Вже кілька тижнів минуло, а Володимир все ще не на
важувався заговорити з Олесею про Віктора. Вона не хова
лася, що змінила думку про нього. В чому саме й як — то
го не знали ні Володимир, ні Ксеня. Розпитувати не годи
лося, це справа інтимна. Володимирові лишалося тільки
вичікувати та пильнувати, щоб з Олесею не сталося лиха.
Ксеня також поволі почала заспокоюватись. Те, що
Віктор поїхав з Борисом Корнійовичем, можна розуміти
по-різному. Ну, скажімо, він хотів ліквідувати сліди своєї
участи в їхній справі. Бо чому ж Олеся почала потроху
вспокоюватись? Щоправда, інколи вона плакала — Ксеня
це помічала — але ж зрозуміло: тривога її остаточно не
минула, з’явилася тільки надія на те, що все має заверши
тись добре. Отож і не треба поспішати з висновками. Ксе
ня вірила, що Віктор гаки схаменеться. їй хотілося в це
вірити так само, як і Олесі, для котрої його релігійні за
хоплення не здавалися чимось загрозливим. Крім того,
деякий досвід підказував Олесі, що Вікторових захоплень
вистачає не на довго. Знала вона про Нату більше, ніж він
гадає, — знала, але простила. Олеся була певна, що він
про цю свою натурщицю вже й не згадує. То був тільки
вихлюп старого — так він жив багато років — і якби вона
почала докучати йому своїми сварками, нічого путнього з
цього б не вийшло. Звісно, їй було дуже боляче, та не свар
ками вона вирішила тримати чоловіка — їй хотілося, щоб
у нього відмерла потреба в дешевому парубкуванні.
Лякала його звичайно:
— Кину, якщо дізнаюся, що це правда.
Дізналася, але не кинула. І навіть не сказала йому, шо
знає. Отож навіть тут Олеся виявила більше зрілости, ніж
це властиво жінкам її віку.
373 Розказала їй про це подруга Нати, з якою Віктор жив
іще до одруження. Олеся бачила, що Марійка не бреше,
вислухала її з гідністю, хоч сама ледве трималася на но
гах. А відтак попросила її покинути квартиру й ніколи
більше не приходити. Було щось огидне в цьому доносі —
не менш огидне, ніж у поведінці Віктора. Марійка хотіла
зіпсувати їм життя, для цього й приходила. Яку ж то ра
дість від цього вона матиме? І тут Олеся сказала собі: не
вийде, голубонько, не старайся! Саме це й дало їй сили
стерпіти. То був внутрішній спротив натам, марійкам та
іншим легковажним істотам, котрі намагаються виловлю
вати для себе чоловіків лише сексуальними принадами, бо
за душею в них більше нічого немає. Не віддасть вона їм
свого Віктора, не віддасть! Який там не є, а він належить
їй. Чому ж вона повинна гадати, що заслуговує на казко
вого принца? Сама вона теж не голубої крови…
А проте Олеся лише дозрівала, обіцюючи стати справ
жньою красунею. Тільки та врода, якій судилося рано
змарніти, виявляє себе в дівочі літа. Є врода, яка розквітає
роками, пишніючи та формуючись, виявляючи в собі те,
чого не можна було вгадати в юності. Саме такою була
Олеся.
Ксенина квартира перероблялася на хату-читальню.
Чомусь усі вони потягнулися до книжок — може, тому, що
знали: є те, про що доводиться мовчати. Жити разом, ди
витись одне одному в вічі й мовчати про головне — про
те, що загрожувало самому їхньому існуванню — було
надміру тяжко. Щоб розрідити гнітючу атмосферу, Ксеня
запровадила читання вголос.
Володимир промовчав про свою зустріч зі Стелею: він
не вважав це зрадою. Хіба ж Ксеня не дозволяла йому ба
читися з нею? Навпаки. Володимир сам заборонив собі ці
зустрічі, але не Ксеня. Ну, сталося таке — поцілувались.
Захмелів на якусь хвилину — де вже не захмеліти? Але
зради не було — вони чисті обоє, як морські хвилі. Та що
за лихо вигадали для себе люди: саме там, де ти відчува
єш радість єднання, виникає зрада. Він намагався поясни
374 ти це Стелі, а вона його тільки висміяла.
Потім він уже й сам сміявся з себе: чим же ти кращий
від Віктора? Той хоч філософію сюди не приплутує. Та бу
ло в цих роздумах дещо справедливе — те, чого Володи
мир не зумів тоді висловити. Принаймні так йому зараз
здавалося.
Крок за кроком людство звільнятиметься від святинь
суто фізіологічного характеру: всі вони будуть розвінчані
наукою, і лише духовне ніколи не втратить своєї ви
сокої святости. Все зрозуміють люди: як згортається про
мінь, закручується в генетичні ланцюжки, щоб згодом ста
ти живою істотою; як він обростає новими променевими
нашаруваннями, викликаючи ріст організму… Все це люди
пізнають до останньої межі. Але ж ця остання межа —
знов-таки промінь! І чому, звідки приносить він життя, як
наповнюється духовними силами — це довго ще буде та
ємницею навіть тоді, коли жодних фізичних таємниць не
залишиться.
А покищо…
Зради не було — ось що головне. Володимир іще не
знав, чим саме йому дорога Стела. Мабуть, Ксеня казала
правду: існують, мусять існувати такі почуття, як між бра
том і сестрою.
