Володимир належав до тих натур, які не вміють довго
жити в непевності, але на цей раз щось його стримувало.
Наступного дня він не поїхав до Віктора — працював над
«Каяттям». Це було щось схоже на кроки по березневій
кризі — Володимир був обережний, вивіряв критичною
думкою кожен мазок. Картина мусіла підсумувати все, що
він пережив та передумав протягом останніх років.
Було б хибно гадати, що пошуки сенсу людського
існування остаточно завершились. Варто лише осмислити закони руху, — космічну взає­
модію притягання й відштовхування! — і тобі одразу ста­
не ясно, що «живе» відрізняється від «мертвого» своєю здат­
ністю активно відштовхуватись від поверхні небесних тіл.
Так, це тільки механічний бік справи. Але ж він поя­
снює, що в загальному взаємодіянні космічних сил у жит­
тя є свій власний полюс, до якого воно належить і заради
якого створене. Необхідність відштовхування від плянети
об’єднала атоми й молекули в такі структури, які згодом
перетворилися на живу клітину. У цього полюса не було
іншого виходу. Сили тяжіння завжди перебувають у стро­
гій рівновазі з силами відштовхування. Саме ця рівновага
й породила небесні тіла. Тимчасова перевага сил відштов­
хування породжує гори й вулкани, але це тільки сліпий
бунт глибинних стихій, котрі намагаються зруйнувати віч­
ну в’язницю, створену Гравітацією. Зруйнувати її неможли­
во — можна лише випустити голубів у небо і, дивлячись
на них з в’язниці, переживати радість від прекрасного ви­
довища свободи. Так, мабуть, радіє Земля, спостерігаючи,
як вільно й могутньо літає сьогодні людина.
Та знов-таки: це ще не все — закони руху не до кінця
пояснюють закони руху. По законах руху можна прокре­
слити лише пунктир. А повнокровні лінії, що створюють
живий образ, прокладає не фізика — їх творить художник.
Отож, на думку Володимира, у глибинах субстанції —
в межах законів руху — існує вільна імпровізація. А вона
може існувати лише там, де є сам імпровізатор — Суб’єкт
Творення. Бог чи Природа? Чи те й те в Єдиному Суб’єк­
ті?..
Художником, перед яким Володимир схилявся був Ре-
ріх. Йому, на думку Володимира, як нікому іншому, вда­
лося мовою пензля прокричати людям: ви — діти Сонця,
діти Всесвіту. Він, Всесвіт, живе в кожній нашій клітині, ви
— це Він!..
…Якщо є віра, страх мусить померти. Якщо є страх —
немає віри. Так думав Володимир, досліджуючи в собі те,
що він відчував перед подіями, які неминуче насувалися.
318 Художника породжують щирість і повнота душі, а хитро­
щі з самим собою здатні породити лише безпринципного
міщанина.
Про це йому належало думати ще й тому, що була
Ксеня з її надмірною обережністю. Що ж, власне, змінить­
ся, якщо вони кудись потайки виїдуть? Адже ж гріх його
не перестане множитися — Віктор і надалі виготовлятиме
фальшиві картинки, котрі таврують людство за те найбіль­
ше, найсвятіше, що вочс встигло зробити: навчило літати
залізо. Раніше це вміло тільки Сонце, навколо якого обер­
таються небесні тіла. Тепер це роблять його земні діти. А
малюнок Володимира саме ж за це й таврував сучасне
людство, яке нібито розпинає Христа на високовольтних
вежах! То хіба ж це не блюзнірство?..
І все ж Володимир покищо не знав, що йому належало
робити. Лише одне для нього було ясне: треба вберегти
Ксеню від зайвих терзань.
Якось у Григорову хату, де працював Володимир, зай­
шов Іван. Брати посиділи, покурили.
— Ну як, приймають? — затягуючись сигаретним ди­
мом, запитав Іван.
— Кого?
— Ну оце… Те, що ти малюєш. Кажуть, ніби вже
прийняли.
— Хто каже?
— В нарядній чув.
Володимир подумав: ось у кого можна попросити по­
ради, брат не злукавить.
— Як у тебе з грошима? — продовжував розпитувати
Іван. — Приймуть чи не приймуть, а їсти треба.
— Покищо є.
Іван, мабуть, відчував, що брат від нього з чимось
криється — напевне бачив це по Ксені. Володимирові хо­
тілося все йому розповісти. Але як з ним про це заговори­
ти? Почав з натяків.
— Іване, щоб ти зробив, коли б… — Володимир заткнув­
319 ся, не знаючи, що казати далі. Але його мова вже насторо­
жила брата, відступати було пізно.
— Кажи. Чого ж ти?..
Володимир наважився.
— Сталася зі мною в Одесі одна халепа. Зв’язався з
людьми, які займалися контрабандою. Малював для них.
На Івановому обличчі з’явилося незвичне для нього на­
пруження думки і водночас дивакувата розгубленість —
напевне, він чекав чогось іншого.
— Для чого їм твоє малювання?
— Вони його на закордонні товари обмінювали.
— Ов-ва! — мимоволі вихопилось в Івана. — Які ж
товари?..
— Всякі. Я про те не знаю. Взагалі я жив так, що… Ти
знаєш, як я жив. Але не в цьому суть. Тепер вони мої кар­
тинки без мене розмножують.
— Друкують, чи як?
— Ні. Є там у них один кмітливець, виготовляє копії.
Іван зідхнув з полегшенням.
— А я думав, із Ксенею щось не гаразд. Вона аж зеле­
на зробилася.
— За мене переживає, — зніяковіло пояснив Володи­
мир.
— Чого ж тут переживати? Поїдемо в Одесу й наведе­
мо порядок. — Він почав загинати пальці. — У Миколи
Приймака є мотоцикл. У Валерія… Іще двох візьмемо. Ну
й досить… Цю наволоч треба вчити. Ми їх так віддубаси­
мо, що всі товари отут будуть, в Орловій балці. Самі при­
везуть. Наші дівчата спасибі скажуть. Та й хлопцям щось
перепаде.
Володимир засміявся.
— Занадто просто в тебе виходить.
— А як же? — запально вигукнув Іван. — Вони на то­
бі наживаються, а ти їм прощати будеш? У нас такого не
водиться.
— Не те, не те, — докірливо похитав головою Володи-
320 мир. — Ти мене не зрозумів, Іване. Тут, бач, категорії ду­
ховні. Навіть політичні.
Іван на хвилину замислився.
— Ну, то з Сашком побалакай. Він у політиці тямить.
А коли надійних хлопців треба зібрати — мене шукай. Ми
всякій босячні свого не попустимо. Тут у нас таке було, що
люди боялися й на вулицю вийти. Одного із наших підрі­
зали навіть… Ми цих молодчиків так приструнили, що во­
ни шовковими поробилися. А того, що ножа загнав…
Іван підвів очі на брата, ніби зважуючи, чи варто йо­
му розказувати, що було зроблене з бандюгою. Але Воло­
димир уже думав про своє. Надійним теплом повіяло від
Іванових слів. Володимир посміхався, уявивши себе на чо­
лі шахтарської колони мотоциклістів, яка мчить до Одеси
«наводити порядок». І хоч Іван нічого не второпав, але го­
товність прийти на виручку — та ще й хлопців покликати!
— глибоко зворушила Володимира.
