У ставленні Олесі до Віктора є чимало суперечливого
— все залежить від того, що вона в цю хвилину про нього
думає. Було й таке, коли вона вже хотіла його кинути. Це
сталося тоді, коли він здався їй істотою без святинь, без
віри, без любови. Лишалося саме тільки лицемірство, яке
добре себе усвідомлювало, ні в чому не помилялося, не
знало жодних вагань чи нерівних стежок — ні, воно йшло
прямо, діяло з усією нещадністю. Такий Віктор був їй не
потрібний, бо тут нікого жаліти, нікому співчувати — він
їй видавався твердим і рішучим, але цілком чужим і без­
межно далеким. Жодної живої іскорки вона не бачила в
його душі — такої іскорки, яка б свідчила, що він ще здат­
ний бути людиною. Нехай слабкою, з помилками та плу­
таною долею, але ж людиною, котра вміє когось любити,
у щось вірити. Тоді її присуд був не двозначний — вона
поїхала до матері й оголосила, що вирішила кинути чоло­
віка. Оксана Самійлівна вислухала її з тією мудрою врів­
новаженістю, яка властива сільським людям, що встигли
пережити чимало лиха. А вислухавши, спокійно сказала:
— Ой, не поспішай, донько. Він же тебе ні разу не вда­
рив?
398 — Та ні, не бив.
— А буває, що б’ють. Ховає жінка побої, людям не
признається. Терпить, бідолашна, терпить… А чому тер­
пить? Бо самотність іще страшніша. Вовк і той від самот-
ности виє.
— Краще б уже бив, — витираючи сльози, мовила
Олеся. — Дядько Харитон свою жінку б’є. Ну, то вона вте­
че до сусідів, коли він нап’ється. А проспиться, то це ж та­
ки людина. А Віктор… Нічого в нього немає за душею, ні­
чого! За що ж я шанувати його мушу?..
— Без пошани не буває любови, це правда, — пого­
джувалась Оксана Самійлівна. — І все ж не поспішай. Ка­
жуть, треба пуд соли з’їсти, щоб людину взнати. До пуда
тобі ще далеченько. Кинути легко, та чи знайдеш кращо­
го?.. Ти про гроші кажеш. Ні, Олесю, тут щось не так. Він
же не скупий, ти ж сама бачиш. Знаєш, що я про нього ду­
маю?
— Що?..
— Та просто… Вітер у голові, ось що. В мужність іще
не вступив.
— Йому вже тридцять. Коли ж той вітер вгамується?
— По-різному трапляється. Є люди дуже слухняні. Ти­
хенькі, смирні. З ними жодного клопоту. Ні вітру, ні бурі.
Але… Такий теж не для тебе, Олесю. Ти ж поважати чоло­
віка хочеш, а такого… Про них кажуть: ні риба, ні м’ясо.
Ні Богові свічка, ні чортові кочерга. До таких і мужність
ніколи не приходить… А буває й так, що людина до самої
себе через якесь лихо продирається. Десь мусить такого
накоїти… Такого, що й прощення їй немає. Якщо не тра­
питься добра душа по дорозі — загине бідолаха. Пропаде,
як бур’янина під колесами. Коли це поза 1’воїми очима ді­
ється, то вже не твій гріх. А Віктор же на твоїх очах… Хто
його порятує, якщо не дружина? Ну, є такі, що готового
хочуть одержати. Такого, щоб можна було і любити, й по­
важати до смерти. А де ж ти його візьмеш?.. Та ще й неві­
домо, що то за жінка, котрій на готове щастя прийти хо­
четься. Готове щастя — то вже корито, яким лише свиней
399 приманюють. А ти ж, бач, не до корита тягнешся. Тобі че­
сність потрібна. Добре чи погано — як вийде, аби все по­
чесному було.
— Де ж та чесність? Її немає, мамо. Немає в нього че-
сности.
— Отож… Заплутався він чи, може, його заплутали.
Але ж від тебе Віктор нічого не ховає.Перед тобою він че­
сний. Значить, просто не розуміє, якої ти чесности шука­
єш. Рано від нього відступатись, Олесю. Рано!… Я твого
батька все життя ждала. Тільки років зо два, як повірила,
що вже не прийде.
— То інше, — нахмурилась Олеся. — Батько на війні
загинув.
— Звичайно, інше. Але й на війні всякого траплялося.
А жінка… Вона з шлюбним чоловіком долею пов’язана.
Бувало, що й засуджували мужиків, страшне прокляття
над ними висіло. Всі від них відступалися. Та якщо й дру­
жина відступалася, люди вслід їй плювали. Потім виходи­
ло так, що засуджені поверталися — ніякої провини за ни­
ми не значилось. Словом, дивись, дочко. Тобі видніше.
Люди судять — то одне. А в жіночому серці інший суд му­
сить бути. Він тебе любить, Олесю! А ти… Ти дивись. До
серця більше дослухайся, ніж до суду людського. Якщо
порожньо, все там вигоріло — що ж тут можна вдіяти?
Тоді нехай орденами його обвішають — все одно…
— Любить? — з тремтінням у голосі перепитала Оле­
ся. — Хіба він любить?..
— А вже ж!.. Може, він і сам того не тямить, але я до­
бре бачу. Він іще не відчув, що тебе можна втратити.
— То нехай відчує. Може, за розум візьметься.
— Хто з життям грається, дочко, той коли-небудь на
вітер його пустить. Це однаково, що гратися з вогнем. Ки­
дати слід один раз, якщо до того дійде. А доки не дій­
шло… Боротися за нього треба. З багна витягувати. Отак,
як деякі баби п’яних мужиків витягують. Не витягнеш —
застудиться, калікою стане. То що ж потім — каліку кида­
ти?.. То вже гріх. Великий гріх, Олесю!..
400 Та якби навіть Оксана Самійлівна й не повчала доньку,
все одно б Олесене серце підказало: чоловіка в біді кидати
не можна. Як тільки їй здалося, що Віктор втягнувся в не­
безпечну справу за власною вірою, він став для неї люди­
ною, котра вимагала турботи й самопожертви. Тепер вона
знала, що Віктор володіє чимось людським, хоч те людсь­
ке й тягнуло за собою не радість, а саме тільки горе. Але
його вже можна було жаліти, як жаліють матері своїх не­
розумних дітей, І хоч Олеся була від нього молодша, то
природа вкладає в жіноче серце материнські інстинкти не
тоді, коли жінка стає матір’ю — вони народжуються ра­
зом з жінкю, міцнішають з роками і знаходять для себе
вихід там, куди їх спрямує доля.
Таємничі, вельми таємничі шляхи людського кохан­
ня. Невідомо, як воно приходить і чому зникає. До Олесі
воно прийшло не завдяки Вікторовій силі, а завдяки його
слабости. Лишався б він таким, яким був напочатку свого
знайомства з Куцим, — різким, самовпевненим, владним,
— вона б не знайшла в серці теплого почуття для нього.
