Борис Корнійович не сподівався, що Небера так легко
клюне на потойбічне. Сам він був досить практичною лю­
диною, як і кожний контрабандист. Але ж у його справі
найголовніше — це одержати владу над людською душею.
Декого можна зачепити за політичні мотиви, іншого спій­
мати на патологічних нахилах. Звісно, всіх об’єднувала на­
жива, але Борис Корнійович завжди себе питав: для чого
цій людині потрібні гроші? Чого вона від них хоче? Скажі­
мо, у Вухатому він не помічав особливої схильносте до
розкошів. Вухатий міг цілими місяцями жити в катаком­
бах, аби там було що випити. Зате ж яку насолоду діста­
вав цей вроджений кат, коли йому траплялася нагода ко­
гось прибрати з їхньої дороги! Вухатий не просто вбивав
360 — він творив убивство. Особливо йому подобалась
розправа над молодими жінками та дівчатами. З цього він
починав, за це у свій час відсидів вісім років, а відтак був
випущений по амнестії.
У Бориса Корнійовича є підозра, що Вухатий не мар­
но вподобав катакомби: там дуже легко загубитися! Ніхто
не почує ні зойку бідолашної жертви, ні зловтішного рего­
ту садиста. І, може, не одна дівчина знайшла там для себе
смертельні обійми у ведмежих лапах Вухатого. Скільки їх,
легковірних істот, готових на прогулянки з велетнем, що
здатний нести на руках аж до самісінького небосхилу! З
таким не страшно бач, які в нього кулаки. Такий від будь-
якої напасти оборонить…
А потрапляли вони туди, звідки вже не знаходили ви­
ходу.
Одеські катакомби мають тисячу двісті виходів — під
будинками, у степових балках та під морськими кручами.
Якби можна було ці лябіринти витягнути в одну пряму лі­
нію, то кам’яного тунеля, що сягає на шістдесят метрів
завглибшки, вистачило б від Одеси до Ленінграда. Отже
Одеса фактично більше під землею, ніж на поверхні. Ще й
досі ніхто не володіє надійною картою цього підземного
міста. А Вухатий добре знає катакомби — Борис Корнійо-
вич не раз у цьому пересвідчився.
Кирпа інший — витончений джентельмен, запобігли­
вий ловелас, дотепний співбесідник. У трамваї він завжди
поступиться місцем, перший кинеться підіймати опущену
монету, не вийде на вулицю, якщо на штанях є хоч одна
невипрасувана складка. Це він, звичайно, знайомлячись із
Неберою, називав себе Віталієм.
Борис Корнійович вперше побачив його біля одесько­
го манастиря, де Кирпа продавав ікони. їздив по селах, ску­
повував за безцінь, а під манастирською брамою бого­
мольні бабусі, довговолосі сноби та отці із духовної акаде­
мії платили за кожну по кілька червінців. Умів навіть тро­
хи підмалювати, коли ікона була зіпсована. Видавав себе
за архітектора, який кохається на іконописному мистецтві.
361 Жив легальним життям і навіть справді працював архітек­
тором в якомусь житловому управлінні. Знав англійську,
ненавидів Вухатого за грубощі та босяцьку необтесаність.
І все ж вони дружили.
Пізніше, коли Борис Корнійович спрямував здібності
Кирпи в іншому напрямку — небагато заробиш під мана-
стирем! — виявилося, що архітектор полюбляє наркотики.
Володимир довірився другові дитинства, — росли ж
разом! — а той допомагав Куцому експлуатувати худож­
ника, заохочуючи його до алькоголю.
Ось куди привела Неберу його легковажна доля.
Цілком зрозуміло, що Віктор був для Куцого прекра­
сною знахідкою. А коли з’ясувалося, що Небера так легко
пройнявся містичними настроями, Куций одразу ж вирі­
шив, що ліпшої основи для його закабалення не варто й
шукати. Борис Корнійович тлумачив учення йогів з погля­
ду вільних мандрів людської душі, а якщо до цих сеансів
додавати певну дозу героїну, то не дуже важко досягнути
такого стану, коли душа відділяється від тіла й летить на
оглядини небесних хоромів Магомета.
