Минуло вже кілька місяців із того часу, як з’явилася
надзвичайно сумна стаття ображеної просвіти2. Ця талано
вита елегія несподівано для самої себе відограла, так би
мовити, світову ролю: її охристили зовсім інтернаціональ
ним ім’ям, саме тим, що його вимовляють — сахиз Ьеііі.
Тільки цим і можна пояснити її успішну конкуренцію з
працею Айнштайна: як і «принцип відносности», вона викли
кала з приводу себе цілу літературу. Навіть ми, смиренні
«олімпійці», присвятили їй зошит на чотири аркуші, назвав
ши його, за Сенкевичем, «Камо грядеши». В цій брошурі,
до речі, нами зроблено було одну зі спроб систематизува
ти декілька думок про сьогоднішню мистецьку ситуацію.
Але як же реагували на просвітянський виступ наші лі
тературні «масовики»?
Що ж — і вони найшли за потрібне відгукнутись, але…
тут підскочило традиційне «але». Висловлюючись м’яко, всі
їхні виступи були трохи туманні… порівнюючи з петер
бурзькими осінніми туманами, і трохи короткозорі… по
рівнюючи з доброю курячою сліпотою. Єдина ясна думка,
що в’їдливо стежила за читачем, була така:
— Хвильовий і «праві кола» не хочуть пускати в літе
ратуру робітничо-селянську молодь, бо не довіряють їй, бо
зневажають її.
Коли б справа йшла тільки про цей симпатичний за
кид, ми не брались би знову за перо, а просто післали б
своїх шановних опонентів в одвертий лист Анатоля Фран-
са, адресований до «Почесного легіону» з приводу «Моніки
Лерб’є», і саме в це місце:
143 — «В інтересах ваших ми просимо вас не робити того,
що вам робити не слід. Утримайтесь від суду, який неви
мовно вище стоїть за вашу компетенцію».
Але справа лежить глибше, і тому ми беремо на себе
труд систематизувати ще декілька думок.
Перш за все, звернім увагу на те пікантне явище, що
його ми спостерігали, стежачи за виступами наших опо
нентів. Цікаво, ретельно вишукуючи прихильників «олім
пійських» тез серед молодої української інтелігенції, вони
на протязі кількох місяців жодного разу не озирнулись і не
поцікавились, хто ж за ними йде, хто ж їм симпатизує?
Малодосвідчений читач весь час був під таким вражінням,
що за нами тягнуться «праві кола», а за літературними
«масовиками» — найсправжніша, кристально-чиста робітни
чо-селянська молодь. Отже, настав уже час покінчити з ці
єю солодкою ілюзією.
Скажемо так: хай гартовансько-плужанські маси заче
кають хвилинку, а зараз ми зупинимось на українській ін
телігенції.
Припустім на один момент, що Зеров, Филипович та
Могилянський являються в нашій літературі найправіши-
ми елементами суспільства (ми кажемо суспільства, бо
справа йде не про мистецькі форми, а про ідеологію). При
пустім, що сьогоднішній Рильський3, який, на наш погляд,
серед сьогоднішніх пролетарських поетів маячить світлою
ідеологічною плямою, припустім, що він є шляхтич, який
продовжує народницькі традиції свого славетного батька
Тадея. Припустім, нарешті, що всі ці українські інтеліген
ти цілком підтримують «Олімп».
Але подивимось тоді, чи не підтримує хто й наших
архи-революціонерів і саме з кіл цієї ж таки української
інтелігенції, так чи інакше зв’язаної з культурними тради
ціями минулого.
Тут ми підійшли до надто делікатного моменту: саме
тут ми мусимо голосно назвати ті прізвища, що їх дипло
матично обминає в дискусії «масова» література.
Але кого ж ми маємо на увазі? — Не будемо критись:
144
— Ми говоримо про Загула, про Терещенка, про Яро
шенка, про Савченка4 і т. д. Очевидно, ніхто не буде сумні
ватись, що сьогоднішній плужанин Загул належить до так
званих попутників. Ніхто, очевидно, і не подумає, що Те-
рещенко, автор «печалі й ніжности», належить до робітни
чо-селянського молодняка. Але й нікого не візьме сумнів,
що всі вони, наперекір «Олімпу», підтримують масовізм.