Та зараз перемогло те материнське, що робить жінку жін­
кою, без чого б ми,^чоловіки, не знали ні ласки, ні справ­
жньої вірности, бо не завжди, — ой, не завжди! — вдаєть­
ся нам бути героями, гідними лаврових вінків. 1 якщо жін­
ки здатні прощати слабості наші, то лише тому, що вони,
ледь вибравшись із пелюшок, уже стають матерями. Спер­
шу для своїх ляльок, потім для чоловіків, а згодом і для
своїх непокірних дітей…
Коли Олеся, не попрощавшись із Володимиром, вибі­
гла з хати, не довго вона затрималася в Бугаївці. Оксана
Самійлівна бачила, що донька чимось дуже схвильована.
Пробувала в неї розпитувати, що й до чого, але на сей раз
Олеся відмовчувалась. Оксана Самійлівна відзначила для
себе, що в доньці щось визріло — вже не дитяче, а доро­
сле, жіноче, — ото ж і не наполягала з розпитами. Поба­
жала їй щастя, поцілувала на дорогу та й поринула у вла­
сні клопоти. А їх тепер збільшилося — і хазяйство Кри­
ничних перейняла на власні плечі, і на колгоспну роботу
401 почала частіше виходити. Все вона робила: вивозила гній
на поле, готувала парники, із прозорого целофану напина­
ла оранжерею. Ледь-ледь пригріло сонце, як там, під біли­
ми небесами, така спекота почалась, що тільки встигай
огірки поливати. Ростуть на диво! 1 всі оті турботи дава­
ли їй радість, бо тепер люди її не цуралися.
Олеся ж тим часом пожила кілька тижнів на міській
квартирі та й нежданно-гадано виїхала до Одеси. Недо­
брі думки про Таранів переслідували її всю дорогу. Вона
бачила, що Іван підстерігав її на вулиці. Тримався соро­
м’язно, наче школяр, але Олеся це приписувала його про­
вині перед Віктором: вони ж ніби й товаришували, а тепер,
бач, обидва Тарани готові його в калюжі втопити. За кого
ж вони її мають, якщо вірять, що вона здатна оті залицян­
ня прийняти?..
Віктор залишив їй адресу до запитання, через те Оле­
ся й не здивувалася, що він не зустрів її на двірці. Найня­
ла кімнату на околиці міста, днів зо три чергувала на пош­
ті, доки там не з’явився Віктор. Не дорікала й не гнівалась
— припала із сльозами до його грудей.
Віктор одразу ж повів її до дядька Сидора, яким він
завжди пишався. Дядька не було вдома, Марта прийняла
їх ніби й гостинно, але вже через годину вони відчули, що
тут їх не збираються запрошувати на ночівлю. Віктор хо­
тів було діждатися дядька, але Олеся побачила: даремно
він напрошується в рідню, ними тут не дуже цікавились.
Шепнула Вікторові, що пора й честь знати. Він неохоче,
якось ніби силувано попрощався з Мартою — мабуть, га­
дав, що Марта почне упрохувати, щоб вони лишалися.
Але Марта зраділа — на неї чекає подруга, вона спізню­
ється. Віктор виходив від Прилипків з виразом
розгублености на обличчі — він усе ще не йняв віри, що до
нього тут байдужі. Як же так? На весілля Марти поклика­
ли, потім отой холодильник, що їм подарував дядько…
Віктор не знав, що все те робив не дядько Сидір — ро­
била Марта. Робила для себе, а не для двоюрідного брата,
їй потрібне було внутрішнє заспокоєння: я ж не забуваю
402 родичів, отже совість у мене чиста. Та це не означало, що
родичі мали право переступити межу.
Ночували у Бориса Корнійовича. Тепер Куций здався
Олесі не таким уже й страшним. Тримався трохи ніби хо­
лоднувато, навіть суворо, та інколи в його очах жевріло
щось таке привітне, батьківське, що Олеся ладна була йо­
му простити всі неприємності, котрі з’явилися разом з
ним. Може, й не він у цьому винен? Ось, бач, вона вірила
Таранам, а що ж виявилось? Тепер у Віктора й друзів не
лишилося — тільки Борис Корнійович.
Вранці поїхали розшукувати Миколу Остаповича. Ве­
сна тут починається трохи раніше, дороги вже повисихали.
Олеся була зачарована видовищем могутнього привілля,
яке відкрилося їм за Чорноморкою — степ збігав до моря,
в далі, скільки сягало око, вигравала на сонці синя морсь­
ка просторінь, що величністю і чистотою своєю була схо­
жа хібащо на весняне небо. Десь вони зливалися, перехо­
дили одне в одне — море і небо. Кораблі мовби не плава­
ли, а тихо-тихо літали, зовсім не так шалено й гуркітливо,
як літають сучасні літаки. Від них, як і від моря, дихало
спокоєм, наче від самої вічности.
А Миколаївка з її зеленими кручами, що опускалися
терасами до лиману, видалась Олесі справжнім раєм. Як
вона зраділа, що вони тут живуть! Серед отакої величі та
краси людина не здатна думати про щось лихе — тут і ду­
ші, і думи людські очищаються. Бо як же інакше? Якби це
було не так, то людина була б не варта цієї природи, вона
б виявилась нижчою від того, над чим дано їй володарю­
вати.
їм одразу ж показали Медунову хату, але люди, в я-
ких вони розпитували про Миколу Остаповича, якось ба­
гатозначно перезиралися та стенали плечима. З двору до
них вийшла немолода жінка, яка назвала себе Медуновою
дружиною. Вона розпитувала про Григора та Марію Гав­
рилівну, не забула й про Івана. А відтак запитала:
— Іван знайшов свого брата? Тут до мене начальник
приїздив. Гой, що дитбудинком завідував. Ну, то я й дала
йому Іванову адресу.
403 — Добре зробили, — зауважив Віктор. — Знайшов.
— А Миколи немає, — скрушно похитала головою
Мотря. — Якщо хочете його бачити, до попа їдьте.
— До попа! — здивувався Віктор. — До якого попа?
Вона назвала село, що стояло недалеко від Хаджибе-
ївського лиману.
— Там він живе. Тут ви його не застанете. Приїздить
інколи, часом з квасом. Там його шукайте.
Віктор одразу ж пожвавішав — все складалося саме
так, як вони з Борисом Корнійовичем заплянували. Спер­
шу Олеся поживе в середовищі, котре більше дбає про не­
бесне, ніж про земне, а там уже Борис Корнійович візьме її
під свою опіку.
Так Небери опинилися в поповій хаті, де їх прийняли,
мов дорогих гостей. Медун пам’ятав Віктора по Орловій
балці — він бачив його у Григора. А кожен, хто міг назва­
ти оці два слова: Орлова балка! — був для Миколи Оста­
повича рідною людиною.
