Квартира, де жили Небери, нічим не відрізнялася від
робітничих квартир — може, тільки тим, що заводське
правління підтримало Віктора й він як художник отримав
додаткову площу. Отже Небери мали три добрих кімнати.
Обставлені вони модерними меблями, на стінах висять
картини самого господаря (не Ната, звичайно!), підлога
вкрита килимами.
Небери вселилися сюди через два місяці післа одру­
ження. Віктор сам обставляв квартиру — Олесю він при­
віз тоді, коли все вже було готове. Справили новосілля,
знатний сталевар Олександер Медун пробачився за вибиті
зуби, всі сміялися, а Віктор не тільки не ображався — ба,
навіть заохочував гостей до жартів. Дядько Сидір з Одеси
прислав холодильник. Віктор дуже пишався цим подарун­
ком.
Оксана Самійлівна була рада за доньку — зять їй по­
добався. Молоді кликали й матір до себе, але вона ще не
почувала старости, та й насправді була не стара. Вікторо­
ві не до вподоби хата, де живе теща, — зіп’яла її вдовиця
300 відразу ж по війні, а воно ж відомо, як тоді будувалися.
Він домовився на заводі про шифер, хотів перекрити хату,
але теща раптом відмовилась. Спершу ніби й погоджува­
лась, та потім вирішила: рано від зятя приймати дорогі
дарунки. Нехай поживуть молоді, хай упевняться, що до­
рога в них спільна, бо тепер не кожен шлюб добром кінча­
ється. Щоправда, Віктор старший від Олесі років на два­
надцять, він уже встиг попарубкуватись, але життя привчи­
ло Оксану Самійлівну до обачности.
Ніщо не віщувало недоброго. Олеся виявилася зразко­
вою господинею, вона швидко опанувала премудрості мі­
ського побуту, а Вікторові так набридло жити одинаком,
що він одразу ж оцінив переваги шлюбного життя. Олеся
завжди багато читала, література була її улюбленим пред­
метом у школі, а тепер у неї лишалося більше вільного ча­
су для книг, ніж у Бугаївці. Віктор спершу почував себе її
духовним наставником, та незабаром пересвідчився, що
Олеся знає не менше від нього, а, може, й більше. Це інко­
ли дошкуляло його самолюбству, проте він зміркував, що
дружина художника мусить бути освіченою людиною —
треба лише прищепити їй деякі побутові навички, бо шко­
ла, видно, про це не дуже дбала. Так, скажімо, Олеся мо­
гла після обіду витерти рота долонею, як роблять сільські
люди. На подібні зауваження вона не ображалася, і вже
невдовзі її можна було прийняти за міську дівчину, котра
виросла в інтелігентній родині.
Так, ніщо не віщувало недоброго. Сам Віктор також не
передбачав, що він згодом втягнеться в ризиковні авантю­
ри. В художньому інституті він провчився лише три роки.
Здібностями не відзначався, але вже на третьому курсі зро­
зумів, що його фах дозволяє непогано заробляти. Почав
брати замовлення, котрі згодом відтягнули від навчання.
Приїхав на завод заради заробітку, та вже й не повернув­
ся до інституту. Своїм життям він був задоволений, на за­
воді до нього ставилися з пошаною, а обласне товариство
художників обрало його до складу правління. Замовлень
справді було багато, — аби тільки встигав упоратись —
отож свіжа копійка його не обминала.
301 Так би й жили Небери, — спокійно, без падінь та зле­
тів, без пригод та авантюр, — коли б не ота поїздка в Оде­
су. Там справді до нього підійшов юнак, який відрекомен­
дувався Віталієм. Пристойний хлопець, нічого крикливо­
го — ні в манері триматися, ні в одязі. Він запросив Вікто­
ра в сусіднє кафе, щоб поговорити про вельми поважну
справу. Назвав себе другом Володимира, але попередив,
що Володимир нічого не повинен знати про їхню розмову
— це стосується його здоров’я. З’ясувалося, що Володи­
мир лікувався у психіятра, котрий продовжує за ним на­
глядати. Зараз нібито все гаразд, — Володимир навіть п’є
менше, — але психіятр дуже заклопотаний його долею.
Було б дуже прикро, якби там, куди їде Володимир, увір­
вався за ним лікарський нагляд. Через те їм треба обміня­
тися адресами — лікар якось навідається. Братові теж про
це не слід розповідати — навіщо залякувати рідних? Спра­
ва дуже делікатна, не всі розуміють, які тут трапляються
психологічні тонкості та нюанси. Він, Віктор, з першого
погляду сподобався Віталієві — щирий, добросердний —
на нього можна покластися.
