МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ - КАРМЕЛЮК (Історичний роман)

XXV

— Панове,— провадив далі Демосфен,— найголовніше тепер, це — вирішити, куди і як зник граф? Тікати, рятуватися, ганебно втікаючи, цілком погоджуюся з шановним паном,— уклонився він у бік Пігловського,— граф не міг, бо для цього був набагато зручніший момент і граф не скористався ж ним. Убити його також не вбили, тобто не вбили ні в будинкові, ні в саду,— поправив себе поспішно Демосфен,— адже ми обшукували тільки будинок і сад. В такому разі що ж з ним сталося? Отут, пайове, й треба покликати на допомогу всю тонкість логіки. Шановна пані наша запевняє, що, принісши її в альтанку, граф ту ж мить кинувся до своїх Фермопіл 38,— тим часом, зважаючи на кількість пограбованих речей, гайдамаки досить довго хазяйнували в домі й кинулися тікати тільки тоді, як прискакали москалі. Таким чином, у нас народжуються дві гадки: або граф, заспокоївши обіцянкою папі, подався, на одчай, у будинок, і там, безсумнівно, подолали безумного завзятця, а щоб потішитись його стратою, могли його витягти на тік або кинути просто у вогонь…
— На бога!—істерично скрикнула Розалія.— Що пан каже!
— Від таких звірів всього сподіватися можна! — Демосфен розвів руками й вів далі: — Якщо ж граф залишався стояти на варті, то, помітивши, що злочинці, перелякавшись зброї, тікають, неодмінно кинувся їх переслідувати,
і розв’язка сталася десь у кущах або в ярах… А шельми могли ще й заманити його… І хіба це так важко? Адже навіть Леоніда Спартанського перемогли перси хитрощами… 39 До цього мене приводить ще один здогад,— Демосфен засунув руку в кишеню й вийняв дві сірі чоловічі рукавички: — Чи не помітила пані в графа таких рукавичок?
— Його, його! — скрикнули разом і Розалія, і маршалок.
— Рукавички ці я знайшов за хвірткою в рові,— значливо промовив Демосфен…
— Отже, там хтось знайомився з тим, що було в графських кишенях, а тому заявляю: або граф лежить десь напівмертвий у рові, або гайдамаки вивезли його в більш безпечне місце з собою.
— Ох! Рятуйте ж його скоріше, мчіть… шукайте… Боже мій! Хвилини можуть коштувати життя! — закричала Розалія, ламаючи руки.— Скоріше, скоріше!
— А панна Феліцита, ми її забули! — скрикнув маршалок.
— На рани Єзуса, не гайте часу! Що ця дурепа може сказати! — запротестувала Розалія.
— Ні, ні, вона потрібна, вона могла бачити розправу над графом,— заперечив Демосфен.
Маршалок гукнув слугам:
— Притягніть сюди панну.
Через кілька хвилин служка ввела під руку в кімнату панну Феліциту, одягнуту в чорний пеньюар. Очі її були червоні від сліз, а салисті щоки, схудлі за один день, висіли дряблими синьо-червоними мішками.
Панна Феліцита промовила вбитим, замогильним голосом:
— Чого панству треба?
— А проше розповісти нам про вчорашнє нещастя,— обізвався маршалок.
— Ой на бога, коли б ви тільки бачили…
— Уявляю,— вставив Пігловський.
— Я щойно лягла в постіль,— розповідала Феліцита,— і ще мріяла… ох… як зненацька… ох! — панна Феліцита приклала хусточку до очей, — вони схопили, і… пшепрашам панство…
— Що ж далі? — спитав Демосфен.
— Не можу… не можу…
— Ви нічого не приховуйте,— сказав Пігловський.
— Ох, я все відкрию!..
— Але панна все про себе,— роздратувався маршалок,— є важливіші втрати! Нехай панна сяде й розповість нам докладно все, що зпас про графа!
Феліцита пробурмотіла, звертаючись до Розалії: «З дозволу панського» й сіла на присунуте їй крісло, але в ту ж мить і схопилася з голосним стогоном.
Цей рух викликав мимовільний сміх у всіх присутніх.
— Панству смішно,— схлипнула Феліцита,— а як то було мені?
— Я думаю, не солодко,— погодився Демосфен,— але не в тому річ… Що знає панна про графа?
— Лицар… красень.
— Е! Про красу його ми вже чули досить. Чи не знає панна, що сталося з ним?
— Матка, боска! Він, мабуть, загинув! Коли він з нашою шановною панею залишався в цьому покої сам, було вже після півночі, ласкава пані відпустила всіх слуг і веліла погасити скрізь світло… Тільки я сама не спала… мріяла… і прислуха…
— Та виведіть геть цю дурепу, від неї ви нічого не дізнаєтесь,— істерично скрикнула Розалія. — Ви марнуєте тільки час, а разом з ним втрачаєте й наші пеньонзи!
— Правда, правда! Панове, проше… В погоню! Шукати… ох! — розгублено заметушився маршалок.
— Правда! Гайда до діла! — промовили Демосфен і Пігловський, встаючи з місць.
Демосфеи підійшов до Розалії й, приклавшись губами до її ручки, додав тихіше:
— Хай крулева наша заспокоїться й пробачить: адже всі мої непорозуміння — тільки наслідок любові до нашої богині й бажання якнайшвидше натрапити па слід графа.
Демосфен оглянув усі флігелі, сараї, горища, сінники, кущі в саду, рів, але ніде не знайшов ні трупа графа, ні якихось слідів боротьби чи плям крові. Треба було знайти гніздо розбійників, і тільки тоді можна було випитати в гайдамаків, що вони зробили з графом. Щоб збільшити сили, ротмістр послав у Гути й по решту уланів, які залишалися там під начальством молодого корнета.