Сам він не захоплювався наркотиками, але для Вікто­
ра їх не шкодував. Робив це таємно, крадькома, так, щоб
Віктор цього не помітив. Наївний Небера справді повірив,
що він ось-ось навчиться «проходити крізь Сонце».
Якось Борис Корнійович сказав:
— Ось що, Вікторе Васильовичу… Вища мудрість йо­
гів полягає не в циркових трюках. Нам з вами вони не по­
трібні. Якщо справді хочете оволодіти тим, на що здатні
їхні магатми, треба заглибитись у самопізнання. Гадаєте,
християнські праведники марно замуровували себе в пече­
рах?.. Світ подрібнений на тисячі предметів , кожен із них
відволікає нашу увагу, діє на наші органи чуттів. А саме ж
ці органи й обдурюють нас… Вирватись із їхнього полону
— ось ваше завдання! Тоді ви побачите світ таким, який він
є насправді… Поза чуттями, очима вашого духу.
— В субстанції? — перепитав Віктор, намагаючись по­
казати, що він також дещо тямить у філософії.
362 — Так, — вдоволено посміхнувся Куций. — 3 освіче­
ною людиною легко порозумітися. В субстанції. У своїй
справжній сутності.
— Але ж як, як?.. Для цього треба бути сліпим і глу­
хим.
— Помиляєтесь!.. У сліпої людини виробляється заго­
стрена увага до зовнішніх речей. Є вивірений засіб, я сам
це пройшов. Печера, Вікторе Васильовичу, печера!.. Нічо­
го не чути й не бачити. Повна тиша й абсолютна темрява.
Не на все життя, ні!.. Цього я вам не пропоную… Ви на­
віть не уявляєте, що таке наші катакомби. Справжня Оде­
са там, під землею. Якщо хочете, ото ж і є її субстанція.
Матеріял, з якого вона побудована. Матерія!.. А ви що хо­
чете побачити? Не зовнішній світ, а глибинний… Там, тіль­
ки там! Ні гудіння мухи, ні скреготу заліза, ні людського
голосу. Лишаються кінчики пальців. Але всі стіни однако­
ві, — помацаєте трохи, та й набридне.
— Невже тільки там? — скрушно, з недовірою зідхнув
Небера.
Він трохи знає шахту. Щоправда, шахту знає тільки
той, хто просидів у завалі хоча б днів зо три. Так казав
Григір Медун. Всього, про що оповідав Борис Корнійович,
здобудеш там доволі. Люди, які це пережили, не люблять
розказувати про свої переживання. А той, хто дещо нава­
жується розказати, ніколи не висловлював захоплень тем­
рявою й тишею шахтарського підземелля. Навпаки, ко­
жен дослухався: чи не чути цокотіння відбійного молотка,
який обіцяє визволення?..
Віктор спробував висловити свої сумніви, але Борис
Корнійович на нього нагримав:
— Та ви що — дитятко, Вікторе Васильовичу?.. Тож
катастрофа, нещастя… Хіба ж я про це кажу?.. Із спокій­
ним серцем треба пожити в підземеллі. Плоть, гріховну
плоть трохи загнуздати!.. Будуть іще плотські радощі, я їх
у вас не відберу. Але ви тоді іншим станете. Почуєте ті го­
лоси, які не до вуха нашого, а до душі промовляють. По­
бачите обличчя, котрі відкриваються лише обраним…
363 Віктор погодився пройти випробування темрявою та
самотністю — справді ж бо, дехто із києво-печерських
схимників по чверть століття прожив у глибині манастир-
ських печер. Замуровували себе так, що тільки віконце ли­
шалося, через яке можна просунути руку із шматком чер­
ствого хліба та кухлем води. То невже ж тільки самі забо­
бони володіли цими людьми? Мабуть, справді душа схимни­
ка знала такі насолоди, які невідомі людям, що живуть у
суєті мирській. Бо ніхто ж не силував цього самітника зві­
кувати віку в могилі…
Коли заходила мова про Олесю, Борис Корнійович
хмурився, його білі брови та пушок на маківці мовби по­
кривалися потом. Вираз обличчя був страдницький, наче
йому доводилося переживати найбільшу в його житті тра­
гедію.