Помітивши, що Володимир трохи пожвавішав, Іван
промовив:
— Я ось чого приходив. Грицько Прокопович хотів з
тобою побалакати. Він у нас дома сидить. То, може, зай­
демо?
— А хто це? — наїжився Володимир.
— Як хто?.. Начальник шахти. До нього друг приїхав,
маркшейдер із Лутугіно. Криворучко — його прізвище.
Оце вони й послали за тобою.
Так ось воно що! Володимир і сам хотів розшукати
Криворучка, але те, що він побачив у портфелі Решетнико­
ва, відвернуло його увагу в інший бік. Нашвидку зодя­
гнувся, підкинув у грубу вугілля й вирушив услід за Іва­
ном.
Ксеня вже була у Медунів — Марія Гаврилівна знов
заслабла, довелося кликати сусідку, щоб прийняти гостей.
А, може, й не без рахунку її покликав Іван. Для нього най­
вищим авторитетом був начальник шахти. Іван чув від
нього добре слово про Володимира — Криворучко йому
написав — отож нехай і Ксеня почує. Сам Іван упевнився у
321 Володимирових здібностях лише після оцих слів Грицька
Прокоповича. Раніше Володимир теж, звичайно, був для
нього художником, але Іван подумки віддавав перевагу
Вікторові — не стануть же сплачувати божевільні гроші за
якісь дурниці. То була щира наївність трудової людини,
котра будь-яку працю звикла вимірювати карбованцем.
Гості вже сиділи за столом. Григір іще не встиг хиль­
нути, його пооране зморщками обличчя світилося від задо­
волення — не часто йому доводилося приймати таких ша­
новних гостей. Він мав чимало претензій до начальника
шахти, і тепер, час від часу підштовхуючи його плечем,
щоб той не відволікався, виповідав йому своє заповітне:
— Туди треба лізти, а не в ящик зазирати. Ящик оцей
нехай артистам служить, а в нашому ділі він без надобно­
сти.
Володимир згодом зрозумів, що йшлося про систему
телебачення, якою недавно була обладнана шахта.
Грицько Прокопович, який колись так недавно вилаяв
Володимира («клюбна мазанина»), виявився доволі терпля­
чим співбесідником. Він лише посміхався на Грицькове
штовхання.
— Хіба ж ми не лазимо? Але на поверхні теж є робо­
та. Отоді й заглядаємо в ящик.
— Ти лазиш, я це знаю, — наполягав Григір. — Але
ящик отой діє, як громотвод. Куди легше вдарити, туди й
ліпиш. Як хмара б’є. Вона не роздивляється — б’є в те, що
до неї ближче стоїть.
— Чого ти глумишся з людей? — подала голос із су­
сідньої кімнати Марія Гаврилівна. — Хіба ж вони прий­
шли, щоб твої теревені слухати?
— Я ще про це скажу, — сердито буркнув Григір. —
Скажу, не побоюсь. Я з твоїм батьком, Грицю, три доби у
завалі просидів. Якщо хочеш знати, ми з ним повітрям ді­
лилися. Дихнув трохи — терпи, дай іншому дихнути. Мов
карасі в пересохлій калюжі… Не доведи, Господи, людям
дожити до того, щоб повітрям ділитися. Хлібом — куди
не йшло, це ще можна. І водою можна. Навіть кров’ю вла-
322 сною… Кров’ю теж ділитися можна. А повітрям… Ой, Го­
споди! Такого лиха й ворогам не бажаю… А про ваш гро­
моотвод моя риска ще не підведена.
Григір замовк. .Ксеня, на яку лягли обов’язки господи­
ні, посадила Володимира навпроти Криворучка. Це був
мовчкуватий велетень, що ніяковів, як дівчина, і старанно
ховав свої важкі кулаки під столом на колінах. Здавалося,
йому коштує чималих зусиль витягнути з-під стола руку,
щоб дістати скибку хліба. Напевне, він вважав себе нез­
грабною людиною, що не вміє триматися за столом, але
то була тільки мимовільна скованість, породжена відчут­
тям фізичної винятковости. Справді ж бо, наш технічний
вік уже не вимагає від людини надміру фізичних сил і че­
рез те велетні серед нас почали здаватися мало не цирко­
вим дивом. Якщо навіть ми про них цього не думаємо, то
нерідко вони самі думають так про себе.
А Володимир тим часом спіймав себе на думці: ось
який чоловік підходить для Ксені. Вона проти нього здава­
лася тендітною та легенькою, мов балерина.
— Ну то що ж, — почав Грицько Прокопович, підняв­
ши чарку. — Чи варто довго балакати? Ось я, недорікува­
тий син свого розумного батька, прийшов до вас, Володи­
мире Микитовичу, щоб чесно признатися: нагримав я на
вас даремно. Соромно потім було, та за роботою забуло­
ся. Ніби сам чортяка за язика смикне — зірвеш серце, по­
тім до ранку в ліжку крутишся. Але кадровий шахтар знає:
плюнув на ті кривди, розтер чоботом — та й кінці в воду.
Робота в нас гаряча, ціла земна куля над головою висить.
Та й на лисину інколи падає… Ну, а ваш брат, художник,
до цього не звик.
— Громоотвод! — лукаво вигукнув Григір. — Я ж тобі
про що казав? Ящик треба з кабінету винести.
Грицько Прокопович зареготав:
— Он ви яким маневром. Складна у вас тактика. Га­
разд, визнаю. Розрядився я тоді справді в невинну голову.
— Давай, сину, — вернувся Григір до Володимира. —
За тобою слово.
323 Промова Грицька Прокоповича застала Володимира
зненацька. Давно вже забулася образа — добре він розу­
мів, що то був мимовільний спалах. Та й не безпідставно
начальник шахти вилаяв його — якби на його місці пра­
цював газозварник з більшим досвідом, лазня була б від­
ремонтована швидше, натомленим шахтарям не довелося
б стояти в черзі, щоб помитися після зміни.
— Ви правильно мене вилаяли, — почервонівши відпо­
вів Володимир. — Вибачатись належить мені, а не вам.
Нарешті подав голос Криворучко. Він намагався гово­
рити тихо, та все одно його бас рокотів, наче слова вимов­
лялися над порожньою бочкою.
— Конфлікт вичерпано, риска підведена. Так чи ні,
Григоре Остаповичу?
— Тепер підведена, — погодився Григір. — Робота га­
ряча, то правда. На цілу версту під землю шахтар зала­
зить. А то й на дві версти. Там уже не сонечко, а пекло
гріє. Десь, видно, недалеко ті казани стоять, у яких грішні
душі виварюються. І все ж, Грицю, дуже воно обидно, ко­
ли хтось винен, а на тобі начальство серце зриває.
— Визнаю, — погодився Грицько Прокопович. — То,
може, повернетесь до нас, Володимире Микитовичу? Ми
для вас таку роботу віднайдемо, щоб і вам було добре, і
для шахти не збиток.
— Ми ще з ним про це поговоримо, — пообіцяв Кри­
воручко.
Володимир помітив, що Ксеня тримається настороже­
но, мовби тут, за столом, було щось більше за цю розмо­
ву — таке, про що всі знають, не знав цього лише він,
один серед них.
