Наближався травень. Орлова балка забуяла тією зе­
ленню, над якою не владні навіть донецькі вітри. Ніжне,
яскраве, напівпрозоре листя не тримало на собі чорного
пилу. Воно щодня росло, і підростаючи, розривало липку
оболонку, яку створювали на ньому ранкові тумани та ро­
си, що за ніч осаджували куряву, котра невідомо де й ви­
никала — чи над заводськими димарями, чи над терикона­
ми, чи, може, над естакадами, з яких у залізничні вагони
безперервно сипалося вугілля.
Проте в Донбасі взагалі не можна визначити, чия куря­
ва над тобою плаває — твоя власна чи, може, принесена
від сусідів.
Орлова балка теж цього не знала — вона, святкова й
урочиста, так відкидала ту куряву, як юність відкидає оби­
вательську практичність, лишаючи для своїх поривань чи­
стоту незатьмареної романтики. 1 люди мимоволі тягнули­
423 ся до балки, мовби вона була єдиним храмом, котрий за­
слуговував на їхню шану.
Навіть самого начальника шахти з дружиною приваби­
ла Орлова балка.
Відімкнувши свої нерви від Високого напруження, яким
щоденно жила шахта, він з великим подивом поглядав
крізь молоде листя на полудневе сонце, наче вперше в жит­
ті помітив, що взагалі все це існує — і сонце, і незапоро-
шене листя дерев, і чистий струмок, що тече по дну балки,
все ще такий свіжий і привабливий, яким він Ьув для
Грицька Прокоповича в далекому дитинстві.
Зупинившись біля криниці, начальник зробив для себе
два відкриття. Перше було таке неприємне, що в нього аж
холодний піт виступив: як же це сталося, що вони стільки
дубів змертвили? Краще б уже знесли якусь будову —
школу все одно слід переносити — та й почали туди поро­
ду сипати. Будинки тепер споруджуються за кілька місяців,
а дубам отим, гай-гай, скільки від роду! Вони ще й козаць­
ку славу пам’ятають.
Друге відкриття поставило перед ним невблаганне за­
питання: невже ж на шахті лише в однієї людини є серце
— у невсипущого Григора Остаповича? Таки ж він зупинив
оту сліпу, страхітливу навалу — вище свого зросту стіну
вигатив! Чорне груддя котилося в балку, але воно тепер
засипало лише ушкоджені дуби, які все одно вже не жити­
муть. Звісно, лише на рік-два тієї стіни вистачить, але Гри-
гір сказав людям головне: не жалійте рук своїх, земляки,
щоб рідну природу захистити!
Було ще й третє відкриття у Грицька Прокоповича: чо­
му ж я цього не бачив раніше, хоч не раз отут проходив?
Може б, так і не побачив, якби весна не подарувала Орло­
вій балці схожої на зелений жар квітневої просвітлености.
Тож, бач, у неї, у природи, є своя мова, якою вона кличе
нас до себе і ми, рано чи пізно, все ж таки чуємо її поклик.
А що ж почують наші нащадки, якщо все це винищити?
Ми ще не знаємо, якими стануть душі тих вимріяних фан­
тастами космонавтів, котрі народжуються у фотонних ра­
424 кетах і прибувають на далеку плянету вже дорослими. Мо­
же, й не треба, щоб вони туди прибували? Може, це вже
будемо не ми, земляни, а якісь білкові істоти, в чиєму моз­
кові житимуть самі лише формули, позбавлені духовного
досвіду? Ось, бач, роками товчемося в шахті й лише весна
нагадує нам, що всі наші механізми втратять будь-який
сенс, якщо ми розгубимо вміння дивитися на сонце крізь
молоде листя. Бо ми тоді перестанемо бути людьми, пере­
творившись на придаток до механізмів…
Все це з такою разючістю постало у свідомості Гриць-
ка Прокоповича, що він, залишивши дружину біля крини­
ці, почав видиратися на гору, до подвір’я Григора Остапо­
вича, маючи намір подякувати йому за труд і мудру науку.
Григора він у хаті не застав, але була неділя, тому
Грицько Прокопович застав Володимира, який продовжу­
вав роботу над «Каяттям».
Володимир усе ще був незадоволений композицією,
йому здавалося: Той, що в териконі живе, — це справді
якась реальність, а не лише фантасмагорія, бо чого ж лю­
ди перестають помічати, що вони роблять з природою?
Нехай у Володимира й нерви, і психіка мають деякі сум­
нівні якості — те йому не в докір, бо він же не космонавт і
не пілот надзвукового лайнера, а лише художник, котрий
має право на марення. Гете також марив — часто бачив
себе самого на білому коні. Звичайнісінькі галюцинації.
Мозок художника — загадка не лише для нього самого,
але й для науки. Та хіба ж це марення, що люди чомусь
збайдужіли до живого і почали плекати мертве? А на кар­
тині ця ідея мала суто механічний характер, хоч бери та
малюй над Орловою балкою постать Того, що в териконі
живе — тобто якусь химерну алегорію. Інколи Володими­
ра справді починало тягнути на сюрреалізм, та проте він
не дозволяв собі відходити від натури, а вона, ця натура,
не бажала розкривати своєї внутрішньої сутности, висипа­
ючи перед ним лише зовнішні ознаки, котрі здавалися
лушпинням проблеми, але не самою проблемою.
Тому Володимир, уже створивши один варіянт карти-
425 ни, почав усе спочатку. Картина, яку він вважав невдалою,
висіла на стіні, він її не чіпав — постаті Григора і Юльки
йому нібито вдалися. Дуби, криниця, прохолодний стру­
мок, який із неї витікав — це можна було б прийняти, якби
все те вписалося в композицію, котра чітко, з повною ясні­
стю висловлювала б головну ідею.
Володимир хутко підставив стільця, запросив началь­
ника сісти, а сам стежив за його поглядом. Певна річ,
Грицько Прокопович не з тих людей, які здатні до пишно­
мовних захоплень. А проте погляд начальника промови­
сто свідчив, що картина, яку він побачив на стіні, небияк
його схвилювала. Володимир іще не знав, що вони півгодини
тому стали однодумцями. І, як завжди це буває, художній
твір, котрий висловлює твої власні думки, здається тобі
справжнім дивом.
Грицько Прокопович зняв полотно, виніс його на ву­
лицю, довго розглядав його там, потім повернувся в хату,
перевісив картину так, щоб не лисніли фарби, й сидів те­
пер на стільці, не відриваючи від неї очей.
— Свіже око, — похмуро й винувато буркнув він. —
Ми звикли до цього неподобства, а вам одразу ж заболіло.
Ну, ось що Володимире Микитовичу… Цю картину ми ні­
кому не віддамо. Гроші в нас є, ми не бідні. Вважайте, що
це ви на наше замовлення малювали. Скільки ж ви про­
стояли біля неї?
— Простояв чимало, — ніяковіючи відповів Володи­
мир. — Але нічого путнього покищо не вийшло.