— Жінка — істота плотська, а не духовна. Тисячу ро­
ків існує целібат у католиків. Гадаєте, випадково?.. Тібет­
ські мудреці також зрікаються одружень. Я розумію, ви її
любите, але… Той шлях, який ми для себе обрали, вимагає
жертв, Вікторе Васильовичу!.. Якби ж її можна було при­
лучити до нашої віри… Боюсь, дорогий, боюсь. І за вас
боюсь, і за наше братерство. Кон-спі-ра-ція!.. Тут, соколе,
нічого не попишете.
Всі ці розмови точилися зимовими вечорами на друго­
му поверсі «Вікторової» дачі, яку Борис Корнійович нака­
зав прибрати — винести із майстерні мольберт, фарби,
етюди та особисті речі Небери. Тепер Віктор жив на пер­
шому поверсі, а весь другий поверх належало обставити
так, як звелів Борис Корнійович.
Та сьогодні вранці, після доброго сніданку з чаркою
коньяку, Борис Корнійович, ніби бажаючи підбадьорити
засмученого друга, лагідно сказав:
— А, може, все ж таки спробуємо?.. Я кажу про Оле­
сю. Давайте спробуємо.
— Як?!.. — з тривогою в голосі і водночас із надією
вигукнув Віктор. — Олеся мені не вірить. Не вірить!.. Що
ж можна вдіяти?
364 — Розумію, — задумливо мовив Борис Корнійович. —
Ви б не могли її на деякий час поселити в Одесі?.. У тих
же Медунів. Ви дуже цікаво розповідали про Миколу Оста­
повича. Сектант, кажете?..
— Старший брат його так називає… Григір так нази­
ває цього Миколу.
— А ви самі з ним не знайомі? — запитав Куций.
— Бачились, але майже не розмовляли. Він в Орлову
баіку до рідні приїздив.
— Може, він трохи нам допоможе, — розсудливо мо­
вив Борис Корнійович. — Далі, якщо дозволите, я сам нею
займусь. У мене є методика для жінок. Але затямте: це
зовсім не те, що навчити дамочку бринькати на роялі.
— Звичайно, — просяявши й трохи внутрішньо відта­
нувши, погодився Віктор. — Яке може бути порівняння!..
Туди Олеся поїде. Медунам вона вірить.
— Не будемо квапитись. Зараз Одеса непривітна. До­
чекаємося весни. Скільки ж тут лишилося?.. Ну, місяців зо
два. А там уже й каштани зацвітуть. Море, сонце… Чого ж
тут сидіти?.. Навіть на нашому подвір’ї сніг чорніє. А вліт­
ку… Я уявляю…
Віктор відзначив для себе оте «наше подвір’я», але
вдав, що не помітив цього. Раніше Борис Корнійович ка­
зав: в а ш будинок.
— Ми звикли. Вже й не бачимо, що тут нічим дихати,
— спроквола обізвався Небера.
Пальці Бориса Корнійовича здавалися Вікторові окре­
мими істотами, що живуть незалежним життям. Якби їм
дати волю, вони б стали не дощовими черв’яками, а чи­
мось вищим — для них і гетьманська булава не важка.
Може, саме так і виглядали єгипетські та вавилонські жер­
ці? Навіть фараони їх боялися.
— А тим часом ви пройдете посвяту, — продовжував
Борис Корнійович. — Знайте: якщо Олеся нас зрадить…
— Ні, — все ще стежачи за його пальцями, що переби­
рали олівці, переконано мовив Небера. — Олеся не зра­
дить.