Та незабаром Вікторові довелось пережити розчару­
вання — ні Пилип Калістратович, ні Медун не цікавились
його релігійними міркуваннями. Медун одразу ж заявив,
що він у релігії нічого не тямить, до жодної секти не нале­
жить, всі розмови про його сектанство — лише теревені,
котрим він не надає жодного значення. Його єдиний іконо­
стас — партизанська піраміда, в якій стоять Гвинтівки
зразка 1892-1930 р. та автомати зразка 1940 р.
Що ж до Пилипа Калістратовича, то його спершу ніби
зацікавили вечірні розмови з Віктором — мабуть, голов­
ним чином тому, що вечорами робити нічого, а тут з’яви­
лася свіжа людина, котра, як видно, прагне дещо зрозумі­
ти з релігії. Але Віктор не стільки хотів щось зрозуміти,
скільки викладав свої власні теорії, в яких ототожнював
Будду, Магомета й Христа — він не бачив між ними жод­
ної різниці. Звісно, цього православний піп аж ніяк прийня­
ти не міг. Вільні мандри душі, коли вона спілкується з Бо­
гом, а потім знов повертається в грішне тіло, Пилип Калі­
стратович одразу ж назвав єрессю. Навіть Мойсей не ба-
404 чив Бога — він бачив лише кущ, котрий пломенів перед
ним синім полум’ям, горів, не згоряючи, й звідти до про­
рока приходили слова, які він потім викарбував на своїх
скрижалях. Іоанн Богослов каже, що Бога взагалі ніхто не
бачив — Бог став усім тим, що ми споглядаємо довкруг
себе, бо Святий Дух став тілом. А раз тілом, то й зорями,
деревами, людьми. Отже не треба нікуди мандрувати, щоб
побачити Бога — треба носити Його у своєму серці. Хри­
стос попереджав: бійтеся лжепророків! А Його апостоли
вчили: чесний поганин стократ миліший Богові, ніж той,
хто багато просторікує про Бога, а сам не тямить різниці
поміж добром і злом. Отож і Пилип Калістратович віддає
перевагу чесним та порядним атеїстам, а не суєтним лже­
пророкам, котрих тепер з’являється все більше й більше.
Атеїст каже: я Бога не бачив, нічого про нього не знаю, а
тому й не вірю в Його існування. Таке свідчення не обра­
жає Бога, — в ньому немає ні хули, ні зневаги, ні лицемір­
ства. На відміну від атеїста, лжепророк свідчить: моя ду­
ша мандрує в небесних володіннях Ісуса Христа, бачить
Його живий образ, чує Його слово. Навіть суд земний ка­
рає лжесвідків, бо вони здатні чинити велике зло. Те зло,
котре чинять лжепророки, незмірно більше! Замість того,
щоб шукати Бога в собі, вони шукають Його там, де є ли­
ше морок сатанинський, обплутують людей брехливими
принадами, спокушають на злі вчинки, котрі завдають
громаді великого лиха. А той, хто шкодить громаді —
шкодить Богові…
Проте Віктора мало цікавили оці проповіді — вони
здавалися йому такими нудними, як і міркування Володи­
мира про матерію.
Він чомусь аж пінився Уіісля отих суперечок з Пили­
пом Калістратовичем. Олеся все ще не могла збагнути,
якої релігії він хоче і що проповідує Борис Корнійович, ко­
трий, за висловом Віктора, несе на собі Святий Дух. Не
попи, не церква, а сам Борис Корнійович! Звісно, Віктор
цим збуджував її цікавість також до Бориса Корнійовича, в
якого він пропадав цілими днями. Принаймні так він поя­
405 снював їй свою відсутність та необхідність жити в Одесі:
багато, дуже багато роботи.
Олеся ще не помічала істотних змін у зовнішньому ви­
гляді Віктора — оте божевільне зблискування очей більше
не повторювалось, хоч, правда, він дуже погано спав ноча­
ми. Вона не знала того, що Віктор, напившись «нарзану»,
відсипався вдень — або у Бориса Корнійовича, котрий
спершу його не виганяв, або в машині, яку Віктор ставив
десь у затишному місці. Часом він опинявся в Кирпи, який
просив його підмалювати ту чи іншу ікону — Віктор це
робив значно краще, ніж сам Кирпа, котрий називав себе
Віталієм. За це Віталій розплачувався білим порошком та
своїм диваном.
Олеся умовляла Віктора якомога швидше кінчати свої
справи в Одесі та їхати додому. Він запевняв її, що вони
незабаром поїдуть — ось тільки виконає замовлення Бори­
са Корнійовича. Ну/ще тиждень або два, не більше. 1 Оле­
ся терпляче ждала.
Микола Остапович брав Олесю над море — вони ра­
зом сідали в його коляску й вирушали на Лузанівку. Пи­
лип Калістратович водив її в церкву, пояснював значення
релігійних обрядів. Він не нав’язував їй віру в Бога — ка­
зав про це так:
— Кого Господь приведе в Свою обитель, для того ми
й служимо. А ти, дитино, живи так, як серце велить.
Олеся не знала, що, власне, називалося Богом, якого
треба відшукати в своїй душі — коли це совість або любов
до людей, то такий Бог, звичайно, існує. Але цьому Бого­
ві не потрібні молитви та весь отой ритуал, в якому було
так багато театрального. Її справді цікавила церква лише
як живий музей, де можна вивчити духовне життя наших
предків. Проте вона шанувала ту урочистість, з якою лю­
ди входили в храм — в цьому було щось таємниче й зво­
рушливе.
Одарка митрофанівна також полюбила Олесю. Яка ж
із неї господиня добра! Нічого вона не цурається, дарма,
що виглядає випещеною дитиною. І обід приготує, і в ха­
406 ті прибере, навіть кабанця догляне. Сказано, в селі виро­
стала. Сільські діти всього міського швиденько навчають­
ся, а міська дитина в селі почуває себе непевно. А воно ж,
бач. і троянди без гною не виростиш.
Олесі мимоволі випало познайомитися з Віталієм, бо
Віктор з ним дружив. Вишукана ввічливість Віталія не мо­
гла їй не сподобатись. І, як часто буває, галянтність та
улесливість не дозволяли побачити, в чому саме полягала
сутність цієї людини. Олеся навіть не знала, де він живе і
чим займається. Та ось що її насторожувало: одного разу
Віталій приїхав до них з якимось вайлуватим здорованем.
Той здоровань, правда, не заходив у хату, стояв біля мо-
тоцикля, але він якось так глипнув на Олесю, що в неї аж
кров захолонула в жилах. Важко навіть пояснити, чому той
погляд видався їй страшним. Було в ньому щось дике, не­
людське — мовби то вовкулака обернувся людиною. Він по­
мітив, що Олеся його злякалася, намагався усміхнутися, але
й посмішка в нього була страшна.
Віталій більше його не привозив, проте одного разу,
йдучи вулицею, Олеся відчула на собі чийсь важкий по­
гляд. Оглянувшись, побачила Вовкулаку, як вона подумки
його називала. Він мовби хотів зробити свої очі якимись
іншими, — не так страшними, — але, мабуть, сам зрозу­
мів, що це неможливо, тому відразу ж сховався за теле­
фонною будкою, а Олеся тим часом побігла до трамваю.