На їхні вечірні читання несподівано для Володимира
зачастив Іван. Він сідав у кутку, жодним словом не нагаду
ючи про свою присутність. Невідомо, чи помічали це жін
ки, а Володимир помітив одразу: очі брата шукають Оле
сю. Тоді, коли Іванові здавалося, що цього ніхто не помі
чає, він дозволяв собі крадькома глянути на неї і чомусь
одразу ж червонів, наче боявся, що всі зрозуміли його при
ховані думки.
Як правило, читала Ксеня. Здебільшого це була поезія
— поеми Пушкіна, Лєрмонтова, Шевченка. Володимира
дивувало, що знайоме з дитинства тепер сприймалося зов
сім інакше. Тоді він стояв перед цим як перед велетенсь
кою, недосяжною горою, що сягає в небі сніговими верши
нами, але невідомо, як виглядає світ з отієї захмарної кру
375 тизни. Тепер Володимирові здавалося, що він просто й
природно почуває себе на вершині — його покликали туди
великі співрозмовники, щоб сказати йому про те, про що
він сам не раз думав.
Та ось що вельми вразило Володимира: Олеся поміча
ла Іванові погляди, їй це було приємно! Вона, перейнявши
від Ксені в’язання, вправно орудувала дротиками. Жодно
го разу не глянула на Івана, але Володимир бачив, що
Олеся ніби трішки грає: і голос у неї інший, і сміх, і вираз
очей. Напевне, вона бачить себе так, ніби потай зазирає в
дзеркало. Стихія, дивна людська стихія — та сама, котра
повела Володимира в студентський гуртожиток. Не можемо
ми належати комусь одному — навіть тоді, коли належи
мо. І не зрада це, а необхідність спілкування. А в цій не
обхідності ми неминуче залишаємося поділеними на чоло
віків і жінок…
Коли Ксеня стомлювалася читати, Володимир та Іван
бралися за шахи. Іван швидко програвав, бо зовсім не сте
жив за грою — він ні про що не здатний був думати окрім
отих очей, які час від часу відривалися від дротиків, щоб
глянути на Ксеню чи Володимира, але не на нього.
— А що завтра? — запитала Олеся у Ксені, маючи на
увазі їхні читання. — Ксене Петрівно! Дозвольте мені чи
тати, можна?..
— Ну, звичайно! — зраділа Ксеня. — Щоб ви хотіли?..
— Франкового «Мойсея». Боже, яка це поема!.. Мені
здається, люди ще її не зрозуміли.
Ксеня підняла здивовані очі, ніби не сподівалася, що ця
жінка з дитячою голівкою здатна осягнути глибини справ
ді геніяльного твору.
Наступного вечора Олеся читала «Мойсея». Та ще як
читала! Вона майже не зазирала в книжку — гортала сто
рінки лише для годиться. Її мелодійний голосок дзвенів не
артистично — тихо, по-домашньому, — але вона виповіда
ла своє, заповітне. Олеся, мабуть, і сама пробувала склада
ти вірші, хоч, напевне, нікому їх не показувала. Так поду
мала Ксеня, слухаючи її читання.
376 А що діялося з Іваном, — те, мабуть, знає тільки він
сам. Іван уже не крадькома дивився на Олесю, як було
раніше — прикипів поглядом так, мовби не існувало у сві
ті нікого, окрім них двох. Володимир навіть побоювався
за брата: що дасть йому це захоплення? Досі він не помі
чав, щоб Івана цікавила якась дівчина.
Після читання брати вийшли на вулицю — кликало пе
редчуття весни, що вже виповнювала повітря своєю воло
гою свіжістю.
— Гарна Олеся, правда? — не утримався Володимир.
— Мда-а… А що з того? — сумно зідхнув Іван.
В його голосі вчувалося благання: не треба цього чіпа
ти. Проте Іван сам, видно, не міг більше ховати почуттів,
які його переповнювали.
— Везе ж людям!.. За одну її сльозинку я б його до ду
ба причепив. Хоч він і художник, а стерво. Вчив його Саш
ко, та не вивчив.
Володимир ніколи не чув від брата грубої лайки — жи
ла в родині Медунів та народна шана до слова, яка вла
стива світлим душам. Тож, мабуть, глибоко в його серці
вкоренилося почуття, яке не обіцяло просвітку. Болюче й
світле, трагічне й радісне, воно, напевне, було першим.
Щоправда, Володимира трохи здивувало оте вболіван
ня Іванове: звідки він знає, чому інколи плаче Олеся? Про
те він міг і не знати справжньої причини — раз плаче, то й
причина одна: Віктор — сволота, та й годі…
Невідомо, як ставилася Олеся до промовистих Івано
вих поглядів — напевне, вона того не брала глибоко до
серця. Та все ж самотність (Олеся встигла й цього пізна
ти!) була їй нестерпна, як і кожній жінці.
Якось Олеся вирішила на неділю з’їздити до матері.
Володимир ні за що не хотів відпустити її саму. Олеся
цього не розуміла.
— Чого це раптом? — чудувалась вона. — Я ж там ви
росла. Чого ж мені боятися? Виходить, власної домівки.
Все ще відкладаючи головну розмову на майбутнє, Во
лодимир почав умовляти Олесю, щоб узяла з собою Івана.