365 — Дивіться…
Погляд Куцого був спокійний, але таким спокійним
буває спис, націлений в тебе. Саме ота холодна нещадність
гіпнотизувала Віктора. Він був людиною слабкої волі, а
такі люди схиляються не перед добротою, що світиться в
людському обличчі — ні, доброту вони не шанують, — їх
зачаровує жорстока, владна сила, котрій невідоме співчут­
тя. Вона їм здається тим найвищим, наймудрішим, на що
здатна земна людина — підкоряти собі інших, робити їх
слухняними рабами.
Віктор пишався дружбою з Борисом Корнійовичем,
йому здавалося, що й сам він тепер піднявся над іншими
людьми, хоч вони цього покищо й не помічають. І саме
цим пояснюється його різкий, самовпевнений тон в недав­
ній розмові з Володимиром. Раніше Небера готовий схи­
лятися перед Тараном за його талант. Хоч талант Володи­
мира ще й не здобув загального визнання, але ж Віктор
уже його побачив. Неберу тішило те, що він побачив його
перший. Тепер талант — будь-який талант! — здавався йо­
му чимось другорядним. Борис Корнійович відчиняв пе­
ред ним величну браму в той казковий світ, який давав
право вважати все земне, — і бездарне й талановите, —
таким дрібним, як метушня в розворушеному мурашнику.
Віктора лякала темрява катакомбів — скільки ж там
доведеться просидіти? — але слово «посвята» чарувало
своєю споконвічною значимістю. То було прилучення до
високих таїнств, заради яких люди віддавали все своє жит­
тя. Може, отак єгипетські жреці випробовували Пітагора,
Платона та інших старогрецьких філософів, котрі приїзди­
ли до них набиратися мудрости.
Тепер уже сама контрабанда, небезпеки та пригоди,
пов’язані з нею, відступали на другий плян. Шукаючи силь­
них почувань, Віктор прийшов туди, де таких почувань бу­
ло доволі. Він сприймав, як неминучість спілкування з Ву­
хатим та Кирпою — навіть папа римський тримає гвардію
— але то були для нього люди нижнього поверху, їм дово­
дилося терпіти, бо вони охороняли державу, в якій він вва-
366 жав себе другою особою після Куцого. Сама ж контрабан­
да уявлялась йому лише економічною базою підпільної
держави. Законність чи незаконність — поняття умовні. Всі
держави боряться між собою, кожна із них вважає незакон­
ним те, що діє не на її користь. І кожна держава має свої
в’язниці та своїх катів…
Але спробуймо заглянути у потаємні пляни Куцого.
Підігріваючи містичні настрої Небери, він поволі прихо­
див до висновку, що взагалі не може бути нічого надійні­
шого, ніж фанатизм обмежених істот.
Куций розумів: Небера належить до тих людей, для
яких зовнішні знаки важать більше, ніж внутрішня сут­
ність явищ. Ось чому Борисові Корнійовичу спало на дум­
ку не просто прийняти Віктора до їхнього гурту, а «висвя­
тити» його. Куций іще не знав, які ритуальні процедури
він застосує — про це належало думати.
В душі Бориса Корнійовича жила дивна, незрозуміла
пристрасть, яка захопила його відразу, змусивши так ча­
сто провідувати Неберу: Олеся! Та сама Олеся, яка спершу
поставилася до нього з великою шаною, а потім зненави­
діла його так, що Борис Корнійович не наважувався гляну­
ти їй у вічі — звідти вистрілювались такі погляди, іцо ста­
вало холодно й незатишно на серці. Він добре знав, що ку­
пити її не можна. А проте, якби він міг її купити, вона б
утратила для нього будь-яку привабливість. Такі, що лег­
ко продавалися, давно вже йому набридли. Він хотів, щоб
Олеся сама прийшла до нього з усією чистотою своєї юної
вроди і незмарнованістю напівдитячих почуттів. Але ж він
старий, старий! Та проте хіба Мотря не любила Мазепу?..