— Як це не вийшло? Ви ж сказали те, за що всіх нас
мусить сором пекти. Повісимо в клюбі, нехай люди див­
ляться, що ми натворили. Гарненький пейзаж почепити —
це не штука. Ковзнув оком — та й забув. А тут не забу­
деш — совість твоя побитою собакою завиє. Так нам, дур­
ням, і треба. Ніби не на рідній землі живемо, а кудись у
прийми пристали. А земля дається тільки раз — другої
для нас ніхто не приготував.
— Ну, ота порода… До самого неба-порода. Це вам
воно ясно, а хто не бачив Донбасу… Мертво якось.
426 — В тому ж і сила, що мертво! — вигукнув Грицько
Прокопович. — А чого ж ви хочете?
— Хочу, щоб порода теж розмовляла, а вона в мене
мовчить.
— Смерть не розмовляє, дорогий художнику, — вона
косить. Бач, яке страховисько на балку насунулось. Жа­
ром дихає, сіркою чадить… А на битву з ним виходить не
витязь билинний, а кістлявий дідок, який свою онуку захи­
щає, за її майбутнє бореться… Словом так: ви собі малюй­
те іншу, то ваша справа, а ми цю купуємо. Скільки ви за
неї хочете?
— Та ні, я просто подарую. Просто…
— Не просто! Шахта — це вам не сирітський приют.
Техніку нам ніхто не дарує. А хіба ж на самій техніці мож­
на прожит’.’.. Відносьте до клюбу й отримуйте в бухгальте-
рії гроші. Знаю, що на свою голову купую, але куплю!..
— Навіщо ж на свою голову? — посміхнувся Володи­
мир. — Я ж сказав, що дарую.
Тепер засміявся Грицько Прокопович.
— Гадаєте, я бухгальтерії злякався? Дві тисячі для нас
— це дрібничка. А на свою голову через те… За це ж суди­
ти треба! За таке ставлення до природи. Ну, що ж, нехай
судять… Начальника засудять, а картина залишиться. То
вже орловці пам’ятатимуть: ось за що його засудили!.. І,
може, краще берегтимуть, ніж зараз.
Грицько Прокопович потиснув руку Володимирові й
вийшов із хати. Сума, яку він назваг здавалася чимось
фантастичним. А проте начальник шахти назвав її, мабуть,
для красного слівця, не інакше. Та й не в тому суть: невже
«Каяття» все ж таки вдалося? Невже воно зверталося не
лише до розуму, а й до серця?
У понеділок головбух зателефонував Ксені, щоб вона
негайно принесла документи про те, що картина прийнята
й заприбуткована клюбом. Відразу ж були виписані гроші
— дві тисячі триста карбованців. Чому така саме сума і
навіщо було поспішати — те лишилося таємницею Гриць-
ка Прокоповича та бухгальтера. А, може, в цьому й таєм­
427 ниці жодної немає: начальник шахти не любив двічі повер­
татися до того ж самого питання. Для нього це було так
само неможливо, як неможливо повернути корабель на
хвилю, яку він щойно перейшов і хвиля та вже загубилася
серед інших.
Ксеня теж дивувалася, що Грицько Прокопович був
схвильований «Каяттям», а не «Матір’ю», котру він фак­
тично не помітив. «Каяття» Ксені подобалося менше —
тут лірика й філософія поступилися перед злободенністю,
Ксеня цього не схвалювала.
Проте і Ксеня, і Володимир мусіли погодитись, що
картина привабила Грицька Прокоповича саме своєю до­
кументальністю, котра для колективу шахти важливіша від
будь-яких інших якостей: вона допоможе врятувати Орло­
ву балку! А раз так, то варіянт, який вони ще не вважали
остаточним, мав право на самостійне життя.
Ксеня почала наполягати, щоб тисяча карбованців од­
разу ж була переказана Вікторові. Вона не знала того, що
Віктор не мав жодного стосування до цих грошей — він
тільки передав їх від Куцого. Але ж повертати гроші Ку­
цому — який у цьому сенс? Заява до міліції вже подана, в
ній Володимир писав, що протягом трьох років отримав
від Куцого близько трьох тисяч карбованців. Йому відо­
мо, звідки в Куцого бралися гроші, отже на будь-яке по­
м’якшення провини він не розраховує. Хіба ж не безглуз­
дям була б спроба повернути Куцому те, що Володимир
від нього одержав?
А Ксеня трималася так, ніби вона догадується: Воло­
димир щось від неї приховує. Він, хто ніколи в житті не
брехав, тепер змушений був так в’юнитися у своїх пояснен­
нях стосовно їхнього боргу, що Ксені одразу ж стало ясно:
правдою тут не пахне. Приховати ці гроші від Ксені — мов­
ляв, вони вже віддані, не хвилюйся. — Володимир також
не міг, не дозволяла совість. Тим часом Ксеня, відчувши в
його словах нещирість, взагалі відмовилася від грошей – –
хай Володимир витрачає їх на свій розсуд. Цс був непри­
хований виклик. Володимир, намагаючись зруйнувати від­
428 чуженість, яка почала роз’їдати їхні стосунки, спробував
заговорити про це відверто:
Ми ж не чужі, Ксеню. Я живу на всьому готовому.
Чому ж ти не береш грошей?
— Тому, що тут є дещо незрозуміле. Чому ти не від­
даєш Вікторові борг?
І тоді Володимир вирішив признатися:
— Я нічого не винен Вікторові. То були не його гроші.
— Та він же показував плякат.
— Так показував. Гонорар за нього він витратив сам.
А мені передав те, що одержав для мене від Куцого.
Як і сподівався Володимир, Ксеню глибоко вразило це
визнання: виходить, вона також якоюсь мірою причетна
до контрабанди.
— Боже, яке жахливе багно! Навіщо ж ти брав, коли
це від Куцого?
— Я не знав, Ксеню. Віктор мені цього не сказав.
— Не даремно я так боялась цих грошей.
Вона була неговірка, похмура. Жити разом ставало все
важче й важче.
— Ти не щирий зі мною, Володю. А я так не можу. На
все я готова, на все!.. Давай виїдемо звідси. В Казахстан,
на Алтай, на Камчатку. Куди завгодно. Треба рубати отой
хвіст, бо він у тебе відростає, мов у яійірки.
Володимирові лишалося тільки сказати, що він не має
права нікуди виїхати, бо заява вже подана. Але ж він цьо­
го не сказав. І, може, то була його найбільша помилка.
Щирість не відновилася, тріщина в їхніх стосунках зро­
стала, загрожуючи перетворитись на прірву.
Та ось одного дня Ксеня не те, що прибігла додому, а,
можна сказати, прилетіла на крилах. Вона подала Володи­
мирові листа від Решетникова. Конверт не службовий, як
те годилося б тоді, коли б Решетников писав від імені Мі­
ністерства культури, а звичайний, отже лист доводилося
розглядати як цілком приватний. Ксеня довгенько долала
власне нетерпіння, щоб не розірвати конверта, проте вона
подала Володимирові листа в тому вигляді, в якому одер­
жала його з рук поштарки.
429 — Танцюй, Володю, чуєш?.. Танцюй, бо не віддам.
