Десь о третій годині ночі у вікно постукали. Нерви у
Бориса Корнійовича так застрибали, що він ледве спроміг­
ся натягнути штани. Намацавши під подушкою пістолет,
виглянув у вікно. Та це ж Небера, дідько б його вхопив!
Він уже й до ранку не здатний дожити — серед ночі кидає
дружину, сідає за кермо й через усе місто мчить до Бори­
са Корнійовича. Видима річ, Віктор уже зрозумів, що Ку­
ций зробить його наркоманом, але він не хоче так низько
падати у власних очах — продовжує гратися в «релігію».
Ні, Борис Корнійович не про таких неофітів мріє! Сата­
нинська чи Христова — справа не в назві, а в сутності. Все
це покищо десь попереду — може, тільки в самих мріях —
але Куцого дратувало й обурювало, що цей слизняк про­
фанує задуми, які втішали його стомлене серце. Що ж ро­
бить Олеся, коли Віктор схоплюється серед ночі й поспі­
шає до машини? Чи розуміє вона, який «релігійний» екстаз
мучить її чоловіка? Пора кінчати цю нікчемну гру — нар­
коман мусить знати, що він лише наркоман, а не пророк і
не месія.
Відчинив двері, впустив Неберу. Віктор здавався вичав­
леним, наче цитрина, котру належало викинути в помийни­
цю.
— Ви знов мене розбудили, — непривітно буркнув Ку­
ций.
— Я бачив, — дурнувато посміхаючись, простогнав
Віктор.
— Що ви бачили?
— Його!.. Він вийшов до мене із темряви у великому
сяйві. Вийшов і сказав: «Кінчаються письмена, котрі я вам
дав. Часу більше не буде. Дивіться в небо. Там з’явиться
моя рука, і викине блискавиці, і викарбують вони для вас
нові скрижалі».
Куций мимоволі посміхнувся.
393 — То це ви заради того й приїхали, щоб повідомити
про своє видіння?
— Я знав, що ви зрадієте. Ви ж мій учитель.
Тим часом Небера жадібними очима шукав склянку, із
якої його не раз напував Борис Корнійович. То був лише
нарзан, хоч він завжди вилизував білий порошок, який ли­
шався в склянці.
— Я хочу води, — тремтячим голосом прошепотів Не­
бера. — Дайте води!.. Так мене схвилювало оте видіння…
Борис Корнійович відчинив холодильник, дістав пляш­
ку нарзану і, відкоркувавши її, наповнив склянку. Віктор
спробував пити. На його обличчі з’явилося болісне розча­
рування.
— Не той нарзан? — глумливо перепитав Куций, пода­
ючи йому порошок.
— Ось, беріть!.. І не прикидайтеся пророком. Ви про­
сто наркоман та й годі. Надалі мене не турбуйте, все вам
пояснить Кирпа. Такий нарзан дуже дорого коштує. Знай­
те норму!.. Кирпа вас навчить, як треба колоти пальці.
Або стегно. Або м’якші місця… Спершу шукатимете туа­
лет, щоб спустити штани. А потім навчитесь колотися че­
рез одяг. Навчаються! Ходять у гнійниках від отих уко­
лів… І ви зумієте.
Та Віктор його вже не чув. Він лизав білий порошок,
запиваючи його водою. Те, що лишилося, ретельно згор­
нув і сховав до кишені. Погляд його відразу ж посвітлі­
шав.
— Можна поставити машину на подвір’ї? Боюсь, що
не доїду.
Так! Він, звичайно, не доїде — по дорозі його звалить
сон. Але ж знає, все знає. Мабуть, йому вже доводилося
після райських блукань відсипатись у машині. Звичайно,
доводилось! Одного разу ледве не розморозив радіятор —
коли відвозив Володимира зі «своєї» дачі. Тоді він іще не
розумів, що з ним діялось — з дитячою наївністю при­
знався, що заснув за кермом. Добре, що встиг з’їхати з до­
роги й заглушити мотор.
394 — Заводьте. Але спіть у машині, бо ви знов мене роз­
будите.
Очі Віктора вже горіли, на губах блукала надхненна
посмішка — починалася ейфорія. Потім прийде мертвець­
кий сон. Борис Корнійович випхнув його за двері й клац­
нув замком.
Куций проспав до восьмої годину ранку. Одразу ж
умився, одягнувся й вийшов із дому — йому не хотілося
мати справу з Неберою. Прокинувшись, Віктор знов поч­
не вимагати того ж самого.
Була неділя. В манастирі негучно калатали дзвони. Бо­
рис Корнійович любив спостерігати, як люди,, святково
прибравшись, поспішали на молитву. Здебільшого це були
немічні бабусі, але траплялися й молоді. Інколи він також
заходив у церкву і, стоячи у кутку, слухав проповідь. Сам
не молився — його сюди приводили роздуми про релігію.
Щоб виготовити щось нове, треба вивчати старе…
Інколи йому вдавалося придбати ікону. їх тут прода­
вали молодики, що за своїм зовнішнім видом нагадували
Кирпу. Рідкісних ікон, якими можна збагатити колекцію,
тут не траплялося, а проте навіть релігійний ширвжиток з
роками набирав все більшої цінности.
У манастирському саду прогулювалися павичі, котрі
тут, напевне, виконували обов’язки райських птахів.
