людським
тілом, треба раніше стати пшеницею. А пшениця не слово,
а Світло. Церква не має права відставати від дитячого сад­
ка… Потім народжується слово. Або дух людський. Це ж,
мабуть, те ж саме.
— Світло — це Агнець Божий.
— Отой Агнець усе й затуманює. Якби не Він, все б
стало на свої місця. Ви кажете: Слово було споконвіку у
Бога… Якщо ви Богом величаєте Світло, то про що нам
сперечатися?.. То вже пуста суперечка. Хай формалісти
нею займаються…
— Та годі вам, годі, — втрутилась Одарка Митрофа-
нівна. — Ти, Пилипе, краще б розказав, як тобі базарювалось.
Строгі, різко окреслені риси попового обличчя зім’яла
невблаганна старість, але й вона не владна була забрати
те, що показує людину духовно щедрою навіть з виду, не
лише у своїй глибинній сутності, котра здебільшого лиша­
ється для нас таємницею. Про Пилипа Калістратовича
можна сказати одразу: це — відкрита, щира душа. І саме
це робило його обличчя привабливим. Ось воно засмути­
лося, в очах з’явилось щось бентежне й болісне. Мабуть,
не хотів Пилип Калістратович починати про це розмову до
сніданку — для людських скорбот часу завжди вистачить,
на радість його відведено менше.
284 — Судака вам Прокіп передав, — мовив піп. — Каже:
ні, батюшко, я з вас грошей не візьму. У вас Микола
Остапович проживає. Які ж там гроші?.. Просто це вам на
розговіни.
Микола вислухав попове визнання без особливого хви­
лювання — до Прокопа в нього не було злостивих почут­
тів, а свіжа риба в наш час, коли її лишилося не вельми гу­
сто, ніколи не буває недоречна.
— Ну, то що? — посміхнувся Микола, гадаючи, що всі
переживання його друга зосереджені саме на тому, що цю
рибу передав Прокіп, а не хтось інший. — Ми ж її вже з’їли,
покищо не потруїлися. То, може, дасть Бог, якось переме­
леться.
Але те, що потім розповів Калістратович, викликало
бентежні й суперечливі почуття. Тільки-но піп устиг відій­
ти від базарного прилавка, як до Прокопа присікався дов­
гоносий чоловічок в окулярах. Чоловічок звинувачував
Прокопа в тім, що він продає крадену рибу. Покликав мі­
ліціонера, тицьнув йому під носа якусь книжечку й нака­
зав негайно затримати злодія. Міліціонерові дуже не хоті­
лося цього робити, він довго огинався, але змушений був
виконувати наказа, бо той чоловічок, видно, значився яки­
мось базарним начальником. Тієї й риби було всього кіло­
грамів шість, не більше — Калістратович до Прокопа пі­
дійшов перший, бідолашний рибалка не встиг і карбован­
ця вторгувати. Так його з тією рибою кудись і повели…
Оце й усе, що розповів Пилип Калістратович, бо далі
він нічого не знає — одразу ж поїхав додому. Ось якою
рибою вони поснідали! Краденою…
Добре вони знали, що то була за «крадіжка». З давніх-
давен рибалкам-колгоспникам риба на трудодні видавала­
ся. Здебільшого вони жили на таких кручах, що про горо­
ди не могло бути й мови — хібащо виноградник невелич­
кий, для власного вжитку. Корів теж не тримали — не бу­
ло випасу. А як немає корови, то й кабана не вигодуєш. Це
вже Митрофанівна якось умудряється — тут робітнича
їдальня по сусідству, її помиї віддають. Отож матушка й
вигодовує ними кабанця.
285 Єдине, що міг тримати рибалка у своєму господарстві
— це кури. Та, може, іще коза, якщо господиня не бояла­
ся клопоту. Заробіток складався з невеликої суми, яка
сплачувалась щомісячно, та з риби котра видавалася нату­
рою. Взявши довідку від колгоспу, рибалка їхав на базар,
продавав рибу і отримував додаткові гроші. Та раптом
хтось із ображених юшкоїдів вирішив «потурбуватися» про
рибалку. Справді ж бо: поїхати на базар можна лише раз
на тиждень, у неділю, а де ж зберігати рибу, спійману в
понеділок? Отож і вирішено було видавати рибалкам так
звану товарну рибу — тобто заморожену. Свіжу рибу із
колгоспу відвозили на базу, а звідти привозили ту, яку
колгосп мав право видавати на трудодні. В деяких рибаль­
ських колгоспах на трудодень можна було отримати до
десяти кілограмів риби. Все тут враховано: і те, що рибал­
ка не має присадибної ділянки, і те, що він наражається на
небезпеки, яких не знають вінницькі або полтавські колгос­
пники. Більшого б ніхто й не просив — цього досить, щоб
жити заможно. Та ось у чому біда: рибалка споконвіку не
їв і ніколи не їстиме замороженої риби! Що ж до продажу
її на колгоспному ринку, то тут знов виникає питання: ко­
му ж вона потрібна? Її по державних магазинах досить.