Правда, тут наші супротивники мусять використати
свій останній козир за назвою диференціяція, мовляв, Сав-
ченко так «диференціювався», що його ні в якому разі не
можна поєднати з правим крилом.
Припустім. Припустім, нарещті, що всі вони архи-ліві,
що всі вони до безумства закохані в пролетарську літера
туру. Але, сказавши «а», треба сказати й «б». Треба дока
зати цю «теорему».
— Нумо, докажіть! З цілковитим задоволенням не
тільки послухаємо, а й повіримо. Бож той факт, що вони
підтримують так звану «масову» літературу в лапках, для
нас тільки порожній звук, бож ця «теорія» стоїть під
доброю сотнею величезних знаків запитання.
Чи, може, є якісь інші докази?
їх, звичайно, нема. Диференціяція, зі слів відповідної
резолюції ЦК РКП, проходить прискореним темпом. Але
вона в однаковій мірі стосується всіх кіл молодої українсь
кої інтелігенції, і в однаковій мірі тягне її на наш бік, в
однаковій мірі одштовхує її від староукраїнського осередку.
Бож і справді:
— Чим відрізняється група Зерова від Загула та інших?
Перш за все, більшою культурністю. Подруге, своїм
поважним, серйозним відношенням як до історичного мо
менту, так і до молодого суспільства, так і, нарешті, до
самої себе. Тільки недалекі крикуни та нечесні люди мо
жуть вигукувати, що Филипович, припустім, належить до
найправіших кіл. Ми певні, що 99% із них не читали праць
того ж Зерова… як і взагалі нічого не читають. Хіба ми не
чуємо завжди:
— Зеров — формаліст! Зеров не визнає клясової літе
ратури.
145 Чуємо.
Але ми знаємо й те, що ні один із цих «критиків» не
взяв на себе труда перечитати хоч би те ж «Нове письмен
ство», в якому б він побачив Зерова-соціолога, в якому да
но такі убійчі характеристики плеяді поміщицьких пись
менників.
Все це так, нарешті, кажуть нам, але не в той бік гне
його соціологія. Де його погляд на нашу революцію?
Прошу:
— «Революція відкрила широкі перспективи україн
ському культурному розвиткові. Після 1917 року не
вдалася ні одна спроба загнати його в тісніші межі. І
тепер, коли гасло українізації звучить повним звуком,
нові суспільні сили, покликані ліквідацією старого
ладу до загального проводу, мусять і нашу культур
ну творчість поставити в нормальні умови»-
Це — з останньої статті Зерова, і це — теж із неї:
— «Де й коли я або Могилянський, або Филипович
виявили ворожнечу до пролетарських письменників?
Нікому з нас закидувана нам не раз «клясова воро
жість» не заважала захоплюватись, скажемо, промо
вами Бебеля або «Віденськими шукачами золота» П.
Ампа. Розуміється, сповідатися, божитися і бити се
бе в груди, щоб запевнити тов. Кияницю, ніхто з нас
не буде. Може вірити, може не вірити. Але коли він
хоче закинути нам упереджену злобу й ворожість до
пролетарського мистецтва, то мусить свої твер
дження обставити доказами».
Курсив Зерова. От вам відношення не тільки до нашої
революції, але й до пролетарської творчости… А коли вам
і цього мало, то дозвольте «відкрити Америку»:
— Щоб показати свої симпатії, для цього зовсім не
треба губити почуття своєї людської гідности. Це — по-
перше. Подруге, той, хто дуже поспішає, може скоро «за
хекатись», як говорить герой Кулішевої п’єси… і, головне,
він обов’язково наробить багато неприємностей і для себе,і
для інших. І потім не треба забувати, що Зеров не тільки
146
тут одрекомендовується. Хіба його стаття, припустім, про
Сосюру не є тому яскравим доказом? І коли вона різнить
ся чим (ідеологічно) від подібної статті (про того ж Сосю
ру) «масовика» Савченка, то відсутністю згаданої нами «за-
хеканости». Для наших письменників не треба комплімен
тів, вони потребують серйозної товариської поради, і тіль
ки.