Ось пройшов молодий, чорнобородий ректор духовної
академії. Богомольці відразу ж кинулися цілувати йому ру­
ку, а одна спритна молодиця навіть встигла чмокнути от­
ця ректора в щоку. На ньому довга ряса із чорного шовку
і широкий рожевий пояс. Вигляд статечний, обличчя тро­
хи розповніле, у бороді ховається привітна посмішка. По­
цілунок не вельми чепурної молодиці він прийняв терпля­
че — на обличчі не ворухнувся жоден м’яз. А проте важко
уявити, щоб такі поцілунки були йому до смаку. Багато
собі дозволяє сучасний богомолець! Але треба, треба тер­
піти.
395 Купками проходили священики та монахи. Борис Кор­
нійович намагався відгадати по їхніх обличчях: чи справді
ці люди вірять, чи, може, тільки виконують службу, котра
забезпечує їхнє існування?..
Зненацька по той бік манастирської брами він побачив
Олесю. Вона була одягнена в темну сукню, волосся покри­
те синім Газовим шарфом. Поруч ішов якийсь моряк, а
трохи осторонь — старий піп.
Борис Корнійович відступив за дерево. Тим часом біля
брами відбулося таке лицедійство. Семінарист, який чергу­
вав на вході, затримав купку екстравагантно зодягнених
людей. Тут був гітарист у червоних штанях і пістрявій со­
рочці, на якій красувалися тузи, королі й валети, ображе­
но метушилися дівчатка в таких коротеньких спідничках,
що їх буцімто й зовсім не існувало, і самовпевнено позира­
ла на семінариста огрядна дама в брючному костюмі, що
був схожий на піжаму. Дама, напевне, й не догадувалась,
як їй, немолодій, опецькуватій, негарно в цьому одязі. Га­
ласлива, строката компанія, намагаючись взяти штурмом
манастирську браму, все далі й далі відтісняла слабосило­
го семінариста, котрий з надзвичайним терпінням поясню­
вав, що до храму в такому вигляді заходити не годиться.
Гітарист і дівчатка якось таки вгомонилися — вони
відійшли вбік і стояли смирною купкою, а дама в піжамі
почала так розпікати семінариста, церкву, попів і самого
Господа Бога, що Пилип Калістратович не витримав —
тихенько й чемно зробив їй зауваження. 1 тоді вона наки­
нулась на нього:
— Дармоїди! Обдурюєте довірливих людей. Бач, як
пороз’їдалися!.. Кому ви служите? Богові?.. Власній кише­
ні служите, ось кому. Скажіть спасибі народові, який ще й
досі вас терпить.
Вона аж тіпалася від ненависти. На сиву голову Пилипа
Калістратовича сипалася базарна лайка. І тоді до опецькува­
тої дами підійшов Мирон.
— Громадянко, можна вас на хвилинку?
— Чого вам треба?.. Ви ж бачите, що тут робиться.
396 Радянських людей ображають. Та це хто?.. Попи!
— Вас ніхто не ображав. Ображаєте ви. Це ж таки
храм, храм!.. А ви поводитесь гірше, ніж це дозволено в
колгоспному корівнику. Там би теж цього не простили.
— Може, міліцію покличете?..
— Та не завадило б. Але я сподіваюсь, що ви й самі
прийдете до розуму. Хто ображає святині предків, той не
здатний мати власних святинь. Може, ви цього й не розу­
мієте, але це так, громадянко.
Мирон попрощався з Пилипом Калістратовичем, вкло­
нився Олесі й пішов геть від манастиря. У перевулку сто­
яла його машина. Очевидно, він випадково зустрів свого
партизанського друга й вирішив підвезти його туди, куди
той поспішав.
Тим часом Пилип Калістратович і Олеся увійшли в
церкву. Дама в брючному костюмі та гітарист, що носив
на собі цілу колоду карт, неохоче поплентались на трам­
вайну зупинку. Дівчатка в коротеньких спідничках побігли
за ними.
Борис Корнійович пройшов поза кущами й також по­
кинув манастирські стіни. Він мав намір заглянути в цер­
кву, але там була Олеся — потрапляти їй на очі не варто.
Невже вона справді почала молитися? Зараз Куций цього
зовсім не бажав. Його пляни змінилися, Олеся йому по­
трібна як цілком твереза жінка, котра віддає перевагу
практичним потребам. Віктор на межі загибелі, їхнє
шлюбне життя незабаром увірветься. Треба лише потурбу­
ватись про те, щоб донецький будинок був оформлений на
когось іншого. Може, на Олесю? А проте він і так діста­
неться їй за правом спадщини — Небері жити не довго. На
себе цей будинок Борис Корнійович оформити не міг —
двох будинків не дозволяється мати.
Правду кажучи, Борис Корнійович покищо не знав,
якими засобами він завоює серце Олесі. Проте він твердо
вірив, що це обов’язково станеться — досі йому вдава­
лося геть чисто все, чого він тільки бажав. Тому він
навіть уявити не міг, що є для нього щось недосяжне.
397 Цікаво, скільки треба часу, щоб із цієї дами, яка так
ревно проповідувала атеїзм, виготовити релігійну фана­
тичку? Для неї атеїзм і брючний костюм — речі одного по­
рядку. По суті, вона образилась не стільки за себе, скільки
за свій одяг. І все ж її щось сюди притягує — мабуть, не
таємничість того духовного життя, котре відходить у ми­
нуле, а незвичайне вбрання духовенства. Про духовне жит­
тя такі люди взагалі нічого не знають, — духовністю во­
ни знов-таки називають моду.
Раптом він побачив Вухатого, що стояв під плями­
стим платаном і мелянхолійно дивився на манастирські
стіни. Кого це він так вистежує? Не бажаючи з ним зустрі­
чатись, Куций притерся до групки перехожих і незабаром
загубився серед людей, що прямували до моря.