Визначено, що в реченні найпослідовніше виявляються функції морфологіч­них форм і в межах речення слід розмежовувати обов’язкові та необов’язкові чле­ни речення, диференціація яких ґрунтується на граматичній, морфологічно опо­середкованій категорії валентності дієслова. Останнє є типовим вираженням пре­диката в українській мові, постає центром речення і визначає рольовий статус ар­гументів. Більшість морфологічних категорій дієслова відображають особливості його внутрішньореченнєвого статусу. Встановлення типології предикатів дозво­ляє визначити особливості заповнення лівобічної і правобічної валентності та їхній вплив на специфіку реченнєвої семантики. Диференціація предикатності та пре­дикативності стала ґрунтом розмежування семантично елементарних і семантич­но неелементарних речень.

З’ясовано, що про односкладність речення можна вести мову тільки на фор- мально-граматичному рівні, оскільки на власне-семантичному рівні у цьому ви­падку слід говорити про нульове вираження семантеми суб’єкта. Аналіз речення у чотирьох аспектах — формально-граматичному, семантико-синтаксичному, власне-семантичному і комунікативному — вияскравлює специфіку реалізації комунікативної, когнітивної, емотивної та метамовної функцій мови, оскільки до­зволяє встановити можливість формального і семантичного варіювання синтак- сем, простежити закономірності темо-рематичної організації речення та її коре- лятивність/некорелятивність із формально-граматичною будовою.

Нерівнорядність морфологічних категорій мотивована неоднаковою їхньою участю у формально-граматичній та лексико-семантичній частиномовній закріп­леності та різницею у формалізації відповідної семантики. Останнє уможливило встановлення статусу категорії істот/неістот, особи/неособи іменників, валентності дієслова та ін.

Сучасний український синтаксис характеризується розгалуженою сіткою мовленнєвих реалізацій реченнєвих моделей, які інколи зумовлюють різні підхо­ди до їхньої кваліфікації — від визначення типів неповних речень до простеження закономірностей ситуативного закріплення тих чи інших різновидів мовленнєвого варіювання реченнєвих моделей (неповні, обірвані, парцельовані речення). Ста­тус формально неелементарного (ускладненого) речення у синтаксисі характери­зується своєрідною перехідністю, оскільки саме в цих утвореннях поєднуються ознаки складного і простого речення. Формально неелементарне просте речення є

Складне речення розглянуто у формально-граматичному, семантико-син- таксичному, власне-семантичному і комунікативному аспектах, унаслідок чого окреслено вияв їх формальної і семантичної елементарності / неелементарності. Встановлено, що для української мови властивий широкий діапазон смислових відношень між частинами складносурядного речення, зокрема часових, зістав- них, протиставних, розділових, градаційних, приєднувальних, обмежувальних, причиново-наслідкових, умовно-наслідкових. У цьому ряду вже видно, якою мірою смислові відношення між частинами складносурядного речення акумулюють відповідні відношення між частинами складнопідрядного речення. Диференцій- ною ознакою цих двох базових сполучникових різновидів складного речення ви­ступає наявність певного сполучника, який окреслює структурну автономність чи структурну і смислову підпорядкованість складових частин речення.

Простежуючи історію вивчення паратаксису і гіпотаксису в українському мо­вознавстві, наголошено особливості логіко-граматичного тлумачення речення за­галом і складнопідрядного речення зокрема, виявлено переваги і недоліки логіко- граматичної та формально-граматичної класифікацій цього різновиду складного речення.

Аналіз структурно-семантичної класифікації складнопідрядного речення здійснено з урахуванням різних засадничих принципів цієї класифікації — від на­дання переваги типу синтаксичного підрядного зв’язку до акцентування особли­востей співвідношення головної та підрядної частин і семантики опорного або співвідносного слова. Це зумовлює вирізнення неоднакової кількості семантичних класів підрядних частин та загального їхнього числа.

Значна увага приділена аналізу безсполучникового складного речення і тек­сту. Текст витлумачено в розрізі притаманних йому текстових категорій, встанов­лення специфіки міжреченнєвих зв’язків (паралельного, ланцюгового, інтегро­ваного, приєднувально-корелятивного і т. ін.) та особливостей внутрішньотексто- вих відношень між реченнями, з-поміж яких значущими постають розширюваль- но-інформаційні, пояснювально-супровідні, аргументаційно-коментувальні, асо­ціативні тощо. Наголошено, що в сучасному українському граматичному ладі чітко простежується національно-специфічний елемент, який суттєво відрізняє ук­раїнські морфологічні й синтаксичні форми, категорії та одиниці на загальносло­в’янському мовному тлі.

Новітні процеси в українському граматичному ладі поширюються на видозмі­ну функціонально-семантичних парадигм морфологічних форм, синтаксичних форм підрядного прислівного зв’язку у словосполученні та модифікацію реченнє- вої будови, що особливо яскраво виявляється удвох нерівнорядних тенденціях — розширенні горизонтальної довжини речення до утворення речень-текстів і чле­нуванні цілісних, системно окреслених реченнєвих моделей на кілька мовленнєво маркованих компонентів, унаслідок чого значущими постають парцеляти і біфур- канти.

Останні містять у своїй структурі максимальний вияв експресії, що й зумовлює високу частотність їхнього використання у різних жанрах художнього (особливо постмодерного), публіцистичного і почасти науково-популярного мовлення. Уже сьогодні зримими є нові обшири поетичної морфологічної та синтаксичної стилі­стики, у яких інтегруються традиційні й новаторські тенденції.