Довго її трясло від тієї зустрічі, вона розказала про це Вік­
торові, але він лише її висміяв:
— Ото вже кого злякалася! Почувай себе принцесою,
котру охороняють.
І вже без жартів, цілком серйозно почав запевняти, що
ця людина призначена охороняти і його, і Олесю, і, зви­
чайно, самого Бориса Корнійовича. Чому й від кого треба
їх охороняти, Віктор не пояснив, лише самовпевнено ки­
нув:
— Навіть папа римський тримає власну Гвардію.
Проте Віктор тепер багато чого не пояснював Олесі.
Йому здавалося, що вона сковує його волю — було б ліп­
407 ше, коли б вона сюди не приїздила, бо йому почало здава­
тися, що Борис Корнійович ним невдоволений саме через
Олесю. Віктор усе ще ждав «посвяти», хоч йому й не дуже
хотілося сидіти в катакомбах — як він пояснить Олесі
свою відсутність? А проте «посвята», на думку Віктора,
мусить його узаконити як другу людину після Куцого в їх­
ній таємній державі, котру він покищо погано знав — йо­
му дозволили тільки перейти кордон, а відтак затримали,
щоб вчинити іспит. Та іспит чомусь відтягувався — у цьо­
му винна, звичайно, Олеся. Його самолюбство страждало
від того, що навіть Віталій значно більше знає про діяль­
ність Куцого — розповідав про якогось актора, котрому
білий порошок видає «сам», а той актор поширює його в
Москві. Казав, що десь у катакомбах є лябораторія, але то
найбільша таємниця, Куций туди не підпускає навіть Вуха­
того, який її охороняє.
У Віктора ніколи не виникало питання: яка ж це релі­
гія, коли вона ґрунтується на наркотиках? Навпаки, він був
певен, що саме наркотики допомагають осягати трансци-
дентальні форми життя. Церква виникла тоді, коли ще лю­
ди були напівдикими, вона вперто тягне в майбутнє старо­
винні забобони. Через те й належало їй відмерти. Нова ре­
лігія буде заснована на здобутках сучасної цивілізації, се­
ред яких, звичайно, знайдеться місце й для наркотиків.
Так чи, може, приблизно так, поставився Віктор до то­
го, що Куций зробив його наркоманом. Його навіть не
образила різкість, з якою Борис Корнійович викрив перед
ним цю вбивчу істину — для Віктора вона не здавалася
вбивчою, а Куций має право не лише на різкий тон, а й на
його життя. Хто прийшов до Бориса Корнійовича, той му­
сить це знати. Віталій це добре знав, з Вухатим Віктор не
вважав за потрібне розмовляти, але, видима річ, йому та­
кож це відомо.
Вікторове безсоння почало не в жарт непокоїти Олесю.
Вони займали окрему кімнату в будинку Пилипа Калістра-
товича. Кімната мала вихід на веранду, Віктор інколи цілі
ночі просиджував там або ж блукав при місячному світлі
408 поміж виноградними кущами. Олеся намагалася заснути,
але не могла. Вона виходила до нього, запнута великою ху­
стиною, скорботно стежила за тим, як він карається, але
все ще не вірила, що то було не звичайне безсоння, а пе­
кельні муки наркомана. Слова Володимира здавалися їй
неправдивими — ні, ні, Віктор не такий! Не тягнувся він
до горілки, то навіщо ж йому якісь там наркотики?..
Вона не раз питала Віктора, які замовлення він вико­
нує — чи, бува, не для закордону? — але Віктор її гаряче
запевняв, що він працює для якоїсь релігійної громади, не­
забаром Олеся з нею познайомиться й сама побачить, які
культурні люди в неї входять. Артисти, лікарі, є навіть
один професор. І хоч Олеся все ще не могла звикнути до
його нових захоплень, але тут не було державного злочи­
ну, про який казав Володимир.
Та ось Віктор кинув її серед ночі й поїхав до Бориса
Корнійовича. Вирушаючи з двору, він пояснив:
— Все одно не засну, там хоч попрацюю. Ти ж хочеш,
щоб я швидше закінчив? Лягай спати, люба.
Гірко їй було бачити його перекошене муками облич­
чя. Вперше їй здалося, що його жене не безсоння, а саме
те, про що казав Володимир, але вона знов запевнила себе,
що цього не може бути. Він кілька разів кидав її ночами,
повертався вже після обіду — і тоді вони гуляли понад ли­
маном. Сумно було в неї на душі, але Віктор у ці години
здавався їй майже таким, яким вона його кохала — і сму­
ток відступав, з’являлася певність: о*..і незабаром вони по­
вернуться додому, а там вона якось уже переконає Вікто­
ра, що не варто йому більше їздити в Одесу, нехай до ньо­
го привозять свої замовлення, є ж де працювати. Вона все
ще сподівалася, що Вікторові набридне ота нова незрозу­
міла релігія так само, як’набридла Ната.
Інколи їй хотілося самій поїхати до Бориса Корнійови­
ча, побалакати з ним, як з батьком, — нехай він напоу­
мить Віктора, бо тяжко їй жити в Одесі, дуже тяжко. Та
вона відкидала цю думку — хоч Борис Корнійович і зда­
вався їй не таким страшним, як раніше, а проте повної до­
409 віри до нього ще не було.
Одного разу в неділю вони з Пилипом Калістратовичем
зустріли Мирона Кузьмовича, він підвіз їх до манастиря, ку­
ди вони хотіли їхати трамваєм. Після Служби Олеся помі­
тила, що їх переслідує Вовкулака. На цей раз він тримав­
ся значно нахабніше — йшов за ними назирці, нікуди не
ховався, коли вони з Пилипом Калістратовичем до нього
оберталися, навіть не ховав своїх вилупкуватих, непоруш­
них очей.
— Я його боюсь, — призналася Олеся.
— Недобра людина, — сказав Пилип Калістратович,
беручи її за руку, наче маленьку дівчинку. — Очі в нього
недобрі.
Вночі, коли Віктор знову поїхав, Олеся якусь мить за­
трималася на подвір’ї. Зійшов місяць, тихенько шелестіли
акації — тут лише вони й нагадували їй про домівку. У ві­
конці Миколи Остаповича світилося — він любив читати
ночами. Олеся почувала себе цілком безпечно, спати їй не
хотілося. Вона виглянула за ворота — чи вже зникли чер­
воні вогники Вікторової машини? Так, машина зникла, на
вулиці жодної живої душі.
1 раптом перед нею виросла велетенська постать Вов­
кулаки. Від нього тхнуло горілчаним перегаром. Олесі хо­
тілося крикнути, та їй мовби відібрало голос — вона тіль­
ки важко дихала й мовчки відступала до воріт. А він підій­
шов до неї впритул, затиснув її обличчя в кам’яних доло­
нях, обернув до місяця й довго розглядав, як розглядають
річ, котру збираються придбати. Його непорушні очі були
мовби налиті свинцем. Відірвавши руки від її обличчя, він
постояв іще яку хвилину й, не промовивши ні слова, рушив
геть. Лише тоді Олеся помітила, як билося її серце, а ноги
задерев’яніли, вона ледве спромоглася зайти на подвір’я.
