Стусенко О. Голоси із ночі

Мене зварили

Психіатреса Новостарівської районної поліклі­
ніки Мосина Миколаївна Трип’ят була жінкою
хрестоматійної вроди. Брови на шнурочку, носик
на кілочку, оченята на нитці, губенята на шпиль­
ці, вушка на липучках, дупка на шарнірах, ру­
са коса до пояса, а стан, стан!.. Стан — неза­
міжня. Вона мала тридцять сім років, але комп­
лексу Маяковського-Пушкіна в неї щодо цього
не було: у вільний від психіатричної роботи час
вона не псувала паперу писаною «східцями» лі­
рикою чи інтимними нотатками про те, що з нею
за останню добу не сталось і статись не могло. До­
вгими, переповненими блаженного самотністю ве­
чорами Мосина Миколаївна дописувала в журнал
«Психічний вісник», який виходив із її статтями
раз на два місяці. Прибутку від тих публікацій во­
на не мала ніякого, але й збитків од них великих
не було. Крім неї, цей вісник у поліклініці перед­
плачував іще акушер-гінеколог Василь Бабенко-
Дуся, але робив він це лише з поваги до глянцевого паперу та якісної поліграфії, чим не вирізнявся ча­
сопис «Світ акушера», який передплачував ен­
докринолог Максим Залозняк, бо йому було все
одно, що передплачувати: періодичних видань він
принципово не читав, а неперіодичних у райо­
ні не було.
Мосина Миколаївна мала білий халат, бі­
лу шапочку, білі капці (носила тільки вдома) й бі­
лі двері кабінету. Все решта в неї було або чор­
не, або інших доволі поширених кольорів. Саме
через це ночами їй частенько снилася величез­
на, як цирковий манеж, солодка крайня плоть,
яка вібрувала, дихала і врешті змикалася над
нею, мов гігантська квітка. Мосина Миколаїв­
на плакала уві сні від тихого щастя, але, проки­
нувшись уся в сльозах, ніколи не могла пригадати,
що ж за сон її так зворушив. Тож мусила його со­
бі нафантазовувати, і щоразу ті фантазії зводи­
лися до двох здоровенних мускулястих самців,
які, не зважаючи на її скромну присутність, без­
соромно одне одного пестили. Трип’ят так вправ­
но переконувала себе, що бачила уві сні те, чого
насправді не бачила, що на питання колег: «А Вам,
Моею, що сьогодні верзлось? » відповідала завжди
однаково: «А, дурня всіляка». Хоча якби та дур­
ня стала реальністю й перемістилася в її спальню
чи хоча б кабінет… Але на цьому фантазія Мосини
Миколаївни давала збій.
Була в психіатреси ще одна важлива для цієї
оповіді особливість. Мосина Миколаївна кате­
горично не могла обідати й справляти природні
(надприродних не мала) потреби в приміщен­
ні поліклініки. Поліклініка дико смерділа хлор­
кою, бо прибиральниці завжди додавали її у воду,
яку розвозили ганчірками по підлозі кілька ра­
зів на день. І хоч таке убезпечення було виправ­
дане радше в інфекційному й найближчих до ньо­
го відділеннях, та інструкція є інструкція. На обід
і на відправу потреб Трип’ят ходила додому (сла­
ва Богу, до її будинку було метрів триста заасфаль­
тованої ще німецько-фашистськими загарбника­
ми алеї, бо ж поліклініка стояла через дорогу від
районної лікарні, а будинок медперсоналу було
свого часу завбачливо зведено на лікарняній те­
риторії — між станцією швидкої допомоги й мор­
гом). Від решти лабіринтоподібних лікарняних
споруд цей будинок відрізнявся хіба що вогне­
тривким кольором цегли та порівняно простою
внутрішньою структурою, про що зовні свід­
чила його квадратна форма. В ту форму Моси­
на Миколаївна бігала щонайменше двічі на день,
а коли мала розрідження калу внаслідок зловжи­
вання некип’яченою водою з-під крана (в тій во­
ді було вже стільки хлорки, що лікарняним та по­
ліклінічним технічкам і не треба було додавати
туди її ще, але ж вони виконували інструкцію), то
бігала частіше й швидше.
