ї
За короткий час своєї літературної діяльности він мав
кілька псевдонімів. Частину з них (як от: Орталь, Гарт) він
пустив у світ, щоб потім до них не повертатися; решту (як
от: Проноза, Блакитний) можна було, коли не щоденно, то
в усякому разі щотижнево зустріти в поточній пресі.
Але був у нього ще один псевдонім — не подібний до
інших. Це той, що ним він рідко нагадував про себе, але
зате не забував його до кінця свого цікавого й змістовно
го життя. До цього псевдоніму він ставився завжди обе
режно й завжди так або інакше (хоч із властивою йому в
таких випадках соромливістю) — підкреслював свою не
абияку прихильність до нього.
Ми говоримо про «Вас. Еллана». Того Еллана, якого
оспівав у своїй прекрасній поемі «Комуна» М. Йогансен.
Безперечно, автор «Ударів молота і серця» тоді згадував
Еллана, коли його твір звучав йому поезією, коли він ба
чив у ньому «емоціональний продукт». Цей «безпосередній
і чистий раціоналіст, безкомпромісовий бард революції та
пролетаріяту», як його схарактеризував акад. С. Єфремов,
— ставив під сумнів свій «чистий раціоналізм» (будучи во
істину «бардом революції та пролетаріяту»), і ставив під
сумнів саме своїм обережним відношенням до свого так
любимого псевдоніму. Іншими словами, він завжди нама
гався тонко й шляхетно внести коректив до згаданої ха
рактеристики, добре розуміючи, очевидно, що «чистий ра
ціоналізм» лежить на діяметрально протилежному полюсі
від, в даному разі, безперечно іронічного «барда». І іще
іншими словами — сам Еллан (без сумніву) завжди вважав
себе за поета.
Отже, перше питання, що ми його хочемо розв’язати в
своїй статті, таке буде: чи не помилявся автор «Ударів мо-
331 лота і серця»? Може й справді він був тільки політиком і
журналістом? Може й справді йому доведеться фігурувати
в історії нашого письменства тільки, як доброму організа
торові молодої літератури? Іншими словами, чи маємо ми
право розглядати невеличкий доробок Вас. Еллана, як пое
зію, .чи, спираючись на авторитет акад. С. Єфремова, від
несемо його до журналістики, до «чистого раціоналізму»?
М. Зеров — строгий критик і прекрасний знаток слова
— в своїй книжці «До джерел» не тільки не відмовляє Вас.
Елланові в поетичних здібностях, але й вважає його за по
ета «ліричної своєрідности» й «чутливости стилістичної».
Він каже, що «в ньому (в Еллані) тремтіло щось від тонко
го й ніжного лірика, якому зрозумілі були «мотиви вітру».
М. Зеров, таким чином, формально не полемізуючи з
акад. С. Єфремовим, фактично, як ми бачили, не погоджу
ється з останнім.
Отже, за Вас. Еллана, як за справжнього поета, уже
подано було авторитетний голос.
Але, на жаль, ця слава вкоріняється за ним на підставі
тільки того віршованого матеріялу, що його після смерти
поета залишилось дуже й дуже замало («Лист», «Парк»
тощо). Щождо циклу революційно-бойової романтики, то
його (цей цикл) в кращому разі держать у тіні. Очевидно, і
така критика не задовольнила б Вас. Еллана, бо він не вва
жав себе за творця 2-3 віршів. Такі поезії, як «Повстан
ня», «Зорі» й т. інш., він без сумніву кваліфікував, як поезії
«ніжного інтимного ліризму» й в усякому разі не відносив
їх до псевдореволюційної тарабанщини.
Але може він хоч тут помилявся?
Вас. Еллан не утворив своєї формальної школи, він не
мав того таланту, який мають такі, припустім, наші суча
сники, як Тичина й Рильський. З формального боку він був
типовим еклектиком і використовував досягнення всіх
шкіл і напрямків. Але натомість його обдаровано було
особливим хистом: він був ліриком своєї епохи. Що це
значить? Це значить, що він мав талант відчувати запах
свого часу, виливати його в певні поетичні образи й тим
332
передавати іншим. З цим завданням, на жаль, не можуть
справитись не тільки «чисті раціоналісти», але й деякі зраз
кові емоціоналісти.