Вбігла в хату, впала на подушку і ні жива, ні мертва про­
лежала так, не роздягаючись, до самісінького ранку.
А Віктор знову почав її заспокоювати, що нічого
страшного в цьому немає — просто невихований бовдур,
але для тих обов’язків, які він виконує, диплом на вищу
410 освіту не обов’язковий. Віктор йому, звісно, зауважить, бо
це вже занадто, проте боятися його не варто — він свою
службу знає. Коли повториться щось подібне, Віктор до­
повість Борисові Корнійовичу, той всипле йому чортів по
саму зав’язку.
До Бориса Корнійовича це не дійшло — Віктор по­
скаржився Віталієві, той побалакав з Вухатим, пересліду­
вання припинилися. Віталій сам приїхав до Олесі, щоб її
заспокоїти та попросити вибачення за цю темну, босякува-
ту особу.
На прощання Віталій сказав:
— Вас увечері запрошує Валентин Іванович, син профе­
сора Данішевського.
— Кого запрошує? – – здивувалась Олеся.
— Там буде також Борис Корнійович. Запевняю вас,
ви не пошкодуєте. Артисти, художники, вчені.
Віктор виглядав іменинником. Поцілувавши Олесю, він
урочисто оголосив:
— Я ж тобі казав! Тепер ти зрозумієш, що мене тут
тримає.
Олесі й справді було цікаво познайомитися з людьми,
які, за словами Віктора, становили ту громаду, чиє замов­
лення він виконує. Невже справді якась нова релігія поши­
рюється серед них? То ж виходить, що Віктор ніскільки не
перебільшує, а Володимир казав неправду.
Святковий настрій Віктора передався й Олесі. Вона зо­
дягнула свою кращу сукню, збігала ь перукарню й вигля­
дала тепер такою красунею, що Віктор ходив навколо неї,
ніжний та уважний, як ніколи.
— Ти, — скарб, Олесю! З такою дружиною можна за­
воювати світ.
Віталій підсів до них на вулиці, показував Вікторові
дорогу. Біля старого будинку з грудастими каріятидами
поставили машину й піднялися на другий поверх. Помі­
тивши мідну табличку, Олеся вже не сумнівалася, що вони
справді запрошені в гості до професора Данішевського.
— Зараз ти познайомишся з колишньою дружиною Та-
411 рана, — шепнув їй Віктор. — Віталій запевняє, що вона
обов’язково буде.
— Неля буде, — потвердив Віталій. — Вони з Валенти­
ном дружать.
Двері відчинив молодий господар. З гідністю вклонив­
шись гостям, він завів їх до батькового кабінету. Там уже
сидів Борис Корнійович, розмовляючи з літнім чоловіком,
який, очевидно, й був професором Данішевським.
Кабінет великий, з високою стелею. Стіни заставлені
енциклопедіями та науковими виданнями. Серед книжок
красувалися статуетки й масивний годинник бронзового
лиття. У просвітах між шафами висіли дорогі картини в
позолочених рамах. По кутках стояли старовинні крісла з
високими різьбленими спинками. Стіл, за яким сидів сиво­
волосий професор, був, напевне, його ровесником. Все тут
виглядало статечно, як і сам господар, що, вийшовши із-за
столу, доброзичливо привітався з гостями.
Олеся вперше в житті бачила таке вмеблювання — їй
здавалося, що вона потрапила в музей. Тим часом Вален­
тин покликав Віталія туди, де лунав сміх і бринчала гіта­
ра, а Борис Корнійович подав знак Вікторові, що їм варто
затриматись. Така увага до її чоловіка була дуже приємна
Олесі — значить, його шануюь, якщо запросили для по­
важної розмови.
Іван Вікентійович і Борис Корнійович продовжували
перервану суперечку. Професор, жвавий і рожевощокий,
хоч уже й старий, розважливо стверджував:
— Я гадаю, що ви з отих захоплень робите надміру
далекосяжні висновки. Людей стомлює стандарт. Правду
кажучи, я й сам не люблю стандарту. У свій час Валентин
хотів повикидати оці меблі, йому за них було соромно. Те­
пер, бач, вони стали модними. Втеча від стандарту — ось
що це означає. А в пошуки нової релігії я не вірю.
— Так, стандарт, — погоджувався Борис Корнійович.
— Це ви влучно сказали. Але ж стандарт поширюється та­
кож на духовні категорії. Протестуючи в зовнішньому, мо­
лодь цим виявляє протест духовний. Проте не можна віч-
412 но заперечувати — треба шукати позитивних ідей. Я не ка­
жу, що ідея Бога вже перемогла. Ні, до цього ще далеко.
Але ж яку іншу позитивну ідею можна висунути?
— Наука! — вигукнув професор. — Валентин — талано­
витий хірург. Для мене велика радість стояти з ним за опе­
раційним столом. Все інше — тільки легковажний снобізм.
Що ж тут можна вдіяти? Доводиться терпіти. В молодості
ми всі чимось захоплювались.
— Хірург розтинає тіло, а не душу. За допомогою
скальпеля не можна довести відсутність Бога.
— Це вірно, — зауважив Іван Вікентійович. — Ні
скальпель, ні телескоп ідею Бога спростувати не здатні.
Але досвід, котрий набувається за їхньою допомогою…
Науковий досвід спростовує. Природознавець бачить: існу­
ють закони природи. Непорушні закони!.. Ну, скажімо, за­
кон збереження й перетворення енергії. Він охоплює та­
кож людський організм. Навіть ціле суспільство… Де ж
тут можна відшукати місце для Бога.
— Місце для Бога завжди знайдеться, — штивно по­
сміхнувся Борис Корнійович. — Як ви гадаєте, до виник­
нення Всесвіту могли діяти ті закони природи, які сьогод­
ні досліджуються? А проте космологія твердить: Всесвіт
зародився в одній точці. Тепер він розбігається. До його
зародження не було ні часу, ні простору. Якщо їх немає,
то немає й законів природи. Вони з’явилися тільки тоді,
коли з’явилася сама природа.
— Був час як вічність, — заперечив професор. — Не
було секунд і років. Адже ж те, що ми називаємо часом —
це наш відрахунок від самої вічности. Піщаний годинник —
це ще не Сагара. Якби його не було, Сагара все одно б
існувала.
— Так! — охоче погодився Борис Корнійович. — Бог
— це і є сама вічність. З Нього народжуються роки, мов
краплини із океана. Або так само, як піщаний годинник із
пісків Сагари… Зрозумійте, Іване Вікентійовичу, сучасна
космологія сама приводить мислячу людину до Бога. Як­
що Всесвіт виник дванадцять мільярдів років тому, а до
413 цього існувала тільки абстрактна вічність… Тоді з чого він
народився? Із Бога, Іване Вікентійовичу, із Бога!.. Раніше
існувала ідея Всесвіту, а тоді вже з’явився сам Всесвіт. Так
само, як ми раніше створюємо проект будинку, а тоді вже
будинок.
