Якщо інтелектуальні моди XVIII століття з його ідеологією Просвітництва часом «грали» на користь російським монархам, надихаючи їх на побудову «регулярної», адміністративно уніфікованої держави зі скасованими регіональними відмінностями (наприклад, губернії замість козацьких полків), то вік XIX почав псувати їм життя поширенням націоналізму2 та ліберально-демократичних ідей. Через Харківський університет (заснований 1805 р.) з його німецькими викладачами на землі Слобідської України та Малоросії приходять ідеї романтичного націоналізму, створені німецьким філософом Гердером. Студенти й викладачі досліджують фольклор — традиції, пісні, побут. За тридцять років бурхливий розвиток історичних досліджень, етнографії та мовознавства приводить до усвідомлення того, що від Карпат до Дону проживає один селянський народ із виразною окремішністю мови й культури, відрізняючись і від поляків, і від великоросів. На Слобідській Україні та Наддніпрянщині у народній свідомості та уявленнях від XVI—XVII століть побутувала регіональна назва для своєї землі «Україна». У згаданих нами вітаннях могилянських студентів до Хмельницького «Україна» як позначення рідної землі посідала таке ж місце, як і книжне слово «Росія»: «тепер Україна чиста…» У фольклорі романтичні й переважно молоді дослідники з XIX ст. не почули офіційної назви «Малоросія». Знаючи походження і спосіб уживання цього слова, ми навряд чи здивуємося цьому факту. Книжний термін був чужим (а скоріш і просто невідомим) свідомості українського селянства.
Націоналізм — спосіб бачення світу через призму інтересів нації (етнічної або громадянської). Етнічна нація — людність спільного етнічного (кровного) походження, зі спільною мовою та культурою. Громадянська нація — спільнота громадян держави, незалежно від етнічного походження. Націоналізм в науці — нейтральне поняття; за конкрєтно-історичних обставин він може бути дуже різним за своїми проявами: ліберально-демократичним, консервативним, тоталітарним, ксенофобним (шовіністичним), поміркованим та екстремістським, державною ідеологією і рухом опору дискримінованої групи.
«Україна» в уявленні місцевих жителів і сусідів від XVI століття означала «країна козаків». До козацько-польських війн Україна «перебувала» на пониззі Дніпра. Після Хмельниччини вона розтеклася на всю Наддніпрянщину. Козак же в уявленнях селянства, його історичній пам’яті, легендах і традиціях домінував, будучи взірцем, як би ми сьогодні сказали, «національної вдачі». Народна пам’ять, «фольклорна історія» не здатна тримати в собі всю реальну історію краю й народу від найдавніших часів. XVI—XVII століття дали населенню Наддніпрянщини такий обсяг масштабних, життєво важливих і значущих подій (сама Руїна чого варта), що навіть якщо на той момент і побутували якісь перекази давньоруської доби, то свіжіші враження їх явно «вивели з обігу». Романтичні російські подорожні, натхнені популярною «Історією держави Російської» Карамзіна, на початку XIX століття мандрували до Малоросії, щоби побачити руїни князівських палаців та, можливо, почути билини, — але вже навіть руїн і не побачили, а місцеві мужики співали лише про «козаків і ляхів». «Печенігів уже ніхто не пам’ятає…» З того часу молодий український національний рух цілком піддався козаччині, бо використання для національного окреслення саме Русі потребувало глибших знань і «мертвих» літописних джерел. Як рух демократичний, український націоналізм мав уживати щодо селянства зрозумілі звертання. Козаки ж, потенційно волелюбні й незалежні, були «живі» й фактично жили довкола. Тому перша українська таємна організація «Братство святих Кирила і Мефодія» (1845) зафіксувала у своїх документах таке поняття, як «український народ». З того часу «малоросійство» стало означенням форми провінційної несвідомості, невігластва та конформізму українців.