З наказу маршалка всіх селян без винятку,— навіть жінок, дівчат і дітей,—було зігнано в один гурт, за браму і ось там виявилася нова обставина: добра третина селян маршалка, і саме найздоровша робоча сила, покинула вночі село. Від цього пан маршалок зовсім оская^енів. З дикою злобою накинувся він на тих, які зосталися, беззахисних людей, вимагаючи, щоб вони пояснили йому, куди подівся граф і куди зникла Кармелюкова зграя і ті його хлопці, котрі, напевне, до неї прилучилися. На всі ці запитання й селяни, і дівчата, й жінки відповідали, що вони нічого не знають.
Змучений маршалок запросив усіх на обід, і доблесне панство гамірливою юрбою подалося до двору.
Розмова природно трималася на нападі Кармелюка й переважно на тому, як незрозуміло зник граф.
Це зникнення, яке нічим не можна було пояснити, болісно інтригувало все товариство, а особливо маршалка й Демосфена: першого тому, що вкупі з графом пропали пе-ньонзи й діаманти, другого ж —• з тої причини, що красуня Розалія занадто гаряче турбувалася про свого рятівника.
Обмахуючи обличчя хусткою й витираючи рясний піт з обличчя, добрався, нарешті, маршалок до свого дому й зійшов на широкий ганок; за ним посунули й усі гості.
До обіду вийшла й Розалія. Занадто тривала відсутність її й гарячі турботи про зниклого графа могли породити всілякі поголоски, а Розалія цього не хотілії допустити.
Пізній обід затягся до ночі. За величезним столом, на якому було повно наставлено страв, пляшок і численних канделябрів з восковими свічками, сиділо панство, що сюди з’їхалося.
Поява красуні господині, героїні дня, викликала бурю захоплень. Безтурботні веселощі розлилися широкою хвилею по просторих покоях маршалківського палацу, на яких ще лежали сліди Кармелюкового перебування. Тепер усе , було забуте; і почуття безпеки, і розкішні страви й питво, і присутність за столом красуні господині,— все це сприяло найліпшому настрою гостей.
Тільки маршалок сидів похмурий і мовчазний: не так йому допікала пропажа дукатів,—вони становили мізерну частину його майна,—набагато дошкульнішим було те, що зникла шкатулка з діамантами.
Весела вечеря наближалася до кінця, коли до покою ввійшов одип із слуг р тацею в руці, на якій лежав запечатаний конверт. Слуга підійшов до господаря з низьким уклоном. Маршалок узяв конверта з таці й прочитав уголос:
«Доводжу до вашого відома, пане маршалку, що розбійники, ув’язнені в літинській в’язниці, уже мною звільнені й прилучені до мого загону… Остаюся ваш вічний доброзичливець Карм…» Кармелюк! — скрикнув маршалок і впустив листа на тарілку.
Якусь хвилину всі мовчали, вражені цією несподіваною й безмежно зухвалою витівкою.
Перший прочумався Демосфен.
— Сто чортів! — крикнув вій, ударяючи так сильно кулаком по столу, що аж увесь посуд кругом задзвенів.— Та він сміється з пас, цей підлий хлоп! А що, пане ротмістре, чи не моя була правда, коли я сумнівався й гадав, що відправлений у Літин розбійник був не Кармелюк?.. Коли б пан ротмістр не поспішив відправити гайдамаків у Літин, ми б не прогаяли марно цілого дня, а тепер він устиг утекти від нас. Але, панове,— Демосфен цростяг руки до панів, які зібралися за столом,— чи ми вже не шляхтичі більше, що дозволяємо бидлиськові глумитися з нас!?. Де той пес, що привіз сюди листа? — крикнув Демосфен до слуги.
Енергійний покрик Демосфсна, його полум’яний погляд і почервоніле від обурення обличчя прочумали все панство.
— Правда! — закричали кругом.— Сюди того посланця! Розкатати його так, щоб і чортам стало моторошно! Де ж той посланець?
— Він поїхав,— відповів слуга.
— Як? — проричав Демосфен, підводячись з місця й перегинаючись через стіл, від чого стілець його з гуркотом перекинувся на підлогу.— І він поїхав!? І ми знову не маємо в руці нитки, щоб піймати того негідника? Та як же ви його випустили, сто чортів вашій матері! — пакинувся він на слугу, забуваючи, що говорить у присутності дами.— Чому не затримали його?!. Знюхалися з гайдамаками, думаєте продати панів? Так не діждетесь же! Закатую вас усіх на смерть!
— Милосердя, вельможний пане, милосердя! — Слуга впав на коліна й, захлинаючись слізьми, заговорив:—Та хіба я знав… Хіба міг думати?.. І все ж вельможне панство…
А втім, розмова, що спалахнула в усіх кінцях столу, цьо-го разу одвернула Демосфена від думки негайно карати селян.
Аж заклекотіли всілякі пропозиції, плани й проекти; Кожен намагався запропонувати найпевніший спосіб піймати негідника. Було вже дуже пізно, але ніхто не думав розходитися: нечувана зухвалість Кармелюка викликала загальне пожвавлення. Одні пляшки мінялися на інші, і з кожною переміною вин зростала й панська одвага.
Дзигарі на каміні давно вже пробили північ, коли до їдальні ввійшов дворецький, тримаючи в руках коштовну скриньку і великий запечатаний конверт.
— Ясновельможний пане,—промовив він, підходячи до маршалка.— Графський слуга привіз від графа цю скриньку ясновельможної пані, а листа панській милості.
Розалія зашарілася.
— Від графа? Отже, граф…— скрикнула вона, мимохіть схоплюючись з місця, але зараз же, вхопившись руками за серце, із кволим стогоном опустилася в крісло.
— Що з пані? Пані погано? — заметушилися коло неї сусіди, наливаючи в склянку води, вина і кидаючись з усіх боків до Розалії.
— Ні, ні, панове, не турбуйтеся,— промовила з кволою усмішкою Розалія, розплющуючи очі,— це минеться… від несподіванки… Знаєте, я ж… Ми всі були певні, що граф… що мої діаманти — виправила вона себе хапливо,— що мої чудові діаманти пропали навіки… і нараз вони тут! Цілі… Ось і ключик тут… Одімкніть!..
Найближчий кавалер поспішив повернути ключика й відчинив скриньку.
