Ночувати на дачі Володимир не захотів — попросив
Віктора підвезти його до Сашка. Була вже пізня година,
345 незручно будити людей серед ночі, але Володимир відчу­
вав, що ближчої людини в нього немає — тільки Сашко
здатний порадити, що йому належить робити далі. Куций
був насторожений, небажання заночувати з ним під однією
стелею сприйняв як образу, але мусів скоритися — у ньо­
го не було змоги тримати Володимира на прив’язі, дово­
диться випускати на волю. Нічого не зробиш — талант!..
До Сашкового будинку під’їхали тоді, коли годинник у
машині показував другу годину ночі. Машина блимнула
червоними вогнями й відразу зникла за поворотом, а Во­
лодимир, долаючи вагання, постукав у вікно, що виходи­
ло на вулицю. Загавкали собаки, у темній шибці з’явилася
жіноча рука, що відкинула білу фіранку. Це виглянула Га­
лина Іванівна. А за якусь мить Сашків будинок ожив і,
здавалося, заворушився разом з господарями, що були
здивовані й налякані такою пізньою візитою.
Відчинив Сашко. Він був узутий в чоботи на босу ногу,
з-під пальта біліли кальсони. Із-за його спини визирала Га­
лина Іванівна.
— Як там мати?..
Голос у Сашка тремтів, обличчя Галини Іванівни нага­
дувало воскову маску. Лише тепер зрозумів Володимир,
якими недоречними були оці нічні відвідини.
— Та ні, Марія Гаврилівна трохи нездужає, але нівро­
ку… Просто забарився в місті.
Володимира запросили в хату.
— З Віктором посварилися? — допитливо на нього по­
зираючи, запитав Сашко.
— Чому ти так вирішив? — здивовано скинув на ньо­
го очима Володимир.
Досі Володимир, звертаючись до Сашка, шукав таких
зворотів, щоб не називати його ні на «ти», ні на «ви». За
віком Сашко міг йому бути батьком, за родинною суб­
ординацією вважався братом. Лише зараз Володимир
звернувся так, як вимагали родинні звичаї у Медунів. Саш­
ко це помітив, приязно посміхнувся.
— Ти ж, мабуть, від нього.
346 — Так, від нього.
— Якби не посварилися, чого б оце серед ночі хату ки­
дати?
Це правда. Він про це й не подумав. Та, мабуть, кра­
ще, що Сашко вже знає, навіщо Володимир його розбу­
див. Тут манівці не потрібні — треба все викладати прямо.
— Тобі коли на зміну? — трохи насторожено запитав
Володимир.
— Байдуже, не спізнюсь, — махнув рукою Сашко.
Він так і лишився — у пальті поверх нижньої білизни
та в кирзових чоботях. Напевне, сподівався, що можна ще
трохи поспати. Володимир вирішив утриматись від розмо­
ви, але Сашко підбадьорливо кинув:
— Я звечора виспався. Кажи, що там у тебе.
Вони лишилися удвох — Галина Іванівна, подавши ве­
черю, пішла досипати. Сашко, протираючи очі, випадково
натиснув пальцем під оком. Володимир помітив, що шкі­
ра там нагадувала сіру замазку, вона довго зберігала слід
від пальця. Лише згодом видулася великим пухирем. Цих
мішків під очима Володимир раніше не бачив — може, то­
му, що не заставав Сашка відразу після сну. Дивно, але в
Григора Остаповича обличчя здоровіше. Мабуть, синові
давалися взнаки концтабори.
— Чого ж ви посварилися? — знов запитав Сашко, за­
прошуючи Володимира до розмови.