Борис Корнійович мусить стати для неї богом — ось коли
вона прийде! Спершу він стане богом для її чоловіка, а по­
тім уже й для неї. Жінка або взагалі байдужа до потойбіч­
них ідей, або, якщо вони закрадаються в її душу, віддаєть­
ся їм з такою силою, що забуває про все на світі.
Саме на це й розраховував Борис Корнійович. Він ро­
зумів, що Олеся не піде в міліцію — каратиметься, плака­
тиме, але берегтиме таємницю свого чоловіка. Такі, як
367 Олеся, самовіддано ставляться до шлюбу, вони здатні все
на світі стерпіти. Але Куций мусів підтримувати в душі
Небери віру в те, що Олеся не тільки його не цікавить —
вона йому чужа, навіть неприємна, та вже заради самого
Віктора він готовий висвятити її в члени їхнього братства.
І Небера справді сприйняв як високу ласку його згоду зай­
нятися Олесею. Де вже було Вікторові догадуватись про
потаємні наміри Куцого!..
У Небери з Борисом Корнійовичем умовлено виїхати
до Одеси разом. Отож саме тоді, коли Володимир хотів
побалакати з Олесею, Віктор заїхав на міську квартиру,
щоб попрощатися з нею. Якби Володимир не затримався у
Стели, вони б неминуче зустрілися.
Олеся, як і завжди, вірила, що ось зараз, саме в цій
розмові, Віктор зрештою все зрозуміє, забуде й думати
про Куцого та про те, що її так жахало. Повернеться на за­
вод, життя їхнє здобуде той вивірений лад, який дозво­
лить їй стати шановною господинею і, може, навіть маті­
р’ю!.. Олеся вже змирилася з думкою, що Віктор не геній
— хай робить те, що вміє, аби жив чесно. Всю ніжність
свою, всю звабу жіночої ласки вкладала Олеся у свої бла­
гання. Та він тільки хмурився, інколи кидав дратівливі
репліки, але здебільшого мовчав.
Проте сьогодні Віктор був зовсім інший. Олеся ніколи
його таким не бачила. Навіть тоді, в перший вечір, Віктор
не був таким красномовним, як зараз. Вона вже зрозуміла,
що тоді його красномовство нагадувало розпущений хвіст
павича, а зараз він був справді щирий — такий скорботно
щирий і схвильований, що їй негайно передалось його
хвилювання.
На благання Олесі, що стали для нього звичними, Вік­
тор, ухопивши її долоні й боляче їх стиснувши, гаряче за­
говорив:
— Олесю, люба моя! Ти віриш, що у світі є те, за що
людина, не задумуючись, повинна віддавати життя? Ві­
риш, ластівко?..
— Вірю, — чудуючись його мовою, прошепотіла Олеся.
368 Її лякало незнайоме зблискування в його очах — чому
в нього так горіли очі? Але цього їй ніхто не міг пояснити,
як і несподіваного Вікторового надхнення. Куций добре
знав, коли саме слід підсипати білий порошок. Лікарі на­
звали б це станейфорією.
Не будемо уточнювати, як вдалося Куцому приховува­
ти від Небери, що білий порошок — це і є найстрашніший
наркотик. В сучасному світі люди вживають стільки різно­
манітних пілуль, що це, напевне, не становило особливих
труднощів.
— Ти ж виросла в церковних руїнах, — продовжував
Віктор. — Це ж тисячі років… Тисячі років лежать під оти­
ми руїнами. Тисячі!.. — Його ж самого вражало те, що
він казав — оті тисячі років, протягом яких люди вірили у
всевладну Особу, що пильним оком вистежує кожен наш
крок, невидимими променями обмацує та виважує кожну
нашу думку. — Діди, прадіди… Прапрадіди наших праді­
дів… Віки, віки!.. Ніколи це не переводилось, скільки сто­
їть земля. А церкву ж, бач, завалили. Та чи давно її зава­
лили?.. Твоя ж мати у ній хрещена. Хіба ж не так?.. Її ж
мабуть, там хрестили.