— Всі, всі тут, цілі! — крикнула Розалія з удаваною радістю й, обернувшись до Демосфена, додала вже з непідробним тріуміфом: — А що пан тепер скаже? Чи може боягуз, лиходій повернути такі коштовності?
— Пшепрашам, пані,— розвів руками Демосфен.—Я розгубився.
— А листа, друже мій, чому ж ти не читаєш? — спитала Розалія, звертаючись до чоловіка.—Там, напевно, є вказівка щодо наших грошей.
— О так, так,— сполошився маршалок.— Але де ж мої окуляри? Ей ви, хто там?!
— Якщо ласкавий пан дозволить, то я можу прочитати листа,—звернувся до маршалка Демосфен.— Секретів немає?
— О, натурально!— промовив поважно маршалок, передаючи пакета Демосфену.
Сусіди підсунули до нього два канделябри. Всі насторожилися.
— «Ласкавий пане! — почав читати Демосфен.-—Вам, мабуть, уже відомо, що дружина ваша доручила мені і всі ваші діаманти, і всі пеньонзи в кількості 10.000 червінців, котрі я щасливо привіз у надійно захищене місце… Добре ж обміркувавши і згадавши, що сії червінці е не що інше, як кров і піт ваших нещасних рабів, я вирішив повернути їх на розумніший вжиток. Що ж до діамантів та інших коштовностей дружини вашої, то, розпитавши добре й довідавшись, що вони становили її посаг, я повертаю їх їй назад в подяку за приємно проведений час…»
— Кармелюк! — несамовито крикнув Демосфен. Але голос його перекрив пронизливий жіночий зойк.
Розалія пусти,и її очі під лоба і непритомна впала на крісло.
XXVI
Стояли чудові дні південної осені. Сонце ласкавим промінням обливало й солом’яні покрівлі села Вівсяники, і навколо нього садочки та левади, ледь побризкані в м’яких вигинах листочків краплями золота, і ниви пшениці, серед яких уже де-не-де вилискували бронзою чепурні копи. Все при блиску освітлення й прозорій чистоті повітря горіло й іскрилося багатством барв і форм, але серед цієї краси природи ие видно було руху життя: нахилений од ваги колос сумно шелестів, на отавах і сіножатях не видно було ні круторогих волів, ні овечих отар, ні коней; по вулицях не похитувалися вози, та й по всьому селу панувала зловісна тиша,— неначе воно вимерло… Тільки на широкому дворищі пана Хойнацького мовчки товпилися понурі юрби людей.,. Коло стайні приїжджа комісія, яка складалася з комісара пана Сварчевського, асесора пана Сливицького, писаря та депутата дворянського пана Янчевського, чинила слідство про вбивство поміщиці Доротеї Хойнацької, а також про пограбування її добра й підпал. Свідків брали на тортури, для цього лежала тут же ціла купа лози та кілька пар ремінних канчуків і трійчаток. Більшість селян повтікала в ліси, а тут стояли тільки діди, хворі жінки та підлітки, які попали панським об’їждчикам до рук. Хойнацький сховався в своїх хоромах. В них зараз було пусто і скрізь лежав похмурий слід, який лишила по собі смерть… Великі дзеркала в залі були позавішувані чорним флером, в таких же покрівцях висіли жирандолі й бронзові консолі…40 В парад-ному передпокої стояв приземкуватий стіл’, завалений списаними аркушами й чистим папером; на ньому височів білий фаянсовий каламар з багатьма дірочками в£а пера і така ж велика пісочниця.
— Гей, хто тут? — гукнув Хойнацький.
На поклик його вискочила з далеких кімнат бліда, з заплаканими очима Фрося. Сльози зіпсували її грим, а переляк спотворив риси обличчя, й воно мало комічний вигляд.
— Ой пане коханий! —заголосила вона.— Нащо так катують людей? Вони ж иомстяться.
— Сто перунів! То не я, Фросю,— здригнув пан.— Ой пане бзусе! Комісія їх роздратує, а мене не врятує… то правда… Я хотів був відкупитися, так пан Янчевський став гопки…
— Але, мій пане, моє ясне сонце, мій діаманте неоціненний,— ридала й ламала руки панська фаворитка,— рятуйте себе й мене!.. Панові Янчевському чужа шкура не муляє… Добре він захистив небіжку пані, так, брунь боже, й мого доброчинця… Вони й мене ще візьмуть на мордування… Я ж навмисне тоді, щоб приховати від пані мою любов до вас… давала зрозуміти їй, що мені до вподоби проклятий кацап, а тепер порятуйте мене або вбийте своєю рукою… Від пана й смерть буде люба…—І вона впала до ніг свого покровителя й обвила їх руками…
— Не плач, Фросю, встань! — заметушився Хойнацький, намагаючись скоріше підвести покоївку: не так він співчував її горю, як боявся скандалу, бо Фрося могла і його вплутати в цю історію.— Я не дозволю їм тебе чіпати…
— Ой пане, рятуйте! — І покоївка хотіла була кинутись йому на шию, але Хойнацький ухилився від цієї ласки.
— Що ти? Здуріла? Увійти можуть… Ну, цить. Я обороню…
Та не встиг сумний удівець закінчити своєї репліки, як з’явився на порозі пан Янчевський і вигукнув з трагічним пафосом:
— О милості, милості! Як ваші скутки! 30
— Нопу soit qui таї у pense! 31 — перебив його зніяковілий господар.—Дівчинка боїться, що її візьмуть на допит з тортурами… Ну, звичайно, реве й валяється в ногах, а пан уже бозна-що…
— А коли б і «що», то далі буг — це цілком у нормі… Ніякої ганьби, а сама тільки радість! Гм!.. Пиця непогана…
а в перспективи… Якщо пан дозволить, то я можу стати на його позицію… Хо-хо!
— Не до жартів, пане,— одрубав Хойнацький.— А мене все це слідство дратує… Я хотів був відкупитися, та пан запротестував.
У парадний передпокій увійшов пан асесор із своїм писарем; комісар же залишався ще на допиті.
— Ну, що, як на селі, успішно? — запитав украдливо асесор, нахилившись до свого писаря й боязко озираючись на всі боки.