Сашкові легше було розповідати про одеський період,
ніж Ксені. А, може, Володимир уже відійшов трохи від то­
го, що його мучило. Зараз це було ніби зовні — десь поза
ним. Сам він жив іншим життям, отже міг дивитися на все
те з деякої відстані. Був нещадним до себе, бо йому вже
здавалося, що то не він, а якесь далеке відзеркалення —
тінь, що відірвалася від нього й почала жити власним жит­
тям. Вона продовжує спілкуватися з Куцим, несе на собі
всі одеські гріхи Володимира, готова відповідати за них
перед законом. І все одно це вже був не він, бо далеко те­
пер живуть його думки.
Володимир намагався пояснити Сашкові ті причини,
347 які породили в його душі конфлікт з життям. Таран не
вміє зверхньо ставитися до людей, він не здатний проща­
ти їм надміру заземленого світобачення. Якщо ми щось
прощаємо, то, значить, ставимося до людини так, ніби во­
на має право цього не розуміти. А це ж нечесно! Зрештою,
саме звідси походить отой псевдоаристократизм, яким пи­
шаються деякі інтелектуали. Холодна зверхність, свідо­
мість своєї духовної переваги. Так є, і, мовляв, так повин­
но бути, бо люди завжди ділилися на тих, хто пізнає,
осмислює, й тих, що живуть безпросвітними буднями, не
думаючи про високі матерії…
Все це Володимир говорив гаряче, але безладно —
Сашкові важко було второпати, що він хоче сказати. Ме-
дун вихоплював із його імпульсивної мови лише те, що
дозволяло зрозуміти становище, в якому опинилися близь­
кі люди — Олеся, Віктор, сам Володимир. Він змушував
оповідача зупинятися на фактах, і коли Володимир розпо­
вів, що загрожує Олесі, Сашко не в жарт схвилювався.
— З цього б ти й починав, — похмуро завважив він. —
Якщо я вірно розумію, тут два гачки: духовний і кримі­
нальний. Сподіваюсь, ти мене розбудив не заради філософ­
ських розходжень з Віктором… Яка диявольщина! Чого ж
ти раніше мовчав? Я був певен, що… Ну, просто запив
хлопець. Гадав, це вже позаду. А воно, бач, яким ребром
вилізло.
Сашко замовк, про щось роздумуючи. Володимир та­
кож не наважувався порушувати тишу, що зненацька запа­
нувала в хаті. Йому здавалося, що він чує калатання вла­
сного серця.
— Про всі ці речі ми ще побалакаємо, — продовжував
Сашко. — Ну, про твою філософію. А як же з Олесею?..
Тут, братухо, нічого не придумаєш. Треба законно діяти.
—Закон… — мляво проказав Володимир. — Це мені
ясно. Та вона ж його любить.
— Вона любить. А він?.. Словом, дивись, братухо.
Моя тобі порада: йди просто в міліцію. Чи, може, ти за
себе боїшся? Винен, звичайно. По головці не погладять. Та
348 якщо не покличеш їх на допомогу… Боюсь, що кров’ю за­
кінчиться.
— Не про мене мова. Я за Олесю боюсь.
— А я боюсь і за неї, й за тебе. Ти ж не хочеш на них
працювати?
— Та ні, звичайно.
— Отож бо!.. Значить, ти також станеш небезпечним
свідком.
Поснули десь під ранок. Коли Володимир прокинувся,
вдома вже нікого не лишилося. Замкнувши хату й поклав­
ши ключ на обумовлене місце, вирушив до міліції. Те, що
радив Сашко, співпадало з його власними намірами.
Може б, він справді переступив державний поріг, якби
не спинила думка: треба поговорити з Олесею. Для неї це
була трагедія, але ж Віктор їй не байдужий! Володимиро­
ві здавалося, що Олеся ціле життя носитиме прокльони у
своїй душі — день і ніч вона проклинатиме людину, яка
стала причиною Вікторового падіння, а потім ганебно, по-
зрадницькому його видала. Цією людиною буде він, Воло­
димир Таран. Якби не він, Небері не спало б на думку шу­
кати Куцого. Та й копіювати було б нічого — це ж Воло­
димир підсунув йому свою модерну Голгофу.