Людина йде на ринок по свіжу рибу, яка ще тріпочеться в
руках, а не по «товарну»…
Ображені юшкоїди перехитрили державу. І ось наслі­
док: вже кілька років колгоспники просто відмовляються
від тієї риби, яка належить їм законно. Вони беруть знач­
но менше, ніж їм належить, але беруть свіжу — із власно­
го улову. Всім це добре відомо, робиться все по честі й по
совісті, але ж таку рибу не повезеш на Привіз — вона
«крадена»!
А Прокіп чомусь привіз — мабуть, Мотря підбила…
Тяжко було на серці в Миколи Остаповича. Може б,
хтось і сказав отак: ага, попався, чоловіче нечестивий! Ту­
ди тобі й дорога. Знатимеш, як до моєї жінки у віконце
стукатись. А Микола думав інакше: навіщо ж ти, Мотре,
Прокопа занапастила? Він же після війни п’ять років кол­
286 госпом правував. Що ж це йому тепера буде? Звісно, до
п’ятниці посадять, але ж «примусовку», мабуть, доведеть­
ся відробляти. І знов же: судимість в анкеті з’явиться. А
раз є судимість, то й партквиток заплямований — краще
здай, чоловіче, злодіїв у партії не тримаємо. Та він же, цей
«злодій», усю Вітчизнязну пройшов, п’ять поранень має!
Тільки й того, що під одягом їх не видно. Ось що ти наро­
била, Мотре. А ти ж ніби й не була такою, коли ми побра­
лися. Що там воно в нас вийшло — то вже Бог розсудить,
але чести людської ти ніколи не ганьбила. Про шлюбну
честь я мовчу — тут я тобі не суддя! Я й сам про це нічо­
го не знаю. То як же ти могла на таке рішитися? Е-ех, Мо­
тре, Мотре!..
Губи в Миколи ворушилися — здавалося, зараз
почнеться один із тих безконечних монологів, за які люди
з нього по-доброму посміювались. Калістратович таки вга­
дав: дуже засмутився Медун від цієї вістки. Християнська в
нього душа, хоч він і язичник! Через те батюшка й не став
йому розповідати одразу, що сталося на тому клятому
Привозі — нечиста сила туди привела і Прокопа, й Калі-
стратовича.
А все ж судака треба було спожити в душевній рівно­
вазі — не для смутків його Прокіп дарував, а для радости.
Ну, не вийшла радість, так сам же Прокіп у тім не винен.
Важливо бажання людське врахувати, а не те, що потім з
нього виходить. Бо виходить із бажань наших казна що!
Сатана не спить — він усе встигає вивернути навиворіт…
— Я до Мирона іду, — похмуро сказав Медун. — Не­
хай виручає. Треба раніш подзвонити додому. Може він в
Одесі.
Медун уже спіймав милиці, як піп опустив йому на
плече свою сухорляву руку:
— Сидіть, Миколо Остаповичу. Я сам схожу до авто­
мата. Митрофанівно, в тебе є дві копійки?
Озброївшись четвіркою монет, він нап’яв рясу і, пере­
хрестившись на образи, вийшов з хати.
— Дуже за людей вболіває, — зідхнула Одарка Ми-
287 трофанівна. — Такий уже вболівальник, що не приведи Го­
споди.
Микола Остапович пригадав, як однієї осінньої ночі за
ними погналася поліція. Розривна куля роздробила Меду-
нові коліно. Страшно було хлопцям спускати його в ката­
комби — там і здорові ледве продиралися, доки на ліктях
та на колінах виповзали туди, де можна розігнути спини.