Він дивився на неї, радіючи не стільки листові, стільки
тому, що Ксеня зараз була такою, як напочатку.
Решетников писав:
«Шановний тов. Таран!
Ви знаєте мою думку про «Матір», вона не змінилася,
але я виявив деяку необачність у розмові з Вами. Мої ко­
леги поставилися до Вашого полотна значно стриманіше, а
дехто висловлюється негативно. Тут, напевне, мають зна­
чення розходження світоглядного характеру, бо з погляду
суто фахового всі визнають, що робота виконана на висо­
кому рівні. Я доклав чимало зусиль, щоб пояснити ідеї, ко­
трі Ви намагалися висловити, але ці ідеї, не зважаючи на
їхню очевидність (як на мене, звичайно!), покищо лиша­
ються для багатьох просто незрозумілими. В цій полеміці
я з’ясував для себе таку дивовижну річ: чимало мистців
майже нічого не знають про вчення Вернадського та Чи-
жевського — деяким художникам відомі лише їхні імена.
Зрозуміти, що ми також фактично живемо в Сонці, бо во­
но не кінчається там, де ми його бачимо, ці люди не здат­
ні — їм здається сумнівним навіть той простий факт, що
все живе на земній кулі синтезоване із соняшних променів.
Яке неуцтво! Як ми, художники, безнадійно відстаємо від
науки!..
А проте сумувати Вам не варто: картину все ж таки
поийнято на республіканську виставку, хоч покищо й не
закуплено. Прийнята на виставку також картина Є. Криво-
ручка.
Бажаю успіхів.
І. Решетников».
Володимир іще раз перечитав листа, не тямлячи, пере­
мога це чи поразка. Йшлося, звісно, не про гроші, а про
самий факт — картину не закупили, бо, як пише Решетни­
ков, вона викликала суперечливе ставлення до себе. З дру­
гого боку, її прийнято на республіканську виставку, а це,
звісно, перемога.
Ксеня, трохи отямившись, вхопила голову Володими­
430 ра, зацілувала захоплено — чомусь вона сприйняла листа,
як безумовну перемогу.
— Я ж тобі казала! А ти ледве не знищив. Ще й не
те буде, зачекай. її ще й Третьяковка придбає.
Володимир засміявся.
— Дай, Боже, нашому теляті вовка з’їсти. Чи не заба­
гато, Ксеню?
— А я вірю, вірю! Не вік же художники називатимуть
природою тільки калину в лузі. Вони потягнуться до ви­
щого — туди, звідки приходить всяке життя.
Ксеня жваво забігала по кімнаті, відразу ж почала ви­
ставляти на стіл келихи, тарілочки та всякий посуд.
— Поклич Івана й Григора Остаповича. Може, й Ма­
рія Гаврилівна встане. А я тим часом у магазин збігаю.
— Чого це раптом? — дивувався Володимир.
— Бо свято, Володю, свято!..
А воно ж і справді свято: одну картину шахта придба­
ла, друга буде виставлена в столиці.
Ось Григір веде через вулицю свою вірну Гаврилівну
— ледве переступає стара, гойдається її огрядна постать на
ревматичних ногах, мов на хвилях. Іван також стримує хо­
ду. Йому нетерпеливиться вскочити в сідло мотоцикля,
щоб до Сашка з’їздити. Хай сідають за стіл, Іванові не
довго — тільки курява промайне.
Ксеня поставила Гаврилівні стільця на кухні, стара від­
разу ж заходилася ліпити вареники з картоплею, бо якщо
Сашко приїде, то без вареників для нього і свято — не свя­
то. І не які-небудь, а саме з картоплею. Та ще не відомо, чи
приїде — може, він саме біля печі стоїть, плавку видає. Ка­
жуть, його на Героя висунули, але щось там загальмувало­
ся. І все через оті зуби, які він Небері вибив. Воно хоч і
правильно вибив, та ніби не до місця. Нехай би де-інде, а
то ж біля самісінького мартену.
А, може, й не через те Сашко не одержав Зірки — тя­
гнеться за ним у таємних архівах: амністований. Раніше на
це нібито й уваги не звертали, а тепер, бач, знов почали
нагадувати. Ні-ні, та й нагадають.
431 Гаврилівна підморгувала Ксені — мовляв, Остаповича
дражнити не варто, не вміє він вареників ждати. Сашко не
образиться, що старий без нього почав — дай. Боже, щоб
молоді до таких літ доживали та сила в їхніх руках не пе­
реводилась. Не без розуму Остапович пив, хоч і напивався
інколи. Але проспався та й забув, як вона пахне. А тепер
же похмелятися мерщій біжать. Ні, цього за Остаповичем
не водилося. Скільки прожив, ніколи не похмелявся. То
вже перевірено: не той п’яниця, хто п’яним інколи буває, а
той, хто без горілки дня не проживе. Начебто не п’яний,
але й тверезим його не побачиш. Та це лише в молодості,
доки кров не зіпсована. А як кров постаріє, тоді вже й но­
ги його не носять. Йому вже багато й не треба — від чар­
ки падає.
Ксеня, посміхаючись на ті повчання, виставила на сто­
лі вино й горілку.Закуску з магазину принесла — і квашена
капуста, і свіжі парникові огірки, і добрячий окіст. Словом,
було чим закусити без вареників.
Володимир пив сухе вино не келихами, а невеликими
чарками, аби було з ким цокнутися Григорові. Старий Ме-
дун, як і завжди, почав одну із тих критичних промов, ко­
трі стосувалися непорядків на шахті і в цілому світі.
– То що ж це виходить? Виходить, хлопче, ти на мені
цілу хату заробив. Дурні гроші, я тобі скажу. Якби чужо­
му заплатили, я б Грицькові за таке марнотравство вуха
нам’яв. А м’яв я йому вуха, м’яв!.. Теперка як люди жи­
вуть? Вода до них сама в хату приходить. Хліб і раніше не
всі сіяли, а вода… То вже від лінощів. Воду ж не треба сі­
яти — вона сама родить. Викопав криницю — бери, пий.
Чи шахтар, чи селянин — всім однаково. Отак би й треба
лишити, щоб люди розуміли: землиця нам силу дає, зем­
лиця!.. Теперісінько люди й не знають, де воно береться.
Не на землю дивляться, а на Грицька, бо вірити почали:
Грицько все може. Отак і з Орловою балкою. Картинка
йому підказала. Ах ти, сучий син!.. Я б тобі показав картин­
ку. Де ж твої очі були?.. Дінець — ось хто наш начальник!
432 Із нього воду до нас женуть. Як Дінець пересохне, Грицько
нам води не дасть.
З кухні озвалася Гаврилівна:
— Чим це тобі начальство насолило? Такого ніколи в
світі не було, щоб без начальства люди жили.