Інша думка вимагала: цим ти врятуєш і самого Вікто­
ра, бо вже ніщо інше не здатне його врятувати. Коли Ку­
ций переконається, що Небера йому не потрібний, він без
будь-яких вагань його ліквідує. У Сашка більше життєво­
го досвіду, він краще розуміє природу цих пекельних душ.
І все ж оте ьідчуття, що об’єктом доносу стає ще й
Олеся, тяжко пригнічувало Володимира. Звернувши за ріг,
вирушив на квартиру Небери. Був певен, що Віктор на да­
чі, Олесю він застане саму. Треба порадитися з нею, конче
треба!..
Невідомо, як це сталося, але Володимир незабаром
опинився поруч з гуртожитком, у якому жила Стела. По­
стояв біля під’їзду й хотів уже рушати далі, але хтось йо­
го ніби покликав. Озирнувшись, він пересвідчився, що ні­
349 хто кликати не міг — то був його внутрішній голос. А що,
власне, станеться, якщо він провідає дівчину? Мабуть, Ксе­
ня вільніше до цього ставиться, ніж він. Звичайні людські
симпатії, навіщо ж їх зрікатися? Та й стосовно Євгена він
був жорстокий — Ксеня має право на дружбу з цією бла­
городною людиною.
Проминувши чергову, збіг на другий поверх. Ось вона,
тридцята кімната. Підніс руку, щоб постукати в двері, але
так і не зважився. Ой, ця дурнувата звичка порпатись у
своїх почуваннях! Надмірна схильність до рефлексій зав­
жди тобі шкодила, Володько.
Тим часом у кінці довгого коридору з’явилася дівчина
із сковорідкою в руці. Там, напевне була загальна кухня.
Шия дівчини обмотана чимось білим, халатик вище колін,
волосся трохи скуйовджене, як після сну. Дівчина зупини­
лася на тлі великого вікна, Володимирові важко було роз­
гледіти її обличчя, а вона його, мабуть, добре бачила.
Якусь мить була непорушна, ніби вирізаний із паперу си-
люет, потім метнулась на кухню й, залишивши там сково­
рідку, знову вибігла в коридор. Спершу неквапом, далі все
хутчіш та хутчіш вона наближалася до Володимира. І ли­
ше тоді, коли підійшла майже впритул, він упізнав Стелу.
Товста пов’язка на шиї робила її незграбною, навіть сміш­
ною.
— Володимир Микитович! — розгублено прошепотіла
дівчина. Мабуть, вона почувала себе ніяково через оту по­
в’язку. — В мене анґіна. Зачекайте, я зараз одягнусь.
Стела зачинилася в кімнаті й не показувалась досить
довго. Тим часом Володимир пробував зрозуміти, чому
він опинився в її гуртожитку. В цьому, мабуть, не одна
причина, а дві. Стелу йому давно кортіло побачити, а тут
сталося так, що гуртожиток ніби зумисне з’явився на його
дорозі. Та Володимир, мабуть, і на цей раз подолав би оту
спокусу, коли б не існувало другої причини. Видима річ,
він боявся розмови з Олесею. Що він їй скаже? Невже під­
биватиме разом із ним іти до міліції? Він розумів, що
Сашко загалом має рацію. Будь-яка твереза людина йо­
350 му б те ж саме порадила. Воводимирові не страшно розка­
зувати про себе, підписувати протоколи допитів, навіть
прийняти кару. Але ж Олеся, Олеся…
Відкриється Олеся перед слідчим, чи, може, почне ви­
городжувати Віктора? Цілком можливо, що саме так воно
й буде. Навіть мусить так бути — Володимир вірив, що
Олеся із тих жінок, які не зрікаються своїх чоловіків, коли
ті опиняються в скруті. Закон діє автоматично, ухилення в
бік лірики та психології властиві людям, але не кодексам.
Злочин, вчинений заради кохання, все одно залишається
злочином…
І саме оці свої думки Володимир уже не міг звіряти
Ксені — він добре знав, що вона скаже.