377 Вона так весело засміялася, наче це була не Олеся з її
задавненим смутком в очах, а якась безтурботна щебету
ха:
— Та що це ви, Володимире Микитовичу! Таке вигада
ли. Як же я з ним по селу піду? Я ж заміжна жінка. Та й
мати… Що вона подумає?.. Знайшла собі провожатого. От
вигадали!..
Але Володимир невідчіпно наполягав, вигляд у нього
був серйозний, заклопотаний — тут, мабуть, ішлося не про
якісь там жарти. Олеся нарешті погодилась:
— Ну, та байдуже… Я в Криничних заночую, а він — у
нашій хаті. — Вона знов засміялася. — Все ж таки очерет
разом жали. Має право на стріху.
Але невдовзі ота безтурботність змінилася тривогою —
Олеся почала допитуватись, звідки взяв Володимир, що їй
буцімто щось загрожує. Звести цю розмову на жарт вже
було неможливо. — Сказав якомога спокійніше:
— Повернетесь, тоді поговоримо.
— Ні, кажіть зараз!
Ксеня була на роботі, дома вони лишилися удвох. Во
лодимир розумів, що йому вже нікуди відступати — що б
там не сталося, а поговорити з Олесею необхідно.
— Ви, звичайно, любите Віктора, — почав Володимир,
але одразу ж пошкодував, що не знайшов ліпшої фрази.
— Якби не любила, то не жила б, — нахмурилась Оле
ся. Мабуть, вона подумала, що ця розмова знов пов’язана
з Іваном. Володимирові стало ніяково від цієї думки.
— Звичайно… Але прошу вислухати мене. Я дуже за
винив перед вами.
— Чим?..
Володимир подумав: знову щось не те! Вона дивиться
на нього, мов на ворога.
— Пригадуєте, я подарував Вікторові свій малюнок.
Навіть не один, а три…
Олеся рвучко зіскочила з дивана, де вона сиділа, підіб
гавши ноги. Підійшла до вікна й заговорила просто в шибку
— мабуть, не хотіла бачити його обличчя.
378 — Знаю, все знаю!.. То що ви хочете цим сказати? От
ви раптом виявили, що Ксеня Петрівна ходить до церкви.
Уявіть собі таке… Спершу ховається від вас,а потім при
знається. Або, скажімо, відвідує молитовний дім. До сек
ти пристала… Ну, й що з того? Невже б ви за це переста
ли її любити? — Вона обернулась, на очах задрижали
сльози. — Та ви ж йому друг, друг!.. Який же ви друг пі
сля цього?!..
Метнулася в сусідню кімнату, впала на ліжко. Володи
мир стояв біля столу, не знаючи, що йому робити. Він не
наражувався підійти до неї, але розмову не можна було
уривати.
Кинув за двері:
— Ви знаєте, хто такий Борис Корнійович?
Почув її голос:
— Хто?.. Кажіть.
— Він — злочинець. Державний злочинець.
Вона довго мовчала. Мовчав також Володимир. На
решті Олеся з’явилася в дверях. Чомусь знов у своєму ха
латику нагадала йому Стелу — у тієї таке ж саме волосся.
Заплуталося в ньому сонце, висвічує зсередини, аж очі зму
шує мружити.
— Звідки ви це взяли?..
У її голосі вчувалася прихована тривога.
— Хіба Віктор вам не казав, що я з ним знайомий?
— Казав. Він від мене нічого не ховає. Ви теж малю
вали для Бориса Корнійовича… Ну, н^хай, я розумію…
Звичайно, Віктор не мав права без вас цього робити. Але
ж він це робить по вірі!.. Вірус, тому й робить.
— Вірує… — задумливо повторив Таран. — Ну що ж…
Може, й вірує… Але все це потрапляє за кордон. Звідти
Борис Корнійович одержує наркотики..
— Що?! — вжахнулася вона. — Наркотики?.. Це справді
таке страшне, як пишуть.
— Страшне, Олесю. Дуже страшне.
— А навіщо воно Борисові Корнійовичу?
І тут Володимир пригадав, як горіли очі в Небери, —
379 так вони світяться лише у котів. Яка страшна підступність!
Ось чим полонив його Борис Корнійович, ось чому він
став для Небери богом.
Чи знає про це Віктор? Якщо не знає, то Куций, діючи
таємно, перетворить його на дресированого пса. Віктор
ходитиме за ним і лизатиме його руки, бо саме від отого
лизання з’являються і веселковий настрій, і незбагненна си
ла, і казкові палаци, де його приймає Магомет…
Олесі цього Володимир не сказав. Слова його були
трохи інші:
— Спекуляція. Контрабанда… Є хлопці, яким це про
сто цікаво. Хочеться спробувати заморського дива. Раз,
другий… Потім це втягує, як горілка. П’яницю якось мож
на зупинити. Віктор вам, напевне, розповідав про мене… А
наркомана вже не зупиниш. Всі держави карають людей,
які торгують наркотиками. Це вважається міжнародним
злочином.
Олеся сіла в кутку біля туалетного столика й, підпер
ши долонею щоку, довго просиділа в задумі.
— Не вірю, — промовила вона. — Про закордон ві
рю… А наркотики… Мені одразу видалося, що в нас та
ких картинок не купуватимуть. Для церкви вони не годять
ся, а якісь там стиляжки… Це ще зелень, на батьківські по
дачки не розженешся. Тому я й подумала, що це для за
кордону робиться. Та, Віктор, мабуть, не знає. Хіба вони
вам казали, для кого ви малюєте?