Випивши іще по чарці та закусивши, чоловіки кудись
заспішили. Ксені мабуть, було шкода навареного й напече­
ного — вона владно зупинила Грицька Прокоповича, а
Криворучка та Володимира повела до себе. Вона мовби
соромилася пильних поглядів Криворучка. Коли зайшли у
квартиру, Криворучко похмуро оглянув стіни, відтак його
погляд зупинився на фотографії загиблого чоловіка. І са-
324 ме тоді в його очах з’явився вираз доброти і вдячности —
він схвально хитнув головою, ніби кажучи: «Це добре, що
не зняли». Ксеня відразу ж пожвавішала, з її душі наче
впав тягар. Швиденько розрізала торт і приготувала каву.
— Ми з ним дружили, — скинув очима на фотогра­
фію Криворучко. — Ще з інституту. Вчилися разом. Я не
вперше в цій хаті.
Лише тепер зрозумів Володимир, що мусіла сьогодні
переживати Ксеня. Вони ж, видно, не раз збиралися в оцій
компанії: начальник шахти, Ксеня, її чоловік і Євген Кри­
воручко. То, може, Грицько Прокопович і вилаяв тоді Во­
лодимира із ревнощів? Мабуть, любив загиблого марк­
шейдера. Чому ж Ксеня на виставці промовчала, що вона
знайома з автором картини, яка сподобалась Володимиро­
ві? А проте не варто їй за це докоряти: Ксеня завжди боя­
лася вчинити якусь нетактовність.
Володимир якомога привітніше звернувся до Ксені:
— То ви з Євгеном Демидовичем давні друзі?
— Так, — все ще насторожено обізвалася Ксеня. —
Вони з Ігорем вчилися на одному курсі. Ігор теж любив
малювати, але кинув. Всі його картини в матері лишилися.
— Малярство він любив, — потвердив Євген. — Гому й
кинув, що глибше його розумів, ніж міг сам. А в мене,
бач, не вистачило скромности, щоб кинути.
Це було схоже на запрошення до розмови, в якій ху­
дожники повинні обмінятися враженнями від картин один
одного. Нелегкий це обов’язок — іншій людині легше ви­
повісти свої думки, ніж авторові, проте хоч раз у житті
слід сказати колезі, що ти про нього думаєш.
— Мені сподобалась ваша картина, — скупо мовив Во­
лодимир. — Чесно кажучи, я не сподівався, що традиційні
методи здатні породити щось оригінальне. Ваша оригі­
нальність у глибині характерів.
— А, може, це розмальована фотографія? — вкрадли­
во запитав Криворучко. Тепер часто так кажуть.
— Ні, засобами звичайної фотографії цього досягнути
не можна. Ви — драматург, Євгене Демидовичу. Драма­
тург із пензлем в руках. Ви мислите характерами.
325 — Спасибі, — зашарівшись по-дівочому, промовив ве­
летень. — Я гадав, що вам вона не сподобається. У вас не
так… Я навіть сказати не зумію. Чимось таким дихає ва­
ше полотно, що треба довго стояти й думати. У мене
що?.. Ілюстрація до життя. Тут сценка, там сценка… А у
вас є синтеза. Не просто людина, а щось вище.
— Вище від людини? — відчуваючи полегкість від їх­
ньої розмови, в’їдливо запитала Ксеня. — Хіба може бути
щось вище?
— Я, мабуть, незграбно висловився. Не просто люди­
на, а… Ну, разом із тим, що її породило… Людина і Ко­
смос… Решетников це пояснює краще, — закінчив Євген
Демидович, благально дивлячись на Ксеню, ніби він очіку­
вав від неї допомоги, але допомога чомусь затримувалась.
Ксеня майже цілком справилася з власною скованістю
— вона, сміючись, кинула:
— Досить вам вимучувати компліменти. Кава прохо­
лоне.
Розмова потекла вільніше. Євген і Володимир уже
встигли зрозуміти, що вони схожі один на одного в голов­
ному — у щирості своїй, котра цінується лише тоді, коли
ти пізнав хитрість та підступність.
Була мова й про якусь посаду для Володимира — ну,
хоча бзавклюбом. Володимир обіцяв подумати.
Господарі провели гостя до будинку, де жив Грицько
Прокопович. Падав сніг, і він, Криворучко, обліплений бі­
лими сніжинками, нагадував своєю статурою оту снігову
людину, яку ще й досі розшукують альпіністи. В ньому
відчувалася та первісна сила, котру встигли розбудити су­
часні люди.
— Ну, живіть, — ніяково посміхаючись, потискував
простягнені руки Євген Демидович. — Добре живіть. Щоб
вам заздрили.
То було щире товариське благословення, але Володи­
мирові здалося, що є в ньому невисловлений смуток —
мовби Криворучко також їм заздрив.
По дорозі додому Володимир запитав у Ксені:
326 — Він часом не був у тебе закоханий?
— Був, — просто відповіла вона.
— Давно?
— Завжди.
— Чому ж ти не вийшла за нього заміж?
— Тому, що любила Ігоря.
— А потім?..
— Не треба, Володю. Це дуже складно.
Вікно вже запинали ранні зимові сутінки, але ні Воло­
димирові, ні Ксені не хотілося запалювати світла. Володи­
мир лежав на дивані й дивився в стелю, а Ксеня вже в ко­
трий раз бралася перетирати посуд, що зовсім цього не ви­
магав — ніхто ним сьогодні не користувався. До їхніх три­
вог додавалося дещо нове — те, на що Володимир аж ніяк
не розраховував. Йому пригадалася незакінчена розмова
про їхнє одруження. Вже тоді у Ксенених словах відчува­
лася жіноча гідність, яка мусіла його присоромити: чи не
занадто ти впевнений, що тобі світ клином зійшовся? Мо­
же, й не так думала Ксеня, але Володимир був певен, що
вона мусіла думати саме так. Ксеня була другом, розум­
ним порадником, затишним причалом — всім була Ксеня,
але покищо не стала дружиною. Просто, мабуть, треба
значно більше часу, щоб надійно зріднитися. Нехай навіть
згасне святковість почуттів — життя не може бути суціль­
ним святом — хай більше з’явиться буденного, але ж сама
ота буденність згодом перетворюється на стіни твоєї хати,
поза якою ти вже не здатний уявити свого життя.
А проте всі оці розумування марні перед простим фак­
том: Володимир усе ще не міг забути Нелю. Ксеня це по­
мічала — не могла не помічати. Може, забагато вона вия­
вила ініціятиви у їхньому зближенні — була рвучка, нео­
бачна, не прагнула нічого іншого, окрім одного: аби він
був поруч. Тепер її пригнічувало те, що Володимир не весь
і не цілком з нею — десь іще блукають його думки побі­
ля моря, час від часу перед його внутрішнім зором вини­
кає постать колишньої дружини. Ну, звісно, такого, яким
став тепер Володимир, Неля не вижене.
327 Володимир і сам зрозумів, що йому належало позбу­
тися суперечливих почуттів, які заважали сказати Ксені
останнє слово. Він з надмірною уважністю дослухався до
того, що діялося в його душі. Напевне, за це не варто за­
суджувати художника, якому належить відкривати в собі
самому вади, похибки та поривання цілого людства. Не­
має в нього іншого об’єкта для досліджень, який би від­
кривався перед ним з такою ж готовністю, як він сам. По­
творне і святе, темне й світле, жорстоке й ніжне — все йо­
му відкрите в собі самому, бо він є часткою суспільства,
яке несе в собі досвід тваринного й людського. Адже ж ві­
домо: не відразу двоногі істоти стали людьми.