— Хрестили…
— От бач! Там тисячі років, а тут… Це ж тільки вчора
сталося. То чому ж ми повірили, що правда в оцих десяти­
літтях, а не в тисячах літ?.. Бога ніхто не бачив. Так сказа­
но в євангелії. Не бачили, а вірили… Його не можна бачи­
ти, але він є, є!.. Він виявляє себе в сотнях поколінь. Для
нього тисяча років — це однаково, що для нас одна шкіль­
на лекція. То хіба ж ми за одну лекцію здатні все на світі
збагнути?.. Лекція ця лише почалася… Нам показали, як
пишеться «а», до «б» ми ще не встигли дожити… А «я», на­
ше власне «я» десь за такими туманами, що його не докли­
чешся… Ти чуєці мене, Олесю?..
— Чую… Невже ти справді віруєш? — тихо видихнула
вона.
— А ти ж як гадала?
— Мені здалося… Ти ж сам казав, що це тільки жарт.
369 — Що ж я мав казати? Ні, моя люба… Не жарт. Це не
так, як в інших, але не жарт.
Його палкі слова скаламутили її душу. Не можна ска­
зати, що Олеся зрозуміла його віру, але в її очах він зда­
вався вже безгрішним, бо те, що вона про нього думала,
було гірше, незмірно гірше! То був цинізм, безчесна тор­
гівля людськими святинями, а тут була справжня щирість.
— А Борис Корнійович… він теж вірує? — запитала
Олеся, не ховаючи своєї неприязні до цієї людини.
— Вірує?!.. — дивлячись на неї так, ніби вона сказала
якусь дурницю, вигукнув Віктор. — Він не просто вірує —
він несе на собі святий дух. Ти розумієш, що це означає?..
Такі люди приходять раз на тисячу років. З них почина­
ється нова віра.
— Навіщо нова? Бог же один. Це на землі влада міня­
ється… А там завжди однаково… Навіщо нова?
Цим запитанням Олеся загнала його в глухий кут, але
Віктор швидко знайшовся.
— Бога треба пізнавати. Не всі його правильно розумі­
ють. Через те й виникають різні релігії.
— То все оце… ну те, що ти малюєш… це для вірую­
чих?
— Так, Олесю. Для тих, хто вірує по-новому.
— А гроші звідки?
— Хіба в церкві не беруть грошей?.. Гроші від брат­
ства, ластівко. Не в них щастя.
Сумніви в неї не зникли, але те, що казав їй Віктор, бу­
ло вже не таке страшне, як напочатку. Вона хотіла бачити
його чесним, щирим, — тобто людиною, яка живе тим, у
що вона вірить. Іншого життя Олеся не уявляла, будь-яка
брехня її одразу ж відштовхувала. Таким вона хотіла бачи­
ти Віктора. Для неї це було важливішим, ніж зміст тієї ві­
ри, до якої він прилучився — адже сама щирість людська
мусить шануватися вище від будь-якої релігії. Навіть тоді,
коли вчинки людини ми не здатні схвалити, щирість та
переконаність у власній правоті мусять пом’якшити в на­
ших очах її провину. Може, Олеся про це висловилася б
370 інакше, але так промовляло її серце.
Вона кидала Вікторові все нові й нові запитання, деякі
з них були йому неприємні, але він терпів, намагаючись
відповідати так, щоб Олеся не помітила його дратівливо-
сти. Та вона помічала, що він терпить навіть неприємне —
і це її переконувало, що Віктор справді здобув якусь віру.
Адже ж раніше віра його саме в тому полягала, щоб не
терпіти нічого неприємного.
Він дуже поспішав, зміст його вірувань не міг для неї
розкритися із однієї розмови, вона це розуміла. Про свою
майбутню посвяту та про випробування самотністю в ка­
такомбах Віктор, звичайно, промовчав. Сказав тільки, що
приїде не скоро, — може, десь через місяць, — отож, на­
певне, їй краще пожити в матері.