— Що ж, ваша милосте,— відповів той, дивлячись на свої чоботи,— на селі погано! Пусто по хатах і коморах… все приховано й виведено… та й з усього іншого видно, що пан обібрав селян до нитки.
30 О любов, любов, які твої наслідки! (Польськ.)
31 Ганьба тому, хто зле про це думає! (Франц.)
— Доглянув! Хе-хе! Ти ж конфіскував їх чи теж не потрусив! — скрикнув тривожно асесор.
— Все, що попадалося під руку — і сало, й пряжу, й полотна, й верети, й намисто, й курей… Котів тільки не займав…
— Ще б пак!.. А пеньонзи? Хе-хе?!
— У одної тільки баби знайшов десять злотих… Берегла в скрині на свій похорон… Вже я їх усіх лякав усякими карами… Нічого!
— А чи допитував секретно, конфіденціально, не страхом лякаючи, а ласкою спокушаючи?
— Допитував… Кажуть, що вбита пані була люта, як відьма… І що тепер на її місце покоївка… А ця покоївка була до злочину полюбовницею муляра, товариша Карме-люкового, а що самого муляра закликав пан… Нікого і в двір не пускав, а муляра допустив і в покої… Та ще кажуть, що пані наказувала панові, а що пан боявся своєї дружини… То тут я малим розумом не розкумекаю, а пан асесор дещо може собі й виудити..!
— Хе-хе! Та ти молодець,— заохотив свого писаря асесор і став терти з масною посмішкою свої чіпкі руки,— в твоєму слідстві’—цілий скарб… І я тобі дам нагороду… Сеє ми обміркуємо старанно.
В цей час почувся па ганку хрипкий голос Пігловського, супроводжуваний басом пана комісара.
— Що ж, пане, діло є зело плутане й вельми темне,— хрипко басив комісар.-—Звичайно, це розбійницький подвиг Кармелюка, але селяни в цьому пограбуванні замішані, і щоб розплутати все й натрапити на сліди лиходія… а може, й багатьох лиходіїв, треба завдати багато клопоту панству, а через те, що цими клопотами не повернеш утрати,
бо що з воза впало, те пропало,—то, на мою думку, треба панові Янчевському повернути діло так, щоб віддати його на волю божу… Інакше я неухильно приступлю… Шановний депутат наш вельми перекірливий і необачний, а закону пильнує… Ліпше хай пан вельможний порадить своєму приятелеві… знаєте… гм… «Суха ложка рота дере…» і «мзда наша — хліб наш насущний…»
— «Мзда наша…» Хе-хе! — повторив солодким, аж нудотним, голоском пан асесор, показуючись у дверях кабінету.— А на землі закон є святиня… несокрушна й неопалима навіть золотоносним вогнем. Гм! Будемо ж стояти, мій товаришу, непорушно й твердо, не спокушаючи йогомосці і не спокушаючись також ніякою панською ласкою.
Комісара здивував такий фортель асесора, і він перепитав його не тямлячи:
— То приступати без того… без усякої?..
— Ох-ох-ох! Приступати! — зітхнув асесор і підвів очі Д’горі.
Пан Пігловський поспішно покликав до зали господаря й Демосфена.
— Передусім, шановний пане,— почав лагідно, але поважно асесор,—я мушу поставити вам на око, що з слідства виявилось, що пан справедливо запідозрив селян у співучасті з гайдамаками, але понеже тут допитувати їх незручно, поєлику вони багато показати мають на паца, а страху ради затаюють, то через те ми й вирішили з паном комісаром заарештувати всіх запідозрених і відпровадити їх до Кам’янця для вящого слідства…
— Панове! — вигукнув Хойнацький.— Ви розорите мене вкрай! І так увесь хліб осипається, бо половина хлопів повтікала, а коли ви ще й другу заарештуєте, то хоч усе запали../
— Та й дозвольте, панове! Я протестую… Liberum veto,— підвівся Янчевський.— Хіба підле бидло може свідчити проти шляхетного пана? Бидло ні прав, ні голосу не має!
— Коли б селяни за свої кривди діскувались, то правда,— сумирно мовив асесор,— але на слідстві про злочинства кожен свідок… не для обвинувачення пана, звичайно, а для з’ясування злочинних дій…
— Згідно з статутом,— додав комісар.
— Ні, не згідцо,—загарячкував Янчевський,—ви й говорити щось про пана не повинні їм дозволяти, інакше ви самі будете під’юджувати бидло на бунт… Я про це од пишу панові маршалку й губернаторові.
— Що ж пан так одразу…—густо почервонів від досади й збентеження комісар.
— Панська воля. Нехай рапортує,—перервав комісара асесор.—Нам ще приємніше… Ми мирно й дружньо хотіли провадити справу, та коли немає миру…
— Та сто чортів і відьом!—скрикнув Янчевський.— Ви хотіли зняти з нього шкуру!
—- Знайти заслужену мзду! — розчулено поправив асесор.
— Панове! Краще припинімо суперечки,— заговорив Пігловський,— і поговорім миролюбно…
— Та я вельми охоче…— обізвався Хойнацький.
Демосфен демонстративно підвівся й вийшов із зали.
— Для судової справи,— почав Пігловський,—треба хлопів відпровадити до Кам’яиця, а моєму дорогому сусідові вони потрібні на жнивах… Не можна ж його, пограбованого збойцями, вщент розорити? А тому закон може або тут закінчити слідство, не відриваючи хлопів од панських робіт, або, щонайбільше, відкласти слідство до цілковитого закінчення робіт.
— Панська резонна мова,—розчулився асесор,—вельми приємна для вуха,—усміхнувся асесор.—Однак закінчити тут слідство можливості немає, поєлику злочин є вельми великий, чи не так? — звернувся він до комісара.
— М-м… авжеж… само собою…— обізвався той.
— Але відкласти допит… вказавши на непереборні й надзвичайні причини… мені здається…
— Дуже можливо… Хо-хо-хо! — перебив схвальним рокотом комісар.
— Ну от, панове, й чудово,— зрадів Пігловський.
