Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

ПЕРЕДМОВА ДО РОЗДІЛУ «ДВІ СИЛИ»

Минуло вже кілька місяців із того часу, як з’явилася
надзвичайно сумна стаття ображеної просвіти2. Ця талано­
вита елегія несподівано для самої себе відограла, так би
мовити, світову ролю: її охристили зовсім інтернаціональ­
ним ім’ям, саме тим, що його вимовляють — сахиз Ьеііі.
Тільки цим і можна пояснити її успішну конкуренцію з
працею Айнштайна: як і «принцип відносности», вона викли­
кала з приводу себе цілу літературу. Навіть ми, смиренні
«олімпійці», присвятили їй зошит на чотири аркуші, назвав­
ши його, за Сенкевичем, «Камо грядеши». В цій брошурі,
до речі, нами зроблено було одну зі спроб систематизува­
ти декілька думок про сьогоднішню мистецьку ситуацію.
Але як же реагували на просвітянський виступ наші лі­
тературні «масовики»?
Що ж — і вони найшли за потрібне відгукнутись, але…
тут підскочило традиційне «але». Висловлюючись м’яко, всі
їхні виступи були трохи туманні… порівнюючи з петер­
бурзькими осінніми туманами, і трохи короткозорі… по­
рівнюючи з доброю курячою сліпотою. Єдина ясна думка,
що в’їдливо стежила за читачем, була така:
— Хвильовий і «праві кола» не хочуть пускати в літе­
ратуру робітничо-селянську молодь, бо не довіряють їй, бо
зневажають її.
Коли б справа йшла тільки про цей симпатичний за­
кид, ми не брались би знову за перо, а просто післали б
своїх шановних опонентів в одвертий лист Анатоля Фран-
са, адресований до «Почесного легіону» з приводу «Моніки
Лерб’є», і саме в це місце:
143 — «В інтересах ваших ми просимо вас не робити того,
що вам робити не слід. Утримайтесь від суду, який неви­
мовно вище стоїть за вашу компетенцію».
Але справа лежить глибше, і тому ми беремо на себе
труд систематизувати ще декілька думок.
Перш за все, звернім увагу на те пікантне явище, що
його ми спостерігали, стежачи за виступами наших опо­
нентів. Цікаво, ретельно вишукуючи прихильників «олім­
пійських» тез серед молодої української інтелігенції, вони
на протязі кількох місяців жодного разу не озирнулись і не
поцікавились, хто ж за ними йде, хто ж їм симпатизує?
Малодосвідчений читач весь час був під таким вражінням,
що за нами тягнуться «праві кола», а за літературними
«масовиками» — найсправжніша, кристально-чиста робітни­
чо-селянська молодь. Отже, настав уже час покінчити з ці­
єю солодкою ілюзією.
Скажемо так: хай гартовансько-плужанські маси заче­
кають хвилинку, а зараз ми зупинимось на українській ін­
телігенції.
Припустім на один момент, що Зеров, Филипович та
Могилянський являються в нашій літературі найправіши-
ми елементами суспільства (ми кажемо суспільства, бо
справа йде не про мистецькі форми, а про ідеологію). При­
пустім, що сьогоднішній Рильський3, який, на наш погляд,
серед сьогоднішніх пролетарських поетів маячить світлою
ідеологічною плямою, припустім, що він є шляхтич, який
продовжує народницькі традиції свого славетного батька
Тадея. Припустім, нарешті, що всі ці українські інтеліген­
ти цілком підтримують «Олімп».
Але подивимось тоді, чи не підтримує хто й наших
архи-революціонерів і саме з кіл цієї ж таки української
інтелігенції, так чи інакше зв’язаної з культурними тради­
ціями минулого.
Тут ми підійшли до надто делікатного моменту: саме
тут ми мусимо голосно назвати ті прізвища, що їх дипло­
матично обминає в дискусії «масова» література.
Але кого ж ми маємо на увазі? — Не будемо критись:
144
— Ми говоримо про Загула, про Терещенка, про Яро­
шенка, про Савченка4 і т. д. Очевидно, ніхто не буде сумні­
ватись, що сьогоднішній плужанин Загул належить до так
званих попутників. Ніхто, очевидно, і не подумає, що Те-
рещенко, автор «печалі й ніжности», належить до робітни­
чо-селянського молодняка. Але й нікого не візьме сумнів,
що всі вони, наперекір «Олімпу», підтримують масовізм.