Одного разу в листопаді випав мокрий сніг,
який переставав бути снігом одразу ж як торкав­
ся землі. На землі стояли калюжі. Деякі з них,
щоправда, лежали, але й по тих, і по тих іти бу­
ло невесело. Проте Мосина Миколаївна мусила, бо якраз тоді в неї згідно з годинником почалась
обідня перерва. По-обідньому перервавши своє
тупе психіатричне сидіння в порожньому кабі­
неті (жителі Новостарівського району вважа­
ли себе в цьому плані патологічно здоровими
людьми, отож на прийом до Трип’ят ніхто ніко­
ли не квапився), лікарка жваво чимчикувала свої
300 м додому. В обов’язковому целофаново­
му пакеті на двох пальцях правиці в неї теліпав­
ся обов’язковий щоденний набір бутербродів:
із сиром, ковбасою і сиром та ковбасою. І хоч
цей набір Мосина Миколаївна з’їдала завжди вдо­
ма, та тягала його на роботу щодня: в наш вельми
непевний час розвою інтернаціонального теро­
ризму вона не хотіла бути заскоченою зненацька,
бо ж запросто могло статися, що під час її тупого
перебування на лікарняній роботі її будинок зле­
тить у повітря разом із туалетом і кухнею, й про
жодні бутерброди в жодних агрегатних станах
тоді не буде й мови. Минаючи морг, Мосина Ми­
колаївна зігнала зграю дітлахів, які припали до ві­
кон, намагаючись підгледіти крізь грубо фарбо­
вані шибки в облуплених і давно не фарбованих
рамах маніпуляції Георгната Яковича Шинка­
ренка — завжди веселого, рожевощокого, огряд­
ного самця з яскраво вираженою небайдужістю
до своєї роботи. Діти лікарів і медсестер, поки їх­
ні батьки розважались на своїх робочих місцях,
бігали територією лікарні, не знаючи, чим себе
зайняти, бо дитсадка на цій території побудувати
для них було ніде, хіба що на газоні за родильним
відділенням, але де б тоді паслися кози головного
лікаря — Степана Петропавловича Зудрі?
Прибувши додому, Мосина Миколаївна відбу­
лась як естет, засунувши свої забрьохані черевики
подалі під поличку для менш забрьоханого взуття,
повісила пакет із бутербродами на ручку кухон­
них дверей і раптом вислухала стукіт в інші две­
рі. Відчинивши ті, в які стукано, лікарка відбула­
ся легким переляком. На порозі стояв добродій ко­
льору сірої речовини в плащі й капелюсі, які міг би
надіти хіба що ексгібіціоніст або видатний, але не
відомий їй поет Аттила Могильний.
— Добрий день, — приємно привітався добро­
дій, так наче цей день і справді був добрий.
— Здрастє, — сказала Мосина Миколаївна, хо­
ча хотіла сказати щось інше.
На своєму віку вона не зустрічала щасливих
людей. Тобто всі люди, якими був захараще­
ний її життєвий шлях, були глибоко нещасними
істотами, яких пустили в цей світ такі ж нещас­
ні — в надії, що їхні діти чи хоча б онуки будуть
щаслив[іш]ими. Надії не справджувались, і но­
ві покоління сердег гризли одне одного, а зара­
зом і тих, хто прирік їх на цю гризню. Батьки і ді­
ти, друзі та знайомі, вищі й нижчі, такі й сякі —
все одухотворене м’ясиво сплелося в гризні так,
що перестало відрізняти її від нормального життя,
а заскорузлість цього стану викликала в них від­
чуття стагнації, неруху, і тільки поява зморщок
та лисин, побиті міллю, цвіллю й шашелем ко­
лись улюблені предмети широкого домашнього вжитку й одруження дітей, онуків, а чи сусід­
ських дітей та онуків свідчили про те, що час таки
йде. А не минає (їх стороною).
Нещасний батько Мосини Миколаївни перед­
часно згорів од горілки, тому не міг робити того,
що її матір: щороку надсилати їй на день наро­
дження листівку з трьома побажаннями: щастя,
здоров’я і чимшвидше вийти заміж. Як поєднати
всі ці побажання в одному житті, для Мосини Мико­
лаївни було недоступно, але вона всі материні лис­
тівки омивала солодкими сльозами й зберігала в ко­
робці з-під якоїсь іншої коробки. З семирічного ві­
ку в неї назбиралося вже тридцять таких листівок
із рідним почерком. Матір психіатреси теж була не­
щасна, але грошей на листівки в неї вистачало.