Втягнути в церкву простіше — на кладовищі був хід, що
виводив під самісінький вівтар. Туди його і втягнули ката-
комбісти. Зробивши сяку-таку перев’язку, вони пообіцяли
привезти лікаря. Біля нього залишився тільки Мирон, всі
інші пірнули в катакомби.
Поліція обшукала все кладовище і, не знайшовши пар­
тизанів, вирішила, що вони ховаються в церкві. Привели
попа, почали вимагати, щоб він відчинив браму.
— Ключ у сторожа, — відповів Калістратович.
Знайшли сторожа, але в нього також ключа не вияви­
лось — він-таки був схований у попа. Церковну браму ви­
садити нелегко — не так її змайстрували добрі люди, щоб
можна було розторощити прикладами.
Зрозумівши, що піп не хоче відчинити церкву, йому по­
чали погрожувати розстрілом.
Тоді Калістратович сказав:
— Хто в Бога вірує, тому смерть не страшна. Та за
вас, грішники, мені й на тому світі буде боляче. Ви ж не
татари — вас хрещені матері народили. Наші, українські
матері. Як же ви смієте оскверняти храм Божий?
Він говорив це так голосно, що ті, хто ховається в
церкві, його почули. Є там хто-небудь чи немає — того
Калістратович не знав. Він лише догадувався, що там мо­
же хтось бути — це умовлено на той випадок, якщо ко­
гось поранять і треба буде подати невідкладну допомогу.
— Пусти його, — наказав старший із поліцаїв.
Але від церкви вони вже не відходили до ранку. Вран­
ці сторож відімкнув браму. Видима річ, там нікого не бу­
ло. Запинаючись ризами, щоб сховати світло ліхтарика,
лікар устиг обробити рану, накласти шини — й лише тоді
288 хлопці з великими труднощами втягнули Медуна у свій
підземний госпіталь. Якби вони почали це робити без лі­
карської допомоги, Медун би не вижив — їхня незграбна
пов’язка сповзла б і загубилась, рана б жорстоко товклась
об каміння, поранений загинув би від кровотечі та немину­
чого шоку…
Які ж були щасливі Пилип Калістратович і Одарка
Митрофанівна, довідавшись про те, кому вони врятували
життя.
— Ніби серце моє чуло, — спустившись у підземний
госпіталь з мискою квашеної капусти та з іконою, сказав
піп. — Бог не покидає своїх праведників. Я вам святий
образ приніс. Це Юрій-Змієборець. Кажуть, його малював
Федуско з Самбора. Цій іконі майже чотириста років… Ви
ж і є справжні змієборці, діти мої.
Так і висіла ця ікона над головою Медуна в підземно­
му госпіталі. Лише після війни повернув її Микола Остапо­
вич на старе місце. І, може, саме через те так боляче було
Калістратовичу, коли випещений молодик (лікар же, лі­
кар!) приїхав торгуватися за неї з таким виглядом, ніби це
був магнітофон або колеса для «Волги».
Повернувшись до хати, Калістратович доповів:
— Мирона дома немає. Його донька… Такий янголь­
ський голосочок!..
— Маринка, — уточнив Медун.
— Вона сказала, що батько в Іллічовськ поїхав.
— Ясно. Там його сейнери стоять.
Медун збирався недовго — сів у коляску, прилашту­
вав милиці й вирушив з двору.
За Чорноморкою глинягіа крутизна кінчалася, степ збі­
гав до моря плавно, спокійно, мовби одна стихія продов­
жувала другу. Пляжі тут були чудові, сріблився перлямутро-
вий пісок, але все довкола захаращено відомчими базами
— кожна установа вважала за потрібне відгородити для
себе шмат морського берега. Робилося це незграбно — ін­
коли загороджувались навіть колючою дротиною. Зага­
лом же всі оті «бази відпочинку» до того псували морсь­
289 кий берег, що природа волала до людей і сонця: «Звіль­
ніть мене від отого лиха! Не перетворюйте на смітник».
Матроси, які порядкували на сейнері, сказали Медуно-
ві, що командир фльоти (точніше — капітан фльоти) виї­
хав до Миколаївки. Миколаївські рибалки чомусь назива­
ли Мирона командиром. Так звик називати й Медун.
Миколі Остаповичу нічого іншого не лишалося, як
правувати свою триколісну «танкетку» туди, звідки його ні­
хто не виганяв, але де на нього не дуже й чекали.