Правда, тут наші супротивники мусять використати
свій останній козир за назвою диференціяція, мовляв, Сав-
ченко так «диференціювався», що його ні в якому разі не
можна поєднати з правим крилом.
Припустім. Припустім, нарещті, що всі вони архи-ліві,
що всі вони до безумства закохані в пролетарську літера­
туру. Але, сказавши «а», треба сказати й «б». Треба дока­
зати цю «теорему».
— Нумо, докажіть! З цілковитим задоволенням не
тільки послухаємо, а й повіримо. Бож той факт, що вони
підтримують так звану «масову» літературу в лапках, для
нас тільки порожній звук, бож ця «теорія» стоїть під
доброю сотнею величезних знаків запитання.
Чи, може, є якісь інші докази?
їх, звичайно, нема. Диференціяція, зі слів відповідної
резолюції ЦК РКП, проходить прискореним темпом. Але
вона в однаковій мірі стосується всіх кіл молодої українсь­
кої інтелігенції, і в однаковій мірі тягне її на наш бік, в
однаковій мірі одштовхує її від староукраїнського осередку.
Бож і справді:
— Чим відрізняється група Зерова від Загула та інших?
Перш за все, більшою культурністю. Подруге, своїм
поважним, серйозним відношенням як до історичного мо­
менту, так і до молодого суспільства, так і, нарешті, до
самої себе. Тільки недалекі крикуни та нечесні люди мо­
жуть вигукувати, що Филипович, припустім, належить до
найправіших кіл. Ми певні, що 99% із них не читали праць
того ж Зерова… як і взагалі нічого не читають. Хіба ми не
чуємо завжди:
— Зеров — формаліст! Зеров не визнає клясової літе­
ратури.
145 Чуємо.
Але ми знаємо й те, що ні один із цих «критиків» не
взяв на себе труда перечитати хоч би те ж «Нове письмен­
ство», в якому б він побачив Зерова-соціолога, в якому да­
но такі убійчі характеристики плеяді поміщицьких пись­
менників.
Все це так, нарешті, кажуть нам, але не в той бік гне
його соціологія. Де його погляд на нашу революцію?
Прошу:
— «Революція відкрила широкі перспективи україн­
ському культурному розвиткові. Після 1917 року не
вдалася ні одна спроба загнати його в тісніші межі. І
тепер, коли гасло українізації звучить повним звуком,
нові суспільні сили, покликані ліквідацією старого
ладу до загального проводу, мусять і нашу культур­
ну творчість поставити в нормальні умови»-
Це — з останньої статті Зерова, і це — теж із неї:
— «Де й коли я або Могилянський, або Филипович
виявили ворожнечу до пролетарських письменників?
Нікому з нас закидувана нам не раз «клясова воро­
жість» не заважала захоплюватись, скажемо, промо­
вами Бебеля або «Віденськими шукачами золота» П.
Ампа. Розуміється, сповідатися, божитися і бити се­
бе в груди, щоб запевнити тов. Кияницю, ніхто з нас
не буде. Може вірити, може не вірити. Але коли він
хоче закинути нам упереджену злобу й ворожість до
пролетарського мистецтва, то мусить свої твер­
дження обставити доказами».
Курсив Зерова. От вам відношення не тільки до нашої
революції, але й до пролетарської творчости… А коли вам
і цього мало, то дозвольте «відкрити Америку»:
— Щоб показати свої симпатії, для цього зовсім не
треба губити почуття своєї людської гідности. Це — по-
перше. Подруге, той, хто дуже поспішає, може скоро «за­
хекатись», як говорить герой Кулішевої п’єси… і, головне,
він обов’язково наробить багато неприємностей і для себе,і
для інших. І потім не треба забувати, що Зеров не тільки
146
тут одрекомендовується. Хіба його стаття, припустім, про
Сосюру не є тому яскравим доказом? І коли вона різнить­
ся чим (ідеологічно) від подібної статті (про того ж Сосю­
ру) «масовика» Савченка, то відсутністю згаданої нами «за-
хеканости». Для наших письменників не треба комплімен­
тів, вони потребують серйозної товариської поради, і тіль­
ки.