Мосина Миколаївна Трип’ят, безпробудно пе­
реконана, що всяке буття є страждання, винятком
із правила не була. Якби їй, 37-річній незаміж­
ній лікарці, хтось бодай мимохідь кинув: «Не хнюп
носика!», вона пощасливішала б на цілих три сло­
ва! Але… Те, що люди кидали їй мимохідь, могло
ощасливити хіба що їх самих — від усвідомлення,
що є істоти, яким вони можуть таке сказати. Мо­
сина Миколаївна, народжена й вихована у сві­
ті атрофованих сердець, із часом перестала лізти
за словом у кишеню і могла у відповідь гризнути
доволі глибоко. То більше, що непогано володі­
ла психіатричною термінологією.
Поки все це логічно впліталося в канву опові­
ді, в голову 37-річної незаміжньої лікарки вкрався
привид думки: запрохати й закохати! Але щось Мосину Миколаївну від такого кроку стримало. Чи
то неправомірно (навіть у такому суспільстві) не­
щасний колір гостевого обличчя, чи то відсутність
на ньому виразу, за яким Трип’ят як професіонал­
ка могла про цього чоловіка багато чого з’ясувати,
чи то безживність його білих очей… Між носом
і ротом у раптового відвідувача було не просто
щось сіре, а щось таке, як голений жіночий лобок
(був час, коли психіатреса й сама такий носила,
тільки ж не під носом). Оте жіночно-сіре ворухну­
лось, і десь із-під низу (певно, там уже був рот) до­
линула друга гостева фраза, на яку Трип’ят давно
підсвідомо чекала. Власне, чекала на фразу як та­
ку, а не саме на ту, яка в результаті долинула. Та­
кого Мосина Миколаївна навіть у свої тридцять
сім, навіть у день свого народження, навіть од
незнайомого рагуля в ексгібіціоністському пла­
щі й капелюсі Аттили Могильного почути не спо­
дівалась. Але почула:
— То дуже прошу. Я ваш обід.
Чи то обід мав неапетитний вигляд, чи то фра­
за була вкрай несподівана, але Мосину Миколаїв­
ну ледь не знудило. Але не знудило, хай як їй цього
хотілося: шлунок її був порожній, бо ж бутербро­
ди свої вона тільки-но прийшла їсти.
— Ви ж Трип’ят? Провулок Лобачевського, ба?
Трип’ят (пров. Лобачевського, 6а) здогадала­
ся кивнути головою.
— Ви вчора дзвонили у фірму «Сєрий-сервіс»
і замовляли на сьогодні обід: вино і фірмове
м’ясо. Правильно? З боку Мосини Миколаївни повторився кивок.
— Ось вино, — сказав обідній гість, діставши
з кишені руку, а в ній — пляшку улюбленого лі-
карчиного «Марані». Вона пила його раз у ж ит­
ті — на повторному весіллі заввідділення, але ви­
рішила, що воно — її улюблене, отож на тридцять
сьомий день свого народження, перерахувавши
заначку, вирішила потішити себе…
— А я — наша фірмова страва. М ‘ясо по…
По-якому він м’ясо, гість не домовив. Психіатре-
са Новостарівської районної поліклініки вже все
збагнула. Це одне з двох: або той мордатий прико-
ліст із моргу випробовує на ній свій черговий спе­
цифічний жарт, або перед нею — унікальний ви­
падок із її практики…
— Може б, ми поспілкувались після обіду в ме­
не в кабінеті? — обережно спитала Мосина Мико­
лаївна.
— У кабінеті?.. — ворухнув підмальованою
бровою гість, так наче вперше чув, що в кабінетах
люди теж їдять, особливо в день свого народжен­
ня. — Після… Але ж обід — це я!
На його сірому обличчі з’явився натяк на ви­
раз здивування й розгублення. «Ну точно псих»,
— подумала Мосина Миколаївна, але на її відтре-
нованому обличчі фахівця не відбилось і тіні ф а­
хової думки.
— Скажіть, вас Шинкаренко підіслав? — спи­
тала вона раптом.