Володимир у своїй самоаналізі лишався щирим, чесним
і… егоїстичним. Дослухався лише до почуттів власного
серця, а того, що діялося в душі Ксені, майже не помічав.
Був певен, що вона його любить, кожною думкою нале­
жить йому, отож слід позбутися тіней минулого, трохи за­
бути про своє кохання до Нелі — і тоді вже ніщо не зава­
жатиме назвати Ксеню дружиною, а не просто другом.
Так йому уявлялося те, що він називав чоловічою честю.
Хотів прийти до Ксені не часткою душі, а всім своїм жит­
тям, бо вона того заслуговує. Навіть гадки не мав, що оце
його копирсання в собі виглядає егоїстично: зачекай, мов­
ляв, доки я розлюблю іншу. Тим часом відігрій мене вла-
сною любов’ю — я тобі це дозволяю.
Ксеня не вимагала від нього більше, ніж він міг їй да­
ти. Та, мабуть, і в неї лишалося право на те, щоб осмисли­
ти їхні стосунки. І тепер Володимир був приголомшений
саме тим, що в неї було таке право — він навіть не уявляв,
що Ксеня здатна його за собою лишити. Вперше за сім мі­
сяців, які вони прожили разом, зрозумів, що був надміру
впевнений у надійності свого пристановища. Земля знову
під ним захиталася, а він навіть не знав, що йому належа­
ло робити.
Запитав з навмисною байдужністю:
— Він одружений?
— Хто — обернулася до нього Ксеня. — її обличчя Воло-
328 димкр не бачив, але йому здалося, що на ЇЇ губах мусіла
з’явитися лукава посмішка.
— Знаєш, про кого я кажу.
Вона сіла поруч.
— Ні, Євген не одружений.
— Чому ж ти про нього ніколи не розповідала?
— Нічого розповідати.
— Як це нічого? Він же тебе любить.
— Слухай… Ти здатний уявити, що існують такі почут­
тя, як між братом і сестрою?.. Для мене він — брат. Вони
дружили з Ігорем, як рідні брати. Ти просто не знаєш Єв­
гена. Він би перестав себе поважати, якби навіть після за­
гибелі Ігоря… Ні, ти його не знаєш! Євген народжений бу­
ти другом, розумієш?..
— Ти його любиш, — лагідно мовив Володимир. Це
була підступність з його боку: вирішив розмовляти з нею
так, мовби він допомагає їй зрозуміти власні почуття. На­
справді ж Володимир зараз майже ненавидів Криворучка.
— Люблю? Ні, — без певности в голосі обізвалася
Ксеня. — Тобто… Ну, люблю, але повір: це зовсім не так…
Мені його не вистачає, це правда. Ми дуже звикли бути
разом — утрьох. Після смерти Ігоря Євген мене часто
провідував. А коли з’явився ти… — Вона припала до ньо­
го всім тілом. — Володю! Я була б щаслива, якби ви ста­
ли друзями. Євген просто надзвичайний.
Володимир промовчав. Ксені не можна не вірити, та
чи вірить вона сама собі? Він добре уявляв: Криворучко з
його надмірною сором’язністю після смерти Ігоря не міг
покликати Ксеню до шлюбу — це, напевне, здалося б йому
зрадою в дружбі. Сама вона також була скована: чи не за­
судить її Євген? їй вільно було виливати свої почуття пе­
ред Володимиром, а перед Євгеном вона не могла бути
такою сміливою. Та якщо тверезо помислити, то Євген
мав значно більше прав на неї, ніж Володимир. Ну, хоча б
тому, що завжди її кохав. З якою гордістю Ксеня ви­
мовила оце слово: завжди! Євгенова любов стала для
Ксені чимось надто звичним, але таким необхідним, як по­
329 вітря. Це також егоїзм: Ксеня, мабуть, була б тяжко вра­
жена, якби раптом довідалась, що Євген одружився. Він
мусить її кохати, жити одинаком і час від часу дозволяти
їй пересвідчитись, що його кохання не згасло.
Володимир висловив ці думки Ксені, бо взагалі не міг
від неї ховати жодних думок. Вона вислухала його спокій­
но, ніби нічого іншого й не сподівалася почути.
— Може, й так. Але я ніколи не могла уявити його в
ролі мого чоловіка.
— Ти собі забороняла, бо вони дружили з Ігорем.
— Та ні. Мені це просто не спадало на думку. Ігор
знав, що Євген мене любить, але це не заважало їм дружи­
ти.
— Ти б могла, скажімо, дружити зі Стелею?
— Хіба вона тебе любить?..
В її очах промайнула раптова настороженість, яка від­
разу ж була витіснена внутрішнім зусиллям. Натомість з’я­
вилася іронія, котра завжди прикрашала Ксеню.
— Я в неї не питав, але…
Володимир і сам не розумів, навіщо він вдається до
цих безглуздих натяків. Мабуть, лише для того, щоб по­
дражнити Ксеню.
— Тобі б цього хотілося? — з іронічною посмішкою
перебила вона. — Правду кажучи, мене б це тільки заспо­
коїло.
— Що саме? — здивовано підвів брови Володимир.
— Ну, якби в тебе з’явилося бажання, щоб Стела тебе
покохала.
— А-а-а, — засміявся він.
— А ти гадав, я дозволю більше?
Розмова нагадувала вільну гру хвиль на поверхні озе­
ра, у глибині якого ховається непізнаний світ. Вірилося,
що той світ ніколи не покличе, щоб стати їхнім, через те
можна хлюпатися у ранкових хвилях — це звеселює і осві­
жає. Та вже наступна фраза увірвала цю ризиковану гру:
— Тоді б я повірила, що ти нарешті забув про Нелю.
Володимир відразу ж спохмурнів, роздратовано буркнув.
330 — Хіба я тобі чимось докоряю?
— Чим ти можеш докоряти? — стрепенулась вона.
— Ну, хоча б Євгеном.
По її обличчю перебігла болісна судорога.
— Боже, невже ти здатний на таке?
— А ти?..
Володимир добре уявляв, що грубо вдирається в її ду­
шу, де немає нічого, за що можна було б дорікати, але він
таки, мабуть, справді її ревнував. Є в неї відверте схилян­
ня перед Євгеном — перед цільністю його натури, щедрі­
стю серця та внутрішньою силою. Є висока повага до цієї
людини, яка навіть після смерти Ігоря не наважилась заго­
ворити про своє кохання — чоловіча дружба не кінчається
могилою. І саме те, що Ксеня глибоко шанувала Євгена,
чомусь тепер здавалося Володимирові образливим. А, мо­
же, він просто нагнічував у собі вигадані образи, щоб ви­
правдати самого себе — адже ж Ксеня мала право бідкати­
ся його незабутим коханням.
— Я гадала, що ви можете дружити, — сумно прока­
зала вона, дивлячись у темний куток кімнати.
Світло вуличного ліхтаря трохи розігнало сутінки, Во­
лодимир помітив у її очах сльози і лише тепер зрозумів,
до чого саме ревнував Ксеню: до того, що вони з Євгеном
виглядали чудовою парою. Володимир навіть не пробував
її втішити, бо ревнощі все ще його не покидали, хоч він і
розумів їхню неправомірність. А вона вже знайшла чим
виправдати Володимира — заспокійливо провела доло­
нею по його їжакуватій голові:
— Балакаємо невідь про що, ніби в нас іншого лиха
немає. Ти вже щось вирішив? Хочеш, я сама поїду до Вік­
тора.