— Ні, не казали.
— Бач, не казали… Значить, і Віктор не знає. А нарко
тики… Цього не може бути. Віктор не такий.
Володимир і справді не міг їй довести, що контрабан
дистська ватага, до якої пристав Небера, торгує наркоти
ками. Це було найбільшою таємницею Бориса Корнійови-
ча, — як тут доведеш? Олеся, відчувши слабке місце в йо
го аргументах, відразу ж напалася:
— Чого ж мовчите?.. Ось, що, Володимире Микитови
чу… Нічого ви не знаєте так само, як і я. То навіщо ж взя
лися мене залякувати? Я вірю Вікторові. Коли він бреше, я
380 добре це бачу. Та він не брехав… Не треба мені вашого
провожатого. З Віктором я сама розберусь. Може, й прав
да… Але його провини тут немає.
Вона стояла перед ним, рішуча й горда, впевнена у
своїй безумовній правоті. І, може, справді в неї була ця
правота: на те ж вона й дружина, щоб вірити навіть тоді,
коли вже ніхто не вірить.
Як же негарно вийшло! Чи не подумала Олеся, що Во
лодимир навмисне очорнює її чоловіка, аби догодити Іва
нові? Нічого дурнішого й не вигадаєш. Якби знав Іван, в
яку халепу втелющив його Володимир, він би зненавидів
брата.
Але що ж тут робити? Добре було Сашкові подавати
розумні поради. Здалеку воно ніби й просто. Та спробував
би Володимир натякнути Олесі про міліцію — вона б йо
му очі видерла!
Олеся хутко зібралася, зодягнула шубку і, не прощаю
чись із Володимиром, вибігла на вулицю. Він припав об
личчям до шибки, дивився, як вона в Гумових чобітках пе
ребродила через снігову калюжу, тоненька, тендітна, але
така непохитна у своїй вірі. Володимир картав себе за те,
що ось, бач, не зумів поговорити з нею. Тепер йому спа
дали на думку саме ті слова, які належало їй сказати. Та
він міг казати їх тільки собі — Олеся вже не стане його
слухати.
Висловив свої тривоги Ксені, але вона думала так са
мо, як і Олеся — Володимир, мовляв, перебільшує небез
пеку, треба трохи зачекати. Віктор не такий дурний, щоб
серйозно втягуватися в контрабанду. Ось він повернеться
— і все одразу з’ясується. Раніше Ксеня про Віктора ви
словлювалася різкіше. Та й зараз, мабуть, не інакше ду
має, але боїться, що Володимир прийме таке рішення, яке
йому також не зичить добра.
Володимир відмовився від посади завклюбу, ось уже
кілька тижнів працював разом з Іваном — закінчували бу
дувати водокачку, для газозварників роботи вистачало. У
381 майстерні, під териконом, бував лише вечорами. Компози
ція «Каяття» все ще його не влаштовувала — терикон, що
поглинав Орлову балку, виглядав не духовним явищем, а
суто механічним. Не почувалося, що в цьому страхітті, яке
тут чинилося, винні самі люди. Григір робить благородну
справу, це було ясно, але з якої причини йому доводиться
це робити, картина не розкривала.
Ксеня була надміру ощадною господинею, важко бу
ло зрозуміти, як вона зуміла розтягнути оті п’ятсот карбо
ванців, що в них лишилися, аж до весни. Проте й вони ще
не повністю витрачені. Володимирові пекла совість болю
ча згадка про ці гроші — Стела, бач, не взяла! — але по
вернути їх Куцому він уже не міг. Отож виходило, що
близько трьох років його, по суті, годували контрабанди
сти. Хіба можна це заперечити? Та й не збирається він за
перечувати…
Олеся до них не повернулася — напевне, одразу ж із
Бугаївки поїхала до міста. Іван якось зустрів її біля гастро
нома — каже, що випадково. Та щось він занадто часто
почав туди навідуватись. Чергує, мабуть, біля її будинку,
наглядає за вікнами, мовби оті вікна здатні зарадити чи
мось у його мовчазних смутках. Володимир його розуміє
— так він сам колись чатував під Неліними вікнами. І так
само, як Неля повз Володимира, Олеся пройшла повз Іва
на — відчужена, замкнена, зосереджена на власних дум
ках. Мабуть, усе ще підозрює підступність з боку Таранів.
І, мабуть, Віктор їй від цього стає ще рідніший…
А весна тим часом вивільняла донецькі горби від чор
ного, ніздрюватого снігу. Вони одразу ж починали зелені
ти — трава вже під снігом відчувала весну, вона була гото
ва до зустрічі з сонцем та людськими очима, що завжди з
великою радістю оглядають першу зелень. Десь потім око
звикає — вже й троянда так не радує, як ота перша неви
баглива травиця. І навіть горобці, що лементують побіля
калюж, здаються тобі шляхетними птахами. А граки, які
потім стануть майже ненависними, породжують такі відго
мони у твоїй душі, що ти ладен їм пробачити всі майбутні
382 неприємності — і безсоння, викликане їхнім бучним весіл
лям, і нашестя на засіяні городи та ниви.