Віктор сприйняв ці слова без будь-яких підозрінь —
так, як вони були сказані. А коли Віталій довідався, що
Віктор теж художник, відразу ж повів його до Бориса Кор-
нійовича. Зателефонував йому додому, вони зустрілися у
скверику. І тут зненацька з’ясувалося, що вони давно зна­
ють одне одного.
Хоч дядько Сидір не виявляв особливої прихильно­
сте до Віктора, та все ж трохи родичався. Колись навіть
допомагав їм борошном, олією тощо — одразу після вій­
ни. Дядько працював тоді секретарем райкому, а його се­
стра — Вікторова мати — вчителювала. Скрутенько їм жи­
лося. Борошно привозив Захар Андрійович Гарбуз. З Заха­
ром Андрійовичем вони зустрічалися також на весіллі
Марти — доньки Сидора, двоюрідної сестри Віктора Не­
бери. Що то було за весілля! Із сусідніх областей началь­
ство наїхало, цілий корабель їх обслуговував — два ресто­
рани, люкси, бари, басейн для плавання. До порту з’їжджа-
302 лися скромно, ніхто із одеситів навіть не догадувався про
весілля. Та коли вийшли у відкрите море, так розгулялися,
ніби то царівна заміж виходила. Золото, діяманти — де те
й бралося! Дарунки були царські. І все ж, як не дивно, най-
коштовніший діямант подарував не хтось із знаменитих
гостей, а скромний, непримітний Захар Андрійович. Тепер
він виступав перед Неберою як Борис Корнійович Куций.
Вікторові було відомо, що Гарбуз-Куций кохався у
малярстві. Отож його не здивувало, що Борис Корнійович
цікавився долею Володимира Тарана. Був іще один мо­
тив, який не міг лишити Неберу байдужим: і дядько Сидір,
і навіть М арта трималися з Віктором як з бідним родичем.
А Куций був для них своєю людиною. Чи не допоможе
Борис Корнійович налагодити тепліші стосунки з роди­
ною Прилипка?
Про психіятра вже не йшлося — то, мабуть, був варі-
янт не для Небери. Адже ж Борис Корнійович спершу не
знав, у якій компанії Володимир вирушає на Донбас. По­
прощалися вони майже друзями. Куций неодмінно
навідається. Та й не тільки заради Володимира — він пере-
чуває насолоду від знайомства з картинами самого Вікто­
ра. Дещо він навіть купує у молодих художників. Мабуть,
для оцього хоббі йому й потрібен псевдонім. Що ж, це ро­
зумно.
Віктор дотримав слова — ніхто із Медунів не дізнався
про цю розмову. Йому здавалося цілком природним, що
Борис Корнійович турбується про Володимира — значить,
справді шанує його талант.
Куций приїхав на Донбас за півмісяця до того, як Во­
лодимир показав Небері дощечки з євангелійними сюжета­
ми. Ознайомився з картинами Віктора, але не виявив осо­
бливого захоплення. Віктор не образився — він не пере­
більшував свого художницького хисту. Зате йому було при­
ємно похвалитися перед Олесею новим другом — це ж
друг дядька Сидора! Дядько б, може, і сам приїхав, та ха­
зяйство в нього велике — ціла область. Гість детально
розпитував про Володимира — що він робить, як себе по­
303 чуває. Довідавшись, що Володимир працює газозварни­
ком, загадково посміхнувся:
— Нехай. Це для нього корисно.
Запросив Віктора відвідати Одесу — у нього є непога­
ний катерок, можна наловити ставриди. Не дуже зараз ло­
виться, але на юшку вистачить. Подарував Вікторові аме­
риканське видання Біблії — в Одесі її не важко придбати.
Цей дарунок трохи збентежив Неберу, тому Борис Корні-
йович поспішив пояснити:
— Сьогодні людство прагне себе зрозуміти. Хто ми,
звідки, куди йдемо?.. До речі, Тарана це дуже хвилювало.
А хіба можна щось зрозуміти, коли ми відрізаємо себе від
минулого?..
Борис Корнійович довго й докладно виповідав Вікто­
рові свої погляди на мистецтво та на життя. Він далекий
від церковних догматів, але слід зважити: ще не минуло й
півстоліття, як помер Васнєцов — автор розпису Володи-
мирського собору у Києві. Врубель, Ге — його друзі й суча­
сники — також не цуралися біблійних сюжетів. Або, ска­
жімо, Леся Українка — хіба вона зневажала Біблію? Або
Іван Франко…
Борис Корнійович певен, що малярство поволі повер­
неться до вікових традицій. Сюрреалізм, абстракціонізм та
інші модерні школи — це тимчасові захоплення. Клясика
жила й житиме релігійними ідеями, трансформованими у
майбутнє. Таран дещо зробив у цьому напрямі, та потім у
нього почалася глибока криза. Було б добре, якби Віктор
допоміг своєму другові. Є колекціонери, котрі охоче купу­
ватимуть картини молодих художників, написані на біблій­
ні теми. Вікторові також варто спробувати себе в цьому
жанрі.