— Атож, атож… нехай і так,— підхопив господар.— Хоч краще було б…
— Я вчора пропонував панській милості сеє міркування… тепер же такеє неможливе,—зітхнув асесор,—не належним способом уже ведено слідство, багато неподобного занесено вже в пункти відповідей… і тому подібне… Ох-ох-ох! А от щоб відкласти… сеє можливе; але разом з тим поєднано з багатьма труднощами для нас, з зайвими витратами, з неминучою витратою і праці, й часу, й грошей, поєлику онеє відкладання ми маємо цілковито взяти па свої плечі, на свій страх, на свою відповідальність, відписуючись зело хитро.
— Мм… еге ж, відписуватись доведеться,—підтримав товариша комісар,— а тому бажана й винагорода…
— То поговорімо одверто,— запропонував Пігловський.
— Вельми й вельми,—потер руки асесор.
Почався торг. Обидві сторони гаряче й довго боронили свої інтереси… Але угода все-таки відбулася. Хойнадькому довелося заплатити за відстрочку арешту селян таки чималеньку суму. Асесор, одержуючи серебряпики, з щирим жалем казав:
— їй-богу, мені шкода папських пеиьонзів, тому що це тільки оплата наших збитків, і цим вельможний пан себе не заспокоює, непохитно… Вчорашня моя пропозиція була вигідніша… але пап депутат…
— Та він, заради слова, щоб орацію сказати,— вставив Пігловський.
— О елоквенція!—зітхнув асесор.— А тим часом вона зіпсувала справу… Все-таки діло тепер неухильно мусить просуватися, й, закінчивши за хлопів, я приступлю, з дозволу пана, до допиту його милості про деякі обставини.
— При чому ж я? — сполошився Хойнацький і поблід.
— Йогомосць ні при чому… але пан може дати цінні відомості. Наприклад: яким чином потрапив сюди муляр, хто його рекомендував?
— Я сам його зустрів коло брами… муляр був конче потрібний…
— Як же пан, при своїй підозріливості… Всі посвідчили — і хлопи, й челядь, що пан навіть своїх добрих знайомих, сусідів, не пускав у свій двір без опиту і обшуку і несподівано з зовсім незнайомим мужиком, навіть нетутешнім, а вчинив так дивно.
— Мм-авжеж,— протяг комісар октавою.
— Мені конче… треба було,— плутався Хойнацький, відчуваючи, що неслухняний дрож проймає і його голос, і тіло.
— Бачите, незакінчена брама давала доступ… розбійникам,— пояснив Пігловський.— Ну, велика небезпека, природно, допустила меншу…
— Авжеж, від тої брами я втрачав розум…— пробурмотів Хойнацький.
— Припускаю,— вів далі асесор,— але невже не знайшлося серед хлопів і панських підданих простого муляра?..
— Не знайшлося…— перебив Пігловський.
— Хе-хе! — І пан асесор значливо переглянувся з своїм товаришем.
— Мм… так,—протяг комісар.—Хлопи й навколишні обивателі свідчать, що у Вівсяниках і тепер є три-чотиріг муляри й дуже вмілі… Один навіть може мурувати най вигадливіші груби.
— Але я боявся своїх хлопів…
— Були на те, можливо, якісь конфіденціальні причини?
— Та як же хлопам вірити? То — гадюки!
— Але якщо хлопи — гадюки, то чому чужі кращі?
— Мої особливо!
— Напевно, пан або пані їм дуже допікали?
Хойнацький прикусив язика, але Пігловський поспішив
йому на виручку.
— Пан асесор допитується вже не про належне: ставлення дідича до своїх підвладних священне, і ніхто цього торкатися не може. Це раз, а друге — найнятий муляр був зовсім не хлоп, а вільний кацап…
— Священних прав я ие торкаюся, боронь боже,— покірно заперечив асесор,— але для визначення провини селян відати належить, чи були вони зведені лиходійськими підмовами вищереченого вбивці й злодія, Кармелюка, чи самі, носячи в душі почуття звірячої помсти, покликали сюди гайдамаків… Вельможний пап, гадаю, сам погодиться, що інтереси правосуддя цією свідомістю зело зачеплені… Але й поминувши сеє, мені все-таки для слідства треба знати, з яких причин сей удаваний муляр, що виявивсь розбійником, не токмо не був оточений якимсь дозором, але навіть був допущений у покої, де й ночував.
— Неймовірно! — розвів руками комісар.
— То не я допустив, не я…— стрепенувся Хойнацький.— То друяшна… покоївка їй сказала… Вона Фросі вірила… ну й погодилась.
— Фрося… Це покоївка?
— Так, пане.
— І не хлопка, а вільна?
— Так, я її відпустив на волю,— обізвався Пігловський.— Вона раніше була моєю хлопкою.
— А за що, коли дозволить пан поцікавитися?
— Гм… взагалі… за заслуги..,— збентежився, видимо, її колишній володар.
— Пшепрашам, пане,— попросив пробачення асесор,— я нічого не торкаюся… шаную священні права, а вельми паче родинні таємниці, але мені треба знати, чи має сяя дівиця душевні якості, котрі могли б вселити покійній жертві довіру до своєї найманки?
— Гм… щодо душі…— почав був Пігловський.
— Має, мас,— поквапився запевнити слідчу комісію господар.
— Треба допитати її — і квита! — вирішив асесор.
— На бога, паново! Не тбрзайто неповинної ні в чому дівчини! — заблагав Хойнацький.
— Кого це? — збентежився й депутат,
— Та Фросі…
— Як? Чому? Яке її відношення до цього діла? — стурбувався депутат.
— А таке, шановний пане депутате,— відповів з ласкавого догідливістю пан асесор,— що це головний свідок, а може, й пособник, що ми тільки від неї можемо довідатися про місцеперебування злочинця і його товариша, з яким бачимо близькість дівиці.
— Скажу навіть — відчуваємо,— зарокотав комісар.
— Дай, пане, спокій! Все це дурниці! — спалахнув Янчевський.