Професор деякий час мовчав. Він зосереджено крутив у
пальцях лікарський термометр, який чомусь опинився на
його столі. Нарешті сказав:
— Молоді люди, мабуть, занудилися від наших роз­
мов.
— Ні, ні! — запально вигукнув Віктор. — Я щасливий,
що випала честь… Це — велика школа.
— А ви? — звернувся Борис Корнійович до Олесі.
— Мені теж цікаво — енергійно хитнула головою Оле­
ся. Вона й справді слухала цю суперечку, мов зачарована.
Так ось він який, Борис Корнійович! Сам професор не зна­
ходить аргументів проти його тверджень.
— Я визнаю, — повагом почав Іван Вікентійович, —
що сучасна космологія дає привід для таких тлумачень.
Певна річ, я — не космолог, а хірург… Але питаннями ко­
смології сьогодні цікавиться кожен вчений. Якщо Всесвіт
справді зародився в одній точці… І все одно… Чуєте, Бори­
се Корнійовичу?.. Матерія існувала вічно! Існувала оця трі-
яда: Вічність, Безконечність, Матерія. А видимий світ… Зо­
рі, галактики… Видимий світ справді міг виникнути так, як
вчить космологія. Але він виник із матерії! Ось що голов­
не. Що ж до релігії… Чому ви гадаєте, що духовні функції
не здатне перейняти на себе мистецтво?..
— Без релігії воно задихається, — вже не так упевнено,
як раніше, проказав Борис Корнійович. — Всі великі тво­
ри мистецтва з’явилися під впливом релігії.
— Ну, це вже ви пересмикуєте! Навпаки, в боротьбі з
нею. Згадайте, як церква переслідувала Данте.
— Данте — найбільший релігійний письменник. Цер­
ковники його не зрозуміли.
Іван Вікентійович стомлено махнув рукою.
— Давайте краще пограємо в шахи. Нехай молоді роз-
414 важаються без нас. Ми тільки зіпсуємо їм вечір.
Борис Корнійович підморгнув Вікторові — мовляв, по­
ра залишити кабінет. Віктор, як ґалянтний кавалер, подав
руку Олесі, вони вийшли у великий коридор, де завзято ди­
міли сигаретами крикливо зодягнені хлопці й дівчата. До
них наблизився Валентин:
— Знайомтеся, будь ласка. Це — Неля Таран. Худож­
ниця.
Неля простягнула руку Вікторові, потім взяла за лі­
коть Олесю й повела в кімнату, посеред якої стояв застав­
лений стравами та пляшками стіл. Ще не встигши, як слід,
розглянути Нелю, яка, безумовно, її дуже цікавила, Олеся
була вражена тим, що вона побачила на стінах. Стін, вла­
сне, тут не було — всюди висіли ікони, ікони. Великі, ма­
ленькі, зовсім крихітні, вони тіснилися навколо криштале­
вої люстри, їм було незатишно від цигаркового диму та
гітарного бринчання, під яке довговолосий хлопець хрип­
луватим речитативом наспівував незнайому пісеньку.
— Давно ви бачили Володимира? — запитала Неля. —
Мені сказали, що ви з ним знайомі.
— Так, вони дружили з моїм чоловіком.
— Він і зараз багато п’є?
Неля була така ж маленька, як і Олеся. Тонка в стані,
чорноволоса, з великими карими очима, що нагадували
тло отих старовинних ікон, які їх оточували — в очах сві­
тилося золото, притемнене чорними віями. І хоч модна за­
чіска, сигарета й картата сукня робили її ультра-сучасною,
в її обличчі лишалося щось іконописне — таке, як в облич­
чі Магдалини, чиє зображення Володимир колись подару­
вав Вікторові. А проте за її посмішкою вгадувалися різ­
кість характеру, поривчастість і деяка нервозність, котру
Нелі, мабуть, доводиться час від часу гамувати. Це пору­
шувало гармонію в рисах її обличчя — не було помітно
тієї спокійної доброти, яку Олеся, може, й сама того не
усвідомлюючи, найбільше любила в людях.
їй стало приємно від думки, що Ксеня в суто людсь­
ких якостях значно виграє в порівнянні з Нелею — вона
415 врівноважена, розсудлива, добра. Може, й Неля володіє
жіночою добротою — важко це сказати з першої хвилини
— але стосовно Ксені навіть не виникає такого запитання.
1 хоч Олеся в душі дуже гнівалась на Володимира, та за­
раз їй хотілося, щоб він був щасливий, проте щасливий са­
ме із Ксенею, а не з кимось іншим.
Олеся почала вихваляти Володимира — нехай Неля
позаздрить жінці, котрій вдалося те, на що не вистачило
вміння у самої Нелі. Звісно, Олесі було добре відомо, що
Володимир колись багато пив, але вона здивовано перепи­
тала:
— П’є?.. Хіба таке було?
Неля недовірливо посміхнулася.
— Вам часто його доводилось бачити?
— Звичайно. Але ніколи не бачила п’яним.
— Ви жартуєте.
— Та ні, що ви!.. Він дуже багато працює. Його карти­
на прийнята на республіканську виставку.
Олеся свідомо замовчала, що, по-перше, це мала бути
виставка самодіяльних мистців, а, по-друге, ще не відомо,
чи прийнята — картина подобалась Решетникову, проте є
інші члени жюрі, котрі можуть з ним не погодитись.
Неля спершу ніби засвітилася радістю, але то була
тільки одна мить, недовіра перемогла, в її очах з’явилася
відчуженість — мабуть, вона подумала, що тут діє якась
жіноча хитрість. Насторожено сказала:
— Ну, що ж… Це дуже приємно. Значить, Донбас на
нього подіяв благотворно.
— Подіяв, — цілком серйозно мовила Олеся.
— Яка ж картина?
— Там церква, і жінка, й діти… Церква зруйнована, а
на ній виріс клен. І небо, дуже гарне небо! Перед світан­
ком. А мати варить вечерю. Та хіба про це розкажеш?..
Неля дивилася на Олесю так, як слідчий дивиться на
того, кого він допитує. Ні, здається, в Олесених очах не
було лукавства. Невже це правда? Неля зараз не згадувала
ні про розлучення з Володимиром, ні про їхнє кохання —
416 давно вже вона перестала жити цими боліннями. Думала
вона про те, що викреслила Володимира не лише із вла­
сного життя, а із життя взагалі — можна сказати, постави­
ла на ньому хрест як на людині й художникові. Так він
тяжко занепав, так пустився берега, що вона вже не бачи­
ла жодних можливостей для його відродження. Прощай,
зовсім прощай! І раптом виявляється, що цей пропащий не
лише воскресає для нормального життя, а навіть люди, з
котрими він спілкується, не підозрюють, у якому багнищі
він нещодавно жив. Більше того: він став художником!..