Але де ж ми відчуваємо цей запах? З якого циклу він
б’є найбуйнішим фонтаном?
Саме — з революційно-бойового. Саме цей цикл, на
наш погляд, і являється найсильнішим, саме йому (знову —
таки на наш погляд) й буде одведено почесне місце в нашій
літературі. Цим ми не думаємо обвинувачувати авторитет
ну критику в тому, що вона проґавила поета, цим ми хоче
мо підкреслити, що Вас. Еллан, який був близький своїми
революційними мотивами тільки певній частині суспіль
ства, не міг заговорити в своєму бойовому циклі до всіх
своїх сучасників, а, значить, і почути від них (усіх) відпо
відного відгуку.
«Його вірші», як говорив колись Жюль Валлес про
Ежена Потьє — поета-комунара й автора міжнароднього
гімну, — «не б’ють у щит Австерліцу чи то в нагрудник ки-
расирів Ватерлоо, і не летять на вершину гори, де мріє і
стогне Олімпіо», але невже можна сумніватись, що це є
справжня поезія? Ходить лише про те, що не всі із сучасни
ків могли відчувати її. Люди нашого соціяльного оточення,
іншого виховання, інших поглядів на майбутнє, інших по
літичних концепцій логічно мусіли мати й інші смаки, коли
справа йшла про соціяльну лірику. Це — як правило, і зав
жди, як правило.
Бо й справді: хіба Елланівські вірші революційно-бо
йового циклу не зроблено (коли не всі, то на 90%) цілком
досконало? Хіба ми тут не маємо вишуканих асонансів,
тонкого верлібру, чудових алітерацій? («грізний гримне
стріл», «напад-лапах» і т. д.). Хіба, нарешті (і головне),
ввесь цей цикл не насичено соковитими образами, які так
хвилювали нашу пореволюційну літературну молодь, що
вона й до сьогоднішнього дня вар’їрує їх на всі лади? Не
можна ж припустити, щоб мова йшла про бадьорість цьо
го циклу, бо інакше — ми мусіли б тоді розвінчати майже
всю Л. Українку.
333 Очевидно, ми не помилились, натякаючи на різні сма
ки щодо соціяльної лірики. Справа все таки в тому, як ми
відчували соціяльну революцію, як вона звучала нам. Для
людини, що по тих або інших причинах не могла знайти
виправдання Жовтневим подіям, усякі мотиви революцій
но-бойової романтики того часу завжди звучали фальши
во, а, значить, і йшли в розріз із художньою правдою.
Щождо людей, які відчували соціяльну революцію, як му
зику найбільшої радости, для них Елланівські вірші рево
люційно-бойового циклу назавжди залишаться справж
ньою поезією, бо в них вони бачать настрої й думи свого
оточення й, нарешті, бачать самих себе.
Вас. Еллан зовсім не дарма згадував «Паризьку Кому
ну». Він знав, відкіля він, як поет, веде свою родословну і
хто зрозуміє його. Його зрозуміє той, кого можуть хвилю
вати такі французькі поети-комунари, як от: Ежен Потьє,
Жюль Жуй, Клеман і т. д. Його зрозуміє той і той не по
ставить його «Ударів молота і серця» поза поезією, хто
бачить у безсмертному «Ь’іпіегпаїіопаїе» великий худож
ній твір.
І справді: хіба такі вірші, як «Червоні зорі» чи то
«Повстання», ми не відчуваємо як найбільшу поезію наших
днів? Хіба в цих віршах Вас. Еллан не показав себе не
тільки прекрасним майстром слова, але й надзвичайно тон
ким і ніжним ліриком? Хіба не шедевром звучить цей по
чаток із «Повстання»:
«Де оспіваний задумливим поетом
сивий морок звис над містом,
кинуто революційним комітетом
наче порох в іскру терориста».
Хіба, нарешті, кінець першого розділу цього ж «Пов
стання» не стоїть нарівні з найкращими зразками нашої (і
хіба тільки нашої) поезії:
«А надвечір все укрив туман,
сніг лягав (так м’яко-м’яко танув)
334
— на заціплений в руках наган,
на червоно-чорну рану».