— Ні, — м’яко заперечив обід, — я від фір­
ми «Сєрий-сервіс». До речі, дозвольте спитати:
скільки буде гостей? Я міг би порадити, як ме­
не краще розчленувати. До речі, знаю рецепт од­
ного непоганого соусу, який найкраще смакує са­
ме до мене і приготувати який дуже просто і швид­
ко. До речі, перед тим, як подавати на стіл…
«Стопудово!» — пригадала раптом Мосина Ми­
колаївна ще зі школи нею не вживане слівце,
що виражало найвищий ступінь переконанос­
ті. Гість у плащі й капелюсі захоплено розпові­
дав їй про соус і про те, що його на фірмі тільки
проварили, і якщо пані має мікрохвильову піч…
Пані — вже боса, але ще в пальті — стояла в ко­
ридорі своєї квартири й діагностично витріщала­
ся на шиза. Шиз стояв на сходовому майданчи­
ку й напівсирим голосом проповідував про те, що,
до речі, дуже доречно було б деякі його місця пе­
ред запіканням скропити свіжим лимонним со­
ком, а перед тим, як подати на стіл…
— До речі, з тельбухів… — зазначив гість. — Ви
знаєте, які в мене смачні тельбухи? Так от, із тель­
бухів…
Мосину Миколаївну охопила дивна мегабенте-
га. Усе, що верз цей шиз, не мало ознак білога-
рячкового марення, але було явною маячнею. Збе­
рігалася своя, притаманна маячні, логіка, тільки
от запах, який ішов од незнайомця, що відреко­
мендувався обідом… Чи то ці аромати надходили
з нижніх поверхів, із кухні котрогось із її колег-
сусідів?.. Піднімаючись сходами, Трип’ят їх не за­
уважила. Мабуть, не звикла надавати значення та­
ким випадковим і скороминущим речам. — Ану зайдіть, — сказала вона, хоча збирала­
ся сказати зовсім не це. — Як вас звуть?
— Клон Клонович, — відрекомендувався гість,
проходячи до квартири.
«Поїхав цирк, а клоуни лишились», — чомусь
подумала Мосина Миколаївна й відкрила рота,
щоб сказати цьому нахабному психові щось не­
приємне, бо нахабний псих замість того, щоб по­
вестися як гість, — тобто нерішуче тупцювати
в коридорі, сам собі наступаючи на ноги й ро­
блячи кволі спроби роззутися (радше щоб гос­
подарі його від цієї ідеї дружно відмовляли), —
цей клятий шизоїд діловитим хазяйським кроком
пройшов на кухню. Слова галасу застрягли в пе­
реконаної 37-річної холостячки в носоглотці. Бо,
рвонувши на себе двері її святая святих, цей тип
із вулиці оголив для себе (а отже, й для всієї вули­
ці) спочатку заляпаний кетчупом, усипаний крих­
тами й густо заштампований чайно-кавовими
кружалами від чашок стіл, що був заставле­
ний тижневим набором використаних тарілок,
потім — холодильник, на якому смерділа цвіллю
хлібниця, в одній із секцій якої лежав зелений пух­
настий батон, потім — три літрові банки, скло
яких було зсередини тоноване місцями тоншим,
а місцями товщим шаром чогось незбагненно ко­
ричневого, вазу із засохлими шкоринками від
апельсинів та кизиловими кісточками (все це гор­
до височіло на підвіконні), а вже потім — газо­
ву плиту, вкриту виливами з каструль, пригоріли­
ми до брунатного кольору з переходом у чорне. Сміттєву мийку, під якою причаїлось аналогіч­
не відро, Клон Клонович оголити не встиг, і за це
Мосина Миколаївна як естет була йому вдячна.
— Не сюди! — сказала вона, хоча казати цього
не збиралася.
Психічний гість розвернувся до неї, й на його
сірому обличчі жінка раптом прочитала безком­
промісне і вкрай образливе слово: «Поросяка».
Не «свиня», не «свинюка», не «свинота», а саме
«поросяка». Прочитавши таке на гостевому об­
личчі й знайшовши цьому підтвердження в його
білих, як у вареної риби, очах, Мосина Микола­
ївна вже збиралася спопеліти від такого ганебно­
го сорому, але Клон Клонович спокійно спитав:
«А куди?» Так наче йому було байдуже, де його
з’їдять.
— У… — сказала господарка й цим обмежи­
лась. Вона згадала, що в єдиній, а тому невелич­
кій її кімнаті хаос за останній місяць так і не знай­
шов часу перетворитися на космос: літні, зи­
мові, а також літньо-зимові речі громадились
безладно на стільцях, таргани під диваном тонули
в пилюці, шафа, яка півроку тому перестала зачи­
нятися від кількості напханих у неї книжок, білиз­
ни, попільничок, надбитих фарфорових козаків,
що обличчями нагадували сифілітиків, аптечок,
давно забутих вузликів на пам’ять, скручених
у рулони календарів, аудіокасет (у рулони не скру­
чених), кульок нафталіну, пір’я з подушок, сер­
візу на дванадцять персон та окремих його дета­
лей, дохлої молі, ниток муліне, гарних коробочок із-під халви й льодяників, пакунка фотографій,
пакета інших спогадів, колекції журналів із пси­
хіатричними творами М. Трип’ят, запасного ба­
рабана до друкарської машинки, м’яких іграшок
і цілком серйозних твердих предметів, призначен­
ня яких і самій власниці шафи було невідоме, —
отже, шафа просто стояла, але вже тим, що стоя­
ла посеред кімнати (Мосина Миколаївна ще вліт­
ку взялася кудись її пересувати, та по батареях
загримали сусіди знизу, то вона цю справу й поки­
нула) , створювала враження відсутності життєво­
го простору. Столу, яким на правах власника во­
лоділа Мосина Миколаївна, не було видно за пред­
метами, які в шафу не влізли.