Про те, що Володимир — художник, Неля знала рані­
ше, ніж будь-хто інший. Але художник за покликанням —
це ще не художник за реальними можливостями. Не ко­
жен, кого кличуть природа й доля, зуміє почути в собі той
поклик і зрозуміти його. І нарешті потрібна величезна си­
ла волі, щоб відгранувати власний талант. Неля покищо не
уявляла, що гранування таланту відбувається не в майстер­
ні, а далеко за її межами — у глибинах самого життя. Бо­
лісний процес формування особи, пошуки адреси власного
«Я» поміж Мегакосмосом і мікрокосмосом, визначення
того полюса, до якого в безмежному Всесвіті належить
людина — все це неминучі етапи, котрі доводиться прой­
ти кожному справжньому талантові, або він взагалі не та­
лант!..
Але ці питання покищо не поставали перед Нелею. Ось
чому її так вразило те, що вона почула від Олесі.
— Якщо це правда, — тихо, майже пошепки сказала
Неля, — передайте тій жінці… Передайте їй, що вона кра­
ща від мене.
Тим часом гості посідали за стіл. Олесю дуже диву­
вало, як вони трималися й розмовляли. Було в їхній пове­
дінці щось нарочите, штучне — ніби вони прийшли сюди,
щоб покепкувати з господаря за його захоплення іконами.
Але їхній тон чомусь не ображав Валентина Івановича —
він розмовляв з гостями тією ж самою мовою. Олеся не
відчувала в їхніх словах ні пошани до того, про що вони
говорили, ні будь-якої серйозности. Все нагадувало якийсь
маскарад.
417 — Де ти роздобув Діонисія? — запитав гітарист, ур­
вавши своє бринькання. — А, може, це не Діонисій?.. Геш-
ка хотів мені всунути Аліпія. Всього за сто карбованців.
Розумієте!.. Аліпій! Дванадцяте століття. Від нього фак­
тично нічого не лишилося. Я ледве не збожеволів від ща­
стя. І що ж ви думаєте? Фальшивка. Та ще й крадена.
— То такий Аліпій, як із моєї запальнички — атомна
бомба, — кинув лисий молодик, який час від часу вимагав
уваги, щоб розказати нову анекдоту. Розповідати він не
вмів, ніхто з його анекдотів не сміявся — лише сам він
уривав свої розповіді коротким хихиканням, а потім, помі­
тивши загальну байдужість, змовкав і починав похмуро
копирсатися виделкою в салаті.
— Ми зараз покличемо Бориса Корнійовича, — оголо­
сив Валентин. — Для цього ж я його запросив.
Коли увійшов Борис Корнійович, всі змовкли й пере­
стали жувати. Діонисія він не визнав Діонисієм, а іншим
церковним художником, імені якого ніхто раніше не чув.
Проте Борис Корнійович запевнив, що цей художник та­
кож становить значну цінність — і всі йому запльодували.
Та ось Борис Корнійович попросив права виголосити
тост. Піднявши келих з вином, він звернувся до присутніх:
— Мої молоді друзі! Я вдячний вам, що ви згадали
про мене. Тож вислухайте, що я хочу вам сказати. Дехто
із вас у дитинстві колекціонував марки. Заради чого це ро­
биться? Заради того, щоб відчути той дух, який панує се­
ред народів. Перед вашими очима поставали далекі країни,
ви мовби самі бували по їхніх лісах та горах. Тепер ви по­
чали збирати ікони. Але для чого? Невже тільки тому, що
це модне? Не вірю в це, не вірю!.. В душах ваших проки­
нулося бажання прилучитися до тих сутностей, котрі сто­
ять далеко за межами земного досвіду. Не церква, ні! Ста­
рої церкви сьогодні ніхто із нас не прийме. Але згадати
про те, що є над нами висока світова сутність, котру пред­
ки називали Богом, кожному із нас приємно. І не лише
приємно, а необхідно! На землі ми тільки гості, а домівка
наша там.
418 Борис Корнійович підняв догори руку, весь його ви­
гляд свідчив, що душа його зараз належить тим недосяж­
ним висотам, про які він говорив. Лисий анекдотист хотів
запльодувати, але всі сиділи мовчки — лише Валентин ска­
зав:
— Правильно, Борисе Корнійовичу. Ми ще не навчи­
лися розмовляти про ці сутності. Давайте вип’ємо за про­
зріння.
— Прозріння, прозріння! — на різні голоси повторю­
вали гості слово, котре їм, видно, дуже сподобалося.
Олеся дивилася на Нелю, яка сиділа поруч з Валенти­
ном. Її обличчя нервово пересмикнулося, мовби хтось про­
вів ножем по склу й видобув неприємний звук. Неля сказа­
ла неголосно, але так, щоб усі почули:
— Прозрівати треба без тостів.
— Чому? — трохи розгублено запитав Валентин
— Тому, що Микола-Чудотворець, Бог мужицький,
пальцем насварюється.
Ніхто не зрозумів, жартувала Неля чи казала це сер­
йозно, але всі поставили свої келихи. Напевне, ніхто тут не
знав, як їм належало триматися, ніби всі вони лише учні
підготовчої кляси. Хтось повинен ними керувати, і якщо
такий керівник знайдеться, вони почнуть йому коритися.
Словом, це була глина, із якої належало ліпити те, що за­
думав Борис Корнійович. Примружено посміхаючись, він
мовив:
— Влучно сказано. 1 все ж ми зараз вип’ємо. Навіть
церква частує своїх прихожан червоним вином. Це назива­
ється причастям. Вип’ємо, друзі, за причастя до істини.
Всі випили крім Нелі. А вона тим часом підвелась і
вийшла з кімнати. Борис Корнійович вдав, що не помітив
цього — він іще довго говорив про те, що в обряді прича­
стя розкривається найвище таїнство, бо справді Бог прихо­
дить до людини через пшеничне зерно та виноградний сік.
Про Нелю він тихо кинув:
— У неї травма. Чоловік спився. Не засудимо її, друзі.
Нашою девізою повинно бути добросердя.
419 Усі знов зашепотілися, схвально закивали головами.
Весь вечір Борис Корнійович відповідав на запитання
самовпевнених молодих людей, котрі перед ним втрачали
свою самовпевненість і жадібно його слухали. Не було ли­
ше Валентина — всі знали, що йому треба якось порозумі­
тися з Нелею. Борис Корнійович вільно оперував сучасни­
ми науковими поняттями — недаремно ж він багато років
виписував науково-популярні журнали. Говорити він та­
кож умів.
Але тут, напевне, слід прояснити, як формувався світо­
гляд людей, котрі його слухали. Якщо казати про гурток
Валентина Данішевського, то це була доволі пістрява пу­
бліка. Для більшости з цих молодиків на духовне так са­
мо існувала мода, як і на одяг — важливо бути сучасним.