Хіба це не правдива, не об’єктивна картина? Хіба її не
переповнено до вінців високим шляхетним трагізмом? Хі
ба в ній, як у краплі криничної води, не відзеркалюється
вся епоха громадянської війни — такої жорстокої в своїй
реальності й такої м’яко-романтичної й без кінця прекра
сної в своїх конечних стремліннях?
Ми, сучасники й активні учасники в боях за комуну,
свідчимо, що тоді воістину «білий ранок опалено плакав»,
що тоді воістину наші серця «тривога стискала в чорних ла
пах», що тоді воістину над мостом стояв «сивий морок, оспі
ваний задумливим поетом», що тоді сніг воістину «лягав (так
м’яко-м’яко танув) на заціплений в руках наган, на черво
но-чорну рану».
Словом, ми свідчимо, що це цілком об’єктивна карти
на нашої епохи, і що її намальовано з надзвичайною май
стерністю.
Звичайно, одні вірші цього циклу слабкіші, інші силь
ніші. Безперечно й те, що Вас. Еллан, який грішив на «ри
горизм» (ми риґоризми беремо в лапки, бо далі дамо
Еллановій «хворобі» іншу назву), в останніх своїх віршах
цього циклу зривався (саме тому він поспішав їх підписа
ти Вал. Пронозою), але загалом цей його основний цикл,
на наш погляд, увійде в історію нашої літератури на тих
же правах, що й такі його речі, як «Лист» і «Парк».
Бо й справді: хіба Вергарнівські патріотичні «Захисни
ки Льєжу» не справжня лірика? Хіба Пушкінська «Полта
ва» загубила щось від того, що в ній дано картину патріо
тичного Полтавського бою? Хіба, нарешті, німецький екс
пресіонізм не був ознакою часу?
Словом, перше питання ми розв’язуємо в такий спосіб:
Вас. Еллан ніколи не був ані чистим раціоналістом, яко
му далекі були глибокі душевні переживання, він також не
був поетом і двох-трьох віршів. Це був «нескінчений ма
люнок», що «горить червоним одсвітом пожеж». Так він
сам себе схарактеризував. Так і ми його відчуваємо.
335 На цьому, власне, і треба б було поставити крапку й пере
дати Елланів доробок до рук нашої авторитетної критики, ко
ли б автор «Ударів молота і серця» не зробив того муж
нього внутрішнього руху, що привів його до стану запек
лої війни з поезією.
Отже, нам залишається зупинитись ще на одному мо
менті.
II
В той час, коли ще не з’ясовано було питання про ре
волюційно-бойовий цикл, і критика одного соціяльного та
бору гаряче його вихваляла, а другого — в кращому разі
замовчувала, — в цей час поет Вас. Еллан майже замовк, і
на літературну арену виступив Вал. Проноза.
На цей «весняний вибрик», здається, ніхто спеціяльно
не реагував тоді. Але, на жаль, аж до цього часу ніхто йо
го й не з’ясовував. Ми кажемо — ніхто, бо ті спроби, що
найшли собі місце в нашій критичній літературі, нас не за
довольняють. Власне, серйозно підійшов до цього питан
ня тільки М. Зеров. Але його одірваність від харківської
групи письменників, що в ній частенько виростали, розцві
тали й уже, напевно, конденсувались настрої комуністич
ної інтелігенції, а, значить, і командуючі настрої епохи,
оскільки волею історії ця інтелігенція в певний період мусі-
ла відогравати в своєму суспільстві не абияку ролю, — ця
одірваність не давала йому можливости написати ширшу
статтю про Еллана. Цьому, очевидно, сприяли й ті ляпі-
дарні характеристики, якими малювала образ останнього
ближча до поета критика.