— Кесарю — кесареве, а Богові — Боже, — завершив
Борис Корнійович з миролюбною посмішкою.
Віктор дивився в його обличчя, намагаючись усвідоми­
ти, що ж саме спонукає цю людину зрікатися усталених
поглядів. На релігійного фанатика він не схожий. Мода,
тільки мода. Але чому ж вона захопила Бориса Корнійо-
304 вича? Він уже не молодий — біляве волосся на маківці по­
рідшало, крізь нього вилискує пітний череп, а брови взяли­
ся памороззю, бо навіть альбіносів не оминає сивина.
Думав також про Володимира — про його філософсь­
кі шукання. У Володимира це не було модою, але й зрозу­
міти, чого він прагне, вельми важко. Всі тепер кажуть про
Космос, нічого нового тут немає, але той Космос, до яко­
го тягнувся душею Володимир Таран, був не механічним
нагромадженням світил, а чимось іншим, незмірно багат­
шим.
Тут, далебі, нічого незбагненного немає, окрім одного,
найістотнішого: яким чином оця космічна діялектика мо­
гла породити у Володимировій душі жагучу пристрасть?
Саме цього й не міг збагнути Віктор, бо для того, щоб це
збагнути, треба любити не своє обмежене «Я», а ті джере­
ла, із яких воно витекло.
А проте ці роздуми не дуже обтяжували його мозок.
Життя має в собі стільки принад, що не варто затьмарю­
вати їх проклятими питаннями, на котрі не здатний відпо­
вісти ні дурень, ні мудрий.
Тоді, коли Володимир показав йому свої одеські до­
щечки, Віктор уже був трохи підготовлений до того, щоб
не відсахнутися. Розповідь про Куцого його приголомши­
ла, але Віктор нічим цього не видав. Спершу його це вжах­
нуло: друг дядька Сидора — контрабандист !Та дедалі
страх відступав, натомість з’явилася зацікавленість. Вони,
напевне, загрібають такі гроші, які Вікторові й не снилися.
Володимир, звичайно, ідіот: дозволив їм наживати тисячі,
а сам задовольнявся троячками. Неберу ці подонки так де­
шево б не купили.
Відганяв від себе ці думки, але вони переслідували йо­
го ночами. І вже через тиждень Віктор почав копіювати
новітню Голгофу. Намагався переконати себе, що робить це
без будь-якої мети, але десь у глибині його єства визріва­
ла певність, що копії сподобаються Борисові Корнійовичу.
Хто із закордонних туристів стане доскіпуватись, оригінал
чи копію вони одержали? Для них передусім важливо те,
305 що придбано це в Росії. І хоч діялось це на Україні, але
Небера користувався тією політичною географією, яка, на
його думку, панувала на Заході. Там, напевне, окрім укра­
їнської еміграції, ніхто й не згадує про Україну. Та й само­
го Віктора ця проблема не хвилювала. Дядько Сидір нама­
гався розмовляти російською мовою, хоч у нього це сміш­
но виходило. Зате Віктора вже не можна було відрізнити
від росіянина. Лише з Олесею та Володимиром він перехо­
див на українську.
Інколи Віктора зупиняла думка: в сучасному світі не­
має жодної держави, яка б не карала за контрабанду. По­
тім приходило заспокоєння: Борис Корнійович справляє
враження досвідченої, обачної людини. І взагалі вовка бо­
ятись — у ліс не ходити…
А незабаром Віктор на своєму «Москвичі» повіз пер­
шу партію електро-Голгофи до Одеси. Борис Корнійович
прийняв його приязно, але насторожено. Товар конче по­
трібний, та не такий він простак, щоб відразу відкрити всі
карти. Небера, мовляв, звернувся не за адресою, Володи­
мир щось тут наплутав.
Після милої бесіди з Борисом Корнійовичем Віктор зму­
шений був скласти свій товар у багажник «Москвича» й ви­
рушити додому. Та не встиг від’їхати й двадцяти кіломе­
трів від Одеси, як його наздогнав мотоцикліст, в котрому
він упізнав Віталія. В колясці мотоцикла сидів незнайомий
гевал з критим підборіддям і волосатими кулаками. Він
вийшов із коляски, відібрав ключі у Віктора, відчинив ба­
гажник машини. За мить усі п’ятнадцять копій, що були
ретельно запаковані, опинилися в руках мотоциклістів.
Вікторові було наказано їхати додому й мовчати про те,
що з ним сталося.