Звісно, він — слабка, нестійка істота. Йому завжди по­
трібен поводар, а життя кинуло його в самотність. У Саш­
ка він дістав моральну підтримку, але Сашко висловився
по-чоловічому — мабуть, так, як висловлювався серед сво­
їх друзів по концтабору: перед тобою ворог, то які мо­
жуть бути сантименти? Або ти його, або він тебе. Володи­
мира навіть трохи образила ця прямолінійність, йому зда­
лося, що Сашко якось незворушно, безтрепетно посилав
його до міліції, мовби не розумів усієї складности цієї без­
радісної справи.
Коли двері відчинилися й Стела запросила його цо
кімнати, Володимир не повірив власним очам — перед
ним стояла така вишукана модниця, що годі й згадувати
про якусь хворобу. Коротенька спідничка підкреслювала
пружну красу її міцних, добре тренованих ніг — видно дів­
чина любила велосипед, — біла гіпюрова блюзка була за­
барвлена її засмаглим тілом, золоте волосся ретельно при­
бране, а про пов’язку на шиї не варто й казати. Стела зу­
пинилась біля спинки ліжка — їх тут було троє — вона,
мабуть, сама відчувала, що не здатна стримати своєї радо­
сти, але й виказувати її не хотіла. Сяяла своєю дівочою
тривогою, котра сама себе не розуміє, але кудись веде й
чогось вимагає.
Володимир якусь мить розглядав її, не піклуючись
351 тим, що це не зовсім чемно, — розглядав як модель, як на­
турщицю. А відтак взяв її за руку й, не сказавши ні слова,
наблизив дівочу голову до власних грудей. В її очах май­
нуло щось схоже на страх, але вона не відштовхнула його,
ніби давно чекала, що це має статися. А він знав, відчував:
Стела шкодує, що він був тоді надміру стриманим. Ні,
не в майстерні — за це вона вдячна йому — а пізніше, на
автобусній зупинці. їй хотілося не такого прощання, він це
добре помітив.
Вони не могли не думати про Ксеню. І, може, саме то­
му мовчали. Особливо це стосувалося Стели — Ксеня її
глибоко зворушила своєю людяністю.
— Я думала про вас. Навіть сьогодні думала, — відір­
вавши голову від його грудей, тихо, із внутрішнім світін­
ням в обличчі, мовила Стела.
— Навіщо ви пов’язку скинули?
— А-а, пусте… Ви любите смажену рибу? Карасі. Тут у
нас є завзятий рибалка. На водосховищі наловив. Біля ті-
є ї дачі.
Вона так глянула на нього, вимовляючи слово «тієї»,
наче там, на дачі, сталося щось вельми важливе в п житті,
надміру важливе. Це було приємно Володимирові і водно­
час тривожно. Знала б вона, що то за дача!
— Скільки ж років вашому рибалці? — лукаво запи­
тав Володимир.
— Дорослий — посміхнулась вона. З її посмішки мож­
на було зрозуміти, що цей «дорослий» дарує їй не лише
рибу, а й квіти. Принаймні Володимир не міг уявити, щоб
це виглядало інакше.
— Хто ж не любить смажених карасів? — весело зго­
лосився він.
Грайливий тон в їхній розмові мусів замаскувати від­
чуття провини — вони обоє це розуміли. І тому, не змов­
ляючись, віддалися на волю випадкових слів, які ні до чо­
го не зобов’язують. А проте обом було ясно, що слова за­
раз не грають жодної ролі. їх поєднали не слова — було
щось більше, незмірно більше. 1 не сьогодні, а ще годі.
352 Просто це треба було носити в собі, як земля носить жо­
лудь. Та він таки рано чи пізно вибухає зеленим полум’ям,
народжуючи із себе кремезну істоту, що спершу виглядає
так несміливо, як їхнє незміцніле почуття, котре покищо не
мало певної назви.