Сказавши «у», психіатреса новостарівської
райполіклініки знов почала попеліти від сорому,
бо ж німого й самозрозумілого виправдання цього
розгардіяшу (що ж ви хочете, в мене чоловік, ді­
ти… по господарству не допомагають, а мені хоч
розірвись… ні до чого не доходять ні руки, ні го­
лова…), — такої розкоші вона не мала. На об­
личчі гостя чіткіше проступило: «Поросяка». Він
ввічливо притулив пляшку вина, яку грів у ру­
ці, в кутку біля ніжки кухонного столу. При цьо­
му, очевидно, зауважив у тому кутку трохи сміт­
тя, бо розігнувся дещо швидше, ніж того вимага­
ла ввічливість.
Мосина Миколаївна, яка втратила свою про­
фесійну зверхність, як тільки гість із фірми
«Сєрий-сервіс» оголив її, відчинивши її кухню,
вже була готова сказати те, чого казати не мала б,
але її врятувало сердите бурчання, увінчане
примхливим пробульком. Долинуло воно з її шлун­
ка, в який за цей день не було вкинуто ще нічо­
го. Клон Клонович спробував було заспівати про
дивовижну приправу карі, але які там співи, коли
господарка квартири, безсило опустившись на та­
буретку, навіть не робила вигляду, що слухає.
Мосина Миколаївна думала про своє. В мізки
чомусь упхалися засушені шкоринки апельси­
нів і кизилові кісточки, з яких вона вже рік зби­
ралася зробити лікувальний відвар за старовин­
ним трипільським рецептом, почерпнутим із не­
вичерпного рецептурного джерела — львівської
газети «Чєрніговськая бабушка». А в другі мізки
влізли немиті через відсутність чоловіка й ді­
тей (а отже, нагальної потреби) тарілки. А тоді в го­
лову вдарив доведений до критичного стану батон,
який брався до чаю, потім годився на котлети чи
сухарики, потім — пташечкам, а тепер на нього
сяде хіба що пташечка-самовбивця…
— Ви б… Ми б… — замаячив Клон Клонович
на фоні синьої стіни, як тінь забутого предка.
— Знаєте що… Ідіть собі геть, — великодушно
відпустила його Мосина Миколаївна.
— К… — розгубився гість.
— Забирайтеся, — пояснила господарка.
— Але ж… Але ж послухайте, — пригрозив гість
розпачливим голосом, — фірма не повертає гро­
шей за невикористані продукти! Подумайте. Я ж…
Мене ж… Так добре проварили, із додаванням спе­
цій, часнику… Ось відкуштуйте! І він вправним ексгібіціоністським рухом заго­
лив свою лівицю до ліктя.
— Послухайте, ви що, хворий? — звела на ньо­
го Мосина Миколаївна втомлені очі.
— Я смачний, — запевнив гість. — Я ж… Ме­
не ж уже зварили!..
Вигляд у Клона Клоновича був такий нещас­
ний, усвідомлення своєї непотрібності й зайвос­
ті витиснуло з його очей стільки рідини, схожої
на сік, який пускає свіжозварене м’ясо, в голо­
сі було стільки жалю та благання, що серце Моси­
ни Миколаївни болісно стиснулось. Хіба ж винен
цей сердега, що його зварено, — на її, між іншим,
необачне замовлення?.. Хіба ж винен він, що во­
на чудова господиня, але демонструвати це їй про­
сто нікому?.. Хіба ж винні істоти, вкинуті в це бут­
тя, в тому, що воно — страждання?..
— Подайте вино, — кволо мовила психіатреса.
Зрештою, їй сьогодні тридцять сім. Зрештою,
гроші за обід сплачено. Зрештою, не пропадати ж
продуктові…

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.