Так В. Коряк у своєму критичному метеликові харак
теризував Вас. Еллана, як «монолітну, випробовану й не
зламну» фігуру, що «найменше» за всіх своїх сучасників
«підлегла була хвилевим настроям». Цю характеристику,
звичайно, не можна назвати посилковою, більше того —
В. Коряк дуже влучно схопив образ Еллана, але в тому ра
зі можна задовольнитись цією характеристикою, коли ав-
336
тор вияснить нам, що він розумів під «монолітністю». Бож
зовсім недаремно М. Зеров, який завжди вважав Еллана за
поета, нібито продовжуючи названий метелик, запитує:
— «Але як він (Еллан) далеко пішов у ригоризмі своїх
самовимог, — ми не знаємо. Можливо його стало тільки
на те, щоб не друкувати своїх інтимно-ліричних поезій, але
не сила йому було втриматись від їх писання». Далі М. Зе
ров пропонує нам, друзям Еллана, зібрати «той віршова
ний матеріял, що після нього залишився, і подати читаче
ві все, що характеризує його (Еллана), як людину і як по
ета».
М. Зеров і справді мав рацію сумніватися: це яскраво
свідчить зібраний нами недрукований (дуже, до речі, неве
личкий) матеріял. М. Зеров, очевидно, не проминув те мі
сце в одній із статтей Еллана, де останній недвозначно го
ворить, в чому справа. «Свідомість письменника», — писав
Блакитний за Еллана, — «як організатора думок, що саме
й коли він вважає потрібним друкувати» (підкреслення
Блакитного). Недрукований матеріял і справді переконав
нас, що Еллана «стало тільки на те, щоб не друкувати сво
їх інтимно-ліричних поезій». Словом, М. Зеров не поми
лився.
Але чи не вимагає Елланів риґоризм деяких пояснень?
Чи не бере він під сумнів доцільність самовимог «незлам
ного» «барда»?
Проте, спершу дозвольте зупинитись на новому Елла-
ні і одразу ж зафіксувати, що сьогодні останній постав пе
ред нами в зовсім іншому вигляді. Він постав у колі тих
суперечностей і протиріч, що утворювали внутрішню колі
зію кожному інтелігентному комунарові. Іншими словами,
Еллан підійшов нарешті до нас як живий образ, не одірва
ний від живого ґрунту, від справжнього життя (химерного
й іноді навіть без кінця смішного в своїх начебто далеких
від логіки ситуаціях), — він постав перед нами не автоматом,
а справжньою людиною нашого часу. І коли така характе
ристика здається комусь небажаною, то це зовсім, до речі,
не значить, що ми не хотіли його бачити саме таким.
337 — Але все таки конкретніш: яким же він був цей справ
жній «монолітний» поет?
Колись, року 20-го, Вас. Еллан виходив на трибуну й
над нею з юначим запалом запевнив сучасних йому літера
торів, що він «самий молодий, самий прекрасний і самий
сміливий з усіх» їх. Це він натякав на нас, «молодих й пота
сканих в колі заламлених фраз».
Ми слухали цю бадьору поезію, і вона нас захоплюва
ла. Але коли якогось року 24-го поет Еллан замовк, і заго
ворив про молодість і сміливість прозаїк Блакитний і заго
ворив прозою, то… і тоді ми слухали його з таким же за
хопленням, бо ми вірили, що він десь у закутку (як сказав
би В. Коряк — «захалявно»), — співає зовсім іншої.
І ми не помилились. Так, ми не помилились. «Я хочу
поговорити просто… просто», — прочитали ми в перших
віршах «захалявної літератури», — «невже ж хто сумніва
ється, що й Ленінові потрібна інколи хустка до носа». Як
бачите, і «незламному» «бардові революції» захотілось по
говорити «просто», і він навіть згадав «Лєнінову хустку до
носа». І, очевидно, згадав саме в той момент, коли на очі
навернулись непрохані скандальні сльози. І, очевидно, це
трапилося саме тоді, коли він не міг найти в своїй поточ
ній творчості такого вірша, до якого можна було б публіч
но приставити цей коротенький і любий йому псевдонім —
«Вас. Еллан».
Таким чином, не тільки «молоді й потаскані» відчули,
що революційно-бойова лірика зазвучала фальшиво, це
відчув і сам «наймолодший і найпрекрасніший». Іншими
словами, і лірика Вас. Еллана почала борсатися в химер
ному колі соціяльних протиріч і теж не находила із нього
виходу.
Інакше й не могло бути, бо всяка лірика (коли вона
лірика) в заплутаній і ясній тільки «чистому раціоналізмо
ві» соціяльно-економічній ситуації послідовно й логічно
прямує, коли не до цілковитого песимізму, то, в усякому
разі, до напівпесимістичних елегійних мотивів. Револю
ційна ж (певніше, соціяльна) йде теж послідовно й логічно
— до заперечення самої себе.