Так стоїть справа з Зеровим. Візьміть другу паралель:
у той час, як Филипович поступово і природно доходить
до ідеологічно й художньо витриманої збірки «Простір»,
видаючи Ґрунтовні розвідки про Л. Українку та Франка, у
цей час товариш Загул, прекрасний колись поет, за неща
сливим прикладом Купріна, який переробив свій «Поєди
нок», підфарбовує свої колишні вірші… і зовсім не на ко
ристь новому суспільству, бо після переробки вони втрати
ли велику частину своєї художньої цінности, а відціля і
значний контингент своїх читачів. Питаємо: кому це потріб
но? Робітникам, селянам чи революції? Бож у першій ре
дакції ми на них дивились, як на історичний документ, а
тепер ми дивимось, як на звичайну халтуру. Очевидно, вті
шатись із цього буде сам тов. Пилипенко.
Або візьміть того поета, що подавав колись надії і, що
звали його Ярошенком. Хто ж він тепер? «Царинник Ми-
на з України». Навіть автор «Цень-Цаню» дійшов до ви
робничих віршів, які потрібні тільки Держвидаву.
Всі ці факти говорять, —і дуже красномовно, — що та
частина української інтелігенції, яка підтримує пилипенків-
ський масовізм, ніколи не грішила на справжню лівизну.
Може вона й хотіла взяти такий «гріх» на себе, але це не
стримне бажання призвело її до… халтури. З другого боку,
вона трохи «захекалась». Так що нашим «масовикам» по
хвалятись найлівішими колами української інтелігенції зов
сім не доводиться. Найменша спроба виявити дійсний стан
речей одразу ж розкриває перед нами «всі карти». Мало
того, вона несподівано інформує нас і в тому, що й такі
«праві», як Меженко5, по суті підтримують напостизм. Візь
міть його промову на київському диспуті. Хіба він у ній не
147 договорився до ліквідації мистецтва? Правда, ми тут має
мо справу з ліквідатором іншого гатунку, бо Пилипенко,
здається, оперу не вважає за «мумію». Але для нас зовсім
не важно, з якої точки вони йдуть до однієї цілі. Плужа-
нин мандрує до «катафальку» з нерозуміння законів ми
стецтва, а добрий колись музагетівський критик — з «при-
сищенности».
Отже в особі Меженка масовізм придбав собі і «право
го».
А хіба сильний громадський діяч Ол. Дорошкевич, ви
словлюючись образно, не запропонував уже Пилипенкові
свою широку ерудицію і послуги теоретика на місце дитя
чого «лепету» щупаків6? Бож коли ми всюди підтримуємо
цю корисну для радянської республіки людину, то це зов
сім не значить, що ця людина мусить підтримувати наші
погляди на мистецтво.
Таким чином, ми бачимо, як активна молода українсь
ка інтелігенція, з причин диференціяції, відійшла від того
ізольованого пункту, що над ним маячіла вивіска: «праві».
Звичайно, вона й надалі має тенденцію гуртуватись до
певної міри окремо, але вже тепер її світогляд буде визна
чатись у великій мірі ідеологічним станом тих «нових су
спільних сил», що їх, зі слів Зерова, «покликано ліквідаці
єю старого ладу».
І коли тепер ми підійдемо до літератури, то треба ска
зати це:
— Оскільки серед «нових сил» у галузі мистецтва намі
тився поділ на два табори, остільки, природно, і вона, ін
телігенція, активно ставиться до цієї боротьби, остільки й
вона підтримує тих чи інших.
Отже, вияснивши природу цих двох сил, ми таким чи
ном і вияснимо, хто із цієї інтелігенції відограє позитивну,
а хто негативну ролю. Дана коротенька розвідка й допо
може нам зрозуміти, що поняття терміну «найправіші ко
ла», в силу складних громадських процесів, утратило свою
колишню ясність і відповідно ускладнилось. Ми сподіва
ємось також, що нам, кінець-кінцем, удасться доказати, як
148
легковажно ставляться наші опоненти до нашого майбут
нього, раз-у-раз жонглюючи цим терміном.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Наступна: ДВІ СИЛИ