На цей раз Медун приторохтів до двору без особливої
дипломатії. І все ж Григорій його помітив, одразу ж вий­
шов на дорогу, щоб перекинутися словом, а його Альбіна
вже, звичайно, майнула поміж виноградниками — десь ви­
дно, теревенить із Мотрею.
Григорій — старший брат Катерини. В катакомбах він
не був — воював десь на Півночі. Високий цибань з витя­
гнутим обличчям, що було сіре, не зважаючи на сонце й
палючі вітри, які його смалили, він був зовсім не схожий
на свою сестру. Видно, в батька вдався. Катерина — кру­
гловида і, як більшість кругловидих людей, трішки кирпа­
та. Вона вся в матір.
— Добридень, Миколо. Щось ти не часто нас провіду­
єш. Видно дністровська водиця до шлунку не прийшлась.
А наш брат звик — черпнеш за бортом, кращої й не треба.
— Де Прокіп? — увірвавши зумисні баляндраси, запи­
тав Медун. — Він повернувся з базару?
У Григорія над очима, у глибоко посаджених орбітах,
заблимали сірі повіки.
— Навіщо він тобі?.. Ну, заходить інколи пособити.
Так ми ж усі пособляємо. Без цього не проживеш.
— Я не про те питаю. Він повернувся з Одеси?
— Хіба він в Одесу їздив? Я щось не чув.
Медун важко піднявся з сидіння, зіп’явся на милиці й
пошкутильгав до хати. Мотря зустріла його трохи здиво­
вано, але одразу ж метнулася до груби, щоб приготувати
обід.
290 — Йди ближче, Мотре, — покликав її Микола. — Поба­
лакати нам треба.
Вона слухняно сіла на лаві, приготувавшись слухати.
— Ну, кажи.
Микола, зіпершись на милиці, стояв посеред хати й ки­
дав їй просто в обличчя:
— Ти-таки добряче стерво, Мотре.
Вона лише зухвало посміхнулася на його лайку:
— Я й сама це знаю.
— Побити б на тобі оці милиці.
— Починай. Хоч знатиму, що в мене чоловік є.
— Де Прокіп?
Щось злісне спалахнуло в її вицвілих очах.
— Прокопа не чіпай, Миколо. Хочеш злість зігнати, то
на мені зганяй.
— Це ти його на базар послала?
Вона дивилася на нього спершу очікувально, а дедалі її
очі все більше виповнювалися тривогою.
— Чого ти питаєш?.. Він ще не повернувся з Одеси.
— Його з рибою забрали, — холодно й нещадно ки­
нув Медун.
Мотря відвернулась до вікна й довго так стояла. Синя
блюзка в білу горошинку була трохи пітна — видно, жін­
ка перед його приїздом робила якусь важку роботу.
— Я так і знала, що заберуть. А він в одну душу: тре­
ба!.. Онука в нього народилась, листа одержав. Ну, й хо­
тів якийсь подарунок вислати.
— У тебе ж є гроші, — розгублено й нібито якось ви­
нувато проказав Медун.
Коли Мотря обернулась до нього, її обличчя було пе­
рекошене від гніву.
— За кого ти Прокопа маєш, дурень ти, навіжений?..
Щоб він за твої гроші дарунки для своїх онуків купував!
Ніби ж і не п’яний, а таке верзеш.
Микола стояв присоромлений, зів’ялий. Потім пошку­
тильгав до дверей.
— Куди ж ти? — похопилася Мотря. — Ти б хоч справді
291 стусанів надавав. Інших хоч б’ють, так за те й люблять.
— Мені не до тебе, Мотре.
— Та пообідай же, пообідай.
— Не затримуй. Треба чоловіка з біди виручати.
— Якого чоловіка?..
— Прокопа… Якого ж іще?
Її очі стали надміру великі, й мовби змертвілі.
— Ти… Прокопа?!.. їйбо, блаженний.
Та він уже не чув її вигуків і не думав про неї. Хвилин
за десять його коляска зупинилася біля правління колго­
спу. Хоч сьогодні й неділя, але двері були відчинені. Миро­
на він застав біля морської карти, що висіла на стіні — во­
ни з Ротасом обговорювали, куди має вирушати сейнер,
який щойно повернувся з капітального ремонту. Невисо­
кий, але міцно збитий грек з широкими плечима, корот­
кою шиєю та енергійним, дещо вилицюватим, обличчям,
тицяючи пальцем у якусь точку на карті, вигукував:
— Звідси починайте, від Зміїного. Звідси!.. Сюди ще
скумбрія повинна доходити. Не може бути, щоб вона вже
зовсім перевелась.