Не пізніше, як за три дні до нього знову навідався Бо­
рис Корнійович. Він жодним словом не обмовився про
Голгофу, але попросив у Віктора розписку на аванс під
майбутні картини. Аванс був цілком достатній для того,
щоб продавши «Москвича», можна було купити «Волгу». І
лише тоді, коли розписка опинилася в кишені Бориса
306 Корнійовича, він, любязно посміхаючись, поклав руку на
плече Небери.
— Що ж, Вікторе Васильовичу… З Тараном було про­
стіше. Він коштував дешево. — Провів долонею по пухна­
стій лисині, трохи подумав.— Даруйте, що мої хлопці ви­
явились не дуже чемними. Нам немає потреби грати в піж­
мурки. Ви, мабуть, зрозуміли, що на вас чекає в тому разі,
якщо..
Так, Віктор це добре уявляв. Після зустрічі з мотоци­
клістами волосаті кулаки Вухатого ввижалися йому всю
дорогу. Догадувався, що це не просто грабунок — Вуха­
тий і Кирпа невідступно стежили, куди він поїде від Бори­
са Корнійовича, а потім вирішили (чи їм було наказано)
продемонструвати свою спритність і рішучість. І якби в Бо­
риса Корнійовича з’явилася найменща підозра, що Небера
був нещирий, ці двоє віднайшли б надійний спосіб його
знешкодити. Звісно, додому б він не вернувся…
А проте була в цій відвертій розмові й деяка полег­
кість: Віктор повірив, що справа у Бориса Корнійовча по­
ставлена надійно. Саме цього він і прагнув.
— Все ясно, — коротко мовив Небера.
— Гаразд, — схвально хитнув головою Борис Корнійо-
вич. — Тепер прошу вислухати, чого ми від вас чекаємо.
Копії — це не мистецтво, ви ж самі розумієте. Робіть, при­
годяться, але… Вам належить залучити до нашої справи
Тарана. Не кваптеся, будьте розсудливі. Було б не зайве
придбати затишний будинок — ваша квартира для такої
роботи не годиться. Пошукайте на околицях, гроші отри­
маєте відразу. Запам’ятайте: Таран, Таран!.. Ну, й ви, зви­
чайно, але разом з ним, як його співавтор.
Та, мабуть, будинок на Донбасі потрібний не лише для
їхньої роботи — напевне, у Бориса Корнійовича були свої
далекосяжні пляни. Кому спаде на думку, що десь поміж
донецьких териконів діє художня майстерня, котра виго­
товляє ходовий товар для одеських контрабандистів? Крім
того, Борис Корнійович, мабуть, хотів мати надійний ку­
ток, в якому можна дещо переховувати. І, нарешті, сам
307 будинок, оформлений на підставну особу, хіба ж не стано­
вить цінности?..
Якби ми запідозрили, що Віктора в цій авантюрі заво­
рожили самі тільки гроші, то, напевне б, помилилися. Це
було досить схоже на газард гравця, котрий здатний все
програти, але ніколи він не покається. Щоразу виставляти­
ме все більшу й більшу ставку, щоб мати насолоду зліта­
ти в піднебесся й падати звідти в чорні провалля. Остан­
ньою ставкою буде його власне життя…
Бозна, що відчував Борис Корнійович і як він став кон­
трабандистом — може, й ним керували ті ж самі пристра­
сті. Ходіння по лезу бритви для деяких людей стає таким
же заразливим, як вино або наркотики. Через те й не мож­
на раціонально пояснити, чому Віктор приєднався до Ку­
цого. Можливо, саме тому, що малярство для нього було
ремеслом, а не пристрастю. У глибині його натури жило
підсвідоме бажання сильної пристрасти — потреба хвилю­
вань, млосного замирання серця, навіть потреба якогось
інтелігентного детективу, — і саме через те, що він ніколи
не був справжнім художником, ця його потреба відшукала
шлях у несподіваному напрямку.
Життя Віктора раптом стало цікавим, навіть захоплю­
ючим. Його не переслідувало сумління з приводу того, що
він, Віктор Небера, котрий розмножував портрети вождів
революції, тепер почав розмножувати Христа. Подумки
глузував з Володимира і навіть вважав, що розмови про
його хворобу не безпідставні.