— А я хіба кажу — без начальства? Ніколи не жили, це
правда. Та раніше, Гаврилівно, хліб і воду святили, а те­
пер Грицькову потилицю святять. Наче на всю шахту й
лишилася одна пара очей — у Грицька. Телевізорами себе
обставив — хай техніка допомагає, бо вже очі не встига­
ють. І не встигнуть! Якщо воно все на тобі одному дер­
житься, то й, техніка не допоможе. Господь Бог отак сидів
у небі, сидів, а потім подумав і на цілі народи розпався,
щоб рук у Нього більше було — рук і голів. А декому ще
й досі здається, що Він, як наш Грицько, біля телевізора
сидить та грішну землю оглядає. Та вже б давно світ пере­
вівся, коли б і на небі такі порядки були, як на нашій шах­
ті.
А Володимир, слухаючи Григора, думав своє. Раптом
його вразила ось яка думка: як же він звідси, від цих до­
брих людей, піде туди, куди йому йти належить? А все ж
треба йти. Бо це ж ганьба, ганьба! І Грицько Прокопович,
і Григір, і Марія Гаврилівна змушені будуть очі ховати:
ким же наш художник виявився? Контрабандистом! А Ксе­
ня, Ксеня…
І не за себе, а за близьких людей так боляче стало Во­
лодимирові, що серце стиснулося, гостро закололо в ньо­
му — уперше відчув, як може боліти серце. Чомусь він про
це не подумав, коли відносив до клюбу своє «Каяття». То
як же тепер бути? Хіба ж мають право тримати в шахтар­
ському клюбі його картину, коли сам Володимир буде за­
суджений за державний злочин? Що скажуть Грицькові
Прокоповичу, котрий так щедро заплатив іще невизнано­
му художникові? Мабуть, правильно його звинувачує Гри­
гір у марнотравстві. Може, це також була примха людини,
яка надміру покладається на власний авторитет.
Він ледве не зіювався з міспя. щоб зараз, цієї ж хвили-
433 ни побігти до Грицька Прокоповича і все йому розказати.
Треба негайно покинути шахту. Нехай десь там, далеко від
Орлової балки, відбудеться суд — може, в тій самій Одесі.
Якщо й дійде сюди чутка про його злочин, то вже, мабуть,
не така певна. Ксені доведеться пережити лише одну несла­
ву — ось, бач, взяла собі приймака, а тепер його немає,
кудись утік. Та люди ж добре розуміють, що вдовиці не­
легко нове шастя віднайти — може, й не раз доведеться
пробувати. І як же його взнати людину, коли поговору бо­
ятися? Ні, за це не засудять Ксеню.
Володимир подумав, що стосовно Ксені він поводить­
ся безчесно: вона ж не знає, що їй загрожує, бо він прихо­
вує від неї головне. Дізнається лише тоді, коли він сяде на
лаву підсудних. А хіба ж він має право ставити її під та­
кий удар?..
Доки Григір та Гаврилівна, підюджуючи одне одно­
го, встигли обговорити земні та небесні проблеми, під ві­
кнами заторохтів мотоцикл і в хату, збуджений, щасливий,
вбіг Іван. А за кілька хвилин із таксі вийшли Сашко, Юль­
ка і статечна, неговірка Галина Іванівна. Вона, як і завжди,
встигла наповнити свого кошика їстивними припасами та
пляшками.
Сашко підійшов до Володимира, по-чоловічому нез­
грабно його поцілував:
— Ну, вітаю, братухо, від душі вітаю. Перша копійка за
чесний труд — це не гроші, а путівка в життя. Так у нас
кажуть.
Юлька теж поцілувала Володимира — сміливо, про­
сто, як близького родича. Вона вже зовсім його не сороми­
лась — мабуть, після отого випадку в балці він став для
неї більш земним, ніж те годилося художникові.
— А про Київ забув, тату?.. У Києві ж його картина
прийнята. У столиці!..
— Ні, не забув. Добре, дуже добре, Володю. Нехай і
там Орлову балку знають.
Григір встиг випити лише зо дві чарки, язик у нього
іще діяв непогано. Він теж потягнувся до Володимира,
щоб поцілувати:
434 — Ну, якщо так обернулося, і я тебе вітаю, сину. На­
плів я тут нісенітниці, на те не зважай. Люди недобачати
стали, а ти їм окуляри виготовив. От за це й спасибі.
Згодом святковий настрій запанував і у Володимирово-
му серці, хоч смуток не покидав його ні на мить. Володи­
мир стежив за Ксенею: про що вона зараз думає? Чи здат­
на вона витіснити із душі всі свої сумніви та підозри? А,
може, доки родичі гомонять за столом, викликати її на по­
двір’я та розказати про свою заяву? Ні, це неможливо! Во­
на сьогодні така щаслива, мовби тут відбувалося щось
більше, ніж те, для чоно зібралася рідня. Іван, мабуть, так
само вважає — він радісно поглядає то на Володимира, то
на Ксеню: мовляв, давно б уже пора зібратися. Тепер він
остаточно упевнився, що його брат малює не згірше від
Небери — хіба ж Грицько Прокопович комусь дурно за­
платить?
Та ось до хати вбігла сусідка. Жінка тяжко дихала, во­
лосся розкуйовджене, очі запливали вологою пеленою —
здавалося, вона нікого не бачить.
— Нещастя, велике нещастя! — прохрипіла жінка.
— Де? — підхопився за столом Сашко.
— Ой, лишенько! Михайлику мій, синочку дорогень­
кий. До якого ж пекла ти потрапив. Казала ж тобі: не лізь
у кляту шахту, не зав’язуй собі світу білого. Не послухав­
ся матері.
— Та що сталося, Максимівно? — враз прохмелився
Григір.
— Шахта горить. Там, під землею горить.
Володимир нічого не зрозумів з отого відчайдушного
причитання, але він побачив, як одразу ж пополотніло об­
личчя у Сашка, як підхопилися Іван та Григір — і йому
також стало страшно за людей, що працювали десь глибо­
ко під землею. Так, глибоко, що цього й не уявити — біль­
ше, ніж на кілометровій глибині! Але як може загорітися
шахта? Пожежа на поверхні — це ясно. Знав він також і
те, що вугілля здатне загорятися без будь-якої іскри —
просто само від себе. Отак, як терикон горить. Звісно, ву­
435 гілЛя туди не висипають, але ж порода несе на собі якісь
його крихти, і через те майже всі донецькі терикони го­
рять роками, десятиліттями. Але ж це тут, на свіжому ві­
трі, де багато кисню, а як же горять підземні верстви?
Цього Володимир уявити не міг, та він бачив, що це не ви­
гадка, бо всі одразу ж забули про свої чарки і про його
картини — шахта була для них тим, чим є корабель для
моряків.
— Де Грицько, як ти гадаєш? — тамуючи тремтіння в
голосі, запитав Григір у Марії Гаврилівни. І саме тому в
Гаврилівни, що він звик у неї про все питати.
— А чим Грицько допоможе? Сам кажеш, що він — не
Господь Бог.
— Тут Богом і не треба бути. Треба пожежу замурува­
ти. Ясно? Вогонь — він теж дихає, як жива людина. Чо­
го ж воно загорілося? Тому, що повітря туди накачують.