— Якщо на неї полюють півтораста сейнерів… А літа­
ки з-під хмар координати дають… Де ж їй вижити?.. Хоча
б років зо два не чіпали. Скоро й хвоста не побачимо. Для
сучасних знарядь Чорне море — це однаково, що сільсь­
кий ставок.
— Не ми візьмемо, так турок візьме.
— Ой, боюсь, що ми самі для себе турки. Ставрида ще
йде, а скумбрія… Це вже делікатес. Чув, що Никодимович
на зборах казав? Техніка добра, не гудимо. Раніше на ве­
слах та на вітрилах ходили. Важко було рибалці, дуже
важко. Зате ж риба ловилася!.. А тепер техніка є, а риби
катма. Просто по екскурсіях катаємось.
— Плян, Кузьмовичу, плян! — майже слізно прошепо­
тів Ротас. — Куди ж ти від нього дінешся?.. За ремонт сей­
нера стільки віддали, що новий можна придбати. А ново­
го не дають — кажуть: ремонтуйтесь!
— Я до Прилипка поїду — погрозливо вигукнув Мирон.
292 Ротас, скептично посміхаючись, махнув рукою:
— Ніби не їздили. Все він знає, але…
Помітивши Медуна, Мирон урвав суперечку з Рота-
сом. Вони попрощалися, Ротас вийшов, а Мирон запросив
друга ближче до столу. То був звичайний канцелярський
стіл. Медунові дивно було бачити за ним моряка, просоле­
ного водами всіх океанів. Мирон зрозумів, про що поду­
мав Микола — він, посміхаючись, сказав:
— Що, на стіл мій задивився?.. Стіл, як стіл. Я десь чи­
тав у Маркса про військових: мовляв, офіцери — це озбро­
єні чиновники… Капітанові теж доводиться чиновником
бути. На мою голову папірці купами валяться.
Микола розповів, що сталося з Прокопом. Він чекав,
що Мирон почне обурюватись, але капітан миколаївської
фльоти вислухав цю звістку майже незворушно.
— Ну, й дурень, — спокійно кинув Мирон. — Чого йо­
го чорти на Привіз понесли?.. Тут по дворах ходять, з ру­
ками відривають.
— В нього онука народилась.
— Ти що, хрещеним батьком до тієї онуки напрошу­
єшся?.. Не розумію тебе, Миколо… Справа неприємна, що
й казати. Жалко Прокопа. Та й на колгосп лягає пляма.
Микола вибухнув:
— Ви ж самі людей злодіями робите! Продавай, але не
попадайся. Це ж справжнісінька циганщина. Б’ють не за
те, що вкрав, а за те, що спіймався. Тепер, дивись, будете
Прокопа із партії виключати.
— Може, й будемо.
— За що?.. Всі ж знають, що він не злодій.
Те, про що думав Микола, було значніше від того, що
він здатний був висловити. Сьогодні немає іншого виходу
— доводиться зберігати рибу в рефрижераторах. У свіжо­
му вигладі її можна споживати лише там, де вона щойно
прибула на берег. Та для чого ж рибалку позбавляти цієї
можливости? Адже ж тут державні кошти витрачаються
лише на те, щоб чинити зло: рефрижераторне господар­
ство, як відомо, коштує недешево. Навіщо ж ним зловжи­
293 вати? Зло вчиняється не лише рибалкам, а сотням тисяч
людей, які живуть біля моря або приїздять сюди для від­
починку. Навіть приморські санаторії не отримують свіжої
риби .— їм постачають морожену.
І все ж не це пригнічувало Медуна: дідько з нею, з ті­
єю рибою! Морожена так морожена. Чомусь діяло пере­
творене на звичку фарисейство, принижувалась гідність
людська, руйнувалася святість Закону — ось що травмува­
ло його душу! Коли рибалка здавав свій улов, ніхто не
оглядав його баркас — всі знали, що під ватянкою або під
брезентом стоїть кошик, якого він потім понесе додому.