Як закоренілий індивідуаліст ніколи не збагне вчинків
людини, котра готова вмерти за колектив, за народ, так і
атеїст типу Небери не здатний усвідомити, що людям, ко­
трі вросли душею у невимірність Космосу, не потрібно
безсмертя власного «Я» — досить відчувати себе крапли­
ною в Океані, досить знати, що живе Океан і ти в ньому. В
самому Океані немає краплин — вони виникають лише то­
ді, коли він теплим травневим дощем зрошує ниви. Корот­
кочасність їхнього існування є такою ж самою необхідні­
308 стю, як і вічне буття Океану. Та якою ж смішною здавала­
ся б нам ота нерозумна краплина, котра почала схлипува­
ти з приводу короткочасности власного «Я». Її безсмертя в
безсмерті самого Океану, а без нього вона ніхто й ніщо…
Отож сам по собі атеїзм іще не є прогресивним спосо­
бом мислення, якщо він вступає у спілкування з людським
егоїзмом: тоді атеїзм породжує істот, заклопотаних лише
власними вигодами. Релігія створювала в їхній свідомості
ілюзію потойбічних вигод: безсмертя особи. Такій людині
здавалося вигідним замурувати себе в печері, катувати
власне тіло веригами, померти в дранті та гнійниках. Це
також був егоїзм, що дивився тисячолітніми мітами. Зрік­
шись мітів, він обернувся своїм темним обличчям до не­
стримних земних насолод, але духовна сутність його не
змінилася. Просто він зрозумів, що немає сенсу міняти
земне на небесне — можна передешевити…
Саме тут проходить духовна межа поміж нашими ге­
роями — Володимиром Тараном і Віктором Неберою.
Але повернемось до опису подій, котрі лишилися поза
нашою увагою. Тепер читачеві зрозуміло, хто був справ­
жнім власником дачного будинку, яким пишався Віктор. А
що ж діялося з Олесею?.. Чому її життя перетворилося на
щоденні тортури?..
Дитячий смуток інколи стає причиною передчасної ду­
ховної зрілости. Якщо все наше життя є суцільним пізнан­
ням — через болі та радощі, через драми й трагедії — то
зрозуміло, що в душі Олесі, котрій довелося зазнати чима­
ло кривд, рано прокинулося бажання збагнути людей і світ,
в якому вона жила. Олеся була замкнутою, відлюдкува­
тою дитиною. Людські сумніви та нашіптування стосовно
її походження боляче ранили дитяче серце. Сільські дітла­
хи не знають делікатности — почуте від батьків негайно
переносять одне на одного. І вже тоді, коли її маленькі по­
дружки почали усвідомлювати, що дітей не в капусті зна­
ходять, Олеся стала для них «німецькою вівчаркою».
Чи може бути страшніше тавро для дитини? Плакала
Олеся, плакала й мати. Знала Оксана Самійлівна, що це
309 дитяче горе здатна розвіяти лише одна людина — Кирило
Трохимович. Посилала дівчину до його двору — може,
зглянеться? А він носив у серці іншу образу — нагуляла з
німцями, тепер на сина звертає. І чим більше серце його
полонила туга за втраченим сином, тим більше неприязні
вихлюпував він на голівку бідолашньої дівчинки.
Рідко пробивалося в ній дитяче — безтурботний світ,
бажання погратися з дітьми — любила бавитися в самоти­
ні, серед бур’янів та поміж руїн забутої церкви, де гнізди­
лися кажани А коли вивчилася читати, книги стали її єди­
ними друзями.
Так і виросла Олеся — з вічним смутком в очах, з над­
мірною зосередженістю на власних скорботах. Вчилася до­
бре, вчителі її любили, а згодом полюбили й одноклясни-
ки. Але дитяче горе не забувалося. Всі про нього давно за­
були — всі, окрім самої Олесі. Добре вона знала, що бать­
ко в неї не німець, а той, для кого горить вічний вогонь
під пам’ятником Невідомому Солдатові, але часто ввижа­
лося їй, що в поглядах людських жевріє прихований докір.
1 це було надміру тяжко!..
В інститут не мала наміру вступати — страшно було
розлучатися з матір’ю: самотня вона, дуже самотня в рід­
ному селі. І саме тоді, коли Олеся закінчила десятирічку,
до Бугаївки приїхали заводські артисти.
Віктор видався їй виходцем із того омріяного світу, де
люди широко й щедро живуть духовним життям — книга­
ми, малярством, музикою. З ним можна вільно про все
розмовляти — про Толстого й Шевченка, про кінокартини,
які їй полюбилися. Так вони й проговорили тоді до піз­
ньої ночі — Олесю чарувала його мова, він був першим,
кому вона дозволила себе поцілувати. А це для неї так ба­
гато важило! Шкода, що Віктор домагався чогось більшо­
го, але мати давно її попереджала, що так буде. Відважив­
ши Вікторові доброго ляпаса, Олеся не відчула до нього
неприязни. Не образилась вона й тоді, коли їй стало відо­
мо, за що Олександер Григорович вибив йому зуби. Розу­
міла, що вона в нього не перша, дивувалася, що поміж чо­
310 ловіків це може бути предметом гордости, але намагалася
не надавати дурницям серйозного значення. До того ж Вік­
тор запевнив Олесю, що він і гадки не мав її кидати: про­
сто в такий дикий спосіб вихлюпнулась його радість. Сло­
вом, дешеве парубоцтво, та й годі.