Замурувати його з двох боків, негайно!.. Щоб усе повітря
вигоріло. Коли вигорить, то й само погасне. А так що ж
виходить?.. Ми його з гори піддуваємо. З вентиляційного
штреку такий вітрогон дме, що там усе білим жаром взя­
лося… Іване! Заводь свого мотоцикля, поїдемо Грицька
шукати.
— Він, мабуть, у шахті, тату, — зауважив Сашко.
— Значить, і мені туди треба.
— Куди? — вжахнулася Гаврилівна.
— В шахту. Куди іще?
— Чи ти, бува, не збожеволів?
— Кажу, давай мотоцикля!..
— Шахта газова, тату, — намагався Сашко відмовити
батька. — Може й вибухнути.
— А для інших не газова? — аж тремтів Григір від
злости. — Хтось же повинен це робити.
— Мабуть, уже всіх людей звідти підняли. Або підій­
мають. Чого ж вам туди, тату? — наполягав також Іван.
— Туди рятувальники полізуть.
— Ет, казна що!.. У рятувальників свій клопіт. А тут
треба мурувати, мурувати. Отак, як я під териконом муру­
436 вав. Вона ж довіку не погасне. Повітря треба накачувати,
бо газу набереться. А як набереться — вибухне. То що ж
лишається? Мурувати!..
— Я теж з вами, тату, — твердо мовив Іван.
— Не відпускай його, сину! — простогнала Гаврилів­
на. Там же пекло…
Володимир взяв за лікоть Івана:
— А мені можна?..
— Ти що? — скипів той. — Хто ж тебе пустить?.. Ти ж
під землею ніколи не був.
Сашко не просився — він знав, що добровольців відби­
ратимуть лише із своїх, а він тут стороння людина.
Григір та Іван помчали на мотоциклі до шахти, куди
вже бігло все селище. Люди боялися, що земля під їхніми
ногами ось-ось здригнеться від страшного вибуху, який
знесе копер, порве троси, а копрові колеса відкине кудись в
Орлову балку. Жінки голосили, як завжди голосять жінки,
коли на голови народу падає велике лихо. І, як завжди, їх­
нє голосіння змушувало чоловіків виходити наперед, щоб
рятувати сім’ї від удівства, сирітства, котрі однаково
страшні у літа воєнні і в мирні роки. Грюкали двері по
шахтарських двориках, вили собаки. Посеред вулиці з дов­
гою вірьовкою бігала коза, шукаючи свою господиню, ко­
трій зараз було не до неї.
Ксеня залишилася з Гаврилівною, якій на своїх ногах
не дійти до шахти, а вдома теж моторошно — якщо Гри­
гір затявся на чомусь, то обов’язково зробить, а Іван його
не покине, отже обидва вони вже там, де шаленіє такий
жар, від якого каміння плавиться. Ой, лихо — лишенько!
Може б, і спинила вона Григора, якби не вірила, що не
хто інший, а саме він порятує шахту. Все він там знає,
кожна пилинка до нього людською мовою говорить. Не
може бути, щоб Григір якогось виходу не знайшов.
Поштовхавшись у хаті, Володимир попрощався з
Сашком та його родиною (Сашкові треба їхати, бо засту­
пає у вечірню зміну) і також вирушив туди, куди бігли на­
лякані люди.
437 Близько до шахти нікого не підпускали. Одразу ж був
створений загін із шахтарів, які співчутливо, але твердо,
радили людям не товпитися на шахтному дворищі. У ша­
хті вже нікого не лишилося — Грицько Прокопович усіх
підняв на поверхню, ось вони стоять біля жінок та дітей у
своєму чорному вбранні, тільки очі та зуби зблискують.
Ніхто, звичайно, не думає про лазню — щось же робити
треба, бо хіба ж так можна? Грицько Прокопович тільки
Григора та його сина в шахту взяв, навіть рятувальників
не пускає — каже, що рятувати нікого, окрім самої шахти.
А щоб її рятувати, треба помізкувати добре. Отож вони з
Григором Остаповичем і помізкують там, під землею. Ма­
буть, є в них якісь пляни, але те покищо лише їм відомо.
Народ поволі заспокоївся, бо вже було ясно, що жертв
серед шахтарів немає. Але ж там, глибоко під землею, го­
ріло вугілля — так горіло, як горить воно лише у коваль­
ському горні, де його безперервно піддувають. А тепер
піддували ще більше, і коли б цього не робили, то давно б
уже шахта вибухнула страшніше, ніж вибухають порохові
погреби. І в тому страхітливому, небаченому жаровищі, де
не витримає ні залізо, ні навіть бетон — все тече білою
магмою — ходять люди, котрі щось там шукають, пляну-
ють, винаходять. Що вони здатні винайти проти такої сти­
хії, яку хібащо з надрами Сонця порівняти можна?…
Всі розмови зосередилися навколо цих трьох, і один з
них був братом Володимира, дитиною одеських катаком-
бів, котру також хтось порятував, вивіз із темного пекла,
де тисячі людей помирали від голоду. Ось воно, ось воно
— те, що робить наші душі людськими! А десь же є під­
ступний контрабандист Кирпа, якого також вивезли із ка-
такомбів, виростили в дитбудинку і випустили у білий світ
— іди, хлопче, й будь людиною. І є він, Володимир Таран,
— нестійка істота, котра стільки наплутала у своєму житті,
що соромно дивитися в очі цим мужнім, самовідданим
людям.
Пекучий, задушливий клубок підкотився до Володими-
рової горлянки, мовби він також дихав тим розжареним
438 чадом, яким дихали під землею — майже півтора кіломе­
тра завглибшки! — Іван, Григір та Грицько Прокопович.
Володимир проштовхався серед людей — і його чо­
мусь пропустили. Мабуть тому, що всі знали — брат же
його там! Пропустили ж вони дружину Грицька Прокопо­
вича, котра пройшла через натовп бліда, з непорушними
очима, але зовні спокійна і навіть велична — так ходять
жінки полководців або цариці, коли їхні мужі опиняться у
вировиці битви, котрій належить вирішити цолю цілого
народу.
А Григорові, власне, ніхто й не дивувався — просто не
могли уявити, щоб він у такий час відсиджувався під тери­
коном. Не дивувалися такЬж Марії Гаврилівні, що вона
його відпустила — вони були ровесниками шахти, то чо­
го ж тут дивуватися? Тож їхня шахта, бо з їхніх мозолів
виросла. Вона для них — мов дитина рідна…
Тим часом Володимир наблизився до рятувальників,
які товпилися біля підземного телефону. Вони були зодяг­
нені у свої брезентові роби, на головах — каски, декотрі з
них м’яли в руках протигази.
— Трьох? Чому тільки трьох? — кричав у трубку ряту­
вальник, що тримав зв’язок з Грицьком Прокоповичем. —
Єсть, вислати трьох мулярів.
Рятувальник опустив трубку й мовчки подивився дов­
круг себе.
— Начальник шахти вимагає трьох. Таких, що муля­
рами працювали. І двох на пожежні шланги. Одяг горить,
поливати треба. Хто піде?
