Завдання дослідника-марксиста —
взяти на облік усі особливості розвит
ку, все складне взаємне переплетіння
дісвих осіб і впливів.
«З абетки комунізму»
Ми вже казали, що тов. Пилипенко, сповідаючи вуль
гарний марксизм у мистецтві, об’єктивно творить волю во
рожої собі соціяльної групи. Ми підкреслюємо «об’єктив
но», бож смішно припускати, щоб людина сама собі хоті
ла зла, бо інакше абсурдно було б переносити питання са
ме в таку площину: ми маємо справу не з випадковим гро
мадянином, а з одним із видатних комуністів.
Але відкіля цей вульгарний марксизм?
Він, безперечно, витікає з основної помилки лідера ма-
совізму:
— Тов. Пилипенко вважає, і без усяких застережень,
що наше селянство є потенціяльнии пролетаріят.
Хто з нас не чув од нього цієї формули? Скільки разів
подано було її на плужанських вечорницях! Якою чудовою
симфонією звучала вона кілька років!
Діялектика є революційний нерв марксизму і в той же
час є логіка протиріч. «Все тече», як казав стародавній філо
соф Геракліт. До руху, коли річ буває в процесі становлен
ня, треба прикладати формулу: «або так, або ні». Селян
ство в умовах буржуазної державности в своїй незамож
ницькій частині є, безперечно, потенціяльнии пролетаріят,
167 цебто воно, не будучи пролетарською клясою, має тенден
ції зробитись нею.
А чи можна цю формулу прикласти й без усяких засте
режень до всього селянства й до того ж в умовах нової
економічної політики?
Оскільки ми вступили в фазу «непу», оскільки ми не
ставимо перед собою завдань великого капіталу — експлу
атувати й, нарешті, спролетаризувати цю дрібно-буржуаз
ну прослойку, остільки ми даємо широкий простір для
розвитку цієї ж таки дрібної буржуазії. Іншими словами:
— Ми не тільки не розоряємо маленького хазяйчика,
навпаки — дбаємо, щоб, він, якомога безболізно пережив
період накопління багатств.
Отже, говорити в даних конкретних умовах про селян
ство, як про потенціяльний пролетаріят, доводиться дуже й
дуже обережно. У всякому разі куркуля треба завжди виділя
ти й відносити до потенціяльного буржуа.
І коли тов. Пилипенко не хоче цього робити, то він
тим самим приймає вульгарний марксизм. В цьому й «за
рито собаку».
Проте ми гадаємо, що й доводи другого прихильника
масовізму мають те ж саме коріння. Ми говоримо про
одного з видатніших українських громадських діячів.
В 6—7 числі журналу «Життя й революція» вміщено
було дискусійну статтю за назвою «Ще слово про Европу».
Автор її тов. Ол. Дорошкевич. По суті — це перший ви
ступ серед наших опонентів, що на нього, коли б ми й хо
тіли, то не мали права відповідати з жартівливим тоном.
Дорошкевич підійшов до поданих нами думок цілком сер
йозно, як і належить поважній людині.
Але чи погоджуємось ми з його корективами?
Звичайно,ні! Більше того, його статтю ми розцінюємо,
як найсильніший удар по наших засадах.
Отже, поспішаймо викрити помилки нашого поважно
го опонента. Хай пробачить нас тов. Дорошкевич, але ми
завжди були тієї думки, що відомий афоризм — «еггаге пи-
тапит Є5І» можна прикласти до кожної людини, а, зокре
ма, і до нього.
168
Статтю свого супротивника ми розбиваємо на дві ча
стини. Перша — це та, де він цілком погоджується з нами,
і до речі, зовсім не по заслузі вихваляє Хвильового ( не
скажи Хвильовий того, що сказав — сказав би хтось ін-
ш
ий), це та частина, де він розбирає нас, як «обличите-
лів», просвіти. В другій частині статті наш опонент сам бе
ре на себе ролю «обличителя»… але вже нашого роман
тизму, нашої неспроможности накреслити дальші шляхи
розвитку української літератури. Так чорним по білому й
написано:
— «Усі його (Хвильового) заклики до психологіч
но-художнього та інтелектуального прийняття Евро-
пи я вважаю лише за ліричний рефрен».
Звичайно, було б великою помилкою гадати, що ми
намагаємось одрапортувати за Цезарем: «Прийшов, поба
чив, переміг!» Коли вже притягувати історію, то ми ско
ріш уподобляємо себе Катонові Старшому, який усі свої
промови кінчав цим знаменитим:
— «Треба обов’язково зруйнувати Картагену».
Але не зайвим буде й з’ясувати в якій мірі наші закли
ки були «лише ліричним рефреном» і чи то й справді вся
наша патетика була свідком нашого ж таки нерозуміння Ев-
ропи, поданої антитезою до позадництва.