Напевне, саме так воно й було: Віктор ніколи не шко­
дував, що одружився з Олесею. А Ната…
Ну, гаразд, в чому можна бачити радощі земного жит­
тя, коли ще й у цьому собі відмовляти? Для чого ж тоді
гроші — невже тільки для пиятики? У декого це саме так,
у Віктора інакше. І якщо Олеся вірить, що Ната виконує
лише обов’язки натурщиці, то які ж тут можуть бути гри­
зоти?..
Звичайна мораль людини, для котрої фізіологічні
функції є синонімом життя. Частка (скажімо, статеве)
сприймається як єдино істотне, а все інше — тільки служ­
ба богові насолод.
Олеся намагалася не сковувати його свободу. Вишуку­
вала в ньому звичайну людську щирість, вірність у голов­
ному — в тому, що становило його суспільну сутність. Він
був для неї справжнім художником, бо вмів захоплювати­
ся не лише власними картинами, а й талантом свого дру­
га. Цю якість вона дуже шанувала в чоловікові — тут він
здавався їй цілком щирим. Вона прощала йому все дрібне,
несуттєве, бо хіба, скажімо, не було побутових недолад­
ностей у Толстого або Достоєвського? Та яка б це для неї
була трагедія, коли б вона раптом переконалася, що Вік­
тор взагалі не художник, а лише духовно спустошений спе­
кулянт!..
Саме тут і починається те, що зробило її нещасною.
Прозріння приходило поволі — страшно їй було повірити
в гірку правду.
Як не дивно, але Віктор мало що приховував від Оле­
сі. По суті, окрім Нати, не ховав нічого. Можливо, тут дія­
ла звичайна обмеженість: те, що іншим здавалося ганеб­
ним, він сприймав як цілком природне. А, може, — і це
ймовірніше, — Віктор недоцінював духовне життя дружи­
311 ни. Він усе ще дивився на неї як на звичайну сільську дів­
чину, а вона, сільська дівчина, за віковою традицією уявля­
лася йому істотою, котра найбільше дбає про те, щоб роз­
багатіти. Він відверто пишався своїми заробітками — хіба
сталевари стільки заробляють? — але хвалькуватість іще
не здавалася Олесі чимось відворотним. Олеся сприймала
його заробітки як оцінку таланту з боку суспільства, гада­
ла, що, радіючи разом з ним, підтримує в ньому добрий твор­
чий настрій. Приємно було й те, що Віктор ніколи не виявляв
скупости. Оксані Самійлівні нав’язував гроші майже сило­
міць, допомагав Володимирові — цим він не раз вихваляв­
ся перед Олесею — змушував дружину купувати для себе
дорогий одяг.
Чи були гроші в його житті саме тим, що спричинило­
ся до тяжкого лиха? Важко на це відповісти. Він любив
розкидати гроші — оце, мабуть, точніше. Не скупий ли­
цар, а марнотратник, котрий вважає життя приємним ли­
ше тоді, коли є що розтринькувати.
Олесю він вважав лагідною куркою, для якої щастя
полягає лише в тому, щоб завжди вистачало проса. Ось
чому Віктор не дуже й ховався від неї зі своїми копіями.
Та й як можна сховатися, коли в нього не було окремої
майстерні? Помітивши подив у її очах, він засміявся:
— 1 мене заразила ваша церква, не тільки Володимира.
Коли копії почали множитися, Олеся стурбовано запи­
тала:
— Навіщо так багато?
— Не пропадуть, — загадково прищулився Віктор. —
У мене ніщо не пропадає.
Її юне обличчя з тінню задавненого смутку на мить
скам’яніло, мовби Олеся про щось догадалася. Але це ще
був не здогад, навіть не підозріння, а тільки настороже­
ність, тривожне передчуття. Щось у цьому не те й не так
— подумала вона, проте нічого не сказала чоловікові.
Завтра й позавтра він робив теж саме — розмножував
Христа, розіп’ятого на високовольтній вежі. В очах Вікто­
ра блимав лихий вогник, наче він збирався комусь помсти-
312 тися. А коли в квартиру подзвонили, Віктор заметався,
мов перед обшуком.
— Не відчиняй!..
Метушливо поховав копії, прибрав кімнату, й лише то­
ді сторожко наблизився до дверей. Але за дверима не бу­
ло нікого — це дзвонив поштар, повідомляючи, що слід
заглянути в скриньку.