338
Бо й справді: громадянська війна скінчилась. Комунар
(ясніше, лірик) не зрушив «бетонносвітові підпори». За
мість «Червоних зір» «над розвіяністю хмар» замаячив без
вихідний неп, з його диким бюрократизмом і гладкими
непманами. Розумом, «чистим раціо» комунар робить ма
тематичні викладки, збирає статистичні дані для певних
реальних прогноз і переконується, що «все добре — не
плач», що хоч як, а ми «маємо ясні крицеві надії», що па
нікери ніколи не можуть бути переможцями, але його
серце зовсім іншої співає, бо воно під владою надхненої й
по суті зовсім не мужньої лірики, яка завжди була пані-
кершею, й тільки тоді відогравала позитивну ролю в су
спільстві, коли попадала у відповідну атмосферу, в атмос
феру масових зворушень, масових дерзань. І тоді серце
заспівало, як «на обважні розпатлані нерви навалилося
буднями», як «занудило паперами й грудки під ногами —
груднем». «І десь далеко-далеко берег не дотягатись до
теплої руки». «Багнети геть поржавіли без блиску», а
«хтось там співає тужливі пісні».
— «Хто там співає»?
— Це співає «в новому бльокноті новий мотив; глухо
плещуться гребні зливи в мури безсонних тупих ночей».
Цей новий мотив — мотив часів непу, коли для соціяльно-
го лірика склалась неможлива ситуація. З одного боку, ти
переможець, а з другого — ти зовсім навпаки, і ніяк не пе
реможець. Однією рукою ти мусиш співробітничати з дріб
ною буржуазією, а другою — ти наказуєш собі боротись із
нею. З одного боку, ти мусиш (обов’язково мусиш) души
ти «живе слово», бо воно є не що інше, як продукт буржу
азної культури, а з другого — ти, наперекір диктатурі про-
летаріяту, сам хочеш почути це «живе слово», бо ти вже
затоскував за ним і задихаєшся в сірій, нудній і роздериро-
тазівотній казенщині «Єпархіяльних вєдомостей», що її,
казенщину, до речі, породжує те буття, яке визначає твою
свідомість.
Майже одночасно з Вас. Елланом на далекій півночі
загинув руський поет Сергій Єсенін. Судьба їхня — по су-
339 ті судьба однієї людини. Між ними є багато спільного й
саме тому, що вони люди зовсім протилежних соціяльних
полюсів. Але в той час, коли в Єсеніні внутрішню колізію
було розв’язано перемогою лірика, в Еллані переміг рево
люціонер. І зовсім не випадково, що «псаломщик» Єсенін
повісився, а «бард революції і пролетаріяту» за кілька ро
ків до своєї фізичної смерти повісив у собі лірика.
Інакше він і не міг зробити.
«Наш час — суворий час, може один із суворіших в істо
рії так званої цивілізованої людськости», пише Л. Троць-
кий у статті про Єсеніна — «Епоха наша не лірична».
Далі Троцький не розшифровує, чому вона «не лірич-
ШЮ”
Але й так ясно. Вона не лірична тому, що зерна ліри
ки не можуть найти відповідного грунту, що з цих зерен
виростає кукіль, тому що всяка спроба того або іншого
поета піти в ногу з сучасністю неминуче заводить його в
глухий закуток безпорадного песимізму, тому що сучасна
лірика або мусить переродитись на псевдочервоне трин
дикання, або стане тим «вертинським» закутком, куди по
чвалають із усіх кутків республіки слабовольні дегенера
тивні елементи нашого часу. Якогось 1922 р. Еллан ще міг
твердити, що «нагла смерть не дала Чумакові (лірикові)
розгорнути сили, реалізувати всі можливості», але року 24-
го він, безперечно, відмовився б від цього твердження. Та
сама нагла смерть підстерегла й самого Еллана. Але хіба
вірив автор теорії про «що» й «коли», що мрійникові «уда
рів молота і серця» вдасться колись «реалізувати свої» без
перечні «можливості»»? Вас. Еллан зрозумів, що наша епо
ха воістину не лірична й саме в тому сенсі, що вона орга
нічно не виносить ліриків… особливо коли ці лірики ро
блять спроби примирити «чистий раціоналізм» із роман
тизмом своєї натури чи то намагаються дати справжню
соціяльну поезію — мужню, бадьору й радісну, яка не
плентається в хвості маси, а веде її вперед рішуче й від
важно. І хіба могла та людина, що її обвіяно було духом
епохи, зжитись із таким становищем, коли приходилось
брати хустку до носа?