— Чому вас так назвали? — запитав Володимир. —
Так називаються пам’ятники старовини. Інки на них викар­
бовували свій календар.
— Батько назвав. Це не від інків. Я — Сталіна. В па-
шпорті так написано.
— Де він зараз?
— Хто?..
— Батько, звичайно.
— Навіщо це?..
А справді, навіщо? Та вибачатись не варто — краще
перемовчати.
— Я його ніколи не бачила, — після тривалої павзи
сказала Стела.
Володимир пошкодував, що кинув болісне для неї за­
питання. Намагаючись змінити тему розмови, запитав:
— У вас тут немає магнітофона?
— Є. Дуже гарні записи. Пісні під гітару. Але я спер­
шу принесу рибу. Зовсім захолоне.
А в чому, власне, полягає їхня провина? Мабуть, ли­
ше в тому, що Володимир не здатний ступити кроку, не
поворушивши настирливого суддю, який засів десь під йо­
го черепом. Нехай Стела йде по рибу, а він збігає по вино.
Коли він повернувся з пляшкою аліготе, на столі, що
стояв посеред кімнати, уже чекали на нього карасі в смета­
ні, а Стела заклопотано й трохи нервово ходила по кімна­
ті — мабуть, її здивувало його несподіване зникнення.
— Ви не проти? — запитав він бадьорим голосом, по­
казуючи їй вино. Але в тій бадьорості Стела помітила де­
яку штучність. Вона, сміючись, сказала:
— О-о, зараз ви трохи нагадуєте Віктора Васильовича.
Стрілки його брів зблизилися, на лобі з’явилися неспо­
дівані борозни.
— Чим?
353 — Він завжди веселий.
— Хіба ви його так близько знаєте?
— Ні. Я знаю таких, як він.
— Вони вам подобаються?
Стела опустила свою маленьку руку з довгими рухли­
вими пальцями на його трохи спітнілу долоню. В її погля­
ді вгадувалося грайливе лукавство й та дівоча сором’яз­
ність, через яку Стела пробувала переступити, але це їй
покищо не вдавалося.
— Відкоркуйте пляшку, — прищулившись сказала во­
на.
Стела зараз тримається зовсім не так, як тоді. Там,
у ресторані, де вони познайомилися, вона почувала себе
значно вільніше. Мабуть, Стела тоді підготовувала себе до
ролі, яку їй належало виконувати, а тут не хотіла грати
жодної ролі — просто була сама собою. Несподівано на
Володимира наринуло смутне почуття: яка ж вона безза­
хисна перед життям! Все його дон-жуанство відразу ж
сповзло з нього, як непотрібна машкара — він уже не міг
кидати бездумні репліки, не міг здаватися веселим та без­
турботним. І, може, тому захотілося випити. Зараз він не
боявся за себе — пляшка вина не становила загрози.
Стела також випила.
— Я гадала, ви одразу ж прийдете. Ну, може, через
тиждень… — Засоромилась, відкинула волосся, у її синіх очах,
таких дивовижно глибоких, з’явилося неспокійне джерель­
це, що раптом зажевріло чимось прозорим і чистим. — Ні,
ви не думайте… Я потім довго себе картала.
— За що ви мали себе картати?
— Ви так здивувалися, що я ладна була крізь землю
провалитись. Правда, ви не чекали, що я так вийду?.. В та­
кому вигляді…
— Ну, чому ж… — Володимир трохи знітився, бо зно­
ву мусів казати не те, що думав. — Для художника це
справа звичайна. Так само, як для лікаря. Просто тут рі­
зні обов’язки.
— Ні, ні. Ви не чекали. Я це знаю… Мене підвела На-
354 та. Це було так страшно!.. Я себе заспокоювала тим, що
ви оце сказали. Для художника так само, як для лікаря… Я
гадала, це вам треба по якійсь темі. Мені незручно було
запитувати у вас . Натурщиці ж за натуру платять… Боже,
як мені було соромно, коли я все зрозуміла! Ви мусіли ма­
лювати, щоб мене не образити. Лише тоді я побачила,
який ви…
Володимир трохи розгнівався.