Навіть скрегіт заліза, гудки поїздів тепер не просто
звучать, а мовби пахнуть чимось незбагненним — освіже
ним простором, де гуляє степова луна, синім небом, що
наблизилось до землі, та ще чимось таким, про іцо ти й не
догадуєшся. Не цвітінням — до цього ще далеко — а, мо
же, шарудінням дубового коріння, котре уже прокидається,
щоб ламати підземні скелі, добуваючи із них поживу для
дуплистого велетня, на якому кожна гілка переросла стов
бури інших дерев.
Григір виходить із хати, примружено дивиться в доли
ну, яку він пам’ятає безлюдною, незабудованою — мало
тоді було людей у Донбасі, не те, що зараз. Його й не пе
реслухаєш, цього Григора: ось він раптом починає розпо
відати, як народилася їхня шахта. Все нібито скоїлося з ве
ликої зливи, що сталася у травні. Так, так, саме в травні —
Григір добре це пригадує. Вимила ота злива гарбуз із гли
няної кручі та й покотила Орловою балкою. Григір і сам
бачив, як воно котилося, та малий іще був, не вдарила дум
ка в голову: звідки ж це гарбуз у травні? А тут саме їхав
возом наймит Вірченків, Денис. Видно, що той гарбуз чи
мось його зацікавив — кинув на воза та й погнав коней у.
степ. Не довго після цього наймитував Денис — найняв зо
два десятки мужиків, почали шахту рити. І став він одра
зу ж Денисом Саливоновичем, золотий ланцюжок на жи
воті звисає — хазяїн! Щоб його й на тому світі самими
гарбузами годовано — скільки він крови попив! І чого б
ото Григорові не вхопити того гарбуза? Хата ще була не-
закінчена, тільки стіни виведені — в того ж Дениса на неї
довелося потім заробляти. Все життя Григір лаяв себе, що
таку нагоду прогавив. Кажуть люди, що гарбуз той із гли
ни випалений, а в ньому повно срібла та золота. Отак ми
часом долю свою не шануємо…
— Може, то скарб старовинний, — несміливо заува
жив Володимир. — Його до музею належало здати.
Григір зареготав:
383 — Те-те, чоловіче праведний!.. Хіба мужик тоді про
музеї думав? Зараз, може б, і здав, а тоді… Тоді б не здав,
і не забувай. — Очі звузилися, зморшки довкруги них за
жевріли лукавством. — А ти б здав?
Це була іще одна шпилька, що вжарила Володимира в
самісінький мозок. Скажімо, відніс Володимир той скарб
до музею, та раптом виявилось, що директором у ньому
працює Борис Корнійович… Він підгодовує Володимира,
дає йому горілку… А хіба ж те, що зараз діється, чимось
краще? Гірше, значно гірше!
— Ну то як?.. Здав би чи не здав? — глузливо допиту
вався Г ригір.
Володимир так і не зважився на відповідь. Йому рап
том стало зрозуміло, чому не виходило «Каяття»: тому,
що у своєму власному каятті він був не до кінця щирий.
Роздуми про людей та про Всесвіт жили якось ніби окре
мо від того, на що здатний був сам художник. Модель сві
ту, яку носив він у собі, вимагала служити Світлові, а він
покищо борсався в Темряві — просто в нього бракувало
твердости, щоб зробити рішучий крок. Мабуть, це правда,
що його тепер стримувала тільки Олеся, її віра та її доля.
А, може, навіть не сама Олеся, — може, те, що вона про
нього скаже. Для неї він назавше залишиться зрадником,
це безсумнівно…
Раптом його пронизала думка: а ти ж і справді нічого
не знаєш про цю злочинну ватагу! Ти був безвідповідаль
ним п’яничкою, котрого навіть ці люди вважали нижчим
від себе. Всі твої відомості про них не варті й шеляга —
міліції, напевне, відомо значно більше.
Про героїн Володимир чув лише від Кирпи, який на
магався довести перевагу білих порошків над горілкою.
Від горілки людина дуріє і тупіє, а героїн дає їй таке від
чуття, ніби вона здатна одним поштовхом завалити Ейфе-
льову вежу. А наслідки… Хто сказав, що від горілки кра
щі?.. Серед їхніх клієнтів є артисти, композитори і навіть
учені. Вічна молитва Мефістофелю: спершу дай мені казко
ву могутність, потім можеш тягнути мою душу в пекло.
384 Про контрабанду Володимир знов-таки чув лише від
Кирпи. Борис Корнійович майже це визнав, але нічого кон
кретного не сказав. Та хіба ж міліції не відомо, що контра
банда існує? їм потрібні докази, а не здогади. Доказів у
Володимира не було. Фактично йому лишалося розповісти
те, чим він займався сам, а висновки нехай роблять люди,
які на цьому повніше обізнані. То яка ж тут може бути
зрада? Ти всього тільки розповідаєш про себе, звільняючи
душу від власних гріхів.
Думка й ніби проста, але чомусь вона тільки зараз по
стала в його свідомості з повною очевидністю. Того, що
для нього було найбільш боляче — донос не лише на себе,
але й на Олесю — взагалі не існувало: нічого не знають ні
Володимир, ні Олеся, ні навіть Віктор. Вони не допущені
до головного!..