Іншим, не менш (якщо не більш) важливим чинником відмови від «руськості» стало те, що не можна «представнику широких мас» швидко й зрозуміло викласти всю ту історію Русі й «руськості», яку я виклав шановному читачеві на попередніх сторінках, з усіма цими тлумаченнями, перекладами, використанням у тому столітті або в іншому, там або тут. Якщо вважати ці пояснення необхідними, щоб уторопати, чому ми — «нє русскіє» (хоча ми — цілком легітимні «руські» й «русини», а Русь — у нас під ногами), то зрозуміло, чому український рух, який потенційно мав бути демократичним і масовим, став саме українським, а не руським. Коли на «руськість» одночасно претендують і величезна імперія, і купка наддніпрянської опозиційної інтелігенції держави, у якій немає свободи слова, то результат буде відомий заздалегідь — плутанина й безвихідь. Тому представники цієї ж наддніпрянської інтелігенції здійснили справді доленосний крок: вони відмовилися від «брендової назви» й замість відновлення «правдивої Русі» почали створювати нову Україну.
Звісно, що історія колись гідно, можливо, скептично, оцінить їхні зусилля, але є один украй упертий факт: після невдалих спроб 1917—1921 й 1941 років, через сто п’ятдесят років після цього (можливо, тоді й не дуже відчутного) вибору назви, новоутворена 1991 року держава зі столицею в княжому Києві почала все одно називатися «Україна». Навіть після нищівної поразки, завданої Українській Народній Республіці російськими більшовиками, останнім довелося змиритися з існуванням саме «Української», а не «Малоросійської» РСР. Упродовж усіх років радянської влади уявлення про Україну протрималося, ця традиція й віра не зникли попри всі страти, репресії, знущання й злидні.
Були, щоправда, спроби виявити прийшлість українців у Наддніпрянщині (теорія Погодіна, 1850-ті роки), але, по-перше, досі не виявлено слідів їхньої міграції з Карпат і Волині на місце великоросів, які начебто залишили Київ після мон
гольської навали, рушивши на північний схід; по-друге, визнання цієї теорії зробило б українців відверто чу- жерідними для надійного співжиття з великоросами в одній державі. Було простіше нагадувати про спільне руське коріння, яке визначало наявне «об- щежитіє ».
| Праці Михайла Грушевського протягали надійну ниточку історичної наступності українців від давнини до сьогодні |
Як не дивно, зміна назви наприкінці XIX століття була підтримана й підавстрій- ськими галичанами. Галицьких русинів у свій час явно не встигли «покозачити». Назва «Україна» не була для них рідною. Вони вже щонайменше п’ятсот років були «русинами», а в австрійських документах фігурували як «руте- ніше», а не «руссіше». Явно не «росіяни». У титулатурі австрійських імператорів їхня земля звалася «Королівство Галіції та Лодомерії». Тобто пряма спадковість не від «Московської Русі», а від Галицько-Волинської держави (невже згадалися колишні зазіхання Данила Галицького на Австрію?) Очевидно, тут усе одно подіяла друга згадана нами причина «переназивання» — подібність назви з «русскімі», але додався ще конфесійний чинник. Русинів представляли лише дві соціальні верстви — селяни й греко-ка- толицькі священики (поляки говорили: «хлопи і попи»). Із них освіченими й хоч якось впливовими були лише другі. Дискриміновані місцевою польською шляхетською елітою, священики прагнули якоїсь компенсації. Греко-като- лицький клір послуговується тими ж богослужебними книгами, що й православні — із церковнослов’янською мовою. Остання є одним із джерел формування сучасної російської мови, набагато інтенсивніше використаним, аніж у процесі формування й стандартизації сучасної української.
Православна (і тому — церковнослов’янська) Росія видавалася частині галицьких священиків могутнім потенційним захисником, якщо припустити, що русини — це частина російського народу, яка через історичні обставини опинилася «за кордоном». Їх навіть не зупиняла заборона, якій була піддана уніатська церква в Російській імперії (можливо, їм здавалося, що згодом унія з Римом може бути замінена унією з Москвою…) Вони вважали, що вживана ними «мертва» церковнослов’янська мова — це майже літературна російська. Страхітливу суміш, яку вони вважали російською мовою, інші земляки справедливо називали «язичієм», а рух — «москвофільством», яке часом бувало ще й «рублєфільством» (Росія трохи фінансувала цю течію). Утім, наведу для наочності декілька фраз «мовою» тогочасної галицької еліти з випадково відкритої сторінки протоколів засідань Головної Руської Ради (1849):
«Возвано, аби ся сложили рахунки з вьідатков на оурочис- тость 3/15 мая.