— Та що ви оце вигадуєте?.. Якби люди завжди так
ставилися до оголеної натури, не було б ні Ермітажа, ні
Лювру. Природа є природа, Стелочко.
— Звичайно. Хіба ж я цього не розумію?.. Саме тому й
поїхала, що розумію.
— У нас взагалі до цього хибне ставлення, — продов­
жував Володимир. — Тут вся причина у філософських ак­
центах. Тіло теж треба оспівувати — цим ми оспівуємо са­
му природу. Але не себе, не себе!.. Тільки природу. Той,
хто цього боїться, ховає в собі таке світобачення… таке,
що за нього соромно! Сам того не бажаючи, він цим ви­
знає, що всі його святині зосереджені на фізіологічному.
Те, що обожнюється, мусить бути сховане як найвище та­
їнство… Релігія тупих обивателів — ось що це означає!..
Володимир говорив іще щось, але говорив це так, ні­
би перед ним сиділа не Стела, а хтось із тих святенників
від мистецтва, яких він глибоко зневажав. Він навіть не по­
мічав, як її очі поволі наливаються сльозами. Хіба ж вона
сподівалася, що своїм щирим визнанням викличе оцю ля-
віну гнівних слів? За що він на неї розгнівався?
Живі джерельця в її очах затуманилися, погасли. Сльо­
зи заповнили весь отой простір, що здавався широким, як
прогалина серед хмар — тепер на її обличчі висіла темна
хмарка. І навіть бризнув дощик. Стела підвелась, пробува­
ла посміхнутися, але посмішка відразу ж зникла. Дівчина
тріпнулась, наче хотіла злетіти, і впала обличчям на по­
душку.
Лише тоді Володимир помітив, що з нею скоїлось
щось химерне. Він же й гадки не мав на неї гніватись.
355 Просто так воно сталося: спершу Стела нагадала йому про
Віктора, потім він сам пригадав суперечку з ним про ого­
лену натуру — це ж було в ресторані, де він уперше поба­
чив Стелу. Хіба ж Віктор малював Нату для того, щоб
десь виставити. Звичайнісінька порнографія. Зворотна ме­
даль бездумних заборон. Міщанське лицемірство, яке по­
тайки дозволяє собі те, що прилюдно засуджує. Цікаво,
куди ж він подів цю картину? Мабуть, її хтось у нього
придбав.
Володимир сів на ліжко, поклав руку дівчині на плече.
Вона трохи посунулась, даючи йому місце біля себе.
— Стелочко, що з вами? Хіба я вас образив?
Деякий час вона мовчки схлипувала в подушку, потім
обернулась до нього обличчям.
— Чого ж ви на мене так?.. Що я вам зробила?
Володимир засміявся.
— Та хіба ж я на вас?.. Ну що ви, Стелочко! Я просто
ненавиджу лицемірство. На словах одне, на ділі друге. А
ви… Коли мені було тяжко, я завжди вас пригадував.
Вона знов спаленіла.
— Ви тільки спершу мене малювали. Про це я й хоті­
ла вам сказати. А ви чомусь розгнівались… Потім ви вже
малювали не мене, а Надійку. Отак і пригадуйте!.. Я й са­
ма її забути не можу. І знаєте, що мене втішало? Якби не
це, я б ніколи вас не захотіла бачити. Мені було б дуже
соромно.
— Що ж вас втішало?
— То ж я вам підказала, я!.. Ви б, напевне, забули про
Надійку. Через те мені й боляче, що ви кинули. А ви, ма­
буть… Нехай ваша дружина не думає… Аби ви тільки не
кидали роботу.
Остання фраза прозвучала трохи дивно — вона, ма­
буть, вихопилась ненароком. Стела готова навіть на жер­
тву, аби він продовжував роботу над «Причинною». В чо­
му ж полягає ця жертва?..