340
Ясно, не могла. І тоді революціонер кинув рукавичку
своїй панні, що ім’я її поезія. Правда, ця панна ще довго
тривожила його, бо вона все таки лежала на його серці й
мала такі прекрасні засоби боротьби із своїм коханим, як
кивиморги на соціяльно-економічну заплутаність. Вона не
раз мучила його в темних закутках, «захалявно». Але Вас.
Еллан, як ми бачили, все таки переміг її й усе таки не вий
шов з нею в суспільство й не показав її анемічного облич
чя молоді.
Не тому, значить, Еллан не друкував своїх «захаляв
них» поезій, що боявся загубити свою «монолітну» славу, а
тому що був апостолом теорії «що» й «коли», тому що ре
волюціонер привів його до стану запеклої боротьби з по
езією. Коли «дух спиняє від млости», «од буяння живих
сил», коли «я молодий і чую» «сміху дзвінок», коли я звик
до перемог і не можу жити без них, коли я, нарешті, знаю,
що мої безсонні ночі, муки й сумніви тільки тоді не ста
нуть на шляху до моєї мети, коли я їх не понесу в своє су
спільство і сховаю десь у шухлядці, тоді мені нічого іншо
го не залишається, як бути риґористом. Отже, природу мо
го ригоризму обвіяно історично-виправданим соціяльним
фанатизмом.
Вас. Еллан добре знав, серед якого суспільства він пра
цює. Він, як рідко хто, ненавидів нашу хохлацьку розляпа-
ність і сахаринну сахаринність, що породжувало до цього
часу тільки безвольних людей, які вміли говорити прекра
сні слова, але ніколи не були людьми діла, які були на
100% поетами, й ніколи реальними політиками, яким до
сить одного сумного слова, щоб із них вже потік солодень
кий сік слабодухости. 1 він не міг не відмовитись від сла
бодухої лірики.
Отже, знову таки — воля до перемоги не дозволяла
Елланові друкувати, і більш того — писати поезію «тупо
го болю», а не дріб’язкова суворість до себе. Вал. Проно
за — це була перша рукавичка Вас. Елланові й ілюстрація
до теорії «що» й «коли». Але ввесь В. Блакитний — це був
зразковий тип людини нашого часу. В той час, як Хвильо-
341 ві йшли в суспільство з туманними далями «загірніх ко
мун» і цими «далями» обезволювали своє й без того без
вольне суспільство, — Еллан сховав шляхетну панну-пое-
зію в темну шухляду й пішов у життя з холодним розу
мом реального політика. Цього вимагала сучасна йому
соціяльно-економічна ситуація, яка намічала інші шляхи
до перемоги, і цього вимагала, нарешті, та кляса, якій він
хотів служити.
Отже, не ригоризмом хочеться назвати його самови-
моги, а соціяльним фанатизмом. В Еллані переміг револю
ціонер. «Вирушивши в одкрите море», він і тепер плив « з
певною кермою, з певним румпелем у руці в напрямку до
бурштинових островів, до електридів комунізму». Правда,
Еллан не найшов у собі волі до кінця добити ту панну, що
ховалась десь на його серці «позахалявно», але він перший
кинув рукавичку поезії й перший вказав нам новий шлях,
що на ньому починається друга фаза соціяльної революції.
Цей новий шлях с не що інше, як реальна політика без
сантиментів, без «вишневих садків» та іншої карамельної
беліберди. Тільки цим шляхом ми дійдемо «електридів ко
мунізму», тільки на цьому шляху ми зможемо виховати
нашу, розляпану хохлацьку психіку й перебороти її рабсь
ку природу й тільки на ньому відкриємо в своїй історії но
ву й блискучу сторінку.