— Я мулярем працював, — вийшов із-за бетонної сті­
ни вайлуватий гевал, який своєю статурою нагадав Воло­
димирові людину, котру він ненавидів — Вухатого. Та як
же він був здивований, коли за мить упізнав у цьому ве­
летневі не когось іншого, а Євгена Криворучка! Як він тут
опинився? Володимир хотів підійти до нього, але своєча­
сно зміркував, що зараз не годилося відволікати увагу вла-
сною персоною.
Незабаром п’ятеро рятувальників — троє мулярів і два
439 пожежники — зайшли в кліть і помчали туди, де земні на-
дри вивергали на людей смертельний жар.
Всі знали, що під землею вже було їх восьмеро. Ті
восьмеро, котрі взяли на себе жахливий обов’язок ціною
власного життя перепинити поширення підземної пожежі.
Народ не розходився до самісінького вечора. Інколи
від шахтного телефону долинали слова, які одразу ж леті­
ли понад людськими головами:
— Мурують.
— їх поливають.
— Всі живі.
І нарешті долинуло страшне:
— Швидку допомогу!..
По суті, вони давно вже повинні бути там — лікарі й
санітари, але Грицько Прокопович не хотів, щоб під зем­
лю спускалася хоч одна зайва людина. Не було жодної га­
рантії, що Газ не підкрадеться так, як уночі до окопів під­
крадається ворог, і тоді — гігантський, майже космічний
вибух! Навіщо ж зайві жертви?
Але зараз лікарів викликали під землю, отже сталося
нещастя. В натовпі, серед дітей і дорослих, перекидалося з
вуст в уста:
— Хто?
— Кого?
Дружина начальника шахти вихопила трубку із рук ря­
тувальника:
— Грицю! Грицю!.. Це ти? Живий?..
І вперше, затуливши долонями обличчя, заридала.
Відразу ж пролунало в натовпі:
— Начальник живий!..
Тим часом телефон сповіщав:
— Григір живий!..
І котилося над шахтним дворищем — аж туди, поза
терикон, обліплений дорослими й дітлахами:
— Григір живий!..
Володимир відчував, що його починає трясти — ніко­
ли він особливо не вирізняв Івана серед своєї несподіваної
440 рідні, лише тепер болісно закалатало в скронях: Іванку,
братіку! Рідний мій…
Та вже гомоніло над шахтою, над териконом, над се­
лищем:
— Іван живий!.. И-и-й!..
Володимир не витримав — підбіг до телефону:
— Запитайте про Криворучка.
І телефон відповів:
— Так, Криворучко. Тяжкі опіки.
Люди не знали цього імені, але воно раптом стало для
них найріднішим:
— Криворучко!.. Криворучко!.. Криворучко!.. О-о-о…
То котилася скорботна луна, сповіщаючи про першу
жертву. Важко іпдо зрозуміти, т о і ним сталося живіш
він чи вже мертвий — і тому його ім’я повторювалося з
особливим хвилюванням. Неголосно, напівшепотом. Але
шепіт сотень збуджених людей можна порівняти з вітром,
котрий ось-ось почне валити дерева. Тривога запалювала
очі, люди починали розуміти, Що оте лихо не промине без
жертв — це просто неймовірно, що так довго вони трима­
ються і покищо лише один вибув із строю. Адже ж горіла
не якась купка вугілля — горіли надра!
Отже Криворучко…
Після нервового напруження, котре пережив Володи­
мир, доки дізнався про найрідніших людей, для Криворуч­
ка в нього вже навіть не лишилося болю в серці — сприй­
няв це спокійніше, ніж належало, і тепер картав себе за
безчуттєвість, бо завжди він мусів себе за щось картати.
Промайнула підступна думка: він же навіть не одружений,
за ним і плакати нікому. Відтак він подумав про Ксеню, і
одразу ж його пройняла тривога: як вона це сприйме? Тут
усе мусіло виявитися — все до останку. Та що ж ти, бовду­
ре, ще й дорікатимеш їй за це? Чи станеш ти коли-небудь
людиною?..
Тим часом у прогалині, яка утворилася тому, що лю­
ди знов розступилися, він побачив Ксеню. Вона йшла до
шахти, вдягнена у святкову сукню — йшла рівно, не хита­
441 ючись, з піднятою догори головою, мовби дивилася ку­
дись у небо. А, може, то вона ковтала затиснутий у горлі
крик, котрий не мав права розітнути тишу, бо хто ж він
для неї, отой невідомий рятувальник? Вона, звісно, йшла
до шахти не заради Криворучка, а заради рідні, бо всі ж
знали, що Ксеня через художника породичалася з Медуна-
ми*. * * *
На лаві підсудних сиділо троє — Кирпа, Небера і Та­
ран. Віктор слухав звинувачення з більшим болем, ніж Во­
лодимир — слова прокурора хльоскали його, мов різки,
плечі Небери здригалися, на обличчі виступали червоні пля­
ми. Кирпа зовні виглядав незворушно, хоч саме на нього
падало головне звинувачення в контрабанді й торгівлі нар­
котиками. Він визнав себе винним, про Куцого навіть не
згадував — ніякої лябораторії взагалі не існувало, вона
давно вже була виключена із матеріялів слідства, як і сам
Борис Корнійович.
В залі, на задній лаві, сиділа Олеся. Вона схудла, ста­
ла зовсім тоненькою, мов стеблинка. Сльози давно висо­
хли — слідство тривало кілька місяців, її не пускали на
побачення з Віктором, отож був час виплакатись.
Поруч неї сидів Медун, а трохи віддалік Мирон Кузь­
мович з Катериною, які вже знали, що серед підсудних є
один із тих, кого Мирон вивіз до Очакова. Сумно, співчут­
ливо оглядали вони Володимира. Кирпа також із тих, але
про це їм невідомо.
Поміж Медуном і Олесею сидів Іван. Здавалося, він
зовсім не розумів, що тут діялося. А, може, й справді не
розумів, бо для людини безхитрісної, прямодушної все це
нелегко зрозуміти.
Біля вікна маячила напівзігнута постать Криворучка.
Шкіра на його обличчі була схожа на дитячу — здавалося,
йому повинно бути боляче від дотику вітру. На щоках та
*) Д альш і 67 сторінок рукопису не дісталися на Захід. — Зате закінчення книж ки
дійш ло.
442 на лобі прокреслювалися червоні рубці, Криворучко приї­
хав від імені врятованої шахти, як громадський оборонець
Володимира Тарана.
Недалеко від Криворучка сиділа Стела. Одержавши не­
сподіваний подарунок від Володимира, вона не знала, що
й думати. Очікувала тижнів зо два — може, він зайде до
неї в гуртожиток. Але Володимир не давав про себе знати.
Тоді вона розшукала Ксеню, як вже повернулася з лікарні.
Ксеня нічого від неї не приховала. А згодом Стела дізна­
лася від Медунів, що Володимира мають судити.
Спершу він був покликаний до слідчого як свідок. По­
тім його й Неберу звинуватили у виготовленні докумен­
тів, які порочать державний устрій. Відтоді вони перебува­
ли в камері попереднього ув’язнення, зв’язок із зовнішнім
світом увірвався.