— Що ти йому скажеш?
— Знайду, що сказати.
Саме в цю хвилину до квартири хтось постукав. Воло­
димир повернув ключа в замку, відхилив двері і побачив
перед собою засніжену постать Віктора. Трохи поточився
від несподіванки (про вовка помовка!), потім відступив
убік, пропускаючи гостя.
331 — Чого це ви сидите в темряві? — бадьорим баском
запитав гість замість привітання. — А я думав, ви вже по­
снули. У всіх світло горить, а у вас темно.
Ксеня запалила електрику. Віктор неквапно роздягнув­
ся й звично усівся за столом. Ксеня стояла в кутку, очіку­
вально позираючи на гостя, мовби саме зараз мусіли роз-
вязатися всі болючі питання, які її переслідували. Щось
зміркувавши, вона заметушилася, — мабуть, хотіла поча­
стувати Віктора, але він заперечливо махнув рукою:
— Присядь, Ксеню. Ми зараз поїдемо. Є невідкладні
справи.
— Куди? — з острахом запитала вона.
— На дачу.
— Проти ночі?
— Там заночуємо.
— А мені можна з вами?..
Голос її затремтів, хоч вона й намагалася розмовляти
з посмішкою. Віктор це помітив — зміряв її допитливим
поглядом і трохи глузувато сказав:
— Всі жінки однакові.
— Я хочу поглянути на «Причинну». Просила Володи­
мира, щоб він її перевіз…
— Треба працювати там, — з несподіваною різкістю
урвав її Віктор. — Там!.. Якщо наші жінки не зрозуміють,
що художник має право на майстерню… Олесі можна про­
бачити, але від тебе, Ксеню, я не чекав.
Ксеня глянула на Володимира і вжахнулася: він був
блідий, його рука потягнулася до вази, що стояла на столі
— здавалося, він зараз нею розкрає череп Віктора. Якомо­
га спокійніше покликала:
— Володю!..
Володимир підвів голову, зупинив погляд на її облич­
чі, а вона виразно дала йому зрозуміти, що слід бути стри-
манішим. Віктор не помітив тієї німотної розмови. Коли
він обернувся до Володимира, той уже встиг себе опану­
вати.
332 — Ну як, готовий? — запитав Віктор тоном старшого,
що має право наказувати.
Ксеня знову подала знак Володимирові: мовляв, будь
розсудливий, не гарячкуй. І все ж Володимир не стримав­
ся:
— Що сталося? Зі мною ніхто так не розмовляв.
— Нам треба виплутуватись із боргів. Сподіваюсь, ти
мені допоможеш.
Що ж, Віктор має право нагадати про борг. Але чому
він це робить саме зараз? Міг би трохи й зачекати — мо­
же, таки справді закуплять «Матір».
Володимир сказав:
— Борг я поверну.
— Я кажу не про цей борг.
— А про який?
Віктор підвівся, підійшов до полиці з книгами. Маши­
нально перегорнувши томик Блока, статечно й розважли­
во заговорив:
— Я тобі не позичав, а видав із нашого заробітку. Так,
як це прийнято між співавторами. Але… Даруйте мені,
друзі. Сподіваюсь мої слова нікого не образять. Співав­
торство полягає у спільній роботі. Ну, а все інше…
— У нас не було спільної роботи, — дратівливо заува­
жив Володимир. — Замовлення пожежників виконав ти. А
гроші витратив я.
— Є спільна майстерня. І те, що з неї виходить, підпи­
сується двома прізвищами.
Віктор пройшов у коридорчик, де стояла вішалка, й
відразу ж повернувся з розгорнутим плякатом в руках.
— Ось бачиш… Небера й Таран. У відповідності з ал­
фавитом.
Володимир нервово вихопив плякат, мовчки перечи­
тав підписи під малюнками, які закликали до обережности
з вогнем. Внизу після Небери справді стояло його прізви­
ще.
— Навіщо ти це зробив? — тихо, з гіркотою в голосі
запитав він.
333 — Ми ж так умовились, — спокійно відповів Віктор.
— Це ж твоя робота, тільки твоя!.. В мене просто не
вийшло.
— Моя — впевнено відповів Віктор. — А зараз нам
треба їхати. Нас ждуть.
— Хто? — повертаючи йому плякат, насторожено за­
питав Володимир.
— Директор видавництва. Я хочу тебе з ним познайо­
мити. Повечеряємо разом і дещо обговоримо. У нього є
цікава пропозиція.
Володимир ледве стримувався, щоб не почати тієї роз­
мови, після якої Вікторові не захочеться разом вечеряти,
але благальні погляди Ксені його зупинили.
— Ну, гаразд, — сухо мовив Володимир. — Зачекай
мене на вулиці.
Віктор зодягнувся й рипнув дверима, а Ксеня й Воло­
димир майже пошепки почали обговорювати становище.
Ксеня знов закликала Володимира до розсудливости та
обачности. Вона не проти відвертої розмови з Віктором —
так чи інак, а ця розмова має відбутися. Було б добре, як­
би Володимирові вдалося умовити Віктора, щоб той пор­
вав з Куцим. Це не просто, Куций має свою таємну полі­
цію, але тут, на Донбасі, є кого покликати на допомогу.
Та що діяти в тому разі, якщо Віктор відмовиться?
— Іти в міліцію, — твердо мовив Володимир. — Я це
заварив, мені й висьорбувати.
— Тебе ж засудять — шепотіла Ксеня крізь сльози. —
Може, вони твої картинки на героїн обмінювали.
— Наркотики у них водяться. Кирпа мені пропонував. .
Від героїну мене врятувала горілка. Вона мені більше по­
добалась.
— Порятунок не з кращих, — сумно посміхнулася Ксе­
ня. — Але зараз… Надія тільки на те, що Віктор отямить­
ся. Я не думаю, що твій Христос дає їм великі прибутки.
Щось дає, звичайно, але це в них не головна стаття. Якби
їм не трапився Віктор, вони б про тебе забули.
— Куций скуповує ікони.
334 — Нехай скуповує.
— Це наше народне мистецтво. Цінність, велика цін­
ність! Частка нашої душі.
— Мистецтво не знає кордонів.
— Але ж ми стаємо бідніші. Хіба ж нам це байдуже?
— Що ж ти можеш вдіяти?
— Зупинити.
— Як?
Володимир промовчав. Він розумів, що побоювання
Ксені не безпідставні — горілка, яка привела його в лігво
контрабандистів, не здатна виправдати перед законом. Він
був готовий прийняти кару, але йому потрібна моральна
підтримка — хтось близький і рідний мусів сказати, що
іншого шляху немає.
Ксеня добре його розуміє, але навіть її розуміння не­
минуче має супроводжуватись зойками та сльозами, бо вона
тільки жінка, яка його любить. Ксеня намагатиметься йо­
го відраяти, а йому потрібне таке слово, яке б стверджу­
вало прийняте рішення.
Він і сам дивувався: чому, власне, треба у когось шука­
ти ствердження? Хіба не досить того, що так підказує со­
вість? Та, напевне, ми, люди, завжди мусимо відчувати за
своєю спиною співчутливі погляди однодумців — і лише
тоді з’являється хоробрість у наших серцях. Не можна бу­
ти хоробрим, коли ти духовно самотній. Не можна тому,
що нас тримає на світі духовна спорідненість з іншими
людьми. Без неї ми стаємо такі ж безпорадні, як дерева,
вирвані з рідного ґрунту.