Схвильований, навіть наляканий, не відразу помітив
Олесю, яка сиділа в кутку кімнати перед вимкненим теле­
візором. Обличчя в неї бліде, руки непорушно лежать на
колінах, очі благально дивляться на чоловіка, ніби питаю­
чи: що це ти задумав милий? Пригорнув її до грудей, ска­
зав заспокійливо:
— Ну, чого ти, дурненька? Просто мені цікаво. Століт­
тями художники малювали Христа… І нікого це не дивува­
ло. А тепер чомусь жахаються.
— Ти не малюєш, — ніби вибачаючись за те, що не
повірила його словам, вимовила вона. — Ти виготовляєш.
Так, як виготовляють Нефертіті.
Віктор неприродно, з помітною нарочитістю, зарего­
тав:
— А ти тямуща. Не малюю, а виготовляю… Гм-м, ці­
каво! Ну, а раніше, що я робив?
— Теж інколи виготовляв.
— То яка ж різниця?
— Тоді тебе на заводі просили. А зараз… Для кого це,
Вітю?
— А якби для попів, то що?
— Вони такого не візьмуть.
— Хіба в церкві немає електрики? — натякуючи на не­
звичайність Голгофи, трохи глузливо запитав Віктор.
— Не візьмуть, — з м’яким докором повторила Олеся.
— Та й чого це раптом для попів?
Він сів на тахту, в погляді з’явилася холодна суворість.
— Невже ти вирішила бути моїм цензором? Чи не за­
багато?
— Ні, Вітю, не цензором. Просто я не розумію, через
те й запитала.
313 Віктор промовчав, гамуючи роздратування.
— Вчуся. Тобі ясно?.. Все життя треба вчитися.
Рвучко підвівся з тахти, зачинився у своїй кімнаті й не
виходив до самого вечора. Уночі, прийшовши до неї, він
був ніжний, лагідний. Його переповнювали якісь незрозу­
мілі почуття — щось схоже на відчайдушну мрію. Він ка­
зав їй про те, що вони житимуть не так, як зараз — наба­
гато краще.
— Всі ми живемо не так, як хочемо. Ти хіба не поміти­
ла?
— Не знаю, — розгублено прошепотіла Олеся.
— Я вирішив це розірвати. Ось Володимир — він му­
чить себе, катує. Дошукується істин… Все це пусте, Олесю.
Люди ніколи не зрозуміють, для чого вони живуть. Треба
просто жити. Жити — от і все!.. Не знаю, що там знаходи­
ли в Епікура. Мені він зрозумілий ось чим: жити варто ли­
ше тому, що це приємно. Мати насолоду від життя — ось
головне!
— А Христос? — боязко запитала вона. — Йому ж бу­
ло неприємно, коли розпинали.
— Невже ти повірила, що в мене це серйозно? Це
жарт, Олесю, тільки жарт… Ми заперечуємо Христа, але
схожого в нас багато. Життя заради якоїсь далекої мети..
Ну, навіть заради людства. Проповідь героїзму…
— Вітю, навіщо ти розмножуєш Ісуса?
— Скажу, люба. Але не сьогодні. Ти не хвилюйся. Я
зроблю так, щоб у тебе було все. Все, що захочеш… Хо­
чеш мати чорну «Волгу»? Ну, кажи, не бійся. Я давно про
неї мрію.
— Якщо тобі так хочеться…
— А нову хату для матері?
— Не знаю, чи мати погодиться. Вона боїться.
— Чого ж їй боятися?
— Всяке буває. Що власними руками зробила, те й
моє. Аби вам жилося добре. Так вона каже.
Довго вони проговорили тієї ночі. Олеся поволі вгомо­
нилася, та не надовго. Коли Віктор виїхав до Одеси, її
314 знов почали переслідувати сумніви. Якось воно дивно збі­
галося: приїзд Бориса Корнійовича, розмноження Христа,
поїздка Віктора з копіями. А потім знову з’явився Борис
Корнійович. Не минуло й тижня після його появи, як Вік­
тор придбав нову «Волгу». На завод опускалася рознаряд­
ка для сталеварів, але серед них не знайшлося охочих —
купив Віктор. Радів, як хлопчисько, боявся доторкнутися
пальцем до дзеркальної поверхні, годинами не відходив
від машини. І тут же подав заяву про звільнення з заводу.
Та ще більше занепокоїлась Олеся, коли Віктор почав
шукати будинок. А те, що він знайшов, зовсім її приголом­
шило: скільки ж це треба грошей?..
— Я все зрозуміла, — сказала вона з такою твердістю
в голосі, якої Віктор від неї не чекав. — Борис Корнійович
— не лікар. І будинок ти купуєш не за свої гроші.
— Ну то й добре, що зрозуміла, — спокійно усміхнув­
ся він. — Якісь недорікуваті ремісники штампують Нефер-
тіті. Сама ж ти казала. Штампують, аж пилюка стовпом.