Прикриє того кошика від людських очей, люди перед ним
розступляться — і голова, й Ротас, і Мирон, — і піде він,
схиливши натруджені плечі, понуривши важку голову, без
відчуття подвигу, який він вчинив, без віри в те, що його
труд шанує суспільство. Яка шана, коли своє власне, — те,
що споконвіку йому належить! — він змушений красти? А
заборонять красти, то він просто не зведе кінці з кінцями
— доведеться кидати рибальство й шукати іншу роботу.
Хто ж буде плян виконувати?.. Плян, плян! А як же бути з
душею людською, котра прагне чистоти й високої свято­
сти?..
Саме це й обурювало Медуна. Може, декому з риба­
лок це й байдуже справді, тепер автомобілістів стільки
розвелось, що й на базар не треба їздити, купують дома.
Крім того, якщо не переслідують за малу крадіжку, то й
про велику ніхто не дізнається. Але ж серед рибалок є гор­
ді козацькі душі, яким оте приниження переживати тяжче,
ніж війну і голод.
Тим часом десь із виноградників та із дідівських запіч­
ків позирають на все те гострі, допитливі дитячі оченята. І
в маленькій голівці виникає думка: чого ж це вчителька ка­
же, що красти не можна? Та всі ж крадуть! Не вкрадеш —
не проживеш…
Щодня дитина чує від старших оцю страшну формулу.
Хто ж виросте із неї? Коли, на яких вітрах ця формула пе­
рестане бути для неї істиною життя? Які нові істини вона
294 пізнає? Чи, може, так уже довіку й лишиться в її свідомо­
сті: все можна — і красти, й брехати, аби не попався!?..
А що, коли тобі не дозволять красти? Тоді вбивай!
Злодійство і вбивство завжди йшли поруч, у своєму сата­
нинському побратимстві!..
— То що ж, ти мене звинувачувати збираєшся? — сер­
дито запитав Мирон. — Я хочу до Прилипка поїхати. Не­
хай розбирається.
— Спробуй. Тебе, може, й пустять. Мене до нього не
впустили, — сумно хитнув головою Медун.
— Якби я в цю справу встряв… Це ж однаково, що по­
вітря кулаками товкти. Чи, може, з вітряками воювати… А
мене, друже, на все не вистачає. Тут стільки клопоту, що й
дихнути ніколи. Коли б не Маринка… Та ні, мабуть, не ви­
тримаю. Попрошусь на океанський простір.
— А тут?.. Це ж так і залишиться, Мироне.
Мирон підвівся, підійшов до карти. Заклавши руки за
спину, він кілька хвилин оглядав Чорне море. Напевне, ду­
мав зараз не про морські глибини — в його голові роїли­
ся інші думки.
— Ось що, — з рішучим виглядом обернувся Мирон.
— Поїхали зараз до Федора. Що там і як — не знаю, але
Прокопа виручимо.
Коляску залишили біля правління, самі сіли в Мироно­
ву «Волгу». Це була колгоспна машина, але капітан фльо-
ти їздив сам, без шофера. Не встигли від’їхати від правлін­
ня, як на дорозі зустріли Катерину. Вона була зодягнена
по-святковому. Коротко підстрижене русяве волосся лежа­
ло вільно, на ньому не помітно жодних перукарських при­
крас. В її обличчі вгадувалась внутрішня впокоєність, що
виникає в той час, коли людина прищулено дивиться на
сонце, на плавні лінії берегів та оці хати, котрі стояли тут
ще й тоді, як наполохану рибу в лимані ловили не сітями,
а голими руками: забрів по коліна — і вже спіймав. Зеле­
не пальто на Катерині було не те, щоб модне, але якесь
доречне — саме так можна уявити цю вже не молоду, але
й не стару жінку.
295 Проте Катерину й жінкою не назовет — ніколи вона
не намагалася вийти заміж, ніхто її не бачив у парі з чоло­
віком. Жила з матір’ю, що була для неї єдиною близькою
людиною. Любила Григорія, але з Альбіною вони не дру­
жили. І все ж у її очах ніхто не бачив смутку. То було
якесь таємниче духовне життя, котре само себе чимось жи­
вило. А по суті все просто: Катерина над усе в житті лю­
била свою роботу. Ця робота була не тут, де вона жила, а
в Кароліні. Через те односельцям, які намагалися розгада­
ти, що саме тримає на світі цю стару жінку, важко було
дошукатися справжніх причин її бадьорости. Здавалося б,
не таке життя, щоб посміхатися сонцю, а, бач, посміхаєть­
ся!..