— Ох-ох-ох! — похитав головою пан асесор.— Відхилити сюю дівицю від відповідальності, означало б іти явно, пане, проти закону, сиріч покривати розбійника й стати на його бік, бути його пособником. Гадаю, що сеє панові депутатові, якому доручено захищати шляхетське життя й добро, не личило б.
XXVII
— Я вважаю покоївку Фросю пособницею злочинства! — гаркнув комісар.— Так, пособницею, співучасницею… І якщо пан хотів писати йогомосці маршалкові, то я теж пошлю естафетою рапорт губернаторові й панові голові суду.
— Та я не перечу, панове, мені що,— розгубився Янчевський.
— Невже ви її, бідолашну,. будете допитувати з тортурами? — бідкався Хойнацький.
— Її кличемо зараз, як свідка,— посміхнувся асесор,— але вельми правдоподібно, що вона зразу стане й звинувачуваною!-. Щодо свідка, залежить від комісії, чи дати віру її словам, чи підкріпити їх тортурами… Але від звинувачуваного вимагатимуть неухильного опиту з тортурами, хіба токмо він у всьому щиросердно й без усякого хитрування признається.
— Це жахливо! — шепотів побілілими губами Хойнацький.— Нещасна дівчина!.. Вона може… з дурного розуму… вона від страху…— А в голові його стукало тим часом: — «Вона ж од страху може чорзна-чого наплескати і мене всього вплутає…»
— Та чого так пан за неї заступається? — ущипливо зауважив комісар.— Хоч її ж і випустили на волю, а все ж таки вона хлопка… і здатна на всяку капость… Ось пан побачить… Я наполягаю привести її неодмінно і взяти під
варту, та пройтися лозою по конфіденційних частинах, а після лози підсипати й канчуків,— тоді розв’яже вона язика… ого-го!Ґ
Хойнацький безпорадно дивився на своїх приятелів; але вони, певно, були пригнічені різким поворотом справи й одразу не зміркували, як захищатися; навіть одважний Янчевський, забувши про свою красномовність, кусав лише з досади вус.
— З дозволу пана! — перервав важку мовчанку асесор.— Я маю дещо сказати! — І він показав Хойнацькому рукою на кабінет. Господар негайно пішов за своїм гостем.
Замкнувши двері, асесор грунтовно пояснив Хойнацькому, що справа набрала неприємного характеру й може бути для господаря вельми й вельми небезпечна. Слідство вже навело на багато фактів, а покоївка, очевидно, їх підтвердить і під тортурами ще відкриє ноні обставини…
— Перед судом з’ясується таке,— ніжно говорив асесор,— жінка не любила чоловіка, а чоловік боявся жінки і від усієї душі бажав їй смерті; у жінки була покоївка, вона сподобалася чоловікові, і він зробив її своєю полюбовницею, а тоді вже вони придумали злочинну штуку: чоловік закликав якогось волоцюгу, а покоївка направила його вбити свою пані… От удвох і вхекали… а на Кармелюка тільки звернули… Я не тверджу, вельможний пане, що це так було, але в слідчих паперах це стоятиме слово в слово…
В міру того, як асесор говорив, у Хойнацького чуб ставав сторч і жах обхоплював залізними пазурами його хиряве тіло.
— На матку найсвентшу! На рани пана Єзуса! Тут правди немає й слова… Ні я, ні покоївка ні при чому… Я обожнював покійну дружину… То був ангел небесний,— присягаюся….
— Вірю, вірю,— розчулився асесор,— але в паперах…
— Ой, що ж мені робити? Пане, рятуй!
— Мій дорогий! — розчулився до сліз асесор.—Як мені жаль пана! Вчора б усе на дрібницях могло кінчитися, а сьогодні комісар докопався… і він. дешево не поступиться… Все вам зіпсував пап Янчевський. А тепер… розголос пішов… Тепер закрити справу означає — самому стати під дибу… Виходить, коли вже падать, то хоч з доброго коня.
-г- І слідства більше не буде, і вся справа…
— Передається на волю божу… Так і постанову, і кон-клюзії напишемо… а всі опити спалимо.
— Скільки? — спитав нарешті Хойнацький*
— Десять тисяч злотих.
— О-ой! — схопився він за голову і впав у крісло.
Хоч як просив Хойнацький зменшити мзду, хоч які виставляв резони,— асесор був твердий, мов граніт, і не поступився й копійкою. Хойнацький, нарешті, погодився і потім навіть був дуже радий… і весело запросив усіх на сніданок.
— Ну, тут, хвалити бога, закінчили ми діло,— крекнув комісар, пропустивши третю чарку березівки,— а от завтра переїдемо до панської милості.
— До мене? — оторопів Пігловський.
— Так, пане. Треба буде заарештувати сім’ю Кармелюка і всіх тих, хто з нею в дружбі.
— Гм… Так і до всього села можна добратися! —посміхнувся Пігловський.
— Вельми і вельми.
— Однак, панове, дозвольте й мені сказати слово,— підніс Янчевський праву руку і застиг в імпозантній позі.— В інтересах суспільства треба не тільки залишити сім’ю розбійника на місці, не тільки не турбувати її допитом, а навіть приспати її обережність і непомітно, але гшльио стерегти і держати засідку… Той пекельний виродок любить сім’ю… й одвідує її потайки… Дайте нам час, і ми з паном Адамом піймаємо звіра в пастку. Тут, панове, ви вчинили вельми мудро й сумлінно, давши Фросі спокій, бо коли навіть запідозрити її в любовному зв’язку з товаришем гайдамаки, то в такому разі треба дати можливість йому навідати свою коханку й накрити на меду муху… Так само треба зробити і з сім’єю Кармелюка, бо тут лежить в основі конклюзії сама тільки підозра, а 32там непохитна певність і незаперечність… Киньмо ж, панове, під ноги застаріле правило: «Pereat mundus, fiat justitia *,— а піднімімо чарки за інше: «Хай усе гине, аби тільки гаразд було людині!» — і напружимо сили на благо й процвітання ойчизни!