Що ж то за віра з’явилася у Віктора — як можна її
назвати? Скажемо просто: назви вона не мала, бо то була
не віра, а лише усвідомлення факту, що з його атеїзмом
щось негаразд. Треба йти туди, куди кличе всевладний Бо­
рис Корнійович — друг дядька Сидора. То було бажання
надати своїм егоїстичним намірам якоїсь духовної таєм-
ничости,щоб відчувати себе не просто контрабандистом, а
людиною, яка прагне прилучитися до вищих сфер. Поза,
сама тільки поза. Та непомітно для себе він усе глибше
втягувався в цю небезпечну гру — допомагали наркотики.
Раціональне змішувалось з фантастичним. Явище не нове
— його можна зустріти як у вигляді правовірного маркси­
зму, так і в машкарі релігійности. Найчастіше це трапля­
ється тоді, коли з’являються новітні пророки. І Особливо
там, де відмерли духовні підвалини предків.
Скільки їх, отаких напівінтеліґентів, — людей, що вва­
жають себе елітою! Відірвавшись від народного, вони не
зуміли прилучитися до духовних надбань сучасної цивілі­
зації. Віктор мало чим відрізнявся від дядька Сидора —
хібащо так, як відрізняється гусінь від метелика, але не
більше. Гусінь прагне стати метеликом — це відповідає її
природі — а Небера прагне стати Прилипком. Віктор уже
зрозумів: дядько Сидір зовсім не такий, яким хоче вигля­
371 дати в людських очах. Йому навіть здавалося, що При-
липко вірить у те ж саме, у що вірив Борис Корнійович —
адже ж вони друзі дитинства. Безумовно, дядько знає про
контрабанду — адже ж Марта прийняла від Куцого коро­
лівський діяманті А те, що говорить Прилипко з трибуни
— лише димова завіса. Віктор не хотів бути обдуреним —
і саме через те потрапив до таємничого «братства» Куцо­
го. Цим він заохотив і самого Бориса Корнійовича: а чо­
му б справді не зайнятися створенням релігійного брат­
ства? Адже ж не святі горшки ліплять…
Відразу ж після того, як Віктор виїхав, до квартири
подзвонив Володимир.
Добре, що він зараз не почав тієї розмови, для котрої
прийшов — Володимир якимось потаємним чуттям уло­
вив: Олеся йому не повірить. Щось було в її обличчі таке,
чого він протягом останніх місяців не помічав — тиха по­
кора, умиротвореність, трепетна надія. Після великого нер­
вового напруження, в якому жила Олеся, навіть оця несмі­
лива надія зробила її погляд світлішим, рухи спокійніши­
ми, вся постать її мовби скинула з себе якийсь надмірний
тягар.
Відчувши, що розмовляти з нею покищо рано, Володи­
мир запропонував їй поїхати на шахту. Квартира у Ксені
не розкішна, а проте дві добрих кімнати, місця вистачить.
Та й Ксеня її любить, Олеся це знає.
До того ж Оксана Самійлівна зараз не жила вдома —
нещодавно перебралася до Криничних. Дома лишилися
тільки кури й корова. Та й то тільки через те, що в Кри­
ничних не вистачало хлівів. Олесю дуже радувало, що ма­
ти тепер не самотня, є в неї рідня! Люди відразу почали до
неї інакше ставитися, мовби Оксана Самійлівна вчинила
якийсь подвиг. А, може, й справді її життя було подвигом:
все витерпіла, — і глум, і відверту зневагу,— а, бач, не ки­
нула рідного села. Та ще й доньку виховала так, що кож­
на мати може позаздрити…
Раділа Олеся за матір і водночас розуміла, що її при­
їзд поверне матусю до рідної хати. Не хотілося їй цього —
372 хай ближче породичається з Криничними, нехай люди поба­
чать, що все життя глумилися даремно. Лишатися самій
Олесі також не хотілося, через те вона з радістю прийняла
запрошення Володимира.