Тепер, коли просвіту на деякий час і до певної міри де
зорганізовано, — тепер ми не боїмося визнати, що перша
фаза боротьби характеризувалась, висловлюючись термі
ном Семенка, наголосом на деструктивний момент.
Що це значить?
Це значить, що всю нашу увагу було сконцентровано
на емоціяльному боці справи. Нові ідеали, які виступають
проти старих і до того досить таки дискредитованих, му
сять на перших порах не стільки впливати на інтелект,
скільки на емоцію. Така тактика всякої боротьби. Відціля,
і тільки відціля, і пішла наша нестримна й, на перший по
гляд, наївна лірика.
Але чи значить це, що й від усієї нашої установки «од-
гонить тим же етичним критерієм»?
169 Не думаємо. Справа тут трохи простіша: тов. Дорош-
кевич наш тактичний прийом прийняв за «чисту монету»,
його збентежила патетика, яка, коли її взяти в абстракції,
являється по суті плодом недозрілого розуму. «Масовий»
критик, вихований на уманських спрощеннях, побачив у
нашій установці найсправжнішого чорта з ідеалістичного
пекла, а київський ерудит не повірив нашій силі й захви
лювався, що ми, мовляв, загубили соціяльний критерій. Бо
і справді:
— Та дівчинка, яка виступала на київському диспуті,
одверто рекомендує Хвильового, як агітатора за «Европу в
лакових ботиках».
— А Дорошкевич? Хіба він не приховав такої
рекомендації між рядків своєї статті?
Отже, дозвольте сказати:
— Переказувати своїми словами елементарний матері-
ялізм — заняття не завжди й не зовсім цікаве. Хіба не кра
ще було б коли б одні, як от «масові» критики, взяли й пере
читали абетку комунізму, а другі, як от Дорошкевич, пові
рили нам на слово, на їйбогу, що ми сяк-так, а все таки ро
зуміємось у марксизмі.
А втім, — «нет худа без добра», як говорить російська
революційна література, що її радить нам згадувати наш
опонент (до речі: це зовсім жарт). Дуже цікавим парадок
сом прозвучала колись відповідь придуркуватого Кіндер-
мана: «із комуністичної літератури я читав Достоєвського
й Толстого». Не тільки наші супротивники, але й не всі
прихильники поданих нами тез як слід уявляють собі, з
яким вантажем підуть вони організовувати молоде мистец
тво на тих ділянках, де переможено просвіту. Отже, з від
повіддю одному з наших опонентів стикається початок
дальшої, так би мовити конструктивної, фази боротьби.
Що ж таке ця психологічна Европа, яка так лякає
Дорошкевича?
Мистецтво є не тільки метода пізнання життя, але й —
в іншому пляні — ідеологічна надбудова. Таким чином,
оскільки ми маємо справу з мистецтвом, остільки й торка
ємось схеми марксистських надбудов. Іншими словами:
170
— Коли ми, припустім, беремо Ніцше, його «Мог§еп-
гбіЬе» і зустрічаємо такий рядок із ригведи: «єсть багато
вранішніх зір, які ще не світили», то, щоб вияснити сенс
присутности в цій книзі індійського гімну, нам доведеться
увійти в лябіринт факторів, які розташувались за триде
в’ять земель від свого економічного базису.
Ми нарочито навели такий «плутаний» приклад, що
би сказати:
— «Олімп» цілком розуміє плужанських писарів, які
ніяк не втямлють, де загубила кінці так звана психологіч
на Европа.
Історичний матеріялізм, як відомо, ніколи не відхиляє
психологічного фактору. Навпаки, він припускає його дію,
вважає її за цілком нормальне явище в громадському жит
ті. Так що саме це слово «психологія» не таке вже страш
не, особливо тоді, коли боязкі люди будуть частіш розгор
тати абетку комунізму:
— Відтіля вони узнають, що цей загадковий і непри
ступний їм фактор є не що інше, як жива людина, з її ми
слями, з її волею, з її хистами.
Таким чином, залишається ще притягти елементарну
логіку й силогізувати приблизно так:
— Коли психологічний чинник діє в громадському
житті, а жива людина ідентична цьому факторові, то, оче
видно, історію робить не тільки економіка, але й живі лю
ди.
Ми хочемо сказати те, що говорив Енгельс:
«Політичний, правовий, філософський, літера
турний, художній розвиток і т. д. беруть в основу
економічний базис. Але вони впливають один на од
ного й на економічний базис».
Проте які ж це живі люди? Як ми конкретніш розшифру
ємо цей термін?
Двигуном історії є, як відомо, так званий «змінний сто
сунок» — людина-природа. Інакше кажучи, ми маємо спра
ву з боротьбою громадської людини проти природи. От
же, те живе творіння, що його ми ототожнюємо з психо
логічним фактором, і є по суті громадська людина.
171 І коли ми говоримо про психологічну категорію, яка
«виштовхує людськість із просвіти», то, очевидно, і маємо
на увазі якусь суспільну одиницю.
