Десь о третій годині ночі у вікно постукали. Нерви у
Бориса Корнійовича так застрибали, що він ледве спроміг
ся натягнути штани. Намацавши під подушкою пістолет,
виглянув у вікно. Та це ж Небера, дідько б його вхопив!
Він уже й до ранку не здатний дожити — серед ночі кидає
дружину, сідає за кермо й через усе місто мчить до Бори
са Корнійовича. Видима річ, Віктор уже зрозумів, що Ку
ций зробить його наркоманом, але він не хоче так низько
падати у власних очах — продовжує гратися в «релігію».
Ні, Борис Корнійович не про таких неофітів мріє! Сата
нинська чи Христова — справа не в назві, а в сутності. Все
це покищо десь попереду — може, тільки в самих мріях —
але Куцого дратувало й обурювало, що цей слизняк про
фанує задуми, які втішали його стомлене серце. Що ж ро
бить Олеся, коли Віктор схоплюється серед ночі й поспі
шає до машини? Чи розуміє вона, який «релігійний» екстаз
мучить її чоловіка? Пора кінчати цю нікчемну гру — нар
коман мусить знати, що він лише наркоман, а не пророк і
не месія.
Відчинив двері, впустив Неберу. Віктор здавався вичав
леним, наче цитрина, котру належало викинути в помийни
цю.
— Ви знов мене розбудили, — непривітно буркнув Ку
ций.
— Я бачив, — дурнувато посміхаючись, простогнав
Віктор.
— Що ви бачили?
— Його!.. Він вийшов до мене із темряви у великому
сяйві. Вийшов і сказав: «Кінчаються письмена, котрі я вам
дав. Часу більше не буде. Дивіться в небо. Там з’явиться
моя рука, і викине блискавиці, і викарбують вони для вас
нові скрижалі».
Куций мимоволі посміхнувся.
393 — То це ви заради того й приїхали, щоб повідомити
про своє видіння?
— Я знав, що ви зрадієте. Ви ж мій учитель.
Тим часом Небера жадібними очима шукав склянку, із
якої його не раз напував Борис Корнійович. То був лише
нарзан, хоч він завжди вилизував білий порошок, який ли
шався в склянці.
— Я хочу води, — тремтячим голосом прошепотів Не
бера. — Дайте води!.. Так мене схвилювало оте видіння…
Борис Корнійович відчинив холодильник, дістав пляш
ку нарзану і, відкоркувавши її, наповнив склянку. Віктор
спробував пити. На його обличчі з’явилося болісне розча
рування.
— Не той нарзан? — глумливо перепитав Куций, пода
ючи йому порошок.
— Ось, беріть!.. І не прикидайтеся пророком. Ви про
сто наркоман та й годі. Надалі мене не турбуйте, все вам
пояснить Кирпа. Такий нарзан дуже дорого коштує. Знай
те норму!.. Кирпа вас навчить, як треба колоти пальці.
Або стегно. Або м’якші місця… Спершу шукатимете туа
лет, щоб спустити штани. А потім навчитесь колотися че
рез одяг. Навчаються! Ходять у гнійниках від отих уко
лів… І ви зумієте.
Та Віктор його вже не чув. Він лизав білий порошок,
запиваючи його водою. Те, що лишилося, ретельно згор
нув і сховав до кишені. Погляд його відразу ж посвітлі
шав.
— Можна поставити машину на подвір’ї? Боюсь, що
не доїду.
Так! Він, звичайно, не доїде — по дорозі його звалить
сон. Але ж знає, все знає. Мабуть, йому вже доводилося
після райських блукань відсипатись у машині. Звичайно,
доводилось! Одного разу ледве не розморозив радіятор —
коли відвозив Володимира зі «своєї» дачі. Тоді він іще не
розумів, що з ним діялось — з дитячою наївністю при
знався, що заснув за кермом. Добре, що встиг з’їхати з до
роги й заглушити мотор.
394 — Заводьте. Але спіть у машині, бо ви знов мене роз
будите.
Очі Віктора вже горіли, на губах блукала надхненна
посмішка — починалася ейфорія. Потім прийде мертвець
кий сон. Борис Корнійович випхнув його за двері й клац
нув замком.
Куций проспав до восьмої годину ранку. Одразу ж
умився, одягнувся й вийшов із дому — йому не хотілося
мати справу з Неберою. Прокинувшись, Віктор знов поч
не вимагати того ж самого.
Була неділя. В манастирі негучно калатали дзвони. Бо
рис Корнійович любив спостерігати, як люди,, святково
прибравшись, поспішали на молитву. Здебільшого це були
немічні бабусі, але траплялися й молоді. Інколи він також
заходив у церкву і, стоячи у кутку, слухав проповідь. Сам
не молився — його сюди приводили роздуми про релігію.
Щоб виготовити щось нове, треба вивчати старе…
Інколи йому вдавалося придбати ікону. їх тут прода
вали молодики, що за своїм зовнішнім видом нагадували
Кирпу. Рідкісних ікон, якими можна збагатити колекцію,
тут не траплялося, а проте навіть релігійний ширвжиток з
роками набирав все більшої цінности.
У манастирському саду прогулювалися павичі, котрі
тут, напевне, виконували обов’язки райських птахів.