Її обличчя на білій подушці в обрамленні розсипаного
золота, — обличчя дитини і водночас жінки — було зараз
356 таким прекрасним, що Володимирові здалося: тоді він
його не побачив, бачить лише тепер. Мабуть, саме через те
люди змушені ховати своє тіло, щоб можна було зосереди­
ти увагу на їхньому обличчі — адже ж саме воно віддзер­
калює їхню духовну сутність. Така одухотвореність і во­
дночас голизна… Ні, для Нати це більше підходить!
Тоді Володимир іще не міг собі пояснити, чому він ви­
рішив поставити Стелу на мосту, перед полоненими — ді­
яло стихійне бачення образу, його внутрішньої правди — а
зараз він зрозумів, що це рішення йому справді підказала
Стела. Підказала світлою чистотою власної вроди, спогля­
дання якої підносить нас на вершини духу, де не існує й не
може існувати нічого порочного. А все, що є і що може бу­
ти — звичайне, земне, фізичне — сприймається лише як
радість зближення двох духовно споріднених істот, для ко­
трих це тільки проста закономірність, обумовлена стихій­
ними законами природи. Стихія ця прориває греблі забо­
рон, але не їй співається осанна, не вона є головним чинни­
ком, який приводить до зближення. І якщо тут виникає ра­
дість — висока радість, пантеїстичне буйство стихійних
проявів життя — то вона миттєва, бистроплинна. І зовсім
не в цьому ми люди — зовсім не в цьому!..
Він у собі нагнічував оті абстрактні розумування, бо
страшно йому було дивитися в її обличчя, відчувати її гру­
ди — так близько були вони зараз одне до одного, а Сте­
ла жодним порухом не давала йому зрозуміти, що існу­
ють якісь заборони. Вона ніби чогось ждала.
Але саме тоді, коли йому вже здавалося, що стихія
взяла верх над їхньою волею, Стела спритно зіскочила з
ліжка, поправила зачіску і, трохи постоявши з заплющени­
ми очима, мовби виборюючи в собі тверезість, лукаво
усміхнулася:
— А як же карасі?.. Вставайте.
Ой, ті карасі, хай би вам грець!.. Навіть неприємно,
що вона вміє так гратися. Мабуть, вона хотіла йому пока­
зати, що мала право не боятися невідомого художника,
через те й поїхала на дачу. Її все ще непокоїть: що він про
неї думає?..
357 Схилилася над ним, підвела його голову:
— Ну, йдіть до столу.
Відчувала, що перемога за нею, ніби навіть пишалася
тією перемогою. А він хмільний, дратівливий. Лежав на її
подушці, дивлячись у стелю, й пробував надати своїм сло­
вам сумнівної філософічности, яка її тільки розвеселила.
— О, Боже! — сміялась вона. — Як це мудро у вас ви­
ходить. Давайте краще вип’ємо.
Він і сам вже зрозумів, що звинувачувати Стелу за
втрату природности, умовляти її, що людина мусить зріка­
тися старих заборон — це справді смішно. Потягнуло ж
його в цей бік!..
Володимир теж засміявся, підійшов до неї і якось про­
сто, по-братньому поцілував. Може, він теж був їй сього­
дні вдячний — як тоді вона була вдячна йому. Вдяч­
ний за те, що провина його перед Ксенею не така вже й
істотна.
По суті, Володимир міг запропонувати Стелі лише ті
стосунки, які існували у Віктора з Натою. Але для цього
потрібна Ната — не Стела. Та й він, звичайно, не Віктор
Васильович…
А ще він вдячний за те, що тягар, який міг породити
нову депресію, мовби полегшав — Володимир відчував
внутрішню врівноваженість, яка була необхідна, щоб прий­
няти тверезе рішення.