Ці елементарні засади про ролю людини в історії нам
потрібні для того, щоби запитати себе:
— Чи не дала Европа якогось типу творіння, яке — в
тій пропорції, що його наділяє так званий «змінний сто
сунок» і робить історію?
Ви питаєте, яка Европа? Беріть, яку хочете: «минулу —
сучасну, буржуазну — пролетарську, вічну — мінливу». Бо і
справді: Гамлети, Дон-Жуани чи то Тартюфи були в мину
лому, але вони є і в сучасному, були вони буржуазні, але
вони є і пролетарські, можете їх уважати «вічними», але
вони будуть і «мінливі». Таку кокетливу путь держить дія-
лектика, коли блукає в лябіринті надбудов.
Тут ми, нарешті, стикаємось з ідеалом громадської лю
дини, яка в своїй біологічній, ясніш психо-фізіологічній,
основі вдосконалювалась протягом багатьох віків / є влас
ністю всіх кляс.
В цьому сенсі ми нічого не маємо проти того, щоб
Леніна порівняти з Петром Великим: як той, так і другий
належали до одного типу громадської людини й саме іде
ального, що його нам дала Европа. І імператор римської
імперії Август, і мислитель буржуазії Вольтер, і пролетар
ський теоретик Маркс — всі вони в цьому сенсі подібні
один до одного.
Це зовсім не значить, що кожний з них, взятий в кон
кретному оточенні в конкретний час, буде міжклясовим
явищем. І той, і другий, і п’ятий служили своїй клясі. Але
поскільки їхня служба, піднімаючи культуру їхньої ж кля-
си, викликала розвиток нових сил, що характеризують по
няття прогресу, що мусіли прийти їм на зміну й часом бу
ли їхнім антиподом, остільки між Леніном і Петром Вели
ким можна поставити знак тотожности. І піп Лютер, і ро
бітничий ватажок Бебель належать до одного типу євро
пейської громадської людини. І той, і другий, і п’ятий, і де
сятий не відривались від своєї соціяльної бази, але всі во-
172
нИ
були двигунами історії у пропорції того ж таки «змінно
го стосунку». Стан їхнього інтелекту і вдачі дорівнювався
даному соціяльно-економічному й політичному ладу. Цей
клясичний тип ми мислимо в перманентній інтелектуаль
ній, вольовій і т. д. динаміці. Це та людина, що її зав
жди й до вінців збурено в своїй біологічній основі.
Це — європейський інтелігент у найкращому розумін
ні цього слова. Це, коли хочете — знайомий нам чорно
книжник із Вюртембергу, що показав нам грандіозну ци
вілізацію і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це
— доктор Фавст коли розуміти його, як допитливий
людський дух.
І зовсім помиляється Шпенґлер: він везе на катафаль-
ку не Фавста, а «третій стан», бо доктор із Вюртембергу
безсмертний, поки існують сильні, здорові люди.
— Ага… так от про що ви говорите! А чи нема, тут, у
вас, ідеалізму? — Подивимось:
Перша цитата з Мерінґа: «історичний матеріялізм
ніколи не відхиляє дії ідейних сил».
— Друга цитата з Плеханова: «велика людина
бачить далі інших і хоче сильніш інших. Вона — ге
рой. Не в тому сенсі, що вона начебто може зупини
ти чи то змінити хід речей, а в тому, що її діяль
ність являється свідомим і вільним виразником цієї
необхідної і позасвідомої ходи. В цьому її значіння;
в цьому її сила. Але — цс колосальне значіння,
страшна сила».
Саме ця страшна сила і є згаданий нами тип, і є психо
логічна Европа, що на неї ми мусимо орієнтуватись. Саме
вона й виведе наше молоде мистецтво на великий і раді
сний тракт до світової мети.
Соціялізм — це, з одного боку, теорія боротьби за
царство свободи, з другого — конкретний етап у боротьбі
людини з природою. Отже, треба подивитись на справу
ширше і глибше, і не думати, що тисячі кащенків, хоч би
й комуністичних, роблять епохальну справу, що вони «за
дадуть» тон гнилій територіяльній Европі, що витягнуть її
173 з болота, куди затягла її колись могутня і прекрасна, те
пер стара й безсила буржуазія.
Так стоїть справа з психологічною Европою, що до неї
антитезою є просвіта Гаркун-Задунайського:
— «Психологічна категорія є жива людина з мислями,
з волею, з хистами. Жива людина є громадська людина.
Клясичний тип громадської людини вироблено Заходом.
Як надбудова, він вплинув на економічний базис, на до
бробут февдалів і буржуазії. Він вплине й на добробут про-
летаріяту. Його соціяльний сенс у його широкій та глибо
кій активності. Отже, не можна мислити соціяльного кри
терій без психологічної Европи.
— І все?
— Ні, тепер дозвольте ще зупинитись на «просвіті».
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: ДВІ СИЛИ
Наступна: КУЛЬТУРНИЙ ЕПІГОНІЗМ