Чи була вона вродлива? Ні, такою вродою, яка одра­
зу впадає в око, Катерина ніколи не володіла. Але було в
ній стільки доброї, світлої жіночости, що той, хто хоч тро­
хи знав Катерину, не міг її не любити. Зовнішніми рисами
і характером вона нагадувала саму українську землю — ні
різких ліній, ні разючих контрастів, ні надміру яскравих
барв. Зате всюди, куди не глянеш, стільки соковитого здо­
ров’я, спокійної краси та незмарнованої сили, що тут від­
почиває око й душа виповнюється вірою: цій землі до ста­
рости ще дуже й дуже далеко! І сама вона молода, і народ,
який живе на ній, іще тільки-но вступає в пору справжньої
зрілости…
Мирон, притормозивши машину, вийшов на дорогу.
Привітався гідно й стримано, хоч і по-дружньому. Медун
із машини не виходив — Катерина сама схилилася до ньо­
го, щоб потиснути руку.
Розмова була не така, щоб чимось запам’ятатися —
зовні незначущі слова, але сама зустріч з Катериною від­
разу ж поліпшила настрій.
— Чого ти Маринку не привозиш? — запитала Кате­
рина. — Привозь, ми з матір’ю доглянемо.
— Все збираюся.
— А ти не збирайся — вези та й годі. Доречі, я листів­
ку отримала… Знаєш від кого? Ну, дітей ти тоді вивіз, а я
296 над одною дівчинкою шефство взяла. Ми з матір’ю її в се­
бе залишити хотіли, але побоялися, важко нам жилось…
Неля, художниця. Пише інколи, не забуває. Теж обіцяє
приїхати. То, може, з Маринкою їм би й веселіше було.
Миронові, мабуть, не хотілось прощатися, — він, вла­
сне, й прибув у Миколаївку для того, щоб побачити Кате­
рину, — але доведеться й цією неділею пожертвувати. Для
особистих справ не вистачало часу…
Катерина помахала їм рукою й пішла далі, — мабуть,
до сільмагу, — а Мирон дав ґазу, машина почала видира­
тися на гору.
Ось і Пояс Слави — тут тепер усюди стоять величні
пам’ятники. Вони стоятимуть і тоді, коли вже не буде на
світі ні Мирона Кузьмовича, ні Миколи Остаповича.
Чомусь пригадався одеський «танк» — незугарне ство­
ріння, обварений листовим залізом трактор. Так, звичайні­
сінький трактор, який перед війною орав колгоспні лани.
— Братішка, — питали оборонця Одеси. — Тобі не
страшно воювати в такому «танку»?
— Ну,що ти, дружище! В німецькому танку снаряд за­
стряє, а мій пролітає наскрізь.
А Микола думав про зустріч, яка зараз мала відбути­
ся — якщо вони застануть Федора вдома. Тоді це був
скромний хлопець з лейтенантськими кубиками в петли­
цях. Війну починав на кордоні. В катакомбах не намагав­
ся виказати свої командирські переваги, але володів бойо­
вим досвідом і неабиякою хоробрістю. Здається, теж із та­
ких самих шахтарів, як і Мирон — виріс під териконом,
проте в шахту ніколи не спускався.
Біля двірця Мирон втерся в потік автомашин і автобу­
сів, що повертали на Пушкінську. Незабаром він заїхав у
двір, допоміг вийти Миколі, замкнув машину і крикнув
хлопцеві, що, користуючись доброю погодою, вовтузився
на бальконі біля якогось загадкового аґреґата:
— Олег, батько дома?
— Дядя Мирон! Здрастуйте… Тату, дядя Мирон приї­
хав!.. Дома, дома.
297 — А ти що робиш?
Хлопець був одягнений у ватянку, мов колгоспний ри­
балка.
— Та… Мама пральну машину купила. Ну, мотор, ро­
зумієте?.. Одразу ж полетів.
Господар зустрів їх біля ліфта в спортивному костюмі
та в капцях. З Мироном привітався, як звичайно — він тут,
мабуть, бував частенько, — а Медуна вхопив у такі обій­
ми, з яких легко не вирвешся.
— Ось ти який!.. Та чого ж, упізнати можна. Здоров,
друзяко, здоров… Ну, заходьте, хлопці.