Отже, саме цим ригоризмом і дорогий нам Вас. Еллан,
саме з цим ригоризмом із підкресленням і одмічено було
його в історії нашого письменства. І одмічено саме з пози
тивного боку.
…Л. Троцький скінчив свою статтю про Єсеніна такою
патетикою: «вмер поет! хай живе поезія»! Ми зараз вино
симо трохи інше гасло:
— Бережіться — живий поет! Отже, війна поезії!
І. «Золоте черево», як вихід із репертуарного тупика
Стаття вперше була друкована в журналі «Нове мистецтво»,
342
Харків, ч. 28 (37), 1926. Вдруге — в «Легкосиній далі», Ваплітян-
ський збірник, в-во «Пролог», упорядкування, редакція і приміт
ки Юрія Луцького, Нью-Йорк, 1963, стор. 26-33. Втретє — «Ва-
плітянський збірник», видання друге, доповнене, під редакцією
Юрія Луцького, з нагоди п’ятдесятиріччя ВАПЛІТЕ, Торонто, ви
дання К1УС, 1977, стор. 49-66. Звідси і взято до нашого видання
з усіма дотичними примітками.
2. «Золоте черево» — п’єса бельгійського драматурга Фернан-
да Кроммелінка (* 1885), ставлена «Березолем», за словами Йо
сипа Гірняка, на відкриття сезону у місті нового осідку — Харко
ві, куди театр перенісся з Києва в 1926 р. Ось як згадує цю подію
Гірняк:
Зрусифікований і індустріяльний Харків прийняв «Бере
зіль» дослівно вороже… Критика, підтримувана офіційни
ми партійними колами, які дуже пильно дбали за те, щоб
українське мистецтво не дуже випиналося з екзотичних
пелюшок, виставу «Золоте черево» прийняла не тільки
холодно, але й намагалась переконати театр і глядача у
відриві від грунту і інших численних гріхах.
Березільців це не знеохочувало. Вони знали, що не
тільки вороже настроєний глядач буде ставити опір уся
кому прояву прогресу, але й серед самих же землячків є
такі, що з молоком матері всмоктали присмак натуралі
стичного побутового театру і пильно замикали свої вікна
перед свіжим подувом. У цьому наступі на зросійщеного
міщанина Курбас не був один — Хвильовий і вся ВАПЛІ
ТЕ з першихіднів стали в один ряд. Але п’єса, збойкотова-
на глядачем, була знята з репертуару… ВАПЛІТЕ не тіль
ки у виступах у пресі, але й на літературно-мистецьких
диспутах стала по боці «Березоля». Курбас нав’язав ті
сний контакт з Хвильовим, згрупував драматургів — Ку-
ліша. Дніпровського, Йогансена; ширше коло письменни
ків з ВАПЛІТЕ були постійними гостями курбасівського т.
зв. четвергового сальону («Сучасник», І, 1948, ст. 115).
3. «Вій» (за Гоголем) — п’єса Остапа Вишні в репертуарі теа
тру ім. Франка (1925).
4. П’єса «Мандат» М. Ердмана йшла в Театрі ім. Франка.
343 5. «97» — п’єса Миколи Куліша, прем’єра якої відбулась в
Харкові (театр ім. Франка) в 1924 р.; пізніше «97» була в реперту
арі «Березоля».
6. «Шпана» — «огляд-ексцентріяда в 10 показах» Володимира
Ярошенка, виставлена «Березолем» в 1926 р.
7. ОПОЯЗ (Обществр изучения теории позтического язьїка)
— об’єднання російських формалістів.
8. «Горе от ума» — п’єса рос. письменника А. Грибоєдова
(1795-1829).
9. Вас. Еллан
Вперше опубліківано: Хвильовий М. Вас. Еллан. Передмова
до Еллан В. Поезії, Харків, ДВУ, 1927, стор. 5-25. Вдруге — «Ва-
плітянський збірник», видання друге, доповнене, під редакцією
Юрія Луцького з нагоди п’ятдесятріччя ВАПЛІТЕ, Торонто, ви
давництво КІУС, 1977, стор. 68-78. Звідси взято до нашого ви
дання.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.