Щоправда, це головне мусить вельми жорстоко освіти
ти їхню участь у цій справі: знали чи не знали, а вони до
цього причетні! Та це вже зовнішнє, а не внутрішнє — не
те, що пекло Володимирову совість. Якщо відбувся суд у
твоїй душі, то чи варто боятися іншого суду? Напевне, це
має стосування не лише до закону, але й до того, що ска
же про нього Олеся. Важливо не те, що про тебе хтось
раптом подумає, а тільки те, який ти є насправді…
Тим часом граки почали гніздитися саме на тих
дубах, котрим уже не загрожував терикон. Для Володими
ра лишалося загадкою, як вони осягнули цю премудрість
— адже ж треба володіти чималим досвідом, щоб зрозумі
ти, яка роль належить Григоровій стіні. А вони одразу ж
це побачили!
Стежки та дороги поволі підсихали, за ногами вже не
тягнулося глинисте багно, на дубах поопадало торішнє ли
стя, хоч нове ще й не з’явилося.
Зрештою Володимир не витримав: поїхав у карний
розшук. Його прийняв лейтенант міліції з такою вишука
ною ввічливістю, на яку Володимир ніяк не розраховував.
Лейтенант був не старший від Володимира. Напевне, він
мав вищу юридичну освіту. Це було виразно написано на
385 його обличчі: подивіться, який я інтелігентний! Не сподоба
лось Володимирові й те, що вони були ровесниками. Хоті
лося б тут зустріти літню людину — їй легше виповідати
власні гріхи. А цей, десь, мабуть, іще потай висміє: жив
би, дурню, та мовчав — хто тебе за язика смикає?..
Так чи інак, а Володимир вирішив, що будь-яка кара
не страшніша від отого пекучого клубка, котрий ворушив
ся в душі, вимагаючи, щоб його випустити на люди.
Коли Володимир закінчив розповідати, лейтенант на
віть не ворухнув бровою. Він лишився таким же незворуш
но ввічливим, яким був напочатку. Запропонував усе це ви
класти на папері, а сам зайнявся своїми справами.
Володимир подав йому дві сторінки, списані дрібним
почерком. Лейтенант прочитав і коротко кинув:
— Ждіть, ми вас викличемо.
— Де ждати? — вихопилось у Володимира.
— Дома, звичайно, — посміхнувся лейтенант. — Ви
нікуди не збираєтесь виїздити? Якщо виникне така потре
ба, обов’язково повідомте.
Більше він не сказав ні слова й одразу ж занурився у
папери.
Володимир не розраховував на співчуття, але ж, як йо
му здавалося, тут не було навіть зацікавлености справою!
Наче він підійшов до автомата, опустив у щілину жетон,
тепер належало ждати, коли випурхне звідти судова по
вістка.
Володимирові уявлялося, що все це буде якось інакше.
Хтось йому скаже гіркі слова, хтось по-батьківському на
гримає. Ті слова розпечуть його, мов горщика в полум’ї,
але в них Володимир відчує зацікавленість і його грішною
особою, і долею Олесі, і, нарешті, безпекою самої держави.
Але тут була звичайна канцелярія.
Чомусь Володимир подумав про те, що державний ор
ганізм взагалі побудований за тією схемою, котра волода
рює в організмі людському. Володимир потрапив не до
мозку, а лише до печінки, чи, може, до якогось іншого
органу, якому належить очищати організм від шкідливих
386 клітин. Ці органи виконують свої обов’язки цілком авто
матично, і кому спаде на думку їх за це засуджувати? Мо
зок і сам не знає, чому він живе — мабуть лише тому, що
кожна окрема клітина володіє автоматизмом. Отже ти
цілком спокійно й незворушно будеш викинутий туди, де
ніхто вже не здатний заподіяти шкоду суспільству… То чо
го ж тобі нарікати на холодну, відчужену ввічливість лей
тенанта? Він діє так, як велить правило, а правило — дити
на Закону. Лейтенантові немає потреби вкладати в цю
справу емоції, бо якби державні органи були засновані на
людських емоціях, то не було б і самих органів — лишив
ся б тільки хаос.
Інколи йому здавалося, що не було ніякого лейтенанта
і взагалі нікому він не розповідав про свій злочин. Справ
ді, чому ж його відпустили? Не повинні були відпустити,
це нелогічно! Мучило також те, що його спокутування
фактично ще й не починалося. От позбавили б його волі,
тоді б він почав відлічувати, скільки днів і тижнів прожив
у рахунок власної спокути. А так доводилося ждати того
дня, коли це зрештою почнеться. Тяжке чекання, вельми
тяжке!..
Ксеня, звісно, нічого не знає. Це вже вдруге він хова
ється від неї зі своїми переживаннями. Вперше це сталося
тоді, коли Володимир промовчав про відвідини Стелиного
гуртожитку. Факт ніби й дрібний, можна б про нього й не
згадувати, але ж він пов’язаний з тим, що тепер відбувало
ся. Якщо Ксені чогось не можна розказати — якщо взага
лі є така потреба! — то, значить, вони не такі вже й рідні.
Минуло ще кілька тижнів — і Володимирові почало
здаватися, що його заява потонула у канцелярських зато
ках, де, на думку Володимира, господарюють не люди, а
сонливі лини. І вже почала підкрадатися спокуслива думка:
а, може, це й краще? Може, він повинен у ніжки вклонити
ся отому линкові з лейтенантськими погонами. Справді ж
бо: і гріх з душі зняв, і справу заморозив. Якби навіть
хтось інший викрив Бориса Корнїйовича, а разом з тим
з’ясувалась Володимирова участь у контрабанді — якби
387 навіть це сталося, то й тоді ніхто не міг звинувачувати йо
го у свідомому замовчуванні: розповідав, писав — підій
міть архів!..