Квартира світла, затишна, обставлена за сучасним
стандартом. Якщо й було тут щось незвичайне, то тільки
шахтарська бензинка, що стояла на великій грудці вугілля.
Потім Микола додивився, що то не вугілля, а лише іміта­
ція.
Помітивши Миколин погляд, господар зніяковів:
— Це мені Олег на день народження змайстрував…
Олег! Бач, як ти мене підвів. Ну, який з мене шахтар?..
Ось справжні шахтарі. А я навколо шахти телят пас. Та
камінці в затоплений шурф кидав.
— Шахтар серед нас лише один, — кивнув Мирон на
Миколу.
— Нічого, тату, — заспокоїв його Олег, що встиг уже
переодягнутись у форму курсанта військово-морського
училища. — Ти ж сам мені розповідав, що при такій бен­
зинці перші букви навчився писати.
— Таке було, звичайно. Тут брехні немає… Любашо!
Де ти там?..
— Зараз, зараз, — відповів жіночий голос із сусідньої
кімнати. — Одну хвилинку.
Господиня, трохи причепурившись, вийшла до гостей.
Це була огрядна жінка років сорока. Вона виглядала дещо
старшою від свого чоловіка. Привітавшись і трохи побала­
кавши з гостями, відразу ж почала накривати стіл.
— Федоре, ми не надовго, — попередив Мирон. — Пи­
298 ти не будемо. Я за кермом, а Микола взагалі не п’є. В сек­
танти записався.
— Знаю, ти вже розповідав. Але сьогодні… Ну, дивіть­
ся. Любі не признавайтесь, бо й мені перепаде. Як вам по­
добається Олег? Через рік-два на підводному атомоході в
океан вийде. Не те, що ми.
— Краще б їх не було, — вперше подав голос Медун.
— Що вдієш? — зідхнув Федір. — І приємно, що лю­
ди такого досягли, й гірко… Але хлопці які повиростали!..
— З пральною машиною впорається, — пожартував
Мирон.
— Цього не знаю. Завтра побачимо. Розкидав усю до
цурки… Це, мабуть, складніше, ніж атомоход. Принаймні
так виглядає ця проблема.
Мирон докладно пояснив, чого вони приїхали. Федір
слухав, не перебиваючи його. Медун тим часом вдивлявся
в обличчя колишнього однокашника. Воно здавалося на­
прочуд молодим, хоч Федорові вже понад сорок. Інших
характерних ознак в цьому обличчі Микола не помітив —
такі люди здебільшого не запам’ятовуються. Тобі здаєть­
ся, що ти цю людину десь бачив, але коли й де саме —
пригадати не можеш. А проте, якщо добре придивитися,
то в сірих очах, котрі визирають з-під широких брів, помі­
тиш і гостру думку, і надзвичайну уважність, з якою ця
людина вміє слухати. І десь поза цим умінням вгадується
стримана жадоба діяння.
Вислухавши Мирона, Федір сказав:
— З Прокопом — це не складно. Я зараз подзвоню
Трохимові Михайловичу. Він швиденько розбереться. Але
що ж це у вас діється?.. Жах! Яка паперова душа могла
таке вигадати?..
— Ми вже пробували шукати. Не знайдеш.
— Не вірю, Мироне. Погано шукали. Колись дума­
лось: ось кінчиться війна — на нашу землю мир прийде.
Вічний мир! Ну, будуть вороги, звичайно… Капіталістичне
оточення, боротьба клясів… Та хіба ж це клясовий ворог
робить? А такої шкоди навіть диверсант не здатний вчини­
299 ти. Тут же міна підкладається під людську душу! Скільки
наших міст було знищено… А запитай отакого моряка, як
мій, — чи бачив він руїни?.. Та ні, на його долю вже не ді­
сталося… Але міна, котра під душу підкладена… О-о, це
страшно. Тут ми не будинки втрачаємо, а самих людей.
Хто ж це робить, хто?..
Довго ще вирував Федір, посилаючи прокльони на го­
лови циніків та бюрократів. Він уже не здавався Медунові
таким безликим, як спершу.
На превеликий подив Миколи Остаповича, Федорові
були добре відомі ті штреки, про які він розповідав Миро-
нові.
— Сам не ходи, — попередив Федір. — Там можна го­
лову втратити.
Більше він про це нічого не сказав.