Так стоїть справа з Зеровим. Візьміть другу паралель:
у той час, як Филипович поступово і природно доходить
до ідеологічно й художньо витриманої збірки «Простір»,
видаючи Ґрунтовні розвідки про Л. Українку та Франка, у
цей час товариш Загул, прекрасний колись поет, за неща­
сливим прикладом Купріна, який переробив свій «Поєди­
нок», підфарбовує свої колишні вірші… і зовсім не на ко­
ристь новому суспільству, бо після переробки вони втрати­
ли велику частину своєї художньої цінности, а відціля і
значний контингент своїх читачів. Питаємо: кому це потріб­
но? Робітникам, селянам чи революції? Бож у першій ре­
дакції ми на них дивились, як на історичний документ, а
тепер ми дивимось, як на звичайну халтуру. Очевидно, вті­
шатись із цього буде сам тов. Пилипенко.
Або візьміть того поета, що подавав колись надії і, що
звали його Ярошенком. Хто ж він тепер? «Царинник Ми-
на з України». Навіть автор «Цень-Цаню» дійшов до ви­
робничих віршів, які потрібні тільки Держвидаву.
Всі ці факти говорять, —і дуже красномовно, — що та
частина української інтелігенції, яка підтримує пилипенків-
ський масовізм, ніколи не грішила на справжню лівизну.
Може вона й хотіла взяти такий «гріх» на себе, але це не­
стримне бажання призвело її до… халтури. З другого боку,
вона трохи «захекалась». Так що нашим «масовикам» по­
хвалятись найлівішими колами української інтелігенції зов­
сім не доводиться. Найменша спроба виявити дійсний стан
речей одразу ж розкриває перед нами «всі карти». Мало
того, вона несподівано інформує нас і в тому, що й такі
«праві», як Меженко5, по суті підтримують напостизм. Візь­
міть його промову на київському диспуті. Хіба він у ній не
147 договорився до ліквідації мистецтва? Правда, ми тут має­
мо справу з ліквідатором іншого гатунку, бо Пилипенко,
здається, оперу не вважає за «мумію». Але для нас зовсім
не важно, з якої точки вони йдуть до однієї цілі. Плужа-
нин мандрує до «катафальку» з нерозуміння законів ми­
стецтва, а добрий колись музагетівський критик — з «при-
сищенности».
Отже в особі Меженка масовізм придбав собі і «право­
го».
А хіба сильний громадський діяч Ол. Дорошкевич, ви­
словлюючись образно, не запропонував уже Пилипенкові
свою широку ерудицію і послуги теоретика на місце дитя­
чого «лепету» щупаків6? Бож коли ми всюди підтримуємо
цю корисну для радянської республіки людину, то це зов­
сім не значить, що ця людина мусить підтримувати наші
погляди на мистецтво.
Таким чином, ми бачимо, як активна молода українсь­
ка інтелігенція, з причин диференціяції, відійшла від того
ізольованого пункту, що над ним маячіла вивіска: «праві».
Звичайно, вона й надалі має тенденцію гуртуватись до
певної міри окремо, але вже тепер її світогляд буде визна­
чатись у великій мірі ідеологічним станом тих «нових су­
спільних сил», що їх, зі слів Зерова, «покликано ліквідаці­
єю старого ладу».
І коли тепер ми підійдемо до літератури, то треба ска­
зати це:
— Оскільки серед «нових сил» у галузі мистецтва намі­
тився поділ на два табори, остільки, природно, і вона, ін­
телігенція, активно ставиться до цієї боротьби, остільки й
вона підтримує тих чи інших.
Отже, вияснивши природу цих двох сил, ми таким чи­
ном і вияснимо, хто із цієї інтелігенції відограє позитивну,
а хто негативну ролю. Дана коротенька розвідка й допо­
може нам зрозуміти, що поняття терміну «найправіші ко­
ла», в силу складних громадських процесів, утратило свою
колишню ясність і відповідно ускладнилось. Ми сподіва­
ємось також, що нам, кінець-кінцем, удасться доказати, як
148
легковажно ставляться наші опоненти до нашого майбут­
нього, раз-у-раз жонглюючи цим терміном.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.