Всі гаряче відгукнулися на промову оратора: чарки заходили по руках; посипалися привітання, почали потискувати один одному руки й обійматися. Найголосніше кричав комісар, а асесор розпливався в блаженній посмішці. Коли галасливі вибухи захоплення трохи вгамувалися, він звернувся до пана Пігловського солодким голосом:
— Все вищеречене пречудове й повчальне… токмо єдине місце залишилося під сумнівом: як нам> певними бути, що попуск піде на благо, а не на зло? Де сьому докази?
А ось,— впевнено відповів пан Пігловський і поклав перед асесором дві білі асигнації, на яких різко виділялися й римським, і арабським шрифтом цифри 50.
Асесор розчулено глянув на ці докази й зворушливо промовив:
— Незаперечні!
Янчевський повернувся з Пігловським до Головчинець.
По дорозі приятелі обмірковували вдвох план дальших дій. Пігловський запропонував був спершу залякати дружину Кармелюка грізними заходами й силою вирвати в неї таємницю чоловікового сховища, але 32 Хай загине світ, але вершись правосуддя! (Лат.)
Демосфен заперечив проти цього. Перш за все він довів Пігловському, що, вай-певніше, дружина й не знає, де переховується Кармелюк із своєю зграєю, по-друге, вій наполягав на тому, що грізні заходи можуть викликати тільки впертість і кінець кінцем примусять і дружину втекти з дітьми до чоловіка, а якщо це станеться, то вони втратять єдину принаду, на яку ще можна піймати Кармелюка. З огляду на все це Демосфен запропонував хитріший план: тому що, як видно, Кармелюк уже був у дружини й буде ще не раз навідуватися до сім’ї, то постаратися за будь-яку ціну притягти Марину ласкавими обіцянками на свій бік, а щоб примусити жінку повірити панським словам,— виконати ці обіцянки заздалегідь. Самим же тим часом установити пильний нагляд за хатою Кармелюка.
Пігловський погодився на пропозицію Демосфена.
— Я в тебе й зостануся,— сказав Янчевський.— Не виїду до того часу, поки не впіймаю того бунтаря. Хай гине господарство. Товариші — перш за все!
Правда, в Демосфена була й інша, набагато менш благородна мета, яка примушувала його зостатися в садибі друга. Хоч і як храбрував пан Янчевський, все ж таки він дуже й дуже побоювався зостатися наодинці з своїми хлопами, котрі добре пам’ятали його звіряче поводження. Страх цей зріс особливо відтоді, коли фурман пана Янчевського Онисько втік до Кармелюка. Та Пігловський, не відаючи про таємні порухи душі друга, був зворушений його надзвичайною великодушністю й, потиснувши гаряче його руку, промовив з почуттям:
— Дякую… Не забуду ніколи…
— Тільки, пане Адаме, треба діяти, по гаючи часу,— закінчив Демосфен, відповідаючи другові на потиск руки.
Наступного дня вранці пан Пігловський і Янчевський сиділи в кабінеті, ждучи Марину.
Пігловський поволі потягував димок з довгого чубука, Демосфен посмоктував куценьку люльку… Аж ось двері тихо скрипнули й до кімнати зайшла Марина.
Від часу останнього побачення з Кармелюком вона ще дужче поблідла, схудла, змарніла й схожа була тепер» на виснажену літню жінку. Ввійшовши до кімнати, Марина низько вклонилася панам і стала, ждучи папських наказів, коло дверей. Тривога, болісний сумнів мінилися па її обличчі…
— Гм… неважна,— пробурчав уголос Демосфен, безцеремонно розглядаючи Марину.
— А була не така,— сказав Пігловський і, вийнявши чубук, промовив:—Ай-ай, і змарніла ж ти, Марино! Тебе й упізнати важко. Ну, як живеться?
— Ой паночку ласкавий,— ледве промовила Марина, низько вклоняючись.— Двоє дітей… я сама… насилу ноги волочимо.
— Що ж так? За чоловіком тужиш?
Марина здригнулась і з жахом глянула на Пігловського. Уже один тільки виклик до пана не віщував нічого доброго, а панова зх^адка про чоловіка й присутність у дворі пана Янчевського явно загрожувала їй чимсь страшним; але, на подив її, Пігловський розмовляв і далі дуя;е лагідним тоном:
—■ Що ж, діло законне: за чоловіком скучати не гріх, тільки коли чоловік вартий того, коли він хоч жінку та дітей своїх любить, а чи любить вас твій збойця? Ех, Марино, Марино, згадай, як я довго на твій шлюб згоди не давав. Звичайно, що й казати, жінки й дівки й тепер до гайдамаки липнуть! Гарний він, а душа в нього чорніша, ніж у цигана. Чи я йому не був ласкавий пан? Людиною зробив; якби він був вірний мені слуга,— відпустив би вас усіх на волю, про те я і йому не раз казав, а він чим од-платив мені? Бунтувати хлопів почав проти мене, проти свого благодійника…
— Коли б вельможний пан не продавав його… а сам…— боязко промовила Марина й, злякавшись своєї сміливості, придушила тяяше зітхання й замовкла.
Але, на її подив, Пігловський не розгнівався, а говорив так само ласкаво:
— Та я й не думав продавати, мені ж самому його шкода; розумний був, бестія, і робітник добрий. Я ж хоті и тільки по-батьківському покарати його, в тому й сорому ніякого немає, коли свій пан карає, а він що втяв? І Ірії всьому вельможному панству мені, хазяїнові й панові свос му, мало не наплював межи очі! Злості своїй волю хотів дати, та не вдалося! А чи подумав про жінку, про дітей? Про те, що кидає їх на муку, на горе, на голодування, а може, й на саму смерть… Та коли б він вас хоч крихту любив, то заради вас терпів би… А йому що діти, що жінка! — Пігловський спинився і вп’явся в Марину допитливим поглядом.
Марина витирала рукавом очі. Панові слова немов підтверджували ті думки, які не раз роїлись їй у голові. І втрачене можливе щастя, і невтішне теперішнє горе наповнили її серце нестерпним болем, і сльози закапали з її пригаслих очей.