Передачі їм обом носила Олеся. Раптом слідчий ого­
лосив, що Володимирові принесла дружина. Записки, зви­
чайно, не було — під час слідства, ні листів, ні записок пе­
редавати не можна. У Володимира майнула думка, що це
була Неля. Зрадів, що вона згадала про нього. Слідчий по­
яснив: дружина Тарана назвалася іншим іменем. Невже
Ксеня? Слідчий зареготав:
— Скільки їх у вас?
Про Стелу Володимир не подумав. Тепер він дивився
на неї з тією вдячністю, на яку здатний лише в’язень. Зві­
сно, то було сказано для солідности: дружина, шоб не від­
різнятися серед жінок, які приходили до слідчого з коши­
ками. Але ж вона ще дитина! Володимир знає: по його
статті належить три роки таборів загального режиму. В
камері з нього посміюються: дитяча норма. Коли Володи­
мир вийде на волю, йому буде двадцять вісім, а Стелі —
двадцять. Що ж, це ще не старість. Та чи варто Стелі по­
чинати життя з думок про в’язня? Чи сам він готовий
прийняти оцю самопожертву? 1 все ж це добре, що Стела
приїхала! Відсунулось усе — прокурор, суддя, в’язниця. Він
бачив лише Стелу й думав тільки про неї. Вона принесла
сюди щось неземне, соняшне — те, що Володимир прагнув
спіймати пензлем — та чи спіймав?..
443 Володимир давно підготував себе до того, що йому
належить прийняти покарання. Але ж він зовсім не так ба­
чив свою провину, як вона була викладена в суді. В його
справі лежала вирізка із закордонного журналу — кольо­
рова репродукція Христа, розіп’ятого на високовольтній
вежі. Репродукція зроблена з Вікторової копії, але Володи­
мир одразу ж визнав себе автором оригіналу. Отже доку­
мент, який порочив державний лад, виготовив Таран, а Не-
бера тільки розмножував.
Передусім Володимира вразило оте бездушне слово:
документ! Це художній твір, вільний політ фантазії, але ж
не документ. Бо якщо вважати документом символічний
малюнок, то мимохіть доведеться й Христа визнати істо­
ричною особою. І тоді «Дванадцять» О. Блока також доку­
мент. Проте слідчий і прокурор тлумачили це інакше: до­
кументом звинувачення вони вважали репродукцію, надру­
ковану в закордонному журналі. Не малюнок, а саме ре­
продукцію.
Ну що ж, хай буде так. Володимир тяжко це пережив:
малюнок здавався йому блюзнірством, недоречною іроні­
єю, яка ставила під сумнів найвищі здобутки земної циві­
лізації. Сьогодні багато пишуть про негативні сторони тех-
ногену. Та чи варто це доводити до космічних узагаль­
нень? Адже ж проґрес неможливий без техніки, без енерге­
тики. І якщо промисловість сьогодні справді завдає шко­
ди біосфері, то це ще не означає, що її слід проклинати
іменем Христа.
Адже ж Христос у тисячолітніх уявленнях людства —
це ж і є уособлення прогресу! Він кликав земну людину в
небо. Те, що Бог забрав Сина Людського у Свої небесні
володіння разом з Його земним тілом, Володимир сприй­
мав не як чудо — таких чудес не буває! — а як велике про­
роцтво: земна людина — Син Людський! — порве кайда­
ни гравітації й вирушить у безмежні простори Всесвіту.
Ось чому образ Христа у вченні старовинних гностиків
прийшов на зміну Прометеєві.
До речі, Достоєвський в «Ідіоті» глузує із тих, хто
444 сприймає буквально мітичну розповідь про вознесіння Хри­
стове. Його Христос — це земна людина, князь Мишкін.
Саме тому Володимир засуджував свій малюнок. Ху­
дожник мусить пізнавати істину, а не шукати ефектних
трюків. Поміж мистецтвом і наукою немає істотної різни­
ці, окрім засобів пізнання: у вченого — мікроскоп, у ху­
дожника — пензель. А пізнають вони те ж саме: глибинні
можливості субстанції — її матеріяльну та духовну приро­
ду…
Але ж даруйте: до чого тут звинувачення в наклепі на
Радянську владу? І все ж малюнок Тарана потрапив на те­
хнічну експертизу: належало встановити, яке має похо­
дження опора високовольтної лінії, зображена художни­
ком — вітчизняне чи закордонне?
Для Володимира це взагалі не мало жодного значення,
а тут, бач, висновувалось таке:
— Погляньте, як він ненавидить радянську дійсність!
— патетично вигукував прокурор. — Все, чим народ наш у
поті свого чола збагатив рідну землю, цей, з дозволу ска­
зати, художник оголошує новітньою Голгофою, на якій
помирає Христос. Це ж ми Його розпинаємо, — чуєте?
Ми, радянські люди. Герої п’ятирічок, будівники комуніз­
му. Запевняю вас: мабуть, іще ніколи не було вихлюпнуто
на полотно більшої ненависти до Радянської влади, ніж у
цьому малюнку. Таран зібрав попівське й білогвардійське
— і все оте вилив на наші голови з гістеричним криком:
проклинаю вас, проклинаю! Його, звичайно, підтримали
ті, хто готує проти нас атомні бомби. Ідеолог священного
походу проти комунізму — ось хто такий Володимир Та­
ран…
Звинувачення грунтувалося на висновках технічної ек­
спертизи: опора, на якій розіп’ято Христа, виготовлена ра­
дянською промисловістю. Отже Христа розпинають не де­
інде, а саме на радянській землі.
Шкода, що прокурор під час промови не бачив Івано-
вого обличчя. Легковажна людина цей прокурор! Не тя­
мить головного: Іван не простить.
445 Участь Тарана у контрабанді не була доведена — ви­
словлювалися лише закиди морального характеру. Вони,
на думку Володимира, були цілком слушні. Але ж як тре­
ба не розуміти мистецтва, щоб отак вульгарно пересмику­
вати!
Виступ Криворучка не був красномовним. До того ж
Євген тримався непевно і сковано. Але всі в залі зрозумі­
ли, що він бажав висловити, і коли його слова передати
без довгих павз і заїкань, то вони виглядатимуть приблиз­
но так:
— Громадяни судді! Прошу зважити: психіка художни­
ка дещо відрізняється від психіки вченого, громадського
діяча або пілота. Художник — це оголений нерв суспіль­
ства. Чим він талановитіший, тим чутливіший та вразливі­
ший. Але ж саме в такій якості він і потрібен суспільству!
Чутливість — це головна зброя художника. Найменші ду­
ховні коливання в суспільстві він сприймає так, як сейсмо­
граф сприймає коливання земної кори. Йому болить усе —
і те, що він знає, і те, чого не встиг пізнати. І саме отой
біль стає потім найвищою духовною цінністю. Без худож­
ника ми б зуміли створити машини, державні закони, фі­
зичні теорії. Та ми б не бачили світу в його духовній сут­
ності. Перед нами був би лише кістяк світу, але не сам
світ. А відтак ми й самі почали б посуватися до духовно­
го виродження. Та чи маємо ми на це право? Тут вирішу­
ється не лише доля сучасників — йдеться про майбутні по­
коління: якими вони стануть — гордими нащадками Рем­
брандта, Гете, Достоєвського чи то білковими роботами?..