— Ну що ж, я поїду, — сказав Володимир.
— Поїдеш? — якось ніби здивовано перепитала Ксеня,
хоч вона розуміла, що йому треба їхати.
— Не хвилюйся. Спробую умовити Віктора.
— Так, так — з надією захитала вона головою. — Вік­
тор любить життя. Він не захоче падати в прірву.
Небера ждав біля машини, що туркотіла заведеним
мотором. Сіли поруч і, не розмовляючи, рушили через за­
сніжене селище. Шахти ще не встигли запорошити свіжий
335 сніговий покрив, далекі вогні горіли яскравіше, ніж звичай­
но, а небо над металюрґійним світилося так широко й мо­
гутньо, що оте донецьке світання можна було порівняти
хібащо з полярним сяйвом.
Чи то справді Віктор був у доброму гуморі, чи, може,
хотів підбадьорити Володимира, але він невдовзі почав
втягувати його в розмову про можливості, які перед ними
відкриваються. Небера говорив з навмисною грубуватістю,
час від часу здобрюючи свої сентенції нецензурними слова­
ми. Це дратувало Володимира, який не міг терпіти мовно­
го сміття. Щоб увірвати Вікторову балаканину, запитав:
— Як звати директора видавництва?
Віктор таємниче посміхнувся:
— Зараз довідаєшся. Ми під’їжджаємо.
Вони й справді під’їхали до автобусної зупинки, яка
добре запам’яталася Володимирові. А за кілька хвилин
Горпина Макарівна відчинила перед ними браму. Було
схоже на те, що вона чатувала під брамою, очікуючи їх.
Запнута великою хусткою, припорошена снігом, жінка на­
близилась до машини з бідканням:
— Та чого ж так довго? Борис Корнійович аж на доро­
гу виходили. Ось вони йдуть.
У світлі фар Володимир побачив постать Куцого. В
оленячій шапці, в добре пошитому пальті, він, як і завжди,
виглядав поставно і ошатно. Володимир не встиг отями­
тись, як його рука опинилася у випещених долонях Бори­
са Корнійовича.
— Якщо гора не йде до Магомета… Драстуйте, Воло­
димире Микитовичу. Мабуть, не сподівалися на таку зу­
стріч.
— Сподівався, — холодно відповів Володимир. — То­
му й приїхав..
Куций і Віктор ошелешено перезирнулися, а Володи­
мир одразу ж попрямував до Ганку, наче саме він був тут
господарем. Вони поволі рушили за ним. Роздягнувшись,
піднявся на другий поверх, зайшов у Вікторову майстер­
ню. На стіні висіла недописана постать причинної — Вік-
336 тор чомусь переніс її до себе.
На якусь мить Володимир забув про Куцого — перед
ним постало диво в образі Стели. Забулося навіть те, яку
роль вона виконувала — це була Стела, а не сільська дів­
чина, котру фашисти зробили причинною. Ще не було по­
лонених, що застигли з лопатами на розритому полі — ці
постаті покищо жили в його уяві. Та зараз вони відступи­
ли — Володимирові хотілося бачити не твір, а живу Сте­
лу. Він вивільнив її з композиції, бачив окремо — так, як
хотілося бачити. Її та ранкове сонце, з якого вона виходи­
ла. Здавалося, поміж нею і сонцем іще не зникла перетин­
ка, котра їх з’єднувала — вона ще не порвалася, іще при­
в’язувала дівчину до Великого Світила. Сонце мусіло від­
чувати напруження, мов жінка під час пологів. Йому болі­
ло, бо немає у природі безболісних пологів, але є радість
народження, котра все на світі виправдає — і страждання, і
кров, і чиюсь неминучу смерть.
Все це наринуло на нього так несподівано, що йому
стало моторошно від думки: ось вони увійдуть — лихі,
безчесні, — і помре відчуття високої святости, породжене
творчою силою Сонця. Увійдуть без ратиць, без козлячих
борід, нічим зовні не позначені — такі, яких ми зустрічає­
мо на кожному кроці.
Вони й справді незабаром увійшли — спершу Куций, а
за ним Віктор. Небера тримався не так самовпевнено, як
півгодини тому — Володимирова репліка біля машини по­
родила в його душі сум’яття. Він був не готовий до того,
що Володимир знає про його зв’язок з Куцим. Мимоволі
калатало в скронях: що він знає, чого не знає? Хотів при­
голомшити Володимира, кинути на його розм’якшену сві­
домість несподівані факти, а вийшло так, що сам втратив
ґрунт під ногами. Отож він тепер сторожко просувався
услід за Куцим, покладаючись на його досвід.
Кілька хвилин вони мовчки стояли перед Володими­
ром, мовби не бажаючи порушувати споглядання картини,
їм було ясно, що розмова має початися зовсім не так, як
вони її підготували.
Куций медоточиво заговорив:
337 — Вас не впізнати, Володимире Микитовичу. Повне
оновлення… Що ж, це відомо: лише нездари живуть рівно
та гладенько. А справжній талант… Його власна сила ки­
дає. Курчатко шкаралупу зсередини прокльовує. Еге-е, зсе­
редини. Власним дзьобиком… У квочки одне завдання —
смирненько на яйцях сидіти. Більше вона нічим не здатна
допомогти. Та якби в неї не вистачало терпіння, вона б не
стала матір’ю. Хіба ж не так, Володимире Микитовичу?
Ну от, бач… Правду кажу. А я хіба був для вас поганою
квочкою? Хе-хе… Коли б я почав вас виховувати… Мов­
ляв, треба менше пити… Або, скажімо, грошей вам підси­
пав… Все це було б на шкоду, Володимире Микитовичу.
Те, що ви заробили, я потім через Віктора Васильовича пе­
редавав. Сподіваюсь, ви отримали. Ну от… значить, ми
поквиталися… А на Віктора Васильовича гніватись не вар­
то. Я зразу оцінив: він ваш друг. Шануйтеся, дорогий Во­
лодимире Микитовичу! Талант — це ніжна квітка. Або за­
в’яне, або дасть великі плоди. Якби не я та не Віктор Васи­
льович…
Володимир відчував себе пригніченим і спустошеним.
Іще кілька хвилин тому ширяв думкою десь побіля Сонця,
а тепер мусів порпатися серед гнойових жуків, які вимага­
ли, щоб він визнав їх своїми благодійниками. Гроші, гро­
ші… Що ж ви таке? Не папірці, звичайно. Навіть не золо­
то. Щось більше, значно більше! Коли люди ще не знали
грошей, вони добре усвідомлювали, що їх живить своєю
енергією Сонце. Воно дає не тільки тепло: Сонце — не піч,
а творець живих організмів. А тепер, бач, гроші усе те
потьмарили.
Володимир пильно глянув на Віктора. Замерзає навіть
вино, але завжди лишається в ньому осередок, вільний від
криги. Отак і душа людська, що піддалася темним споку­
сам — Світло згортається в ній у маленький клубочок, йо­
го звідусюди облягає Темрява, але воно ще не вмерло.
Володимир звертався до світлого клубочка в душі Не-
бери, хоч слова його були адресовані Куцому.