Що саме вкладалося в це поняття — вони не дуже тямили.
Проте були тут і молоді вчені, котрі шанували Валентина як
лікаря. Вони ставилися терпимо до його снобізму, бо розу­
міли, чим він зумовлений — в душах людей поволі відми­
рало те, що вело нас через десятиліття, а нове ще не наро­
дилося. Отож у чомусь доводиться шукати самозахисту —
може, навіть у снобізмі.
Що ж саме відмирало? Ми вже про це згадували, та
дещо повторимо. Природознавці бачили це значно ясніше,
ніж люди інших професій: теорія трудової вартости, почи­
наючи від Адама Сміта, робила ту помилку, що вона від­
ривала вартість від енергії. Хоч труд і робота — поняття
тотожні, але суспільний труд чомусь опинився за межами
енергетичних уявлень: вартість була мірою труда, але не
мірою енергії. За вченням А. Сміта, Д. Рікардо, а потім і
за вченням К. Маркса, все — геть чисто все! — чим воло­
діє сучасна цивілізація, походить виключно із людської
праці. Саме вона є тією «субстанцією», яка стоїть в основі
прогресу. Природа нібито не бере жодної участи у творен­
ні додаткової вартости — тобто не виробляє тієї енергії,
яка щорічно вливається в суспільство, перетворюючись по­
тім на безліч виробів. Та чи можна починати рух енерг ії,
якою користується суспільство, від людських м’язів? Хіба
420 ж вона у м’язах народжується — не в Сонці, не в Космосі?..
Навіть посередній природознавець наших часів, доско­
нало вивчивши теорію Маркса, легко переконається: тут
ігнорується найголовніший закон всесвіту — закон збере­
ження й перетворення енергії. Якщо він до того ж знайо­
мий з історією виникнення політекономії, його думка не­
минуче повернеться до теорії Франсуа Кене, який виводив
додаткову вартість із щорічного приросту органічної речо­
вини — тобто фактично із фотосинтези. Люди середини
XVIII століття, коли жив Кене, не мали уявлення про роль
Сонця у формуванні земного життя. їм здавалося, що Сон­
це забезпечує нас лише теплом, а все живе створюється
землею без участи космічних сил. Але тут потрібні лише
природознавчі уточнення — не економічні. З боку політич­
ної економії теорія Ф. Кене виявилась бездоганною. Нама­
гання К. Маркса спростувати теорію фізіократів ґрунту­
ються на помилкових уявленнях про закони природи.
Сьогодні нам відомо: фотосинтеза щороку виробляє
по 128 тонн живої речовини на кожну земну людину. Осо­
блива роль належить злакам: із одного зерняти можна
одержати 30-40 зерен. Труд, який вкладається в землю,
окупається сторицею. Саме тут, у землеробстві, а не де-ін­
де, й народжується додаткова вартість. Отже вона фактич­
но виробляється природою, а вже потім вливається в су­
спільство. Це породжує зовсім інше світобачення, котре не
має нічого спільного з марксизмом.
Щоправда, природі невідомі оті поняття: вартість, до­
даткова вартість тощо. У природі діють енергетичні зако­
ни. Та що ж таке гроші, коли не суспільний еквівалент
енергії? Саме цього й не розумів К. Маркс, хоч за сто ро­
ків до нього це добре розумів переконаний пантеїст Ф. Ке­
не!..
Виникає безліч суто економічних проблем, яких ми не
будемо торкатися — нас, передусім, цікавлять проблеми
духовні. І найголовніша із них: марксизм якщо не впав, то
вже помітно схитнувся. Духовний простір, який він запов­
нював, виявився порожнім — на його місце мусить прий­
421 ти щось нове/ Але що саме? Цього покищо ніхто не знає.
Ось чому Борис Корнійович знайшов у гуртку Дані-
шевського вдячних слухачів. Напевне, серед них не було
жодного, хто б міг докладно пояснити, в чому саме поля­
гала головна помилка Маркса. І найменше, звичайно, ду­
мав про це Куций. Діяло стихійне: щось не так! Але цього
було досить, щоб у Бориса Корнійовича з’явилася пев­
ність: оці молоді люди тямлять не більше, ніж Віктор Не-
бера — отже з них можна ліпити все, що завгодно.
Віктор стиснув Олесину руку й пошепки запитав:
— Ну що, люба?.. Тепер ти віриш, що я казав про ньо­
го правду? Де вже там Пилипові Калістратовичу! То втіха
для горбатих бабусь.
Олеся й справді думала: Борис Корнійович — сильна
людина. Віктор не випадково підпав під його вплив. А до­
бра ця людина чи зла — того Олеся покищо не могла ви­
значити.
Чого розгнівалась Неля, який ґедзь її вжалив? Може, й
справді її образило те, що ці юнаки та дівчата зібралися
попиячити серед усіх святих? І ота їхня мова — жаргон ци­
ніків. Але ж Борис Корнійович зумів надати вечірці тако­
го змісту, якого вони самі потай шукають, проте в голо­
вах клепок не вистачає. Белькочуть щось, белькочуть…
Мабуть, Володимир справді малював свою Магдалину
з Нелі. Коли вони повернуться додому, Олеся повезе оту
дощечку в Орлову балку і покаже Ксені: ось яка Неля! Але
Володимир зняв з її обличчя нервовість, імпульсивність,
надавши Нелі молитовного спокою. Напевне, він хотів її
саме такою бачити. Спалахує вона, мов сірник. Тому в них
так і вийшло…
Повернувшись додому, Олеся й Віктор не спали май­
же до ранку. Віктор висловлював свої захоплення логікою
Бориса Корнійовича, реготався з приводу того, як летіло
пір’я з шановного професора, проте Олеся не вважала, що
професор втратив хоча одну пір’їну.
Серед ночі Вікторові знову стало так тяжко, що він ме­
тався в постелі, мов хворий — здавалося, ось-ось помре.
422 Чого б тільки не зробила Олеся, щоб полегшити його му­
ки! Але він уже не поривався кудись їхати — просто бла­
гав, щоб вона швидше заснула. Олеся вдала, що спить.
Прислухавшись до її дихання, Віктор сторожко вийшов із
кімнати, відімкнув машину. Олеся, підвівшись з ліжка, на­
близилась до вікна й, німотна, заціпеніла, стежила за тим,
що він робив.
Ось він добув з-під сидіння якусь металеву коробочку.
Потім у його руках зблиснуло проти місяця щось невелич­
ке, скляне. Гадаючи, що його ніхто не бачить, опустив
штани, відтягнув шкіру. Та він же робить укол!..
В її скронях стугоніло: «Наркоман, наркоман!» Мозок
паленів, мовби вона щойно пережила соняшний удар. І все
ж Олеся відшукала в собі сили, щоб не виказати свого хви­
лювання. Якщо це вже сталося, то лайкою тут нічого не
вдієш. Знала покищо одне: будь-якою ціною треба відвез­
ти Віктора додому. А що робити далі — підкажуть обста­
вини.