Художникові важко прийняти готові істини. Найвелич-
ніша істина стає для нього близькою, зрозумілою лише
тоді, коли він приходить до неї сам — через власні муки
та сумніви. Звісно, коли художник — лише посередній ілю­
стратор, а не мислитель, не першопрохідник, не сміливець,
котрий кидає виклик невідомому… Коли художник лише
передає давно відомі істини, він майже не робить помилок,
шлях його рівний та гладенький. Але ж такий художник не
збагачує нас духовними відкриттями. Відомо, що всі від­
446 криття народжуються від досвіду, від експерименту. Ху­
дожник теж експериментує, але не в лябораторіях, як це
роблять вчені. Його експеримент — це саме життя, власні
боління, власні шишки на лобі. 1, може, навіть в’язниця. Та
я гадаю, що Володимир Таран уже пережив той період, ко­
ли вона була б йому на користь. Разом зі мною так гадає і
колектив шахти імені Ілліча, який просить віддати Володи­
мира Тарана йому на поруки.
— Ви знайомі з кримінальним кодексом? — запитав
прокурор.
— Познайомився, коли їхав сюди.
— Ви розумієте, що кожен злочин мусить бути покара­
ний?
— Так, розумію. Але, на мій погляд, покарання мусить
мати якусь мету. Інакше воно виглядає безглуздо.
— Покарання застерігає інших. Хіба це не мета? До
того ж закон… Його вільно обговорювати лише в пресі,
але не в суді. Так само, як правила вуличного руху не об­
говорюються під світлофором.
Після тривалої перерви суддя прочитав вирок. Воло­
димир Таран був засуджений до трьох років виправних та­
борів, Небера — до двох років, Кирпа — до п’яти.
Бліді, пострижені, вони стояли за бар’єром, не дивля­
чись одне на одного. Всі вони тепер були розрізнені виро­
ком і власною долею. Олеся потягнулася до Віктора, він їй
по-страдницькому посміхнувся. Міліціонер зупинив Олесю,
вона відступила. Медун взяв її за лікоть, потім до неї пі­
дійшла Катерина.
— Не журіться, повернеться.
Криворучко вкл.’пився Володимирові й, нічого не
сказавши, попрямувг… ао виходу. А Володимир подумав:
ось на яких людях тримається світ! Перед його духовним
зором промайнули знайомі обличчя — Сашко, Григір, на­
чальник шахти. Це ж він сюди Криворучка послав —
Грицько Грокопович! Пригадалася розмова в степу, коли
начальник та Іван лежали поруч, задивляючись у ранкове
небо.
447 «Найпростіше не одразу приходить… Любити треба —
тоді й життя твоє ціну здобуває. Щоб світ був твоїм. Тво­
їм особисто…»
Хто це сказав — Сашко чи Грицько Прокопович?
Тим часом у душі Володимира визрівав новий задум:
«Пожежа в шахті». То була його духовна адреса у світовій
безмежності.
Зненацька пригадалося купання в Дінці — коли він,
піднявши руку з квітами, намагався випливти із виру, який
затягнув його у власну глибочінь.
Тоді його врятувала Ксеня. Квіти прибило течією до
берега — вони не загинули. Сьогодні їх підхопила Стела…
Після суду вони мали право на побачення. Стела крізь
сльози мовила:
— Я приїду до вас туди. Я вже знаю: два побачення на
рік, по три доби. Навіть є окремі кімнати для побачень, з
кухнею. Приготую карасів у сметані. Не забули? — Вона
хвилину помовчала, потім присоромлено додала: — Але
не думайте, що це вас до чогось зобов’язує. То я навмисне
сказала — дружина. Боялась, що передачу не візьмуть.
Володимир посміхнувся.
— Карасів рибалка ваш наловить?
Вона витерла сльози й теж посміхнулась:
— Олесин дідусь піймає. Ми подружили з нею.
А що ж сталося з Борисом Корнійовичем? Адже ж він,
здається, також був готовий прийняти вирок. І навіть ба­
гатство своє хотів передати державі — Федір не помітив
підземної церкви, його повів туди сам Куций.
Сталося те, що мало статися: в дію вступив Сидір
Прилипко. Федора негайно відіслали на пенсію — досить
тобі, полковнику! Є молодші, дозволь їм також виявити
власні здібності. Потім він довідався, що справа Куцого
потрапила до тих органів, на які в нас не прийнято скар­
житись. Судять вони чи милують, нагороджують чи кара­
ють — їм краще знати, чому вони це роблять. А, може, і
підземна церква, й підпільна лябораторія виконували якесь
особливе призначення? Словом, не хапайся, полковнику, не
448 за свою справу, бо віку собі вкоротиш.
Якби навіть Борис Корнійович справді хотів спокуту­
вати свою провину, йому б це нЬ було дозволено. Або, мо­
же, потрапив би до психіятрів — звідти скарги та заяви не
доходять. Та проте Куций своєчасно схаменувся: кляте дів­
чисько! Воно зовсім його заморочило. Ні, їм із Сидором
ще рано свій шлях кінчати. Михайло Іванович обстежує
інший район катакомбів — слава Богу, там є де сховати
лябораторію Ніни Андріївни та ікони Куцого.
Тим часом серед одеситів поширювалась чутка про ви­
няткову чесність та високу принциповість Хазяїна: власно­
го небожа віддав до суду — сина рідної сестри. Це підно­
сило авторитет Прилипка. Отож шануйтеся, художники та
письменники — нікому із вас послаблення не буде.
Прилипко й надалі виголошуватиме промови про ве­
лич наших перемог, а рибалки, як і раніше, крастимуть са­
мі в себе, щоб якось нагодувати дітей і купити їм підручни­
ки. 1 Микола Медун, вигріваючи на осонні попарену ногу,
виповідатиме Миронові:
— Ех ти, адмірал миколаївський… Зі мною Прилипко
не захотів розмовляти — це ще півбіди. Я — хто? Так со­
бі, пришийкобиліхвіст. А ти ж — рушійна сила. Чому тер­
пиш?
Схилить Мирон голову, як схиляють рибалки, несучи
додому замість заробленого — крадене, та й вирушить під
вікна Катерини — слава Богу, хоч там є затишок для
стомленого серця.
А море котитиме хвилі, як котило воно їх тисячу, сто
тисяч років тому, нагадуючи нам, що ми — не виняток:
пройдемо по землі, як проходили люди до нас, залишивши
в підручниках історії хібащо зо дві сторінки. 1, може,
хтось, віднайшовши в архівах малюнок Тарана, проілю­
струє нам нашу епоху. Його не пектимуть сумніви, які пе­
кли Володимира — він мовить:
— Книжники та фарисеї себе впізнали.
Отже художник сказав правду.