— Що ж, ви піклувалися про мене, Борисе Корнійови-
338 чу. Та якби й надалі я жив вашим піклуванням, то згнив
би десь під парканом. Але є інші люди на землі. І слава
Богу, що вони є. їх більше, ніж таких, як ви. Принаймні
вони знають, заради чого хліб їдять. Оце мене завжди тур­
бувало, розумієте?.. Знати, заради чого ти хліб їси.
— Тільки знати, чи, може, їсти? — ховаючи глумливу
посмішку, перепитав Куций. — Самого знання мало, Воло­
димире Микитовичу. Бо так і на акриди не довго перейти.
Випив чарку, закусив сушеною сараною… Невже ви справ­
ді вірите, що хтось купуватиме ваші картини?.. У Віктора
Васильовича значно більше шансів. Принаймні він добре
розбирається, яке мистецтво сьогодні в пошані.
— Так, розбирається, — погодився Володимир. — Лі­
вою рукою маже Леніна, правою — Ісуса Христа. Але не в
цьому суть.
Віктор почервонів, мов ошпарений рак.
— Ну, давай, давай… — Небера на мить затнувся, вту­
пившись винуватим поглядом у Володимира. — Раз почав,
то давай далі. В чому ж тоді суть, якщо не в цьому?
— Суть у людській вірі.
— Вірно! — зрадів Віктор, мовби в цих словах відшукав
для себе порятунок. — Одні вірують в Ісуса Христа, другі
— в Леніна. А дехто вірує, що Ленін і Христос — це теж
саме. Мені дядько Сидір казав, що в них із цього почина­
лося: ікони знімали, портрета Леніна вішали.
— Ві-ру-ють! — тихо проскандував Володимир. — А
ти хіба віруєш?
— Звідки знати?.. Може, й вірую… Але чому ти рап­
том виступаєш в ролі прокурора? Тобі належить дещо па­
м’ятати.
— Я ві-ру-вав, хоч і помилявся. Вірував, що наша ци­
вілізація порочна. І через те вважав, що світ для мене скін­
чився. Навіщо потрібен я, коли мусить загинути людство?..
У це я вірував, Вікторе. Ой, страшна це віра! Нічого
страшнішого бути не може. Мені боляче було чути дитя­
чий сміх, я не міг бачити дівочої вроди. Пекла думка: все
ж це незабаром увірветься.
339 Борис Корнійович поглядав на нього так, як поглядає
доброзичливий вчитель на непокірного учня. Куцому кош­
тувало чималих зусиль, щоб грати роль людини, котра
встигла про все на світі подумати, і через те має право
мовчати.
— Хіба ця небезпека вже не існує? — запитав він. —
Люди до неї звикли, як звикають думати про власну
смерть. Кожен знає, що мусить померти, але це не зава­
жає одержувати насолоду від життя. Цього для людини
досить… Далі вже не суттєво — помру тільки я чи помре
ціле людство. Для мене це вже не матиме значення.
Віктор кинув переможний погляд на Володимира —
мабуть, Небері здавалося, що Борис Корнійович висловив
найістотніше. Що здатний протиставити Таран цій неспро­
стовній істині?
Але Володимир уже зрозумів, що сперечатися марно.
Перед ним стояли істоти, котрі лише зовнішнім виглядом
нагадували людей. Саме ж тут проходить межа поміж лю­
диною і… Володимир не знайшов, яке слово належало по­
ставити після «і». Будь-яка жива істота дбає не стільки про
себе, скільки про те, щоб продовжити власний рід. І тіль­
ки серед людей трапляються індивідууми, яким до цього
байдуже: після мене хоч потоп…
Ніщо живе на плянеті не здатне діяти на загибіль біо­
сфери — ніщо й ніхто, окрім людини. Але чому, чому? Як
же сталося, що найвища за своїм розвитком істота вияви­
лася найбільш небезпечною для природи, котра протягом
мільярдів років виліплювала із згущеного проміння живі
організми?
Для того, щоб навчилося літати залізо, — пасивний,
безжиттєвий земний мінерал, — природа поклала на люди­
ну не лише механічні обов’язки, а передусім обов’язки ду­
ховні. Природа віддала їй найвище, чим вона володіє: ро­
зум. Та він, розум, служить двом протилежним силам, —
одна сила прагне порвати кайдани гравітації, щоб оволоді­
ти якомога більшим простором, друга намагається при­
боркати цей бунт, загнати Світло в глибини небесних тіл,
340 не дати йому виходу у світовий безмір…
Хто ж ти такий, Борисе Корнійовичу? Сказати, що ти
нерозумний, не можна. Освіти також тобі не бракує. Отож
виходить, що пояснювати людину як істоту розумну —
цього ще замало. Щось є в нас більше від розуму, більше
від освіти — душа! Темна або світла, велика або мізерна. І
не вагою нашого тіла це визначається — тобто не груби­
ми матеріяльними причинами. Ніби дехто, володіючи ду­
шею зажерливої гусіні, здобув людську мову і розум. Хіба
ж легко дослідити, як вони розмежовуються в людях —
розум і душа? А проте вони якось розмежовуються.
Куций усе ще стояв у позі людини, яка звикла підкоря­
ти собі інших. Для цього досить показати, що є не лише
слова, які ти вимовляєш — за словами ховається те, чого
інші не розуміють і не здатні зрозуміти. Саме така позиція
дає право повчати.
— Ну, чого ж ви?.. Я кажу: людство приречене до
страти. Це сьогодні зрозуміло кожному. Візьміть хоча б
проблему перенаселення…Ми не знаємо, що з нами ста­
неться через півстоліття. Про тисячу років страшно й поду­
мати. Сьогодні туди ніхто й не заглядає. Які ж там іде­
али бачите? Бочка з оселедцями — ось наша цивілізація
в майбутньому. Звісно, це якось закінчиться… То невже
ми повинні зректися життя раніше, ніж це прийшло?..
Шукайте вихід для себе, а не для людства. Ось моя вам
порада, дорогий Володимире Микитовичу. Для людства
ви його не знайдете. Єдине, чого ви здатні досягнути —
це просто… Ну, просто зіпсуєте собі життя. А навіщо? У
цьому світі є чимало приємних речей, котрі здатні роби­
ти нас щасливими. От-так… Якщо ви це затямите, то
нам легше буде порозумітись. А мораль… Ну, це ж умов­
ність, лише умовність. Природа не знає ніякої моралі’, її
вигадали люди.
Куций ходив по майстерні, заклавши руки за спину.
Якщо дивитися в його обличчя, коли він говорить, то
можна повірити в щирість, навіть вистражданість кожного
слова. А, може, й справді він усе це говорив цілком щиро?
341 У його словах є гірка правда. Ніхто не знає, чим завер­
шиться так званий демографічний вибух. Десь попереду
мусить існувати жорстока межа, до якої наближається
людство. Виживе воно чи загине — на ці питання сьогодні
немає однозначної відповіди. Можна лише вірити, що ро­
зум людський переможе. За цю віру в собі самому й бо­
ровся Володимир, саме за неї!..
Він не міг пояснити Вікторові оцих своїх переконань,
— було ясно, що Небера їх не розуміє. Куцому також по­
яснювати марно: він прийшов від тієї сили, яка призначе­
на руйнувати, а не творити. Не лишалося нічого іншого, як
зважити на пораду Ксені — бути обачним. Він іще спробує
поговорити з Віктором, але не тут і не зараз.