Терпець йому увірвався, він знов поїхав до Сашка, але
той не обіцяв такого легкого виходу:
— Ні, братухо, там це не загубиться. А що ж ти гадав
— вони повинні звітувати перед тобою?.. Ти своє зробив,
тепер їхня черга. Може, вони давно стежать за Куцим, але
не пійманий — не злодій. А його не легко спіймати. То,
видно, смалений жук!..
— Ну, а мені… мені що робити?
Володимир намагався говорити спокійно, та Сашко
бачив, що вся душа його скаламучена. А ще розумів Саш
ко: цей хлопець ніколи не чув батьківського слова. Через
те він і розмовляв з Володимиром так, як міг би розмов
ляти з сином:
— Хто чесно жити хоче, тому завжди важко, Володю.
Світ — це ж воно що таке?.. Кожен його відкриває для се
бе. Воно ж ніби зрозуміло, все зрозуміло. А доки ти сам
цього не відкрив — світ іще не твій, братухо. А пасажи
ром на земній кулі себе почуваєш. Або навіть зайцем.
Вона крутиться і ти з нею… Що хвиля морська, то люди
на. Куди вітер жене, туди й хлюпається… А тепер він твій,
Володю! Твій тепер світ оцей. Добрий він чи не зовсім —
то інша річ. Але твій, твій!.. Інший до смерти доживе, в
могилу піде, а так і не відчує, що цей світ належав йому.
Важко буде, я розумію. Та куди ж ти від цього дінешся?
Легкого хліба на цій землі не буває. А для кого він лег
кий, тому не варто заздрити. За знання, братухо, платити
доводиться. Хто не заплатив, той ні дідька лисого не пі
знав.
Прості слова у Сашка. Але це була простота того
знання, за яке великою кров’ю заплачено.
Ну, звісно, Сашко казав те, про що думав сам Володи
мир. Думав абстрактно, прикладаючи це до цілого Всесві
ту, навіть до людей, але до себе прикласти було надміру
388 важко. Твій світ!.. Те ж саме, що казав Грицько Прокопо
вич. Ніби змовилися.
Та чому ж Ксеня цього не розуміє? А йому так хотіло
ся саме від неї дістати духовну підтримку — не від Сашка,
а від неї.
Повертаючись від Сашка, Володимир знову опинився
біля Стелиного гуртожитку. І все ж пересилив себе — не
зайшов. Стела призначена не для того, щоб комусь полег
шувати настрій. Не гратися з життям, а жити — ось для
чого народилася Стела! Для неї він міг би стати керівни
ком, але керувати Ксенею, виховувати її… Цього Володи
мир уявити не міг. І саме тому, що стосовно Стели Воло
димир відчував себе старшим, досвідченішим, — саме то
му він рвучко обернувся, натягнув на лоба капелюха й ви
рушив до автобуса, котрий проходив повз Орлову балку.
А Ксеня його замкнутість розуміла по-своєму: вона
знов дорікала Нелею. Цим Ксеня досягала протилежного:
останнім часом Володимир все частіше забував про Нелю,
але оті нагадування вихоплювали із його пам’яті то один
епізод, то другий.
… Ось Неля зустрічає свою родичку, яка щотижня на
відується до неї в дитбудинок. Володимир стільки пам’я
тає цю кирпату, в густому ластовинні, дівчину, скільки па
м’ятає себе. А себе він пам’ятає стільки, скільки пам’ятає
Нелю. Дівчині більше двадцяти, це він знає точно. На
скільки більше, — невідомо, бо той вік для нього вже
зливається зі старістю. Він недолюблює Катю: коли ж і
на море побігти з Нелею, як не в неділю? А Катя прихо
дить, забирає Нелю, разом блукають по вулицях або виру
шають до якогось музею. Вони й Володимира запрошу
ють, він вештається за ними третім зайвим, гадаючи, що
Катя незабаром поїде додому — і тоді вони з Нелею побі
жать ловити бичків. Неля тільки вдає, що ловить, а сама
придивляється до водоростів. Потім оті водорості якось
химерно переплітаються в її малюнках, породжуючи пре
гарний орнамент. Скільки в Нелі цих орнаментів!..
Та ось вони помахали Каті, що вскочила в трамвай,
389 Володимир дістав із кишені дві свинцеві пірамідки — дета
лі нехитрої снасти. Все інше він ховав під скелею, у камін
ні, а за свинець боявся — ще позрізає хтось. Креветок
можна наловити швиденько — хіба є краща наживка для
бичків? Неля дуже любить ловити креветок – мабуть, то
му, що тут мимоволі доводиться розгортати руками водо
рості. Ті водорості такі гарні, коли дивишся на них крізь
воду! На суші ніде не побачиш такої витонченої краси. Та
як тільки вихопив їх із води — краса відразу вмирає, в ру
ках залишається слизьке жабуриння…
На високих глиняних кручах дзвенять трамваї, сигна
лять авта. А тут, біля моря, чути лише лагідний плескіт.
Хвилі набігають на ноги так тихо, наче бояться налякати
своєю могутністю, що ховається десь там, у блаватній
глибині. Море спокійне, чайки плавають під самісіньким
берегом, мов домашні качки. Якщо тобі не страшно стри
бати з каменя на камінь — обережно, каміння дуже слизь
ке! — хвилин за десять можна опинитися ген на тих ске
лях, що чорніють серед білих гребенів піни — то хвилі об
них розбиваються стиха. Скелі виступають з води метрів
за двісті від берега, саме попід ними люблять ховатися
довгі, мов козацькі нагайки, сіруваті бички, які так і нази
ваються — «батогами».