А Пігловський тим часом говорив ще вкрадливіше, ще з більшою приязшо:
— Ну, от і далі: скучив піп за сім’єю, не витримав розлуки, втік з москалів,— то злочин, зиичайно, але проти казни, а не проти пана; ну, й прийшов би до мене, упав би до ніг, покаявся б у всьому, як своєму панові. Я сам батько… простив би його, перевів би вас на якийсь далекий лісовий хутір… підмазав би, де. слід, і жили б, як у Христа за дверима. А він що затіяв: грабіж, розбій! Через нього й вашому братові тепер гірше…
— Та дай спокій, пане Адаме! — перебив Пігловського Демосфен.-— Хіба він з москалів заради сім’ї втік? Для розпусти він утік, щоб ловити дівчат і жінок по лісах та дорогах та безчестити їх! Він і з москалів через коханку втік! Авжеж, достеменно відомо, мені про те сам капітан розповідав: знюхався з чужою ланкою, чоловік його застукав, ну й присудили йому сто палиць, а він не був дурний та й подався на вільне превеселе життя.
Слова Демосфена вп’ялися в серце Марині нестерпним болем. їй згадалися Кармелюкові слова про те, що він утік з москалів від туги за сім’єю… Так ось вона, туга за дружиною!.. Як співав: «Змучився… стужився!» Зле й пекуче почуття закипіло в душі Марини. «Та, може, пай ще й бреше?» — мигнуло їй у голові, але почуття пекучої образи заглушило цю хвилеву думку. «Змучився… стужився»,— краяли ці слова серце Марині,— і вона повірила… Дурна, дурна!.. Якби справді любив, скучав, то навідувався б, бачився… А він? Двічі заглянув за півроку! А ще кликав з собою кудись. Кликав… Тепер уже й не кличе!»
І ніби у відповідь па ці думки нещасної жінки, Демосфен провадив далі:
— Коли б за сім’єю скучав, то він би тут і приріс… Коли собака до хазяїна звикне, то її й кілком не одженеш, а твій збойця? Адже він як у пісні говориться: «Де дівчину чую, там нічку ночую, а де молодички — то там і три нічки».
І Демосфен гучно розсміявся, не одриваючи погляду від змученого обличчя Марини.
А Пігловський єхидно вів далі:
— Ти от змарніла, перевелася пі па що, ну й, виходить, не до душі йому. А чи подумай він про те, через кого твоя врода злиняла, через кого і ціле життя твоє за вітром пішло? Йому що? Гульня, море по коліна, а вам біда, вам горе, вам смерть!
Слова Пігловського знову нагадали Марині образливий чоловіків подив: «Та як же ти змарніла, Марино!» Той вигук і тоді нестерпно боляче різнув її по серцю. Тепер же, підігріта хитрими словами панів, уява надала йому ще виразнішого, образливішого змісту,—-і думка про те, що чоловік занапастить і її, й дітей, постала перед , нею дуже виразно.
— Нехай йому вже бог простить, папочку, за те, що він зробив з нами,—промовила вона, ледве стримуючи сльози, що підступили до очей.
— Простить… Ні, молодице: бог не простить, і люди по помилують! — заговорив урочисто й похмуро Демосфен, простягаючи свою долоню вгору.
І Демосфен заговорив про страшні злочини Кармелюкові, про те, що господь уже відступився від нього й сили пекла завладали його душею.
— Хіба він думає про те, що гріх його впаде й на нещасних дітей? Та чи зайшов він до вас хоч раз? Думаю, і не заглянув?
Демосфен пильно глянув на Марину. Марина затряслась і побіліла.
— Ну, чого ж мовчиш? — настійливо спитав Демосфен.
— Та що тут і казати?.. Найперше ж він повинен був просто до тебе прийти,— підтримав товариша Пігловський,— ти й не винна ні в чому: хіба ти знала, як він додому повернувся?— лагідно промовив Пігловський.— Ну, кажи вже правду, ми ж знаємо: був раз?
— Був…— ледве чутно обізвалася Марина.
— Ну, от і добре, що правду кажеш… За перший раз і нічого,— ти мусила була сховати чоловіка, а от те, що/ги і вдруге приймала його — то вже погано… І тобі… і дітям твоїм.
— Паночку, голубчику, не знала я нічого… не бачила,..
Змилосердьтеся, простіть…— заблагала Марина, тиснучи руки до впалих грудей.
— Не знала? Повірити важко: чутка вже кругом ішла,— зауважив Демосфен.
— Ой боженьку, мати божа, царице небесна! Що ж би я, бідна, вдіяти могла, коли б і знала? Хіба сила моя була вигнати його з хати?
— Треба було мені передати, а я б уже знайшов спосіб,— суворо сказав Пігловський.
—- Та він усього й перебув одну годиночку…
— Годиночку не годиночку, а за цю саму годиночку тепер усі ви загинете: і ти, і діти твої,—- грізно мовив Пігловський.
— Паночку, батечку! Простіть, помилуйте, нехай мене хрест поб’є, коли я тепер хоч на поріг моєї хати пущу його,— заголосила Марина і впала в ноги Пігловському.— Чим же я, нещасна, виппа, чим завинили діти мої?.. Ой, не добивайте ж мене… ох, змилосердьтеся!
— Не трать, молодице, задарма сліз,— суворо спинив її Пігловський.— Тепер над тобою не моя воля, а воля суду. Я тебе на те й покликав, щоб сказати тобі про це. Завтра до нас приїдуть від пана Хойнацького асесори й комісари,— вони вже довідалися, що Кармелюкова сім’я в мене живе,— надінуть на тебе кайдани і відпровадять вкупі з дітьми на каторгу в Сибір.
Дикий зойк вирвався з грудей Марини. Вона, обхопивши ноги Пігловського, заговорила швидко, плутано, в нападі якогось навіженого страху:
— Рятуйте… Змилосердьтеся… Мене вбийте, пожалійте дітей… Вони ж нещасні… Безталанні сироти! Ой, вирвіть краще в мене серце… Несила моя!.. Не винна я ні в чому!.. Нічого не знаю!.. .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.