Рада оухвалила для председателей рад дати зробити крес- тики сребни.
Була мова о гунках для стрелцев руских, що не можна достати темночервонявого сукна, и для того оуряджено знаходя-
щеся ту во Львове сукно сивавое на той час оужити, аж тамто сукно выробится».
Згодом, звісно, з’явилися й досконаліші зразки, проте цей фрагмент доволі промовистий у тому сенсі, що, мабуть, учасникам зборів було б простіше просто перейти на народну українську говірку. «Онародненням» літературної й публічної мови зайнялися представники молодшої генерації галицької інтелігенції 1880—1890-х років; ці представники вже були носіями цілком мирських соціалістичних ідей — народовцями. Вони перебували в тісних контактах із наддніпрянцями, які після заборон української мови (чи «малоросійского нарєчія») в Росії активно посунулися до Австро-Угорщини з її лі- беральнішим законодавством і можливістю друкувати книжки українською. Народовці активно скористалися можливостями австрійського режиму й на початку XX століття здобули підтримку селянства, яке розуміло нормальну живу мову (для цієї мови не існувало російсько-австрійського кордону), котру їхні вчителі в процесі просвітництва перейменували з «руської» в «українську».
На межі століть «імпортований» з Києва до Львова вихованець професора-українофіла і «хлопомана» Володимира Антоновича історик Михайло Грушевський надав українському рухові академічної респектабельності. Через сто років після створення першопочатку сучасної української літературної мови — «Енеїди» Івана Котляревського — Грушевський випустив перший том фундаментальної «Історії України-Руси». Він був фахівцем саме з історії Давньої Русі, і присвячений її початкам перший том праці, що врешті зайняла тридцять п’ять років авторських зусиль, протягав надійну ниточку історичної спадковості від сивої давнини до сьогодення.
Із Русі виростала Україна. Сумну для «свідомих українців» мандрівку стародавнього імені народу від Києва до Москви Грушевський назвав просто й відверто: «Украдене ім’я». Але історичні детективи в поточній політиці малоефективні: буває, що винних шукати надто пізно. Тому якщо не Росія — то вже Україна. 11914 року тисячі галичан вступали до лав Легіону Українських січових стрільців, хоча ніколи не було січей у Галичині.
Світова війна й недовге буття Західноукраїнської Народної Республіки остаточно поховали москвофільський рух у Галичині, а русини стали українцями. Вибір, за який заплачено людськими життями, робить неактуальними вправи у жанрі «а чи варто було?» Але загибель багатьох січових стрільців «за Україну» аж ніяк не знецінює півтисячолітнього «русинства» галичан. В України багато облич, і вона не може (і не повинна) відкидати своє спадкове…
Щодо сучасної Росії (також спадкоємиці Русі), то їй у дечому простіше, а в дечому — навпаки. Простіше тому, що протягом двохсот років її академічна наука й система історичної освіти не задавалися питанням, чому Росія так називається (а не «Русь»). У народу завжди була повна ясність і жодних сумнівів у тотожності цих понять. Ці дивакуваті питання поставила нинішня неприродна для Росії ситуація — її кордони не охоплюють усього терену Давньої Русі (у найширшому її розумінні). І тому пояснення, звідки взялися на Русі ті ж українці, логічно призведе до питання: а що в дійсності пов’язує Русь і Росію?
За радянських часів рятувала теорія «давньоруської народності — спільної колиски росіян, українців і білорусів», але тепер вона у відвертому розвалі з різних наукових і позанаукових причин. Щоправда, досі російські підручники цю «народність» згадують, але жоден не здатен дати чітке визначення, що ж це таке було… Тому простіше зробити це питання «фігурою замовчування», адже інакше покриється пилом образ минулого, звичний для багатьох генерацій росіян. Поки не всамостійнилися українці, було дуже легко перекладати згадки про «русинів» у літописах як про «русских», тепер, звісно, можна триматися того ж погляду, але… Усе-таки «русин» залишилося лише нашим словом.