Знущання над мистецтвом. Хіба ж не так?.. їм, бач, дозво­
лено… А те, що я роблю… Будь-який художник засвідчить,
що це не халтура. Незвично, правда, але ж не халтура. Чо­
му ж я не маю на це права?
— То ж не твоя робота.
— 1 що з того? Володимир своє одержить.
— Але ж він не знає.
— Не біда, дізнається. Він сам стільки наляпав цих
картинок… Та чого ж ти хвилюєшся? Не бійся, він не свя­
тий.
— Це, мабуть, за кордон іде.
— За кордон? Звідки ти взяла?..
Остання Олесина репліка не в жарт сполошила Вікто­
ра. Він був готовий до того, що Олеся зрештою довідаєть­
ся, звідки до них прибувають гроші. Хоч Борис Корнійо­
вич не був захоплений копіями, але вони мали добрий
збут. Небера блискуче оволодів виробництвом — мабуть,
ліпше від автора. Принаймні з боку кількости Борис Кор­
нійович цілком задоволений. З Володимиром було багато
315 замороки. Надалі він потрібен лише як автор оригіналу —
треба розробляти нові сюжети. А розмножувати їх буде
Небера, — автомат, справжнісінький автомат…
Звісно, це виробництво не можна було сховати від
Олесі. Та хіба ж він не бачив колись у її хаті потворних ле­
бедів? Є ж вони, оті дешеві нездари, які торгують на база­
рах своїм «мистецтвом». їздять по всій країні, добирають­
ся аж за полярне коло, експлюатуючи людський несмак.
Ніхто їх не чіпає так само, як і виробників Нефертіті, хоч
вони й не володіють артільними печатками. Словом, це ще
не кримінал. Ну, виключать з обласного товариства ху­
дожників, та й по тому. Областей тих, слава Богу, стільки,
що на їхнє життя вистачить.
Але ж торгівля з-під поли серед закордонних моряків
та хапливих туристів, котрі, озираючись, всовують тобі в
руки таємно провезені речі або доляри… Потім розпрода­
вання долярів серед людців, які випещують у собі загадко­
ві наміри… О-о, це вже зовсім інша річ! Тут пахне контра­
бандою.
Та яке, власне, до цього діло Вікторові? Небера про це
нічого не знає і не бажає знати. Роблять це люди, які, пев­
но, невідомі навіть Кирпі та Вухатому. Відомими для них
ці бідолахи стають лише тоді, коли годинник на руці Бо­
риса Корнійовича відлічує останні години їхнього життя.
Кирпа і Вухатий — тільки різники. А, може, й сам Борис
Корнійович — лише важіль у цій кримінальній машині. Не
Гвинтик, але й не керманич — важіль.
Пригадалося весілля Марти: звідки на неї сипався дія-
мантовий град? Там, на весіллі, Небера зрозумів: усі вони
живуть за подвійною бухгалтерією. Про людське око —
поміркованість і помірність, а у власному середовищі мож­
на відкинути цю машкару. Вони — влада, вони — сила. То
навіщо ж гратися у скромність?..
— Ні, Олесю, за кордон це не йде.
— Правда?..
— Кому це там потрібне?.. Це тепер модно, як оті хре­
стики. В нас модно.
316 Певности в його словах Олеся не відчула. Вона нама­
галася відрадити його від цієї небезпечної справи, плакала,
благала, але Віктор сердився, навіть нагримав на неї. Тоді
вона йому сказала:
— Ти ж попадешся, неминуче попадешся.
— Чому? — отетерів він.
— Тому, що в тебе все на обличчі написано. Ти не вмі­
єш, Вітю. Вони тебе втоплять, а самі сухими із води вилі­
зуть.
І саме за те, що він не вміє дотримуватись конспірації,
лаяв його Борис Корнійович у свій наступний приїзд. Кри­
чав, погрожував — Олеся прокинулася від його голосу.
Слів не чула, але добре розуміла, що її чоловік виглядає
зараз побитим цуциком. Жалко їй було Віктора — вона ж
його так любила! Все ще сподівалася, що якось він отя­
миться. Не могла приховати свого лиха від Ксені, але й
виповісти його не наважувалась. Тільки матері відкрила
повністю, нічого не приховала.
Так вони й жили, молоді Небери в п’ятиповерховому
будинку серед кадрових металюрґів, що вранці дружним
гуртом висипали з їхнього дворика, поспішаючи туди, де
Сонце робочими руками кувало для себе залізні крила. Ди­
вилася Олеся, як погойдуються їхні спини в сизуватому
мерехтінні ранкової вулиці, а потім падала обличчям на
тахту й беззвучно плакала.