Ось пройшов молодий, чорнобородий ректор духовної
академії. Богомольці відразу ж кинулися цілувати йому ру
ку, а одна спритна молодиця навіть встигла чмокнути от
ця ректора в щоку. На ньому довга ряса із чорного шовку
і широкий рожевий пояс. Вигляд статечний, обличчя тро
хи розповніле, у бороді ховається привітна посмішка. По
цілунок не вельми чепурної молодиці він прийняв терпля
че — на обличчі не ворухнувся жоден м’яз. А проте важко
уявити, щоб такі поцілунки були йому до смаку. Багато
собі дозволяє сучасний богомолець! Але треба, треба тер
піти.
395 Купками проходили священики та монахи. Борис Кор
нійович намагався відгадати по їхніх обличчях: чи справді
ці люди вірять, чи, може, тільки виконують службу, котра
забезпечує їхнє існування?..
Зненацька по той бік манастирської брами він побачив
Олесю. Вона була одягнена в темну сукню, волосся покри
те синім Газовим шарфом. Поруч ішов якийсь моряк, а
трохи осторонь — старий піп.
Борис Корнійович відступив за дерево. Тим часом біля
брами відбулося таке лицедійство. Семінарист, який чергу
вав на вході, затримав купку екстравагантно зодягнених
людей. Тут був гітарист у червоних штанях і пістрявій со
рочці, на якій красувалися тузи, королі й валети, ображе
но метушилися дівчатка в таких коротеньких спідничках,
що їх буцімто й зовсім не існувало, і самовпевнено позира
ла на семінариста огрядна дама в брючному костюмі, що
був схожий на піжаму. Дама, напевне, й не догадувалась,
як їй, немолодій, опецькуватій, негарно в цьому одязі. Га
ласлива, строката компанія, намагаючись взяти штурмом
манастирську браму, все далі й далі відтісняла слабосило
го семінариста, котрий з надзвичайним терпінням поясню
вав, що до храму в такому вигляді заходити не годиться.
Гітарист і дівчатка якось таки вгомонилися — вони
відійшли вбік і стояли смирною купкою, а дама в піжамі
почала так розпікати семінариста, церкву, попів і самого
Господа Бога, що Пилип Калістратович не витримав —
тихенько й чемно зробив їй зауваження. 1 тоді вона наки
нулась на нього:
— Дармоїди! Обдурюєте довірливих людей. Бач, як
пороз’їдалися!.. Кому ви служите? Богові?.. Власній кише
ні служите, ось кому. Скажіть спасибі народові, який ще й
досі вас терпить.
Вона аж тіпалася від ненависти. На сиву голову Пилипа
Калістратовича сипалася базарна лайка. І тоді до опецькува
тої дами підійшов Мирон.
— Громадянко, можна вас на хвилинку?
— Чого вам треба?.. Ви ж бачите, що тут робиться.
396 Радянських людей ображають. Та це хто?.. Попи!
— Вас ніхто не ображав. Ображаєте ви. Це ж таки
храм, храм!.. А ви поводитесь гірше, ніж це дозволено в
колгоспному корівнику. Там би теж цього не простили.
— Може, міліцію покличете?..
— Та не завадило б. Але я сподіваюсь, що ви й самі
прийдете до розуму. Хто ображає святині предків, той не
здатний мати власних святинь. Може, ви цього й не розу
мієте, але це так, громадянко.
Мирон попрощався з Пилипом Калістратовичем, вкло
нився Олесі й пішов геть від манастиря. У перевулку сто
яла його машина. Очевидно, він випадково зустрів свого
партизанського друга й вирішив підвезти його туди, куди
той поспішав.
Тим часом Пилип Калістратович і Олеся увійшли в
церкву. Дама в брючному костюмі та гітарист, що носив
на собі цілу колоду карт, неохоче поплентались на трам
вайну зупинку. Дівчатка в коротеньких спідничках побігли
за ними.
Борис Корнійович пройшов поза кущами й також по
кинув манастирські стіни. Він мав намір заглянути в цер
кву, але там була Олеся — потрапляти їй на очі не варто.
Невже вона справді почала молитися? Зараз Куций цього
зовсім не бажав. Його пляни змінилися, Олеся йому по
трібна як цілком твереза жінка, котра віддає перевагу
практичним потребам. Віктор на межі загибелі, їхнє
шлюбне життя незабаром увірветься. Треба лише потурбу
ватись про те, щоб донецький будинок був оформлений на
когось іншого. Може, на Олесю? А проте він і так діста
неться їй за правом спадщини — Небері жити не довго. На
себе цей будинок Борис Корнійович оформити не міг —
двох будинків не дозволяється мати.
Правду кажучи, Борис Корнійович покищо не знав,
якими засобами він завоює серце Олесі. Проте він твердо
вірив, що це обов’язково станеться — досі йому вдава
лося геть чисто все, чого він тільки бажав. Тому він
навіть уявити не міг, що є для нього щось недосяжне.
397 Цікаво, скільки треба часу, щоб із цієї дами, яка так
ревно проповідувала атеїзм, виготовити релігійну фана
тичку? Для неї атеїзм і брючний костюм — речі одного по
рядку. По суті, вона образилась не стільки за себе, скільки
за свій одяг. І все ж її щось сюди притягує — мабуть, не
таємничість того духовного життя, котре відходить у ми
нуле, а незвичайне вбрання духовенства. Про духовне жит
тя такі люди взагалі нічого не знають, — духовністю во
ни знов-таки називають моду.
Раптом він побачив Вухатого, що стояв під плями
стим платаном і мелянхолійно дивився на манастирські
стіни. Кого це він так вистежує? Не бажаючи з ним зустрі
чатись, Куций притерся до групки перехожих і незабаром
загубився серед людей, що прямували до моря.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.