Треба йти до Олесі, треба розмовляти з нею! Тяжка
розмова, це так, але він мусить попередити її, що не збира­
ється далі терпіти Вікторових неподобств. За те, що зро­
бив сам Володимир, належить відповідати йому. Він до
цього давно готовий. Якщо не припинити діяльности отієї
«фірми», то важко навіть уявити, чим здатна обрости лег­
коважна витівка з Голгофою. Є у людей високі святині, які
з наукового погляду можна піддавати сумнівам, бо наука
нічого не бере на віру. Та чи можна над ними глумитися?
Все це повинна зрозуміти Олеся. А чи зрозуміє? Чи не
поставить вона особисте вище від людських святинь?..
Прикро, що він про це не має права розмовляти зі
358 Стелою. А як хотілося почути її думку! Ксеня не розуміє
головного: якщо Володимир навіть не зуміє сховатися від
Куцого — а це також сумнівно! — то все одно над його
совістю тяжітиме ота прикра «фірма».
Ну, та досить про це! Ось і Стела вже спохмурніла.
Несміливо торкнулася його руки:
— Ви на мене образились?
В її’ очах не було вже й натяку на грайливість. Стела
справді була засмучена.
Та Володимир уже не міг повернутися до того на­
строю, який володів його почуттями кілька хвилин тому.
Сказав розважливо, спокійно:
— Ні, Стело! Чого ж мені ображатися?
— Вам знову невесело зі мною.
Він узяв її маленькі руки в свої, дивився їй у вічі, його
посмішка була задумлива й лагідна, але вона вже не обіця­
ла веселощів.
— У мене був дуже тяжкий настрій. Я просто не знав,
куди мені з ним подітися. Тому й зайшов до вас.
Стела не розуміла, як ставитися до його слів — обра­
жатись чи радіти. Якщо приходять до дівчини лише задля
того, щоб розвіяти свій кепський настрій, то це, мабуть, не­
велика втіха для неї. Але ж він прийшов зі своїм смутком
саме до неї, не до когось іншого! Значить вірить, що вона
йому не чужа.
Стела ще не знала, чого б їй хотілося більше — про­
стої дружби з цією людиною, чи, може, справжнього ко­
хання. Покищо те кохання жило в зародку. Адже ж він
одружений і, здається, щасливо. Та чому ж він тепер шу­
кає для себе заспокоєння не біля дружини, а біля неї?
Мабуть, Володимир зрозумів її німі запитання — він
сказав:
— Ви мені багато дали, дуже багато! Важко це поясни­
ти. Та, може, й не треба пояснювати. Просто мені хотіло­
ся трохи побути біля вас. Це не загине, я знаю.
— Чого ви так?.. Ніби прощаєтесь. Хіба ви не збирає­
тесь кінчати «Причинну»?
359 Він кинув на неї гострий, допитливий погляд. Дивна в
неї врода! Форми її обличчя не можна назвати правильни­
ми, щось татарське в ній ховається — далеке-далеке, таке,
що вже розділилося в десятках поколінь, якась одна, непо­
мітна еровинка. Та, може, саме тому це обличчя так і сві­
тилося, що Стела несе в собі кров Европи й Азії. Може,
саме тому! Природа любить змішувати кров народів, як
художник змішує фарби.
— А ви б не побоялися?..
Стела підійшла до нього впритул. Якусь хвилину во­
на стояла біля нього, трепетна, зніяковіла, потім припала
щокою до його обличчя й тихо, як про щось заповітне,
мовила:
— Ні!..
Він пригорнув дівчину, дослухався до того незбагнен­
ного, що тріпотіло в ній, рвалося на волю, шукаючи для
себе живу душу, яка не зганьбить і не образить — візьме її
цноту й силу не на мить, а на ціле життя. Хіба ж є в нього
таке право? І не лише тому, що він одружений. Не лише
тому! Існує в нього обов’язок, який не обіцяє радости. І,
можливо, не обіцяє волі. Так, звичайної людської волі…