— Гаразд, — ніби підкорившись неминучості, мовив
Володимир. — Чого ви хочете від мене? Кажіть ясніше.
Йому ніколи не доводилося хитрувати — це було не в
його характері. Якби не Ксеня, котра зуміла його переко­
нати, що надмірна прямолінійність у розмові з цими
людьми рівнозначна легковажності, він би не знайшов у
собі сили для неприємної гри.
Звісно, Куций також враховував особливості його ха­
рактеру — Борис Корнійович певен, що такі люди, як Во­
лодимир, бувають різкі, необачні у висловах, але в те, що
вони сказали, можна вірити. Куций підійшов майже впри­
тул до Володимира, лагідна посмішка надавала його об­
личчю тієї шляхетности, яка завжди зачаровувала співбе­
сідників.
— Нарешті! — радісно вигукнув Куций. — Я знав, що
ми порозуміємось. Чого ми хочемо? Лише одного: щоб ви
шанували власний талант. І я, і Віктор Васильович — ва­
ші справжні друзі.
— Це вже я чув, — невдоволено мовив Володимир. —
Мене цікавить технічний бік справи. Міркування мораль­
ного характеру можете залишити при собі.
— Даремно, даремно, — докірливо хитнув головою
Куций. — Мораль все ж таки існує, хоч я вже казав, що її
вигадали люди. А раз так, то ми маємо право вносити в
342 неї деякі корективи… Як ви ставитесь до дощового черв’я­
ка?.. Ага-а, ви підозрюєте пастку. Ні, пастки тут немає,
Наш Іван виріс, однією ногою він стоїть на Балтиці, дру­
гою на Тихому океані, руками обмацує Місяць. Голова йо­
го прикрашена зорями, він перевершив всіх казкових ве­
летнів. Одного не розуміє Іван: якщо він своїм чоботом
розчавить дощового черв’яка — кінець його могутності!..
Поцікавтесь, будь ласка, як виникає чорнозем. Його тво­
рить дощовий черв’як. Земля починає родити лише тоді,
коли побувала у його стравоході…
— Я вас не про це пигав, — нетерпляче зауважив’Во­
лодимир. — Він відчував, що на його скроні болісно нади­
мається якась жилка.
— Про це, про це, шановний Володимире Микитови­
чу! .. Наше суспільство хоче, щоб ми всі були велетнями
— одним космічним Іваном. Так нас виховують змалку.
Ніхто не бажає виконувати обов’язки дощового черв’яка.
Та не всім же бути велетнями духу! Там, де живуть самі
тільки велетні, вони нічим не відрізняються від пігмеїв. Все
пізнається в порівнянні. Подумайте про це, Володимире
Микитовичу. Навіть яблуневий корінь вибирає шлях, про­
кладений дощовим черв’яком. То яке ж ми маємо право їх
чавити?..
— Повторюю: чого ви хочете від мене? — втрачаючи
терпець, процідив крізь зуби Володимир.
— Відчувайте себе велетнем, але не забувайте, що ви
не зможете прожити без дощового черв’яка. Шлях для ва­
шого коріння прокладемо ми з Віктором Васильовичем.
Кордон… А що таке кордон?.. Я гадаю, кордон — явище
аморальне.
— Так, так, — в’їдливо посміхнувся Володимир. —
Особливо тоді, коли він з’являється на шляху наркоти­
ків.
Куций пополотнів.
— Звідки ви це взяли? — зловісно прошепотів він.
— Звідти, звідки мені перепадали троячки.
— Брехня!.. А якби навіть правда… Не бачу в цьому ли­
343 ха, не бачу!.. Є люди і є покидьки. Хто не зумів стати лю­
диною, нехай вирушає на кладовище. Природний вибір,
свобода волі… В час, коли земній кулі загрожує перенасе­
лення, такий вибір не може бути злочином.
— Хіба це вибір?… Це шлях до виродження.
— Знов кажу: киньте піклуватись про ціле людство.
Воно здатне подбати про себе без вашого втручання.
Зрештою, про нього подбає сама природа.
Володимир, кинувши погляд на Віктора, помітив, що
він дивиться на Куцого як на пророка. Щось справді було
в цій людині значно вище від того, на що здатний звичай­
ний контрабандист. Лише зараз Таран почав розуміти, з
якою небезпечною людиною звела його доля. Сон чи п’я­
не марення — невідомо, що це було, — але Той, що в те­
риконі живе, постав перед ним зримо й правдиво. Ось він
стоїть власною персоною. Це був Той з усім ладом його
мислення — саме Той, а не хтось інший!
— Чомусь ви уникаєте прямої відповіді, — спокійно
почав Володимир. Цей спокій народився із відчуття, що
перед ним стояв старий знайомий, з яким тоді не вдалося
закінчити розмови. — Я хочу знати, яку ви роль відводите
мені у своїх плянах.
— Ви згодні з нами працювати?
— Досі я працював, то навіщо ж про це питати? —
ухильно відповів Таран.
— Я вам вірю. Гаразд, спробую пояснити… Релігійні
мотиви завжди приваблювали художників… У вас це
справжнє мистецтво, Володимире Микитовичу. Видно, що
ви засвоїли традиції клясиків… То що ж я вам повинен ка­
зати? Читайте Біблію. А повчати вас… Це було б нескром­
но з мого боку. Ви самі відшукаєте все, що вам треба.
Дайте новий сюжет — оце й усе! А розмноження… Цим
ми вас не будемо стомлювати.
— Куди ви це діваєте?.. Я не вірю, що можна багато
продати серед наших людей.
— Серед людей… Ясно?.. А наші чи не наші — нехай
вас не обходить. Серед закордонних туристів також неба­
344 гато продаси. Є інші шляхи. Але вам про це рано знати.
— Які шляхи? — суворо запитав Володимир. — Існує
авторське право. Те, що я малюю — не просто товар, а
художній твір.
— Ну, добре, — невдоволено поморщився Куций. — Є
змога поставити цю справу на ділову основу. Ми можемо
створити… Назвемо це фірмою. А як не туди потрапляти­
ме… Ну, скажімо, через рибалок… Яка вам різниця? Ви ж
не пишете детективних романів. Можете бути певні: ваше
прізвище туди не потрапить. А слава… Вона знайде вас,
Володимире Микитовичу. Майбутні дослідники матимуть
клопіт, звичайно. Нехай вони й розплутують цей детектив.
Ви задоволені відповіддю?..
— Не зовсім, але дещо прояснилося. Сподіваюсь, ви
дозволите мені трохи подумати?.. Можливо я приїду в
Одесу. Там і закінчимо нашу розмову.
— Гроші потрібні? — потягнувся рукою до бокової
кишені свого піджака Борис Корнійович. — Я не хочу,
щоб ви терпіли нестатки.
— Вам я, здається, не винен? — звернувся Володимир
до Небери. — Ви мені нагадували про борг.
— Нічого я не нагадував, — знов почервонів Віктор.
— Який борг? — кинув на нього недоброзичливий по­
гляд Куций.
— Ну, за плякат, — шанобливо пояснив Віктор. — Все
це дурниці, Володимире. Ми ж не можемо нічого не роби­
ти… Такого, заплатить держава.
— Вірно, — погодився Куций. — Кожен до чогось му­
сить бути приписаний. Це наша перша заповідь.
Так закінчилася тяжка розмова, в якій Володимир му­
сів кривити душею, через те йому здавалося, що весь він
облип смердючим багном.