Неля відважно стрибає з каменя на камінь — вона лю
бить, щоб її вважали сміливою. Напевне, вона й справді
смілива. Чорнява голівка то злітає вгору, мовби її підно
сить невидима хвиля, то припадає до самого каменя — і
тоді Неля зачаровано вдивляється у прозору воду, де во
рушаться клешисті краби і рояться прудкі креветки. їм
можна позаздрити — в яких прекрасних лісах вони жи
вуть!..
Це сталося цілком неждано: саме тоді, коли Неля ле
жала на скелі, вдивляючись, що діється на дні, навалилась
велика хвиля. Невідомо, як вона до них підкралася, але
Нелю вдарило головою об камінь, вона знепритомніла.
Боже, як налякався Володимир! Йому здалося, що Неля
мертва. Важко було виносити її — заважало каміння, по
390 якому вони щойно стрибали. А хвилі почали так дружно
налітати на берег, ніби та, перша, була тільки розвідницею,
що подавала сигнали до наступу. Володимира збивало з ніг,
товкло об каміння, а він боявся схилити плечі, бо там бу
ла Неля, яка не подавала жодних ознак життя. Хотілося
кричати, кликати на допомогу, але берег був безлюдний, а
там, на вершині глиняної кручі, його не почують. Страш
но не за себе — страшно за Нелю. Він-таки зрозумів, що
це була не смерть, а лише глибока непритомність. Та як
же їм вийти удвох із прибою?..
Недосвідчена людина взагалі не зуміє вилізти із штор
мового моря. Море підпустить її до самісінького залому,
щоб потім, перекинувши через нього, вдарити об каміння
всією силою розлютованої стихії й підгребти білими граб
лями туди, звідки ще ніхто не виходив.
Обдертий до крови, побитий об каміння, наблизився
він нарешті до тієї межі, де кождого разу вирішується пи
тання: жити чи померти? 1 все ж одеські шибайголови лю
блять показати свою хоробрість: немає серед них такого,
хто б не випробовував свою долю на берегових заломах,
котрим під силу крутити тисячі турбін. Таран також непо
гано володів цією майстерністю одеських бичколовів. Але
ж для цього треба мати хоча б вільні руки!
Деякий час він стояв на мілині, хвиля то підіймала йо
го, то опускала. Тут можна простояти до кінця шторму —
небезпека підстерігає на самому заломі. Єдина мить відчи
няла для них білу, гримучу браму до життя —г та коротка
секунда, коли одна хвиля відкотилася, а друга ще не всти
гла набігти. Якщо за цю мить не встигнеш вихопитися на
берег, страшні граблі підгребуть тебе, вже мертвого, ки
нуть у бурхливе вировище, а потім, може, рибалки вилов
лять десь далеко від берегових круч.
Влучивши оту вирішальну секунду, Володимир зі сво
єю ношею на плечах метнувся до глиняної кручі. Не встиг,
його-таки вдарило в спину камінням. Але в спину — це до
бре! Значить він уже перейшов смертельну межу. Той, ко-
391 го підгрібає море, не відчуває ударів у спину. Тепер швид
ше, швидше звідси — хоча б на один метр!..
Неля опритомніла тоді, коли вже лежала на берегово
му піску далеко від прибою. Весь побитий, мовби щойно
вирвався із катівні, схилявся над нею Володимир. Вона,
підвівши голову, побачила, як виграє море, — і одразу ж
зрозуміла.
— Тобі боляче, Володю?..
Йому вже не боляче — оте її запитання, що видихну
ли білі, мокрі губи, раптом зняло всі болі: жива, жива! А
були ж вони справді на тім світі. Нелі не треба пояснюва
ти, що її врятував Володимир — третьої людини тут не
було й близько.
Десь вона відшукала в собі сили, щоб піднестися, хоч
Володимир їй цього не дозволяв.
З-під жовтої, кострубатої скелі витікав струмок. Неля
зачерпнула води, піднесла йому в ківшику із власних паль
ців. Він пив ту воду не тому, що хотілося пити, а тому, що
його губи безборонно торкалися її мокрих рук. Вона ніби
це відчувала — схилилася до нього, припала щокою до йо
го щоки. їхні губи зближалися так несміливо, наче зараз
має статися те, що буває тільки раз на віку. А, може, й
справді це буває тільки раз — перший поцілунок не повто
рюється…
Вони дуже боялися директора, наче були в чомусь вин
ні. Діждалися вечора, обсохли, — й тільки тоді поїхали в
дитбудинок. У Нелі майже не було помітно слідів від цієї
пригоди — море било об каміння лише його. Нелю він за
хищав власним тілом. Звісно, оті побої не вдалося схова
ти. Довго допитувався Дмитро Захарович, хто його так
потовк, але Володимир не признався. Було в цій події
щось заповітне — таке, про що нікому не годилося казати.
Це сталося тоді, коли Неля закінчила сьому клясу, а
Володимир — восьму. Відтоді вони вже ніколи не розлу
чалися — аж до того розлучення, котре ще й досі здається
Володимирові чимось диким, неймовірним.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.